Ласкаво просимо

Пролегомени масової комунікації у біологічному світі (до постановки питання про джерела палеожурналістики)

Key words: paleojournalizm, mass communication.

Палеожурналістика – це така інформаційно-комунікативна діяльність, яку неможливо вичленити з будь-якої іншої: релігійної, магічної, міфологічної, художньої і т. ін. Пражурналістика виникає тоді, коли відбувається професіоналізація та інституалізація окремих видів людської діяльності, у тому числі й комунікативної, але пражурналістика залишається інформаційно-комунікативною складовою інших видів діяльності, не перетворюючись на самостійний соціальний професійний інститут.

Отже, за концепцією А. Калмикова, палеожурналістика – це інформаційно-комунікативна система первіснообщинного суспільства, а пражурналістика – це інформаційно-комунікативна система державного суспільства. Отже, межа між палеожурналістикою і пражурналістикою встановлюється досить чітко (поява держави), а от питання про зародження самої палеожурналістики, на наш погляд, залишається відкритим та актуальним.

Якщо виходити з визначень масової комунікації Н. Лумана (“синтез трьох селекцій: інформації, повідомлення й розуміння” [19]) і Є. Проніної (“колективні мислення-спілкування-поведінка” [25, 312]) та концепцій Є. Ахмадуліна про те, що журналістика є породженням інформаційно-комунікативних відносин суб'єктів у біологічній спільноті [2, 16], К. Лоренца про те, що “нема нездоланної безодні між людиною і твариною” [16, 113], Б. Малиновського про те, що основні елементи культури мають біологічну основу, а нерідко – й походження [20], то найпервісніше джерело журналістики як соціального інституту суспільного зв'язку людської спільноти слід шукати ще у тваринному світі: “Інформація як повідомлення, як засіб комунікації існувала задовго до появи слова як вербального засобу комунікації. На генетичному рівні невербальна інформація (жести, міміка, звуки, запахи) використовувались у тваринному світі задовго до появи людини” [2, 16].

Проблема порівняння комунікації тварин і людини нерозривно пов'язана із проблемою еволюції людської мови й інтелекту в їх зв'язку з еволюцією поведінки інших мешканців нашої планети. Ця проблема є “гарячою точкою” зіткнення й взаємопроникнення гуманітарних і природничих наук, бо думка вчених продовжує рухатись у межах метафізичної альтернативи: або абсолютне протиставлення людини тварині, соціального – біологічному, або їх ототожнення. Останнім часом усе більше зростає світоглядне значення порівняльних досліджень у сфері комунікації людини і тварин [35]. Так, наприклад, 14 вересня 2007 р. Інститут лінгвістики РГГУ та Інститут вищих гуманітарних досліджень ім. Є. М. Мелетинського РГГУ провели “круглий стіл” на тему “Комунікація людини і тварин. Погляд лінгвіста і біолога” [13], на засіданні якого виступили відомі біологи, лінгвісти й психологи (А. Барулін, С. Бурлак, В. Зінченко, З. Зоріна, В. Іванов, Т. Черниговская, А. Кошелев, М. Кронгауз, Т. Ніколаєва, Є. Панов, Б. Успенский, В. Фрідман). Головна ідея цього “круглого столу” полягала в об'єднанні в живому діалозі спеціалістів різних наук, котрі цікавляться проблемою комунікації, для того, щоб знайти спільну мову і розробити загальні підходи до вивчення цього предмета. На нашу думку, цьому діалогові бракувало журналістикознавців (чи, навпаки, фахівцям масової комунікації не вистачало біологічно-лінгвістичного дискурсу), котрих цікавить питання філогенезу масової комунікації.

