Ласкаво просимо

Сучасний радіодискурс: специфіка, структура, рівні

У статті розглядається комунікативна природа дискурсу, радіодискурс як одна із усних форм дискурсу медіа, розглядаються його специфічні дискурсивні особливості, структура та рівні.

Ключові слова: дискурс, комунікативний дискурс, радіодискурс як усна форма дискурсу медіа, структура та рівні радіодискурсу.

This article describes communicative nature of discourse, radio discourse, as one of verbal media discourse forms. It examines its specific discourse characteristics, structure and levels.

Key words: discourse, communicative discourse, radio discourse as one of verbal media, discourse forms, structure and levels of radio discourse.

Сучасний стан вивчення наук комунікативного типу зорієнтований передусім на проблему дискурсивного аналізу текстів мас-медіа та покликаний знайти закономірності лінгвістичного функціонування різних типів комунікативних дискурсів у медіапросторі. Нині значної актуальності набуває проблема наукового вивчення лінгвістичних особливостей усних форм медійного дискурсу, серед яких важливе місце належить і радіодискурсу.

З наукового погляду важливо дослідити комунікативну організацію сучасного радіодискурсу як структуранта медійної підсистеми комунікативних дискурсів, установити його термінологічно-категоріальний апарат, з'ясувати специфічні дискурсивні особливості, що і зумовлює актуальність зазначеної проблеми. У статті ми не беремо до уваги аспекти дослідження дискурсу як соціокультурного феномену, а зосередимося на його комунікативній природі.

Аналіз наукової літератури дозволяє стверджувати, що проблема опису дискурсу як базової категорії комунікативної лінгвістики досить широко представлена у закордонній (Э. Бенвенист [6], В. Борботько [4], Т. Ван Дейк [8], М. Макаров [22], В. Мароши [24], В. Тюпа [38], О. Ревзина [32], М. Фуко [39]) та у вітчизняній науковій літературі (Ф. Бацевич [4], Л. Же [12], О. Кучерова [18], О. Крижко [15], В. Різун [33], К. Серажим [35], І. Штерн [42 ], Г. Яворська [43]). Не обминули увагою цього питання і автори лінгвістичних словників та енциклопедій: Н. Арутюнова [20], С. Єрмоленко [11], А. Кибрик, П. Паршин [14], Т. Ніколаєва, [27], О. Селіванова [34], М. Яцимірська [44].

Описові різних аспектів мас-медійного дискурсу присвячені дослідження В. Дем'янкова [9], М. Житарюка [13], Л. Кудрявцевої, Л. Дядечко, О. Дорофєєвої, І. Філатенко [17], Г. Манаєнко [23], О. Чередниченка [40], Л. Черепанової [41].

Як бачимо, проблемою дефініції дискурсу переймалося багато науковців, проте, незважаючи на низку досягнень, питання наукового вивчення специфічних особливостей радіодискурсу як однієї з усних форм дискурсу не знайшли досі ані в закордонній, ані в вітчизняній науці ґрунтовного висвітлення.

Досить часто у вітчизняній лінгвістиці усні форми медійного дискурсу розглядають як один вид, вживаючи на його позначення термінолексему “теле- та радіодискурс” (Г. Почепцов, Ф. Бацевич).

Для дослідження радіодискурсу важливими є праці науковців, що вивчали усне мовлення загалом і спонтанне зокрема. Дослідженню усної форми сучасної українського монологічного мовлення присвячені наукові студіювання Д. Баранника [2, 3], який, аналізуючи контактно-ситуативні варіанти усного монологічного мовлення, виокремлює два його види: “безпосередньо-контактний (аудиторний)” та “посередньо-контактний (мікрофонний, радіотелевізійний)”. Останній, у свою чергу, може існувати у двох підваріантах: “монологічне мовлення перед радіомікрофоном” та “монологічне мовлення перед телевізійною камерою”. Особливості цих різновидів мікрофонного мовлення автор розглядає в трьох основних аспектах: вимова, словесна організація та психологія мовлення, що зумовлюються специфікою мікрофонної комунікації та використанням відповідних технічних засобів [2, 203–210]. Проблема лінгвістичного опису телевізійного та радіодискурсу знайшла висвітлення у працях О. Суської [37], І. Прижогіної [25], О. Проценко [30], Г. Нестерової [26] Л. М'яснянкіної [21].

В окремих розділах посібників з радіожурналістики [19, 28, 31, 36] розглядаються питання специфіки радіо як технічного засобу масової комунікації, проте поняття радіодискурсу там не вживається.

Поняття радіодискурсу не завжди пов'язується лише з мас-медіа, а може розглядатися і як професійна комунікація у цивільній та військовій авіації [1, 10].

Як бачимо, у презентованих дослідженнях домінує передовсім певною мірою фрагментарний опис усних форм мас-медійного дискурсу з акцентом на одних його характеристиках. Рамки наукової статті не дозволяють детально охарактеризувати всі існуючі підходи до розгляду поняття дискурсу як базової категорії комунікативної лінгвістики, тому коротко з'ясу-ємо суть комунікативної природи дискурсу та зосередимо увагу на розгляді дискурсивних особливостей, структури і лінгвістичних рівнів сучасного радіодискурсу.

