У статті досліджено проблеми висвітлення на сторінках української кінопреси мистецтва екранізації, зокрема того, яким чином це явище аналізується кіновиданнями, якою бачиться роль літературного першоджерела у створенні якісного та успішного кінофільму. Виділено загальні особливості явища екранізування, з'ясовано, як воно висвітлюється у матеріалах кінокритиків, а також виявлено відмінності у висвітленні цієї проблеми на сторінках різних за типом видань.Ключові слова: кінопреса, моніторинг, екранізація, інтерпретація першоджерела, ідейний задум твору.
In the article it is analyzed a problem of coverage on the pages of Ukrainian movie press of the screen version art, namely in the view how this phenomenon is researched by movie press, as well as the role of literary primary source in creation of high-qualitative and successful movie. In the research it was selected the general features of phenomenon of screen version; as well it was found out how it was covered in the materials of film critics, and also it was defined differences in coverage of this problem on the pages of different editions.Key words: movie press, monitoring, screen version, interpretation of original source, ideological project of making.
Нині кіномитці досить часто знаходять натхнення у творах літератури, а кінопреса звертається до екранізацій, бачачи в цій сфері широкий простір для аналізу тенденцій сучасного кінематографа. Спробуємо визначити, який кут зору обирає те чи те кіновидання та на якій проблемі найбільше фокусує увагу читачів.
Об'єктом дослідження стала сучасна українська кінопреса (2004–2006) як спеціалізована періодика, що на своїх сторінках порушує тему екранізацій. Зокрема у виданнях нас цікавили ті матеріали, в яких висловлюється ставлення до літературних текстів, що стали першоджерелом для сучасних кінофільмів. Тому предметом дослідження є погляди кінокритиків на сучасні екранізації, що містяться у матеріалах таких спеціалізованих видань, як журнали “Кіно-Театр”, “Kino-Коло” та “Cinema”, а також у громадсько-політичній газеті “Дзеркало тижня”. Метою роботи є з'ясування особливостей “погляду” української кінопреси на роль літератури у кінематографі.
Ця мета передбачає такі завдання:
– охарактеризувати критерії оцінювання екранізацій, які розрізняє наука;
– провести моніторинг українських спеціалізованих видань “Кіно-Театр”, “Kino-Коло” та “Cinema” й з'ясувати, яке ставлення до літератури у кінематографі вони висловлюють;
– проаналізувати оцінювання екранізації з точки зору її близькості до літературного твору чи його вільної інтерпретації;
– з'ясувати відмінності у кінооглядах фільмів-екранізацій різних типів видань.
У дослідженні ми опиралися на праці вітчизняних та закордонних науковців. Зокрема, звернулися до розробок відомого американського фахівця Дж. Лоусона [8], який досліджував особливості написання кіносценаріїв та вказував на розбіжності у прийомах письменника та кінодраматурга. Крім того, в основу дослідження лягли праці таких теоретиків кіно, як А. Вартанов [6], Л. Погожева [9], Л. Фрадкін [10] та інших.
Істотна роль літератури в історії кіно визнається багатьма дослідниками. “Література вносить в кіно своїх героїв та конфлікти, новаторство художніх рішень, – те, чим вона живе і що відкриває, – зазначає теоретик кіно М. Кузнецов. – Уся багаторічна практика кіномистецтва свідчить про те, що кінематограф, як правило, розвивається у тісній співдружності з літературою, адже більшість кращих американських, італійських, французьких фільмів створені за відомими літературними творами” [7, 43].
На думку дослідника Л. Фрадкіна, важливою умовою гарної екранізації є вміння сценариста та режисера правильно зрозуміти, внутрішнім поглядом побачити і творчо, сміливо, по-новому передати засобами кіномистецтва не тільки філософію та ідейний зміст, а й внутрішню, головну думку першоджерела. Бо чітке наслідування тексту першоджерела не допомагає ні сценаристу, ні режисеру, ні акторам. Слова звучать на екрані банально та однозначно. Вони сприймаються найчастіше в буквальному значенні, не розкриваючи підтексту. Дослідник висловлюється щодо цього так: “Найдбайливіше ставлення до фабули розповіді, повісті, роману чи п'єси не наближає нас до осягнення ідейного задуму автора, якщо при екранізації не зберігаються істотні особливості стилю та жанру літературного твору” [10, 82].
Супротивники вільної інтерпретації класичних творів стверджують, що художній твір являє собою діалектичну єдність багатьох елементів і їх не можна безкарно пересаджувати в інше середовище, бо перенесення сюжету або хоча б головних сюжетних мотивів у чужі чи випадкові для них обставини руйнує цю єдність, деформує жанр та знецінює зміст першоджерела.
Користуючись розробками дослідників кінематографа, ми виділили кілька основних аспектів екранізування творів літератури, які впливають на художню цінність фільму. Їх окреслення відіграє досить важливу роль для аналізу кінопреси, адже для того, щоб висловити своє ставлення до екранізації, журналіст, у першу чергу, має обрати для себе певний кут зору і визначитися із критеріями оцінювання кінотвору.