За останні тридцять років відбулася справжня революція у науковому напрямі, пов'язаному з вивченням “мовної” поведінки, інтелектуальних, комунікативних можливостей тварин (у цьому напрямі розроблено три методи вивчення комунікації тварин: розшифровка сигналів, використання мов-посередників, теоретико-інформаційний експериментальний метод), але й досі залишається відкритим питання про випадкову (несвідому) чи, навпаки, свідому передачу інформації. Від вирішення цього питання залежить визначення самого поняття комунікації. У першому випадку під комунікацією слід розуміти будь-який процес, за допомогою якого будь-яка поведінка однієї особини впливає на поведінку інших особин [26, 262]. У другому випадку лише певна поведінка тварини може вважатися повідомленням, інакше кажучи, це таке передавання сигналу від одного живого організму до іншого (інших), під час якого адресант спеціально вкладає у свій сигнал певне значення повідомлення, а одержувач повідомлення приймає певне рішення (смисл повідомлення). Тобто комунікація – це система спеціальних соціальних сигналів (комунікативний/соціальний сигнал – це такий сигнал, який спеціально призначений для зміни поведінки іншої особини; але це не означає, що сам відправник сигналу обов'язково діє цілеспрямовано: спеціальне комунікативне значення сигналу зумовлене еволюційно, тобто взаємною пристосованістю відправника і отримувача сигналу).

Отже, ці два підходи до комунікації істотно відрізняються один від одного: широкий підхід трактує комунікацію як один із видів взаємодії між особинами, а вузький – як систему цілеспрямованих соціальних сигналів. У загальному ж вигляді (поєднуючи ці два підходи) комунікативний зв'язок можна розглядати як сукупність трьох основних елементів: 1) суб'єкта повідомлення, котрий створює сигнали, що мають інформаційне навантаження; 2) приймальник повідомлення, котрий виокремлює з прийнятого певну інформацію, зіставляє характеристики сприйнятого сигналу з певною системою, що зберігається у пам'яті; 3) каналу зв'язку, що впливає на властивості сигналу; саме сигнали є найважливішою основою для класифікації комунікативних систем (оптичних, акустичних, тактильних, термічних, електромагнітних, хімічних, біоритмічних).

Виникнення біологічної колективної комунікації науковці пояснюють через її функцію (кооперацію індивідів, їх колективну дію, колективну поведінку), що полягає у розширенні когнітивних можливостей живої істоти [1; 11; 16]. Найрозвиненіші види наділені рухливістю і здатністю сприйняття на відстані. Володіючи такими можливостями, протягом еволюції організм міг “досягти успіхів” не тільки у збільшенні дієвості власного сприйняття, а й також в обміні інформацією, що відкидало необхідність здобувати всю інформацію самому: за допомогою інших можна значно швидше отримати більше інформації, ніж може це зробити сама істота чи організм, спираючись лише на власні відчуття.

Інформація, що здобувалася шляхом обміну, мала двоякий характер: з одного боку, це була інформація для задоволення різноманітних вітальних й зоосоціальних потреб, а з іншого дані “із нез'ясованим прагматичним значенням” [29, 23–27] про новизну, складність, незрозумілість навколишнього середовища, яка ставала окремим стимулом поведінки. Самостійна потреба в інформації із нез'ясованим прагматичним значенням, з точки зору П. Симонова, була необхідною не стільки для самозбереження особини та її нащадків, виду в цілому, скільки для розвитку, вдосконалення й ускладнення світу живих істот: прагнення до прагматично невизначених стимулів є необхідним для освоєння нових сфер діяльності і нових форм поведінки (до речі, потяг до нової інформації (дослідницька активність) у соціальних тварин найбільш властивий середньоранговим особинам, а завдяки комунікації здобута ними інформація стає надбанням усієї зоосоціальної спільноти) [29, 23–27].

Біологічна комунікація (що називається “замінним навчанням” чи “економією пізнання” й спирається на біологічну інтуїцію) має чотири етапи розвитку, кожен з яких визначається специфічною комунікативною одиницею. Першим кроком біологічної комунікації було виділення сигналу із діяльності; другий крок полягав у автономному оформленні сигналу в процесі його оптимізації; третім кроком було набуття сигналом характеру знака; четвертий крок – процес семантизації комунікативних засобів, який призводив до елементарного символотворення (це уже й був перехід від біологічної комунікації до комунікації власне людини).