У дослідженні ми дотримуватимемося позиції, згідно з якою розглядається радіодискурс як окремий структурант медійної підсистеми комунікативних дискурсів, одна з усних форм існування дискурсу мас-медіа.

Мета дослідження полягає в з'ясуванні специфічних дискурсивних особливостей сучасного радіодискурсу, його структури та рівнів. Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань: проаналізувати та описати найпоширеніші підходи до визначення комунікативної природи дискурсу на основі аналізу наукової літератури; з'ясувати суть поняття радіодискурсу як однієї з усних форм дискурсу медіа; коротко схарактеризувати специфічні дискурсивні особливості та структуру радіодискурсу; стисло описати його лінгвістичні рівні.

Об'єктом дослідження постає радіодискурс як усна форма існування дискурсу медіа, а предметом – його специфічні дискурсивні особливості.

Методи дослідження: спостереження, описовий, порівняльно-зіставний методи, а також загальнонаукові методи аналізу та синтезу.

Із середини 60-х рр. ХХ століття центр уваги лінгвістів зосереджується на продукті мовленнєвої діяльності людини – дискурсі (франц. dіscours – мовлення, лат. dіscursus – блукати, розгалуження), формальні характеристики якого були визначені у 1952 р. З. Харрісом. Проте саме поняття дискурсу відоме ще з ХVІІ ст., коли Р. Декарт у праці “Дискурс як метод” вжив термін “дискурс” у найширшому сенсі “як учену розмову, письмову або усну, на філософську, політичну, літературну чи релігійну тему” [13]. Певний час термін “дискурс” уживався як синонім до понять “функціональний стиль”, “зв'язний текст” “усно-розмовна форма тексту”, “діалог”, “група висловлювань, зв'язаних між собою за змістом”, що зумовлювалося тогочасними тенденціями розвитку лінгвістичної науки [42, 87]. Е. Бенвеніст одним із перших надав слову “discours”, яке у французькій лінгвістиці означало мовлення загалом, термінологічного значення, позначивши ним “мовлення, невід'ємне від того, хто говорить”, або “мовлення плюс той, хто говорить” [6, 139], окресливши таким чином сутність двох ключових понять – тексту і дискурсу, які тривалий час ототожнювалися.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. увага лінгвістів зосереджується на з'ясуванні комунікативної природи дискурсу. Нідерландський учений Т. Ван-Дейк уперше розглядає дискурс як “складну комунікативну подію, що включає соціальний контекст, інформацію про учасників комунікації (їхню характеристику), знання про процес виробництва і сприйняття текстів” [8]. На комунікативну природу дискурсу вказує і російський дослідник теорії дискурсу М. Макаров, вважаючи дискурс “цілісною сукупністю функціонально організованих контекстуальних одиниць використання мови” [22, 86]. Український лінгвіст Ф. Бацевич розглядає дискурс з двох позицій: як “текст, занурений у життя”, “соціально зорієнтоване” мовлення (“Дискурс 1”), а також як “тип комунікативної діяльності” з різними формами вияву, що має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів” (“Дискурс 2”) [5, 31]. К. Серажим одним із основних чинників виникнення дискурсу називає комунікативний акт, який, окрім різновидів мовленнєвої діяльності, охоплює фізичну, емоційну, інтелектуальну, підсвідому, а також немовну семіотичну діяльність [35, 11].

Українська дослідниця О. Кучерова під поняттям “дискурс” розуміє “мінімальну комунікативну одиницю” і доводить, що формування дискурсу залежить від того, які комбінації виникають під час взаємодії його компонентів, пов'язаних з партнерами комунікації, темою, предметом спілкування, мовленнєвою ситуацією [18, 173].

А. Кудлаєва під комунікативною ситуацією розуміє “умови формування мовленнєвого спіл-кування в певний момент часу та при певних обставинах” і зараховує до компонентів комунікативної ситуації цілу низку невербальних компонентів, як внутрішніх (засоби немовної комунікації, несловесні елементи, що беруть участь у процесах породження тексту та його реалізації), так і зовнішніх (місце, час, соціальні умови, присутність оточення). Дослідниця вважає зовнішні невербальні компоненти складниками дискурсу та комунікативної ситуації в цілому, а внутрішні – складниками тексту [17, 8].

В одній з найновіших сучасних лінгвістичних енциклопедій О. Селіванова характеризує дискурс як “замкнену цілісну комунікативну ситуацію (подію), складниками якої є комуніканти й текст як знаковий посередник, зумовлену різними чинниками, що опосередкують спілкування й розуміння (соціальними, культурними, етнічними і т. ін.)” [34, 119–121].

На основі вищезазначеного можемо зробити висновок, що комунікативна подія з усіма складовими є необхідною передумовою породження дискурсу, а одним із найсуттєвіших чинників, що відрізняють текст та дискурс, є наявність в останньому комунікативної мети та комунікативних намірів автора, що зумовлює вибір вербальних і невербальних засобів їхньої реалізації у тексті як продукті дискурсивної діяльності.