Серед основних маємо зазначити такі: по-перше, екранізацію можна розглядати з точки зору її близькості до першооснови. Журналіст може виступати за збереження сюжету твору та наслідування задуму письменника, або ж за вільну інтерпретацію літературного твору та його осучаснення. По-друге, важливим для успіху кінотвору є творчий задум письменника, а також те, як він взаємодіє із задумом кінематографіста. По-третє, кінокритик може оцінювати у фільмі як масштабність подій, зображених у ньому, так і масштабність думок та почуттів, у ньому виражених. У цьому випадку автор рецензії буде звертати увагу на те, які сторони життя відображаються у кінотворі, які причини успіху чи неуспіху фільму серед масової аудиторії.
Провівши моніторинг українських спеціалізованих видань “Кіно-Театр”, “Kino-Коло” та “Cinema”, ми з'ясували, що тема, яка нас цікавить, порушується на сторінках кінопреси дуже часто: вона трапляється майже у кожному номері у вигляді рецензій на екранізації, оглядів, коментарів та інтерв'ю із людьми кіномистецтва. Причому можна також виокремити кілька ракурсів погляду на екранізований твір, які найчастіше обирають для себе кінокритики.
Дуже часто у матеріалах порушується проблема інтерпретації твору літератури в аспекті сюжету та способів художнього зображення дійових осіб, особливо щодо модернізації класичних літературних сюжетів. У даному питанні погляди кінокритиків не є сталими та однотипними: одні бачать майстерність фільммейкерів у вмінні, користуючись засобами кіномистецтва, перенести першоджерело на екран, інші відстоюють думку, що сенс екранізації полягає в умінні, відштовхнувшись від літературного твору, створити автономний мистецький витвір.
Показовою щодо цього є рецензія журналу “Cinema” на фільм “Олівер Твіст” режисера Романа Полянського, де висловлюється думка, що якщо художній твір – класика, перед якою “благоговіють, не читаючи”, то цінується екранізація близька до першоджерела: “Нова, 23-тя екранізація близька до літературного оригіналу як ніколи. Лондон вийшов абсолютно дікенсовським. А отже, бюджет, який цього разу склав 50 мільйонів євро, витрачений не даремно” [2, 35].
Журнал “Кіно-Театр”, у свою чергу, відстоює протилежну точку зору. Так, сюжетні лінії серіалу “Майстер і Маргарита” повністю відтворюють події роману; і в цьому, на перший погляд, позитивному намірі видання бачить спотворення ідеї екранізації: “Режисер боїться викинути з тексту слово чи змінити репліку, тоді як майстерність екранізації саме в тому, щоб (отже, а priori скорочуючи) передати своє розуміння літературного тексту. Вміння редукувати якісно, тобто без спрощення, часто є показником режисерської майстерності” [4, 36].
Нас цікавило й те, яку думку кінопреса висловлює стосовно досить точних, текстово ідентичних екранізацій та які причини вона вбачає в неуспіхах таких фільмів. Щодо цього кінопреса звертає увагу на те, що коли глядач змушений постійно повертатися подумки до першоджерела, фільм в його очах позначається відчуттям меншовартості перед ним і не може мати власної художньої цінності.
Щодо задуму, творчої мети фільммейкерів, заради якої звертаються до творчості письменника, то, на думку кінопреси, цей задум може бути пов'язаний з індивідуальністю кінематографіста, з національними, культурними традиціями або з художніми завданнями сучасного мистецтва.
Цікаво й те, що, висвітлюючи одні й ті самі проблеми явища екранізацій, періодичні видання у публікаціях найчастіше звертають увагу на зовсім різні за характером першоджерела кінофільми. Є журнали, які більше полюбляють літературних класиків (“Кіно-Театр”, “Kino-Коло”), тимчасом як інші фокусуються саме на екранізаціях сучасних творів. Такий напрям характерний, наприклад, для журналу “Cinema”. Особливо це видання полюбляє твори масової культури, констатуючи їхній комерційний успіх.
У деяких виданнях є теми, які порушують тільки вони. Так, на проблему задуму фільму звертає увагу в одному з номерів журнал “Кіно-Театр”. Кому належить задум фільму-екранізації? – ось те питання, на яке намагається дати відповідь автор статті, але залишається на роздоріжжі: “Перший етап народження фільму – словесний. Тому задум фільму, по-перше, вміщено у літературну модель, яка у випадку екранізації належить автору повноцінного літературного твору. Але фільм роблять багато людей, і бачення результату творчого процесу кожним з творців впливає одне на одне. З цього боку, задум оформлюється остаточно лише в останню мить, а не є чимось незмінним” [5, 53].
