Ласкаво просимо

Фахова та публічна репутація вченого: комунікативний аспект

Key words: image of scholar, scientific periodical press, сriteria of public recognition, information activity, citation index.

Лідери “інтелектуальної гри”

Проблема репутації, авторитету чи, прості-ше, іміджу вченого стала актуальною, коли наука стала провідним чинником сучасної цивілізації. Особливо тих інтелектуалів, яких називають лідерами в науці, чиї ідеї та відкриття відіграли вирішальну роль у таких революційних перетвореннях, як проникнення в космос, створення генетичних модифікатів, штучного інтелекту, проведення моніторингу екологічних змін, підтримка енергетичного балансу Землі, впровадження нових комп'ютерних технологій тощо. Це лише невелика частина результату діяльності науковців, яка ввій-шла в нашу свідомість, стала атрибутом нашого світогляду і реалією сучасного життя.

Імідж науковця може мати як плюсові, так мінусові компоненти. Згадаймо хоча б те, як і свого часу непривабливі були в очах громадськості фізики – творці ядерної зброї, а зараз ми належно оцінюємо їхню позитивну роль у використанні енергії мирного атому. Пам'ятаю, ще у 70–80-х рр.. ХХ ст. ця тема жваво обговорювалася на сторінках “Литературной газеты”, де йшлося про престиж радянської науки, її представників. Зрозуміла річ, це був заангажований, такий собі “рожевий” образ радянського вченого – ідейного, талановитого і скромного, вольового у подоланні бюрократичних перешкод на шляху досягнення мети своєї інтелектуальної праці.

Певною мірою цей імідж відповідав нашим тодішнім уявленням про світ науки, де радянські вчені завжди були на передових світових позиціях, хоч це далеко не відповідало дійсності. Такий імідж сприяв популярності науковців, і приплив у науку талановитої молоді був очевидний. І навіть у часи руйнування економіки, розпаду Радянського Союзу, інфляції та масової “плинності” українського інтелекту за кордон цей інтерес за інерцією ще зберігався. І лише коли в Україні забуяв бізнес легкої наживи, пустила коріння корупційна приватизація став очевидним “бюджетний голод” на науку, коли зарплата українського вченого стала нижчою за прожитковий мінімум, престиж науковця зрівнявся з іміджем представників некваліфікованих професій – двірників, охоронців, касирів.

Однак в усіх випадках залишавсь і залишається незмінним інтерес до цих фахівців і в науковому, і в загальнолюдському вимірах. Наукознавців та соціологів журналістики насамперед цікавить, як і на підставі яких критеріїв формується імідж ученого, які домінанти впливають на ставлення громадськості до осіб, що торують шлях у незвідане, сприяють оновленню, модернізації матеріального й духовного світу.

Останнім часом, коли економіка країни до певної міри стабілізувалась і вектор європейської інтеграції висуває вимоги технологічної модернізації промисловості, реформування всієї системи політико-правових та адміністративно-управлінських відносин, інтерес до цієї проблеми знову активізувався. На бізнес-ринку поступово зростає попит на наукові розробки, а вчені дедалі більше прилучаються до процесів оновлення суспільства. Ця проблема жваво обговорюється у пресі, на радіо й телебаченні, в інтернеті. Чимало цікавих публікацій на цю тему репрезентували часописи “Вісник НАН України”, “Світогляд”, “Світ”, “Дзеркало тижня” та ін.

Чи всі Нобелівські лауреати мають високу репутацію? Чи є серед них і такі, котрі здобули визнання завдяки публічній “розкрутці”? Чи все-таки існує неупереджена, достовірна оцінка науковця з боку своїх колег – членів співтовариства, що працюють у даній галузі науки? Яка тут роль суто комунікативних, зокрема медійних чинників, та як вони впливають на публічне визнання науковця? Зрештою, як громадська, просвітницька діяльність ученого впливає на його імідж, фахову репутацію?

На ці запитання поки що немає однозначної відповіді. Але спробуємо визначити певні закономірності й тенденції стосовно такого поняття, як імідж вченого, та окреслити деякі підходи в розумінні процесів, що впливають на його формування.