Ми сприймаємо зазначені вище дефініції дискурсу як складної комунікативної події і враховуємо їх при аналізі сучасного радіодискурсу як компонента медійної підсистеми комунікативних дискурсів.

Специфіка медіадискурсу (дискурсу ЗМІ, мас-медійного дискурсу, дискурсу мас-медіа, масовоінформаційного, публіцистичного дискурсів) як “особливої комунікативної підсистеми” полягає в тому, що він прагне охопити всі сфери суспільного життя [40]. Усі форми мас-медійного дискурсу характеризуються низкою спільних ознак: розраховані на масову аудиторію, покликані оперативно інформувати населення про значущі для суспільства події, своєчасно ознайомлювати з так званими “адміністративними” текстами (наказами, законами, розпорядженнями, рішеннями органів влади різних рівнів), сприяти формуванню громадської думки, підтримувати життєвий тонус суспільства, рівень його освіти та культури тощо.

Проаналізувавши типи комунікативних мас-медійних дискурсів з позицій каналів переда-вання інформації, ми з'ясували, що медіадискурси за формою вияву поділяються на усні та письмові; за особливостями сприйняття органами чуття людини – візуальні, акустичні та комбіновані (аудіовізуальні); за технічними каналами походження інформації – теледискурс, радіодискурс, дискурс інтернет-видань.

Отже, під радіодискурсом, на нашу думку, доцільно розуміти усне мовлення, що виникає в процесі аудіокомунікації; передається через акустичний канал за допомогою технічних засобів радіомовлення та звукозапису характеризується специфічними лінгвістичними, а також паралінгвістичними, соціальними чинниками; поєднує у своєму складі вербальні й невербальні акустичні характеристики: слово, музику, шуми та інші фонаційні кінеми.

Однією з характерних ознак радіодискурсу, як уже зазначалось, є усна форма існування. Усний дискурс – вихідна, фундаментальна форма існування мовлення, а письмовий – похідний від усного. Це розмежування пов'язане насамперед з каналом передавання інформації: при усному дискурсі цей канал – акустичний, а при письмовому – візуальний. Відмінність у каналі передавання інформації має принципово важливі наслідки для процесів усного та письмового дискурсів. Якщо в усному дискурсі породження та розуміння дискурсу відбувається синхронно, то в письмовому – воно розділене у часі (швидкість письма в 10 разів менша від швидкості усного мовлення, а швидкість читання в кілька разів вища від швидкості усного мовлення).

Нині в лінгвістичній науці активного поширення набуває концепція дискретно-хвильової природи усного дискурсу, за якою усний дискурс народжується не як плавний потік, а за допомогою поштовхів, квантів – “так званих інтонаційних одиниць, віддалених один від одного паузами, що мають відносно завершений інтонаційний контур та збігаються з простими предикаціями – кляузами” [14]. Ця концепція є цікавою, проте, на нашу думку, вимагає ґрунтовного вивчення та експериментальних досліджень.

Слово, що звучить в ефірі, підпорядковується законам усного мовлення. Для радіодискурсу як усної форми дискурсу медіа притаманні як спонтанні, так і підготовлені тексти. Дослід-ження усного спонтанного мовлення, закономірностей його розвитку, функціонування становить одну з провідних наукових проблем сучасної комунікативної науки.

Переважна більшість радіопрограм ґрунтується саме на спонтанному мовленні учасників комунікації. Це насамперед стосується радіоінтерв'ю, різноманітних ток-шоу, зустрічей у “прямому ефірі” тощо. Та жодна з радіопрограм не буває абсолютно спонтанною: для всіх їх є характерною попередня підготовча робота, хоча рівень цієї підготовленості може бути різним (від плану, коротеньких нотаток і нарисів до попередньої домовленості щодо теми і основного кола питань бесіди).

Проте варто розмежовувати підготовлені завчасно до ефіру радіоматеріали і ті, що звучать без попередньої фіксації на папері. Слушно з цього приводу зауважує Д. Баранник: “Мовлення по радіо і телебаченню належить до усної форми спілкування. Хоча у багатьох випадках підготовлені для радіо і телебачення матеріали фіксуються заздалегідь у вигляді текстів, але ця фіксація передбачає усне від-творення їх і здійснюється з додержанням усіх основних параметрів усного мовлення” [2, 202].

Принципова різниця між різними видами дискурсів медіа зумовлюється формами існування, задіяними у сприйняття органами чуття людини, а також технічними каналами передавання інформації. Специфічні дискурсивні характеристики сучасного радіодискурсу передовсім випливають із його технічної природи.

Радіодискурс як структурант медійної підсистеми комунікативних дискурсів має низку специфічних ознак, що виділяють його з-поміж інших типів дискурсів медіа, зокрема і телевізійного. Хоча і телевізійний, і радіодискурси належать до усної форми побутування і мають цілу низку спільних ознак, все ж таки суттєво відрізняються один від одного, і відмінність ця зумовлюється насамперед відсутністю у радіодискурсі візуального сприйняття.