Виникнення соціально-біологічної комунікації сьогодні має два пояснення – соціологічне й біологічне. З точки зору соціологів [30], первісною була родинна комунікація, а вже із неї розвинулись комунікаційні системи численніших спільнот. Біологи ж вважають, що комунікація народжується з інстинктивних актів, пов'язаних передусім із досягненням захисту і безпеки, бо саме в цих актах індивід переставав бути окремою особиною, тому що він узгоджував поведінкові акти з діями інших особин, що прагнули одного й того ж: або уникнути тієї ж самої небезпеки, або перемогти одного й того ж ворога [11, 16].

У біологічній концепції маються на увазі не процеси підлаштування поведінки індивіда до свого виду в цілому, а співвіднесення поведінкових актів з діями особин, котрі також прагнуть втекти від небезпеки чи перемогти ворога. Така координація виникає у рої, табуні, стаді, групі. Програми поведінки особин у таких угрупованнях спрямовані, по-перше, на диференціацію на товаришів-партнерів й ворогів, по-друге, на колективну дію товаришів-партнерів (загальна втеча, маскування, напад, попередження, переслідування і т. ін.). Такі колективні дії потребували точної й досить витонченої координації актів поведінки залежно від селекційної вигоди. Найвищу селекційну цінність мали, по-перше, здатність особини до налаштування на партнера (партнерів) і узгодження з ним (ними) власного стану для захисту, безпеки, порятунку, по-друге, здатність угруповання до ситуаційного обміну інформацією між його членами. У процесі розвитку різних видів завдяки селективним перевагам комунікації у філогенезі сформувались оптимальні варіанти комунікативної координації поведінкових актів.

Найпростішою формою “комунікативної спільноти” є “анонімне скупчення”, “анонімний табун” (Лоренц), який демонструють передусім риби, а також деякі комахи, птахи, ссавці й навіть люди. Натовп людей під час паніки перетворюється на “анонімний табун”. У ньому відбувається “еволюційна регресія” [22], тобто актуалізуються нижчі, історично примітивніші прошарки психіки: “Свідома особистість зникає” (Г. Лебон), ситуативно знижується роль особистісного досвіду, ндивідуальної й рольової ідентифікації, здорового глузду, почуття й поведінка окремих особин приймає один і той же вектор.

Поняття табуна визначається згуртованістю, яка виявляється в тому, що окремі істоти певного виду реагують один на одного зближенням, бо їх утримують разом якісь поведінкові акти. Для табуна характерним є те, що певна група істот, тісно замкнувшись, рухається в одному напрямі, бо табунна істота будь-якою ціною прагне бути у безпосередній близькості до множини собі подібних.

Звідкіля взялося вищезгадане прагнення? Недоліки існування великих табунів очевидні навіть з точки зору здорового глузду: великій кількості тварин важко знайти їжу, важко сховатися; велика спільнота більшою мірою потерпає від хвороб і паразитів; щільні табуни провокують напад “хижаків одного удару” і т. ін. Але якщо прагнення “табунної істоти” існують попри всі ці негаразди, отже, існують такі її переваги, які перевищують перелічені небезпеки настільки, що селекційний тиск “виплекав” поведінкові механізми утворення табуна та комунікативні форми його існування. З точки зору К. Лоренца, головна перевага табуна полягає у його оборонній силі, яка випливає саме з єдності з метою залякування та навіть нападу на хижака, захисту свого, ослаблення концентрації уваги хижака під час полювання, стовідсотково безпечного розміщення істоти всередині щільного табуна [16].

Анонімний табун не має ніякої ієрархічної структурованості: ніяких “ватажків” і “підлеглих”, лише величезна кількість майже однакових елементів. Але табун за своєю суттю не є цілком однорідним: усередині його акумулюється максимальна емоційна напруга, периферійна маса надає табуну силу мотивації. Між ядром і периферією табуна виникають найпростіші комунікативні форми “взаєморозуміння”, так звана “циркулярна реакція” (взаємне емоційне зараження). Швидке “передавання новин” в анонімному табуні відбувається завдяки передаванню “настроїв” (позитивних чи негативних таксисів), що виражаються через виразні рухи або звуки крайових елементів. Особини, що перебувають усередині табуна, отримують інформацію про навколишнє середовище не безпосередньо, а від тих особин, що знаходяться на межі між табуном і зовнішнім середовищем. Тобто “крайові” особини є інформаційними медіумами для “серединних” особин.