Парадокси публічного визнання

Такі характеристики особи, як репутація, авторитет, престиж, об’днує широке сучасне поняття імідж. Є також усталений термін “образ науки”, що його можна екстраполювати на окремого представника корпорації науковців – “образ ученого”. Але “образ” – це все ж ближче до художньої чи художньо-публіцистичної літератури, він також має спрямованість у минуле. Ідеться про історію науки й певний образ “людини науки”, який ми як читачі уявляємо через певні тексти – біографії, мемуари, спогади, інші документальні описи та архівні матеріали. Тут швидше йдеться про образ ученого, якого вже немає серед нас і з яким нам не довелося познайомитися.

Скажімо, ми часто звертаємося до постатей видатних українських учених минулого – історика М. Грушевського, фізика І. Пулюя, математика М. Кравчука та ін., яких ми уявляємо через відповідні біографічні описи. Але йдеться про імідж українських учених, наших сучасників – академіків Є. Патона, Г. Костюка, К. Ситника та ін. Їхні образи формуються у пересічних громадян переважно через засоби масової комунікації (оприлюднювані щорічні наукові звіти НАН України, їхні виступи на радіо й телебаченні, в інтернеті. Це те, як ми, сучасники, сприймаємо цих талановитих людей.

Імідж особи складається з професійної оцінки, зі сприйняття її на рівні масової свідомості. Ідеться про фахове та публічне визнання вченого. Чи це одне й те ж саме, чи все-таки ми маємо справу з різними поняттями? Як вони співвідносяться?

По-перше, хотілося б зазначити, що поняття фахового і публічного іміджу є умовними. Як правило, вони взаємодоповнюють одне одного. Хоча в деяких випадках їх можна сприймати як синоніми. Тому їх варто розрізняти.

По-друге, фаховий імідж представників фундаментальних наук, (теоретиків-ідеологів розвитку окремих напрямів дослідження) характеризує рівень заглибленості вченого у сутність базових законів, концепцій і теорій (basic science). Тут іміджетворною домінантою є те, наскільки широко нові ідеї та відкриття вченого будуть представлені в науковій літературі, а також у текстах засобів масової комунікації. Імідж винахідника, конструктора, розробника нових технологій (applied science) є дотичним до того, як фахівці і суспільство загалом усвідомлюють науково-освітнє та практичне значення даної наукової розробки. Але і в першому, і другому випадках ідеться не лише про кількість публікацій та віртуальної інформації, а й про влучний вибір каналу комунікації, цільової аудиторії, авторитетність та рівень наукових видань.

Зрозуміла річ, що в науковому середовищі існують певні критерії професійного статусу вченого: науковий ступінь, вчене звання, наявність серйозних, фундаментальних праць і розробок, кількість публікацій та кількість їх цитування іншими дослідниками, рецензії, відгуки, зрештою академічні та державні нагороди тощо. Можна сперечатися, наскільки кожен із цих критеріїв є виправданим. Але разом вони можуть дати більш-менш точне уявлення про внесок науковця у певну галузь знань.

Тут чимало залежить від того, до якого типу діяльності належить науковець: 1) теоретик, ідеолог дослідницької програми; 2) винахідник; 3) конструктор чи розробник нової технології. У першому випадку пріоритет належить тому, хто не тільки зробить відкриття, запропонує принципово нові підходи в розумінні доти невідомих законів і теорій та їх можливого застосування, а й вчасно оприлюднить їх у пресі. У другому й третьому – лаври переможця дістаються тому, хто першим запатентує розробку. Для представників суспільних і гуманітарних наук основною умовою, аби претендувати на звання першопрохідця, знову ж таки є час і місце оприлюднення результатів досліджень.

Однак авторські права на інтелектуальну власність та фіксація їхньої пріоритетності зовсім ще не гарантують високого авторитету вченого. Спрацьовують ще й інші, не менш важливі фактори.

Значно важче оцінювати публічне визнання вченого, яке, окрім уявлень про фахові здобутки, включає також іміджеві характеристики його як особистості (те, що ми називаємо public appearance – інтелектуал, політик, громадський діяч, сім'янин і т. д.). Учений може мати достатньо позитивний корпоративний імідж, але не бути сприйнятим громадськістю. Наприклад, згадаємо негативне ставлення громадян колишнього Радянського Союзу в другій половині 80-х рр.. ХХ ст. до вченого зі світовим іменем академіка Анатолія Александрова – одного з ідеологів будівництва Чорнобильської АЕС. І, навпаки, публічне спілкування вченого з широкою аудиторією може позитивно вплинути на оцінку його професійних здобутків. На наш погляд, саме такий вплив мав публічний дискурс професора Сергія Капіци – автора популярної телепередачі “Очевидне-неймовірне”. Щоправда, є чимало прикладів, коли особа будь-якою ціною прагне використати свій публічний або політичний імідж для здобуття високого академічного статусу. Згадаймо хоча б неодноразові спроби віце-прем'єра-міністра уряду В. Януковича, доктора історичних наук Д. Табачника “пробитися” до когорти членів-кореспондентів НАН України. Але українські академіки, витримали адміністративний тиск і виявили гідну повагу до кращих наукових традицій.