Серед специфічних дискурсивних ознак радіодискурсу традиційно називають акустичність, однотипність мовленнєвого спілкування, дистанційність мовленнєвого акту, синхронність сприйняття мовлення в момент його продукування, всюдисущність, камерність умов, у яких сприймається радіопрограма.

У радіокомунікації звук є головним засобом передавання інформації, а акустичність (від. гр. akustikos – слуховий, той, що сприймається слухом) – специфічною дискурсивною особливістю сучасного радіодискурсу. Монополія звуку має надзвичайний вплив на підсвідомість реципієнта, розвиває його образне мислення, дає слухачам можливість уявити себе безпосередніми учасниками події, пофантазувати, домислити те, що хотів сказати автор. Тому важливо у радіодискурсі використовувати всі можливі вербальні та невербальні засоби для створення “акустичної картини дійсності”. До таких засобів належать як вербальні, так і оригінальні невербальні (паралінгвістичні) компоненти: шуми, музика, монтаж, а також складники інтонації: тон, ритм, мелодика, темп мовлення, природні та психологічні паузи, тембр, логічний та фразовий наголоси. Усі названі категорії доцільно вважати акустичними характеристиками сучасного радіодискурсу.

Однотипність мовленнєвого спілкування – це пряме, хоч і опосередковане технічними засобами звернення до слухача. Ефірне мовлення за своєю природою діалогічне (незалежно від того, в якій формі – діалогу чи монологу – реалізується) і завжди звернене до конкретного адресата медійної продукції.

Дистанційність (відсутність візуального контакту, значна віддаленість адресата від адресанта) змушує радіожурналіста шукати особливі виражальні засоби, закладені в акустичній природі радіо. Це може бути не лише слово, а й музика, природні та штучні шуми, компоненти інтонаційного оформлення.

Сприйняття радіопрограм – явище динамічне і залежить від багатьох чинників. Слухова увага є досить непостійною. Сприйняття мовлення у момент вимови, тобто його синхронність, змушує радіожурналіста обмежувати обсяг мовленнєвого потоку інформації за рахунок максимальної насиченості змісту повідомлення, використання зрозумілих, чітких і лаконічних висловлювань. Особливо важливими є точність слововживання, семантична прозорість слів, уникнення багатозначності та омонімії. Усі ці засоби допомагають уникнути і недопустити початку “порога чутливості” – своєрідного психологічного бар'єра у сприйнятті інформації. З метою уникнення стомлювання реципієнта від почутої інформації варто використовувати так званий “метод полярності” [28, 239], суть якого полягає в протиставленні швидкого та повільнішого темпу мовлення, вищої чи нижчої сили голосу, збільшення-зменшення рівня гучності, чергування говоріння і мовчання. Часто з метою утримання уваги реципієнтів застосовують прийом попередньої активізації слухача: спочатку викладається ключовий момент, анонс, а потім іде вже детальніше повідомлення.

Ще однією важливою ознакою синхронного сприйняття радіодискурсу є одномоментність радіопрограм, їх незворотність у часі. Програму радіопередач, їх вихід в ефір слухач не може змінити, вони суворо регламентовані сіткою мовлення, не можна ще раз повернутися до почутого, якщо слухач спеціально не зафіксував радіоматеріали на електронних носіях.

Передане в ефір радіоповідомлення стає надбанням найширшої аудиторії, звідси випливає ще одна ознака радіодискурсу – доступність (всюдисущність) та масовість аудиторії (дротове радіо має майже стовідсоткове покриття на території країни, а сучасні радіоприймачі здатні ловити радіопрограми і на FM-хвилях).

Орієнтація на масову аудиторію, що відрізняється за соціальним станом, віком, статтю, освітою, культурою, змушує радіожурналіста чіткіше висловлювати свою думку, дотримуватися інформаційної точності мовлення.

Камерність ситуації, в якій сприймається інформація, почута по радіо, змушує вибирати такі граматичні засоби вираження, які були б звернені не до мас, а до кожного слухача окремо.

Описуючи теле- та радіо дискурс, Г. Порчепцов слушно зауважує, що “теле- та радіодискурс має істотне майбутнє, оскільки являє собою полегшений варіант сприйняття інформації” [29, 78].

Дискусійними проблемами вивчення дискурсу залишаються питання його структури. Т. Ван-Дейк виділяє макроструктуру (глобальну), суперструктуру (схематичну) і мікроструктуру (локальну) дискурсу. Макроструктура (глобальна структура) – це поділ дискурсу на великі складники, узагальнений опис основного змісту дискурсу (резюме, реферат), між фрагментами якого існує тематична та рефераційна єдність. Суперструктура передбачає існування стандартних схем, за якими формуються конкретні дискурси, і на відміну від макроструктури суперструктура пов'язана не зі змістом конкретного дискурсу, а з його жанром. Кожен із типів дискурсу має свою структуру. Мікроструктура дискурсу є локальною структурою і передбачає поділ дискурсу на мінімальні складники. У більшості сучасних підходів такими мінімальними одиницями є предикації (кляузи). Для усного дискурсу ця ідея підтверджується близькістю більшості інтонаційних одиниць до кляуз. Усний дискурс є ланцюгом кляуз. Поняття кляузи для структури усного дискурсу, на думку Т. Ван-Дейка, є важливішим, аніж поняття речення [8]. Російська дослідниця А. Кудлаєва, аналізуючи структуру дискурсу, вибудовує її в такій ієрархії: загальний дискурс – частковий (поодинокий) (ґрунтується на одній темі-ситуації) – конкретний дискурс – текст. Авторка доводить, що основною одиницею дискурсу є текст, поєднання текстів у структурі дискурсу може здійснюватися різними способами залежно від умов певної комунікативної ситуації [7, 10].