Складнішу систему комунікації мають “суспільні комахи” (терміти, бджоли, мураші), що мають природжені програми колективної комунікації (більшість суспільних комах передають інформацію здебільшого шляхом комбінації тактильних і хімічних сигналів [3]), від яких деякі біологи в захваті настільки, що говорять про “цивілізацію комах, яка нічого спільного не має із цивілізацією людини” [34, 147].

Найзнаменитішим прикладом комунікації тварин у природі є, мабуть, так звана “мова танцю” бджіл. Подібно до багатьох інших комунікативних систем “мова” бджіл мультимодальна і має візуальний, тактильний, слуховий і хімічний аспекти. Комунікація бджіл відбувається завдяки специфічній символічній мові, що складається з чітко виражених структурних одиниць, які відповідають певним фіксованим ситуаціям. Способи комунікації бджолиного рою односпрямовані: на поведінку “танцюристок” не впливають інші бджоли, які цю інформацію сприймають і трансформують у програму поведінки [15].

Мурашки (особливо мурашині “примати”, що мешкають у мурашниках з мільйонним населенням) досягли найвищого рівня соціальної організації і максимально можливого для цієї групи біологічного прогресу завдяки більшим, ніж у бджіл, можливостям комунікативної системи – системі “антенальних кодів”, котра забезпечує не тільки передавання інформації про віддалені джерела їжі, а й масову мобілізацію [6; 8; 21; 28].

Наступний етап у розвитку суспільної комунікації тварин демонструють птахи. Навіть у свійських курей чітко визначені сигнали повітряної та земної небезпеки, харчовий сигнал, який змінюється не тільки залежно від якості й кількості їжі, а й навіть від численності курячої “аудиторії” [12]. Складніше соціальне життя (родинно-суспільне), засноване на локальній структурі захищених ділянок, демонструють птахи, що гніздяться колоніями. Звичайно, така організація потребує досить складної комунікації [12]. Але найбільш високорозвинену суспільну організацію мають галки та гуси. Галки демонструють ієрархічну суспільну організацію, що репрезентує загальний еволюційний прогрес, коли у комунікації все більше зростає роль досвіду літніх тварин: у галок “думці” (особливо щодо тривоги) літніх і досвідчених птахів “високого рангу” надається більша вага [12]. Соціальна поведінка сірих гусей ґрунтується на комунікативній системі “тріумфального крику”, детально описаній К. Лоренцом [17].

Наступний етап тваринної комунікації демонструють ссавці. Пацюки є найуспішнішими біологічними суперниками людини, бо користуються тими ж комунікативними методами, що й людина: передаванням традиційного досвіду, його поширенням всередині щільно згуртованого угруповання, колективною боротьбою одної групи проти іншої. Всередині пацюкового табуна діє швидке передавання “новин” не тільки на основі передавання настроїв через виразні рухи та вигуки (що було характерним для анонімного табуна), а й завдяки збереженню один раз набутого досвіду й успадкування його нащадками: наприклад, якщо перші пацюки не беруть отруєну приманку, то вони мітять її сечею чи екскрементами (знак отрути) – і жоден пацюк саме із цього табуна не торкнеться отрути [32]. Вовча зграя згуртована на диференційованих, залежних від навчання взірцях комунікативної поведінки: міміка (попередження, загроза, заспокоєння), жести покори, колективне координоване переслідування здобичі [18].

Найвищу форму біологічної комунікації демонструють групи приматів. (Група – це такий різновид суспільної біологічної організації, в якому об'єднувальні реакції тісно пов'язані з індивідуалізацією її членів. Найважливішою передумовою виникнення групи є персональне впізнавання партнерів у будь-яких обставинах, а найважливішою ознакою – наявність особистісної любові та дружби.)