Висока фахова та публічна репутація, заснована на принципах гуманізму і християнської моралі, була притаманна видатному вченому й громадському діячеві А. Сахарову. Гармонійне поєднання цих двох складових іміджу притаманне багатьом сучасним українським вченим, таким як Я. Яцків, П. Таланчук, І. Юхновський та ін. Свого часу унікальний хірург і письменник, академік М. Амосов демонстрував здатність здійснювати інтелектуальні прориви не тільки у своїй галузі науки – на перетині медичних і кібернетичних ідей, – а й у сфері духовності та філософії буття. Особисто на мене в цьому сенсі величезне враження справив насамперед глибиною, багатогранністю наукових зацікавлень і високою національно-патріотичною зарядженістю гуманістичних ідей фізик, член-кореспондент НАН України, перший голова відродженого на початку 90-х рр.. минулого сторіччя Наукового Товариства імені Т. Шевченка О. Романів, який у листопаді 2005 р. пішов з життя, залишивши глибокий слід у пам'яті своїх колег та учнів.

Реальний імідж ученого можна виміряти трьома способами:

1) за допомогою експертного опитування та визнання його результатів у вигляді премій, нагород, надання грантових пріоритетів, інших форм публічного визнання (саме так визначають лауреатів Нобелівської премії);

2) залучення спеціальних, так званих кількісно-якісних методів – контент-аналізу, індекс-цитування, імпакт-фактору, на основі чого складаються рейтинги науковців за цими шкалами;

3) використання соціологічних методів дослідження громадської думки: опитування, інтерв'ю, анкетування (Яким є уявлення про вченого у масовій свідомості?).

Нас цікавить насамперед, як формується “образ ученого” у масовій свідомості. Яка в цьому роль засобів масової комунікації, особливо якщо йдеться про візуальні іміджі в науці, зважаючи на домінування телебачення та інтернету?

Тут варто пригадати феномен професора філософії М. Поповича, який завоював популярність саме завдяки радіо- і телевізійній публічності (дискусії з тодішнім комуністичним функціонером, а пізніше – першим Президентом незалежної України Л. Кравчуком). Або взяти своєчасну і вельми вдалу іміджеву стратегію академіків В. Литвина, М. Жулинського, В. Смолія, котрі здобули академічне визнання переважно завдяки громадській чи політичній діяльності. У природничих і технічних науках – інакше. Там менша вірогідність впливу громадської думки на визнання вченого у фаховому середовищі, оцінку його внеску в науку.

Ціна рейтингового іміджу

Часто визнання науковця визначають за тим, скільки його статей представлено в науковій періодиці. Зокрема акцентують увагу на публікаціях в міжнародних виданнях, враховуючи їх авторитетність та престижність. Ці дані є важливими і можуть певною мірою свідчити про рівень науковця.

В останні десятиріччя імідж провідних науковців дедалі частіше вимірюють, орієнтуючись на рейтинг їхніх публікації у міжнародній системі індексу-цитат (SCI – science citation index) та на сукупні дані цитування наукових журналів – так звані імпакт-фактори, або коефіцієнти впливу (JCR) (див. прим.).

Сьогодні у світі видається понад сто тисяч наукових журналів, а бази даних ISI містять повні бібліографічні описи статей тільки 5835 часописів із 150 фундаментальних галузей знань. За даними ISI, світовий розподіл масиву статей у мережі цитування на рік такий: близько 70 % статей цитуються один раз, 24 % – 2–4 рази, близько 5 % – 5–9 разів, менше 1 % – понад 10 разів і більше. Близько 40 % наукових статей ніколи не цитуються [1].

Безперечно, “індекс-цитування” – це своєрідна рейтингова шкала, яка визначає кількісно-якісний внесок ученого в науку. Однак незважаючи та те, що цей критерій є формалізованим і, таким чином, ніби меншою мірою залежить від суб'єктивних впливів, усе ж його не можна визнати як єдино достовірний. Більшість експертів вважає, що індекс-цитування – це лише один із показників наукового рівня, якого досяг той чи той учений.