Як бачимо, питання структури дискурсу досі остаточно не розв'язане і залишається дискусійним. Існуючі концепції закордонної та вітчизняної науки ґрунтуються на різних засадах та не претендують на загальну логіку і безперечне прийняття. Насамперед це стосується усних форм дискурсу.

М. Макаров вибудовує ієрархічні ланцюги одиниць дискурсу на основі різних критеріїв. Так, у потоці звукового мовлення він виділяє таку ієрархію одиниць фонетико-просодичного характеру: звук (алофон і фонема), склад, фонетичне слово, синтагма, фраза [22, 180].

Екстраполюючи зазначені вище підходи до структури дискурсу, можемо зауважити, що в радіодискурсі як одній із усних форм дискурсу медіа також можна виділити супер- макро- та мікроструктуру. Глобальна структура (макроструктура) радіодискурсу містить семантичні компоненти (зміст, тему повідомлення), межі між частинами якої виділяються за допомогою різних акустичних прийомів: вербальних (використання різноманітних текстових перебивок (“Огляд міжнародних подій”; “Про події у світі коротко”; “Прогноз погоди” тощо), і невербальних (зміна інтонації, використання різних видів пауз, музичні заставки, реклама та інші прийоми). Макроструктура радіодискурсу будується таким чином, щоб у свідомості реципієнта поставав цілісний текстовий продукт, що увібрав би в себе всі накопичені у людській свідомості знання, що існують у вигляді стандартних стереотипних схем-фреймів (від. aнгл. framework – каркас) – способів репрезентації об'єкта, образу чи поняття, що впливає на інтерпретацію цього об'єкта, образу чи поняття [44, 107]. Ці знання, на думку Т. Ван-Дейка, повинні мати не абстрактний, а суто індивідуальний характер, позаяк акумулюють особисті знання учасників комунікації. Людина розуміє текст тоді, коли ідентифікує ситуацію, про яку йдеться у тексті, на основі власного суб'єктивного досвіду [8].

Суперструктура радіодискурсу як набір стандартних схем для побудови різних видів дискурсів пов'язана не зі змістом конкретного дискурсу, а з його жанром. У сучасному радіодискурсі суперструктура може бути представлена стандартними схемами побудови медійних матеріалів за законами певних журналістських жанрів. Кожен із типів дискурсу має свою суперструктуру, побудовану за законами того жанру, до якого він належить.

Локальна структура (мікроструктура) радіодискурсу, на нашу думку, включає в себе фонетичні, лексичні, морфологічні та синтаксичні механізми творення висловлювань, фраз, що репрезентуються на відповідних лінгвістичних рівнях.

Дискурсивні особливості текстів радіодискурсу проявляються на всіх лінгвістичних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному та синтаксичному.

Опис деяких рівнів дискурсу, як зазначає Т. Ван-Дейк, відбувається у теорії дискурсу за методами традиційних лінгвістичних граматик, і завдання лінгвістів полягає в тому, щоб розробити теоретичний опис та пояснити потенційні граматичні структури конкретної мови [8].

Фонетичні особливості текстів радіодискурсу зумовлюються акустичною природою радіомовлення, де звук – основний засіб передавання змісту. Одними з найважливіших чинників для вдалого донесення інформації до реципієнтів є дотримання законів милозвучності (у радіожурналістиці під цим терміном розуміють термінолексему “радіофонія” (В. Миронченко)). Принцип “радіофонії повідомлення” ґрунтується на естетичній доцільності та виразності звукового мовлення, що включає в себе досконале знання радіожурналістом чи диктором основних законів фонетичної організації мовлення, дотримання акцентологічних та орфоепічних норм, уникнення какофонії – немилозвучного поєднання, що виникає при збігові важких для вимови та неприємних для слуху звуків, тощо.

Какофонічні утворення виникають у результаті збігу голосних звуків на межі слів, неправильного вживання деяких прийменників, тавтології, збігові віддієслівних іменників, що закінчуються на суфікси -ення, -ання, надмірного зловживання слів іншомовного походження, а також у результаті немотивованого використання рим. Вивчення дискурсивної просодії нині активно розвивається, позаяк без дискурсивних факторів не можуть знайти пояснення багато фонетичних явищ: сильна та слабка акцентуація слів, використання різних типів інтонації, підбір оптимального темпу мовлення, використання різних видів пауз та інших видів дискурсивної просодії – всі ці акустичні явища зумовлюються дискурсивними факторами сучасного радіодискурсу.