Чому еволюційний процес приводить до високорозумних істот саме через приматів? Рухи їх далеко не “ідеальні” порівняно з нижчими тваринами (будь-яка білка рухається краще, ніж “найграціозніша” мавпа); сенсорно вони не дуже чутливі й спеціалізовані; будова домівок шим-панзе для сну примітивна порівняно з пташиними гніздами; їх кооперативна узгодженість слабкіша за бджолину; у використанні знарядь вони не є винятком: дятел-зяблик, наприклад, за допомогою колючок видзьобує личинки. У теоріях “гомінізації” [7, 23–24] зазначено, що поява людини як особливої еволюційної гілки відбувається не через якісь надзвичайні можливості у спілкуванні із зовнішньою природою, а завдяки особливим когнітивним вимогам соціального поля, в якому еволюціонували примати у напрямі до людини.

Шимпанзе не роблять запасів їжі (як деякі гризуни), але вони інформують одне одного, де і яку їжу можна знайти; вони не розподіляють здобич, але вміють випросити; у них немає природжених схем розпізнавання ворогів, але у них є система знаків про небезпеку; вони не мають природжених правил полювання, але вони вміють організувати групове полювання з високим пристосуванням до актуальних елементів ситуації. Усі перелічені випадки демонструють переваги колективної комунікації у соціальній поведінці приматів, яка, на думку Левіка-Гудола [5], найбільше виявляє себе при полюванні й при захисті особин однієї групи і здійснюється за допомогою різних засобів – здебільшого звуків і жестів.

Дослідники вирізнили різні звуки у “мові” мавп, що допомагають перемагати обмежену видимість в умовах саван. Ці звуки несуть інформацію про небезпеку (причому небезпека диференціюється: з повітря чи з землі, у шимпанзе особливо виділена “зміїна небезпека”), про знайдену їжу, про пастку (так звану інформацію “SOS”, в якій вирізняється характер пастки “Я упав з дерева” чи “На мене напав ворог”), після якої група надає цілеспрямовану допомогу; існують звуки, що містять інформацію і власне комунікативної спрямованості: характерні звуки перед дуже важкою битвою з “ворогом”, звук “свій” при переході через савану (мовчання у цьому випадку стає сигналом про небезпеку), звуки “загрози” лідера при свавіллі у групі. Серед жестів найчастотнішим є жест “покори”, а найцікавішим – “жест піднятої руки”: при переході через вузьку стежку вожак може підняти руку і йти далі один, а група при цьому залишається на місці, поки не буде подано знак, що можна рухатись уперед [33].

Науковці наводять приклади спільної дійової комунікації, сигнали якої вони пояснити не можуть. Розглянемо один із таких прикладів (спостереження проводилось у зоопарку). Один шимпанзе зазнав удару струмом, торкнувшись огорожі басейну. Він обережно зробив це яще раз торкнувся і, отримавши той же ефект, став підходити до кожного з членів групи і обнімати його. Це був знак до загальних зборів. Викликає подив та обставина, що група шимпанзе зібралася саме біля того місця, де один із них набув “болючого досвіду”. Коли всі зібралися, вожак (а не той, хто зазнав болю від струму), взяв мокру гілку, торкнувся нею до дроту, дістав удар струмом, що було зрозуміло і з його крику, і з його міміки [38].

Наведений приклад демонструє передавання актуально значущої “гарячої” інформації через систему знаків і за допомогою наочного прикладу. Цей приклад яскраво показує розмаїття комунікативних контактів і те значення, яке мав обмін соціально значущою інформацією як для окремого індивіда, так і для спільноти в цілому вже у приматів. Такий рівень передавання актуально значущої інформації можливий за наявності трьох умов. По-перше, за умови постійного розрізнення комунікативних сигналів (зовнішньої інформації); по-друге, за умови диференціації внутрішніх станів відображення реальності (внутрішньої інформації); по-третє, за умови вдосконалення пізнавальних можливостей, які досягаються, у першу чергу, не у соціальній комунікації, а в маніпуляції реальними речами.