Українська дослідниця Л. Лобанова, спираючись на думку відомих наукознавців, називає декілька суттєвих причин, які ставлять під сумнів визнання цілковито об'єктивним такий критерій [2, 63–65]:

– залежність від кон'юктури: “мейнстрімні” праці цитуються краще, легше, аніж піонерні, новаторські;

– індекс-цитування залежить не тільки від наукового рівня роботи, а й від PR-активності вченого;

– за рахунок самоцитування можна зробити собі найпотужніший індекс, а відтяти його технічно складно;

– проблема співавторів, особливо коли їх ціла низка (хто з них виконував основну роботу, а хто був формально долучений до списку?);

– адміністративний вплив (усі наші академіки є принаймні завідувачами відділів або директорами наукових установ, а кількість співавторів їхніх статей сягає тризначної цифри!)

– мовний бар'єр (неоднозначність перекладу назв журналів та прізвищ в англомовних версіях).

Російський експерт О. Михайлов ще критичніше оцінює використання методу індекс-цитування. На його думку, кількість посилань на праці вченого мало залежить від його наукової активності, від загальної кількості опублікованих робіт, їхнього обсягу, авторитетності тих видань, де вони були надруковані, від їхнього реального значення для тієї чи тієї галузі знань. Не завжди той, хто посилається на чужі праці, справді знайомиться з ними (наочний приклад – коли молоді претенденти на науковий ступінь абсолютно формально, тобто, як кажуть, не до теми вписують у текст автореферату посилання на праці членів спеціалізованої ради, аби справити на них позитивне враження під час захисту дисертації. – О. К.). Сам факт цитування публікації найчастіше засвідчує лише визнання її існування, наявність досліджень із даної тематики. На одну й ту ж саму працю можуть посилатись як у найавторитетніших, найпрестижніших виданнях, так і в зовсім мало відомих журналах. Не поодинокі випадки прохання науковця до колеги послатися на його публікації в обмін на аналогічну люб'язність з його боку (чи за іншу винагороду) [3].

До цього можна додати й обмежений доступ до баз даних ISI широких кіл науковців з “третіх” країн та країн, що розвиваються (держави Південної Америки, Азії, Африки, пострадянського простору), а також неадекватне представлення наукової періодики неангломовних країн у закордонних виданнях. Наприклад, частка американських і британських періодичних видань у базі даних ISI становить відповідно 40 % і 20 %, а частка таких розвинутих країн, як Франція та Японія, становить лише 2 %. З 1999 року в базі даних SCI Україна була представлена 12 журналами з природничих і точних наук (це становить приблизно 0,2 % від загальної кількості), а з соціальних і гуманітарних наук не було жодного видання. Показники цитування залежать від наявності та доступності повнотекстової електронної версії журналів, а також від можливостей використання повноцінних глобальних пошукових систем, де ключовим є питання ціни та доступ до таких систем.

Експерти в галузі наукознавства застерігають від ідеалізації такого критерію визнання вченого, як кількість надрукованих статей у престижних наукових виданнях. Наводиться багато прикладів, коли з тих чи тих причин результати досліджень своєчасно не оприлюднюються або ж не можуть “пробитися” на шпальти фахових журналів. Одна з очевидних причин – так звана “закрита тематика” досліджень (науковці, які працюють із закритою тематикою, завжди малоцитовані), наявність жорсткої цензури і т. п.

Дається взнаки також пасивність самого науковця, який часто свої парадоксальні відкриття у вигляді рукописних матеріалів складає “в стіл”. Подібні “приховані” результати наукових досліджень випадають таким чином із контексту науки й не можуть прямо впливати на розвиток знань. Вони є лише “консультативними”, а не пріоритетними на рівні відкриття з точки зору авторського права.

В історії науки відомий феномен видатного англійського фізика та хіміка Генрі Кавендіша, який здебільшого не оприлюднював результатів власних експериментів. Пізніше це стало яблуком розбрату між істориками, які не могли визначити, кого вважати першовідкривачем багатьох законів та найцікавіших явищ. Зокрема відомий усім нам закон Кулона англієць відкрив на 14 років раніше від французького науковця та інженера Кулона й обґрунтував його зі значно більшою точністю [4].