Лексичні особливості радіодискурсу не є надто специфічними. У текстах радіодискурсу присутні всі лексико-семантичні групи слів, звичайно, перевага надається загальновживаній, стилістично нейтральній лексиці. З метою організації контексту, зв'язку між компонентами дискурсу можуть використовуватися фразеологізми, ідіоми, крилаті слова. Напр.: “До речі, всесвітнє павутиння бере гору не лише над газетами, а й над телебаченням (Інтернет. Комп'ютер. Звук // Перша програма національного радіо України (дом – ППНРУ). – 2007. – 30 черв.) Але і зловживати ними не потрібно. Варто також уникати і слів обмеженого вжитку: неологізмів, застарілих слів, професійних термінів, діалектизмів та ін., якщо цього не вимагає комунікативна мета адресанта. Хоча використання лексичних новотворів у телевізійному та радіодискурсі досить часто гарантує слову швидкий перехід із пасивного в активний словниковий запас сучасної літературної мови. Напр.: “Понад 15% мешканців Землі під'єднані до інтернету, і ця кількість зростає щодня” (Інтернет. Комп'ютер. Звук // ПП НРУ. – 2007. – 30 черв.). Слово “інтернет” досить недавно увійшло в активний ужиток, а нині завдяки ЗМІ набуває ознак загальновживаної лексики.

Уважним повинен бути журналіст-радійник при використанні різних форм омонімів, зокрема омофонів, (слів, що мають різне написання, але однаково звучать) та омоформ (слів, що збігаються у звучанні лише в певних граматичних формах).

Як відомо, чим більший словниковий запас людини, тим простіше і точніше вона може сформулювати висловлювання, проте у радіодискурсі існують свої критерії використання лексичного багатства мови. “Надто багатий словниковий склад ще не є гарантією доброї дохідливості матеріалу. Чим рідше подибуємо слово, тим незвичайніше висловлювання, тим важче його засвоїти і запам'ятати” [19, 213].

Вибір відповідних граматичних форм на морфологічному рівні в радіодискурсі також зумовлюється певними дискурсивними чинниками. Найчастіше у радіодискурсі, описуючи новину, надають перевагу іменникам та дієсловам, що несуть основне змістове навантаження. Широке використання іменників зумовлене їхньою номінативною функцією. Іменники, як правило, стоять на початку речення перед дієсловом, а найпоширенішими їх відмінковими формами є використання форм називного, родового та знахідного відмінків. Напр.: “Раїса Богатирьова закликає Президента Віктора Ющенка та Юлію Тимошенко до спільного діалогу” (Новини // ПП НРУ. – 2007. – 26 берез.).

Дієслова надають повідомленню динаміки, наповнюють енергією, віддзеркалюють події та процеси суспільного життя. Найчастіше використовують дієслова теперішнього та минулого часу, рідше майбутнього. Розповідь про подію у минулому часі певною мірою вберігає радіожурналіста від помилок, а використання дієслівних форм теперішнього часу створює ілюзію участі реципієнта в цих подіях. Напр.: “Політичне протистояння негативно позначається на реалізації євроінтеграційного курсу України, наголошують у центрі Разумкова” (Новини // ПП НРУ. – 2007. – 11 лип.); Напр.: “Президент України направив до Верховної Ради для позачергового розгляду пакет соціальних законопроектів” (Новини // ПП НРУ. – 2007. – 26 берез.).

Досить поширеним явищем є використання безособових дієслівних форм на -но, -то. Напр.: “Угоду про створення мегаблоку нарешті підписано і озвучено його першу десятку” (Тиждень // ПП НРУ. – 2007. – 7 липня).

Прикметники та прислівники часто відволікають від основного змісту, тому в інформаційному радіодискурсі їх вживання має бути обмеженим. Напр.: “Новий керівник зовнішньополітичного відомства переконаний, що основним курсом нашої держави України повинна залишатися європейська інтеграція” (Новини // ПП НРУ. – 2007. – 21 березня).

Звернення до великої аудиторії загалом і до кожного слухача зокрема змушує радіожурналіста вибирати такі морфологічні форми, які б створювали ілюзію особистісного звернення до окремої людини.

Синтаксичний рівень радіодискурсу представлений, на нашу думку, найбільшою кількістю специфічних дискурсивних відмінностей. Тут важливо вибирати такі синтаксичні одиниці, які б надавали висловлюванню динамічного характеру і в той же час були чіткими та зрозумілими, тобто такими, що не потребують пояснень, уточнень, доведень. Напр.: “У Києві стартували 15-ті міжнародні змагання з художньої гімнастики “Кубок Дерюгіної”” (Новини // ПП НРУ. – 2007. – 17 берез.).