Наведений приклад свідчить про те, що у приматів звук, жест, міміка і наочний приклад перетворилися на сигнали, які вся група розуміє однаково, тобто звук, жест і міміка набули загальновідомого значення й склалися у “повідомлення”. Якщо у нижчих соціальних тварин комунікація відбувається завдяки “ритуалізації” природжених поведінкових програм, то у приматів комунікація виникає через залежну від навчання трансформацію природжених поведінкових програм у “сигнал” [36]. За концепцією Гекслі, ця трансформація відбулася завдяки можливостям пам'яті приматів. Усі моторні поведінкові акти (у тому числі й специфічні звукові сигналоутворення) спочатку супроводжують дії у певних ситуаціях. Їх виразність підкреслює передусім афективно-емоційну оцінку ситуації. Як тільки поведінковий акт фіксується у пам'яті членів групи, він перетворюється на сигнал, що несе інформацію і має вплив на “аудиторію”. Звукові й тілесні сигнали повторюються, зв'язуються один з одним, вільно комбінуються, надбудовуються й навіть конструюються. У процесі спілкування вони створюють систему масової комунікації приматів. Загалом процесі важливою є можливість принципово вільної комбінації елементів дії, які поступово перетворюються на сигнали як засоби комунікації. Той самий механізм навчання, який впливає на виникнення даного способу комунікації, керує також і оптимізацією його дії. Удосконалення

комунікативних елементів робить можливим у стаді приматів диференціацію соціальних відносин, координацію поведінки, кооперацію.

Комунікація приматів залишається прив'язаною до миттєвого стану, положення, локальної події [4]. Ті мисленнєві конструкції, які, як показали дослідження біологів [37], здатні створювати примати (складання речень з причинно-наслідковим зв'язком [9]), не знаходять відображення у їх природній комунікативній системі. За умов існування інтелектуального потенціалу немає стимулу до об'єднання мислення й сигналізації, тому що немає соціальної потреби у мовній кооперації. Інтелект мавпи здатний до вироблення мови як засобу комунікації, але соціальної потреби у цьому не було [14, 23].

Семантизація засобів комунікації (тобто надання елементам поведінки загальновизнаного значення) була дуже тривалим і складним процесом, який не відбувався б без дієвих стимулів. Що ж викликало вже у досуспільному розвитку таке прагнення до комунікації? Це прагнення було пов'язане передусім із перевагою групових досягнень над індивідуальними. Такі досягнення підвищували безпеку, полегшували добування їжі, знімали емоційні стани безпомічності. Саме в цьому і полягає потужна мотиваційна основа для соціально-детермінованих процесів формування комунікативних поведінкових актів [31].

Отже, розглянувши первісні джерела колективної комунікації у тваринному світі, можемо зробити такі висновки: 1) специфіка комунікативних систем різних живих істот зумовлена, у першу чергу, особливостями морфології й анатомії організмів, фізичними умовами середовища, соціальною організацією; 2) зовнішня і глибинна єдність різних комунікативних систем зумовлена загальними принципами комунікативної доцільності й еволюційними закономірностями природного добору; 3) поділ комунікативних систем на “вищі” і “нижчі” (“вищі”, якщо комунікативна система схожа на мову людей, “нижчі”, якщо ні) не орієнтований на такий важливий критерій, як екологічна доцільність відповідної комунікативної поведінки; 4) комунікативна система людини (у тому числі й масова) якісно вирізняється за своєю складністю й поліфункціональністю від комунікативних систем тварин, але при цьому в ній присутня велика кількість невербальних компонентів, ізоморфних аналогічним компонентам комунікації тварин; це є підтвердженням того факту, що при всій специфічності соціальної природи людини (людська мова є основою демаркаційної лінії, що відокремлює людей від тварин) її масова комунікація формувалась, спираючись на форми взаємодії, комунікації, зв'язку індивідів і популяцій у тваринному світі.

Таким чином, ми включили соціальне у контекст загальних біологічних закономірностей. З нашої точки зору, розгляд соціального як приватного випадку біологічного відкриває можливості синергетичного підходу до явища масової комунікації, який дає змогу осмислити її первісну іманентну природу, а отже, і розуміти її глибинну сутність.