Таким чином, роль класичних та сучасних творів кінопреса розглядає у різноманітних ракурсах та під різними кутами зору: чому література стає джерелом екранізації та чи впливає вибір літературного твору на її успіх, якою мірою кінематографісти мають наслідувати першоджерело та в яких випадках буде доречною інтерпретація класики. Причому деякі видання мають свої вподобання у висвітленні зазначеної проблематики.
Крім того, є ще одна особливість оцінювання екранізацій кінопресою. Адже специфіка аналізу фільму полягає в обов'язковому його порівнюванні із першоосновою, який би критерій оцінки не обрався б журналістом за основу. І висновок щодо причин успіху чи неуспіху екранізації робиться саме на основі її близькості до літературного твору, незважаючи на те, чи кінофільм повністю його наслідує, чи вільно інтерпретує.
Окреме місце в українській кінопресі посідають матеріали, присвячені екранізаціям української класики. В таких публікаціях часто порушуються питання самоідентифікації митця та вміння його як режисера передати енергетику народного життя.
Видання стверджують актуальність багатьох творів української літератури та вважають, що їх освоєння мало б бути активнішим, адже вдала екранізація викликає інтерес до першоджерела.
Загалом видання налаштовані проти перекручування ідейного задуму літературного твору і, навпаки, ставляться з повагою до тих кінематографістів, які намагаються бути вірними першоджерелу не тільки на фабульно-подієвому рівні.
Стосовно екранізації “Украденого щастя” у рецензії видання “Кіно-Театр” журналістка висловлює думку про те, що не було б нічого поганого у перенесенні подій у наші дні, якби це не призвело до спотворення твору І. Франка: “Такий прийом має місце в кіно, але цього разу осучаснення увійшло в суперечність із першоджерелом. Та й від першоджерела, крім місця дії та імен героїв, майже нічого не залишилося” [1, 20].
До цього часу ми говорили винятково про кінопресу, яка у зв'язку зі специфікою своїх функцій та інтересами цільової аудиторії не залишає без уваги жодного, цікавого з її погляду, кінотвору. Зокрема рецензії на екранізації з'являються на її сторінках чи не в кожному номері.
Однак ми також спробували порівняти публікації у кінопресі з рецензіями на екранізації у громадсько-політичних виданнях. Таке співвіднесення ставлення різних типів видань до ролі літератури у кінематографі дало нам можливість розкрити характерні особливості погляду спеціалізованої кіноперіодики на це питання.
Природно, що ця тема порушується у громадсько-політичних виданнях лише зрідка. Наприклад, у щотижневій газеті “Дзеркало тижня” у 2006 р. (а це майже 50 номерів) було надруковано всього чотири рецензії на фільми-екранізації. Але це матеріали, в яких розглядаються кінофільми, що стали подією у світі кінематографа та оцінка яких цікавить багатьох.
Один з них – екранізація роману П. Зюскінда “Парфумер”. Рецензенти вважають, що “режисер не зумів передати переживання засобами кіномистецтва, страждає буквалізмом і в той самий час не передав внутрішнього змісту першоджерела” [3, 17].
Загалом можна помітити таку особливість: рецензії на екранізації для громадсько-політичної преси є рідкістю, але вони завжди стосуються кінофільмів, що викликали значний резонанс у суспільстві. Стосовно того, який погляд на екранізацію більше імпонує журналістам, то можна помітити, що громадсько-політична, себто неспеціалізована преса, зазвичай наголошує тільки на тому, наскільки фільм наслідує літературний твір, а не на тому, який вплив на глядачів він мав, чи стала ця картина внеском у світовий кінематограф, чи мала успіх у широкої аудиторії, що не дає змоги подивитися на фільм під різними кутами зору. Тобто для матеріалів кінопреси характерним є ширший ракурс огляду фільмів-екранізацій, а відображені в них погляди – глибші, цікавіші та оригінальніші за змістом.
1.
Брюховецька Л. Адаптація чи штурм літературного Евересту? Твори Івана Франка в кіно // Кіно-Театр. – 2006. – № 6. – С. 16–21.
2.
Зимоглядов А. Твист Again // Cinema. – 2005. – № 10. – С. 34–35.
3.
Паньо К., Паньо Т. “Парфумер”: усе, окрім запаху // Дзеркало тижня. – 2006. – № 36. – С. 17.
4.
Папаш О. За Булгаковим // Кіно-Театр. – 2006. – № 2. – С. 36–37.
5.
Юрченко В. Проблема визначення автора фільму: один або двоє? // Кіно-Театр. – 2004. – № 2. – С. 52–55.
6.
Вартанов А. Образы литературы в графике и кино. – М., 1961. – 312 с.
7.
Кузнецов М. М. Книги и фильмы. – М., 1978. – 64 с.
8.
Лоусон Д. Г. Теория и практика создания пьесы и киносценария. – М., 1960. – 564 с.
9.
Погожева Л. П. Из книги в фильм. – М., 1961. – 68 с.
10.
Фрадкин Л. З. Второе рождение. – М., 1967. – 184 с.
© Каролі А. С., 2007