Часто для оформлення усних висловлювань, особливо у спонтанному мовленні, широко використовують питальні та окличні речення, що ніби створюють ефект безпосереднього спілкування зі слухачем. Напр.: “Чи не час нам “Вечірню колисанку” почати?” (Вечірня колисанка // ПП НРУ. – 2007. – 16 черв.); “Наступні десять хвилин запрошуємо провести разом з нами. Приєднуйтесь!” (Школяда // ПП НРУ. – 2007. – 11 лип.). Неповні еліптичні речення, в яких пропущено один або кілька членів (головних чи другорядних), що зрозумілі з контексту або з ситуації, також надають емоційного забарвлення. Напр.: “Про деякі неособливості української політики – оглядач Віталій Науменко” (Тиждень // ПП НРУ. – 2007. – 24 берез.).

Своєрідної динаміки надають текстам сучасного радіодискурсу і конструкції з пропущеною між підметом та присудком дієсловом-зв'язкою. Напр.: “Типовий приклад – спортивні трансляції” (Інтернет. Комп'ютер. Звук // ПП НРУ. – 2007. – 30 черв.).

Як зазначає Д. Баранник, характерною особливістю синтаксису усного мовлення є широке використання вставних слів, речень, що дозволяє зберегти структурні контури розпочатого речення та одночасно внести смислові корективи в сказане. Напр.: “В інтернеті, навпаки, переважна більшість користувачів шукають новини” (Інтернет. Комп'ютер. Звук // ПП НРУ – 2007. – 30 черв.).

Як уже зазначалося, в усних формах медійного дискурсу варто надавати перевагу простим реченням, проте це не означає, що тут не послуговуються складними реченнями. Досить поширеними є приєднувальні конструкції. Напр.: “Зараз з 6,5 мільярдів землян до інтернету під'єднано понад 1 мільярд людей і третина з них має широкосмуговий доступ” (Інтернет. Комп'ютер. Звук // ПП НРУ – 2007. – 30 черв.).

Складнопідрядні речення, безсполучникові конструкції теж використовуються. Напр.: “Хоча український політичний досвід засвідчує, що кількість укладених політичних угод точно не менша кількості підстав для їх невиконання” (Тиждень // ПП НРУ – 2007. – 7 лип.);

Особливої уваги заслуговує специфіка передавання чужого мовлення в сучасному радіодискурсі. Якщо в газетному дискурсі послуговуються традиційними для письмового мовлення засобами передавання прямої мови та цитат з обов'язковим пунктуаційним оформленням, то в теле- та радіодискурсі як усних формах дискурсу медіа такої можливості не існує. Досить часто чуже мовлення передається за зміною інтонації, темпу мовлення, введенням спеціальних слів-кліше (заявив, наголосив, зазначив, ми наводили слова тощо). Найпоширенішими формами передавання чужого мовлення є непряма мова, у вигляді переважно складнопідрядних з'ясувальних речень. Напр.: Дейв Еванс (Dave Evans), головний технолог підрозділу відомої компанії Cisco, зауважив, що в недалекому майбутньому відбудуться революційні зміни в сфері взаємодії людини з технікою (ПП НРУ – “Інтернет. Комп'ютер. Звук”. – 2007. – 30 черв.).

Отже, найзагальнішими синтаксичними особливостями радіодискурсу є: порівняно повні речення, ретельно дотримана послідовність у викладі думок, логічні містки між тематично-автономними частинами тексту, інтонаційне і темпове виділення складніших, важчих для сприймання місць; уникнення синтаксичних конструкцій, розрахованих на міміко-жестове доповнення, вживання синтаксичних структур з виразним емоційним забарвленням.

Варто зауважити, належність текстового матеріалу до певного журналістського жанру також вносить корективи у вибір синтаксичних засобів. Так, тексти аналітичних жанрів тяжіють до більш поширених речень, складних синтаксичних конструкцій. Тут, на відміну від інформаційних повідомлень, автор не констатує подію, а ніби переказує її, вибираючи відповідні синтаксичні засоби.

Отже, під радіодискурсом, на нашу думку, доцільно розуміти усний текст, що виникає в процесі аудіокомунікації і передається через акустичний канал за допомогою технічних засобів радіомовлення та звукозапису, характеризується різноманітними специфічними лінгвістичними, а також паралінгвістичними, соціальними чинниками, поєднує у своєму складі вербальні й невербальні акустичні характеристики: слово, музику, шуми та інші різноманітні фонаційні кінеми.

Сучасний радіодискурс складається із суперструктури, макроструктури (глобальної) та мікроструктури (локальної). Усі зазначені рівні покликані виконувати власні функції і є логічним обґрунтуванням дискурсу як складної комунікативної події, а основними чинниками, що впливають на визначення та сприйняття сучасного радіодискурсу, можна вважати як вербальні, так і невербальні чинники. Співвіднесеність між вербальними та невербальними компонентами є надзвичайно важливою, оскільки кожен звуковий елемент є носієм змістового повідомлення.

Варто зауважити, що у дослідженні ми розглядаємо радіодискурс певною мірою як універсальну категорію, яка ввібрала в себе елементи інших типів дискурсів. Сучасний радіодискурс, як і кожен із видів мас-медійних дискурсів, у чистому вигляді не існує, позаяк спостерігається накладання різних типів дискурсу, виділених на основі різних критеріїв.