1. Андреев И. Л. Происхождение человека и общества. – М., 1988. 2. Ахмадулин Е. В. Краткий курс теории журналистики. – М.; Ростов н/Д., 2006.
3. Брайен М. Общественные насекомые. Этология и поведение. – М., 1986.
4. Васильев С. В., Дерягина М. А. Формы коммуникации у обезьян и этапы происхождения речи // Поведение приматов и проблемы антропогенеза. – М., 1991.
5. Гудолл Дж. Л. В тени человека. – М., 1974.
6. Длусский Т. М. Принципы коммуникации у муравьев // Чтения памяти Н. А. Холодковского. – Л., 1981. – С. 3–37.
7. Дубинин Н. П. Что такое человек. – М., 1983.
8. Захаров А. А. Организация сообществ у муравьев. – М., 1991.
9. Зорина З. А., Смирнова А. А. О чем рассказали “говорящие” обезьяны. – М., 2006.
10. Калмыков А. А. Профессиональные корни журнализма // Акценты. Новое в массовой коммуникации: Альманах. – Вып. 3–4 (54–55). – С. 103–113.
11. Кликс Ф. Пробуждающееся мышление: История развития человеческого интеллекта. – К., 1985.
12. Коммуникация птиц. – http://WWW. Krugosvet.ru/articles/031000302/10003 02a 3.htm.
13. Коммуникация человека и животных. Взгляд лингвиста и филолога: Программа и материалы “круглого стола”, 14 сент. 2007 г. – .
14. Кошелев А. Д. О языке человека в сопоставлении с языком говорящих антропоидов // Зорина З. А., Смирнова А. А. О чем рассказали “говорящие” обезьяны (Приложение). – М., 2006. – С. 367–423.
15. Лопатина Н. Г. Сигнальная деятельность в семье медоносной пчелы (Apis melifera). – Л., 1971.
16. Лоренц К. Агрессия. Так называемое “зло”. – М., 1994.
17. Лоренц К. Год серого гуся. – М., 1984.
18. Лоренц К. Человек находит друга. – Новосибирск, 1991.
19. Луман Н. Медиа коммуникации. – М., 2005.
20. Малиновский Б. Магия, наука и религия. – М., 1998.
21. Мариковский П. И. К вопросу о сигнализации муравьев // Этномологический обзор. – 1973. – Т. 37.– № 3. – С. 557–562.
22. Назаретян А. П. Агрессия, мораль и кризисы в развитии мировой культуры (Синергетика исторического прогресса). – М., 1996.
23. Нестурх М. Ф. Приматология и антропогенез. – М., 1960.
24. Поведение приматов и проблемы антропогенеза. – М., 1991.
25. Пронина Е. Е. Психология журналистского творчества. – М., 2003.
26. Резникова Ж. И. Структура сообществ и коммуникация животных. – Новосибирск, 1997.
27. Резникова Ж. И. Язык животных: подходы, результаты и перспективы // Языки науки – языки искусства. – М., 2004. – С. 260 278.
28. Резникова Ж. И., Рябко Б. Я. Теоретико-информационный анализ “языка” муравьев // Журнал общей биологии. – 1990. – Т. 51. – № 5. – С. 601–609.
29. Симонов П. В., Ершов Й. М., Вяземский Ю. П. Происхождение духовности. – М., 1989.
30. Сорокин П. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992.
31. Тинберген Н. Осы, птицы, люди. – М., 1970.
32. Толмен Э. Когнитивные карты у крыс и человека // Хрестоматия по истории психологии. – М., 1980.
33. Файнберг Л. А. У истоков социогенеза. – М., 1980.
34. Шовен Р. От пчелы до гориллы. – М., 1965.
35. Ясвин В. А. Мировоззренческое значение проблемы коммуникации животных // Ясвин В. А. Межвидовая коммуникация Homo sapiens как предпосылка формирования субъективных отношений к различным животным. – .
36. Huxley T. H. Evidences as to Man's Place in Nature. – L., 1863.
37. Premack A. Why Chimps Can Read? – N.Y., 1976.
38. Ploog B., Melenshuk T. Primate communication. Neuroscience Res. Progr. 7 – 1969.