Яскравим прикладом того, як великі знахідки, передчасні з погляду консервативного наукового загалу, проходять повз увагу самовдоволених сучасників, є історія з відкриттям елементарних складників біологічної спадковості австрійського дослідника Григора Менделя (результати його експериментів були опубліковані в 1865 році), якого нині вважають фундатором генетики.

Існують і менш очевидні, але доволі суттєві причини, коли молодий дослідник не може надрукуватися у впливовому виданні. Рецензенти з різних причин блокують новаторські статті: консерватизм, нерозуміння нової парадигми, наукової моди та групових інтересів, елементарна людська заздрість, свідоме “гальмування” з метою використати фрагменти запропонованих результатів у власних роботах. Можна навести приклади політичного втручання в експертні оцінки, надто коли йдеться про практичне використання наукових відкриттів, вихід на нові перспективні напрями і т. д.

І все ж формальним мірилом постаті вченого вважається кількість статей і кількість цитувань. Як, наприклад, світова спільнота цитує праці українських та деяких інших учених? Проведена нещодавно київськими наукознавцями вибірка цитувань (в тому числі самоцитувань) академіків і членів-кореспондентів Національної академій наук України (академіки В. Бар'яхтар, В. Немошкаленко, О. Чуйко, І. Горбань, К Толпиго та ін.) засвідчила: кількість цитувань провідних українських вчених у галузі природничних наук суттєво не відрізняється від аналогічних показників для Нобелівських лауреатів або інших всесвітньо визнаних західних науковців [6, 53–54].

Попри всі вади, система оцінки наукової діяльності за особистими індексами цитування є поки що найоб'єктивнішою. На жаль, вона досі офіційно не визнана в Україні, не враховується у звітах при обранні чи переобранні на ту чи ту наукову посаду. На наш погляд, якщо цей критерій здобуде офіційний статус, ситуація може суттєво змінитися.

Чи потрібен паблік рилейшнз науковцям?

А тепер спробуємо розглянути, як формується “образ вченого” під впливом засобів масової інформації, насамперед газетно-журнальної періодики. Спочатку загальні міркуваня. Безумовно, імідж науковця чи наукового колективу залежить: по-перше, від того, наскільки активно, послідовно та протягом якого часу висвітлюється їхня діяльність у пресі; по-друге, наскільки достовірно мас-медіа відображають проблеми науки та діяльність учених; по-третє, від рівня громадянської активності самих науковців, їхнього долучення до процесу формування суспільної думки (організація та проведення запланованих PR-акцій); по-четверте, від якості науково-публіцистичних текстів, їхньої здатності впливати на масову свідомість (медіа-ефекти).

До цікавих роздумів у цьому аспекті спонукають результати моніторингових досліджень, що їх зробили нещодавно науковці Центру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки імені Г. М. Доброва НАН України. Вони провели бібліографічний аналіз та моніторинг відображення проблем науки та діяльності НАН України у провідних друкованих засобах масової інформації за 2001–2003 рр..” До розгляду було залучено близько 15 тисяч номерів впливових українських часописів: “Дзеркало тижня”, “Урядовий кур'єр”, “Світ”, “Демократична Україна”, “Голос України”, “Сегодня”, “Киевские ведомости”, “День”.

Як свідчить контент-аналіз тематики, серед загальної кількості тематичних рубрик (понад 20) лише незначна кількість тих, які безпосередньо стосуються іміджу вченого (“Наукова творчість”, “Премії за наукову діяльність”, “Ювілеї та нагороди вчених”). Та й публікацій, у яких показано сучасного українського вченого як творчу особистість (нарисів, портретів, етюдів, замальовок надто мало [7, 113–117].

Водночас важливим для формування іміджу вченого є показники інформаційної активності самих науковців, які прагнуть оприлюдинити свої ідеї, відкриття та розробки через ЗМК. Ідеться про кількість та дієвість публікацій у масовій пресі, на радіо й телебаченні, в інтернеті. Про доволі низьку медійну активність провідних учених НАН України свідчать такі дані за 2003 рік: на 183 академіків припадає 103 публікації, а на 324 членів-кореспондентів – всього 30. Подібна статистика спостерігалася як у попередні, так і в наступні роки, хоч останнім часом помітна тенденція до поступового зростання газетних статей. У пресі домінують виступи науковців з таких актуальних напрямів, як біологія, хімія, фізика, біохімія, інформатика, екологія. Високий рівень інформаційної активності демонструють також представники суспільних і гуманітарних наук [7, 118–121].

Важливу роль у формуванні іміджу науковців відіграє їхній діалог із громадськістю – як безпосередньо під час зустрічей, так і через засоби масової комунікації. Це – участь у громадсько-суспільних дискусіях, відкритих фахових круглих столах, громадсько-суспільних дискусіях, семінарах, прес-конференціях, а також у таких іміджевих заходах, як Дні науки, виставки, семінари, фестивалі, інтелектуальні та науково-пізнавальні ігри, ток-шоу на телебаченні тощо.

Можливі й громадські стимули інформаційної активності вченого, іміджування його діяльності через використання різноманітних форм співпраці науковців і журналістів. Цікавий досвід у цьому плані має прес-центр НАН України. Спільно з київською Спілкою журналістів України з 2003 року він організував постійно діючий прес-клуб за участю провідних учених і журналістів, які спеціалізуються на науковій тематиці. Окрім презентації нових знань у різних галузях науки, вчені мають змогу стати публічними особами, а журналісти – через відповідні публікації “просувати” нові ідеї, популяризувати результати своїх досліджень, а в підсумку – підвищувати імідж науки і свій власний рейтинг. Тільки за результатами перших п'яти засідань прес-клубу з'явилося 26 публікацій у газетах і науково-популярних журналах, понад 20 передач на телебаченні і 13 – на радіо, 13 повідомлень інформаційних агентств [8, 72–76].

Очевидні також і проблемні моменти: обмаль дискусійних публікацій про науку на шпальтах газет, недостатня критичність статей, збіднена палітра. Так, лише в 10–15 % публікацій про науку у масовій пресі дається оцінка діяльності установ НАН України й окремих наукових колективів та вчених з боку держави та громадськості [8, 77–78].

Історія науки і досвід останніх десятиріч свідчать, що існували й існують певні розбіжності психолінгвістичного, а часом і когнітивного характеру між журналістами та науковцями в поглядах на підходи й методи висвітлення проблем науки.

Не треба забувати й про корупцію в науці, лобіювання інтересів певних наукових елітних кіл, груп, організацій з метою отримання державної підтримки – законодавчо-правової, фінансової, адміністративної, заручитися протекцією влади в отриманні спеціальних субсидій для наукових фондів, бізнес-проектів, науково-дослідних програм тощо. Тут варто звернути увагу на досвід Великої Британії, де в парламенті усталена чітка система лобіювання інтересів наукових корпорацій та наукових проектів.

Як бачимо, процес формування іміджу сучасного науковця є складним, багатофакторним і виступає як єдність його фахового визнання та публічного авторитету. І цей процес має значний потенціал для розвитку та вдосконалення. Українські вчені надто мало і мляво популяризують результати своїх наукових розробок, недостатньо дбають про свій імідж, своє міжнародне визнання. Водночас журналісти часто виявляють пасивність і недалекоглядність у розширенні кола публікацій наукової тематики, у доборі цікавих проблем і перспективних напрямів, оригінальних постатей учених. Час потребує нових форм співробітництва науковців і практиків мас-медіа.

1. Сорока М. Б. Національна система реформування української наукової літератури. – К.: НБУ ім. В. І. Вернадського, 2002. – 209 с.
2. Лобанова Л. С. Імпакт-фактори наукових журналів та індекс-цитування вчених: проблеми точності, моралі, етики та можливості використання // Наука та наукознавство. – 2007. – № 2. – С. 61–75.
3. Михайлов О. Блиск і убогість індексу цитування // Вісник НАН України. – 2004. – № 12. – С.56–61.
4. Филонович С. Р. Кавендиш, Кулон и электростатика. – М.: Знание, 1988.
5. Гайда Р., Пляцко Р. Іван Пулюй 1845–1918. Життєписно-бібліографічний нарис. – Львів: НТШ, 1998. – 284 с.
6. Габович О., Габович Н. Вчені на п'єдесталі визнання. Неупереджений аналіз на тлі бурхливого сьогодення // Вісник НАН України. – 2004. – № 12. – С. 41–55.
7. Хоменко Л. О., Головащенко Л. Р. Бібліографічний аналіз і моніторинг відображення проблем науки та діяльності НАН України в засобах масової інформації // Наука та наукознавство: Матеріали П'ятої щорічної конференції з наукознавства та історії науки (Добровські читання). – 2005. – № 4. – С. 113–121.
8. Хідекелі А. В. Наука у дзеркалі засобів масової інформації // Наука та наукознавство. – 2003. – № 4. – С. 72–78.