У сучасному радіодискурсі органічно поєднуються елементи: театрального (радіодраматургія), літературного (літературні та мистецькі радіопрограми) дискурсів, PR-дискурсу (формування іміджу політиків, країни, регіону), рекламного (радіореклама), політичного (інформаційні повідомлення, політичні дебати), релігійного (трансляція на радіо церковних богослужінь), етикетного (обов'язкове використання етикетних форм привітання, прощання) та багатьох інших типів дискурсів.

Запропоноване дослідження не претендує на вичерпність та чітку логічну організацію, адже є однією з перших спроб поглянути на радіомовлення з позицій дискурсивного аналізу, виокремити радіодискурс як окремий вид медійного дискурсу, з'ясувати його структуру та дискурсивні особливості.

Використання терміна “радіодискурс” є не даниною модним тенденціям сучасної науки, а свідомим прийомом акцентуації уваги на особливих дискурсивних характеристиках радіотекстів.

Поняття “текст” не охоплює всіх властивостей мовленнєвого спілкування, які слід враховувати, тому краще послуговуватися терміном “дискурс”.

Вивчення сучасного радіодискурсу може відбуватися у таких напрямах, як встановлення термінологічно-категоріального апарату, з'ясування макро- та мікроструктури, детальнішого опису його лінгвостилістичних особливостей. Дослідження цього типу медійного дискурсу, на нашу думку, обов'язково доцільно розглядати у двох аспектах: екстралінгвістичного та власне лінгвістичного, мовленнєвого. Ця тема потребує фундаментального та детального вивчення, що і стане предметом подальших досліджень.

1. Акимова О. В., Солнышкина М. И. Типология дискурса в профессиональной коммуникации // Актуальные проблемы теории коммуникации. – С.Пб.: С.Пб. ГПУ, 2004. – С. 253–270.
2. Баранник Д. Х. Мова радіо і телебачення // Мова сучасної масово-політичної інформації / Ред. кол.: І. К. Білодід та ін. – К.: Наукова думка, 1979. – С. 203–230
3. Баранник Д. Х. Устная монологическая речь // Особености языковой структуры и функционально-стилевая типология устной формы современной украинской монологической речи: Автореф… д. филол. н. – К., 1970, – 44 с.
4. Бацевич Ф. Основи комунікативної лінгвістики: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. – К.: Вид. центр “Академія”, 2004. – 344 с.
5. Бацевич Ф. Термінологія комунікативної лінгвістики: аспекти дискурсивного підходу // Вісник Нац. ун-ту “Львівська політехніка”. – 2002. – № 453. – С. 30–34.
6. Бенвенист Э. Общая лингвистика: Пер. с франц. – М.: Прогресс, 1974. – 446 с.
7. Борботько В. Г. Общая теория дискурса (принципы формирования и смыслопорождения): Автореф... д. филол. н. / Кубан. гос. ун-т. – Краснодар, 1998. – 48 с.
8. Ван Дейк Т. А. Язык. Познание. Коммуникация: Сб. работ. Пер. с англ. / Сост. В. В. Петров; Под. ред. В. И. Герасимова; Вступ. ст. Ю. Н. Караулова, В. В. Петрова. – М., 1989. – 312 с. – [03. 03. 2007].
9. Демьянков В. З. Интерпретация политического дискурса в СМИ // Язык СМИ как объект междисциплинарного исследования: Учеб. пособ. / Отв. ред. М. Н. Володина. – М.: Изд-во МГУ им. М. В. Ломоносова, 2003. – [21. 05. 2007].
10. Дубровский Ю. А., Мальковская Т. А. Архитектоника диалогического единства в радиодискурсе авиадиспетчер-пилот (на материале английского и русского языков) // Теоретические и прикладные аспекты исследования языков народов Северного Кавказа и других регионов. – [26. 04. 2006].
11. Єрмоленко С. Я., Бибик С. П., Тодор О. Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / За ред. С. Я. Єрмоленко. – К.: Либідь, 2001. – 224 с.
12. Же Л. Дискурс как единица исследования: научные школы, понимание термина // Ученые записки ТНУ 2: Филологические науки. – 2006). – Т. 19 (58). – С. 232–237.
13. Житарюк М. Телевізійно-політичний дискурс – нова реалія українських електронних мас-медіа. – [03. 03. 2007].
14. Кибрик А., Паршин П. Понятия дискурса в лингвистике // Енциклопедия Кругосвет. – [20. 05. 2006].
15. Крижко О. А. Становлення і розвиток теорії дискурсу у сучасній українській мові // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. / Відп. ред. В. А. Зарва. – К. – Ніжин: ТОВ “Видавництво “Аспект – Поліграф”, 2007 – Вип. ХІІ: Лінгвістика і літературознавство. – [11. 06. 2007].
16. Кудлаева А. Н. Типы текстов в структуре дискурса // Автореф. дис… к. филол. н., спец. 10.02.19 – теория языка. – Пермь, 2006. – 20 с.
17. Кудрявцева Л. О. та ін. Сучасні аспекти дослідження мас-медійного дискурсу: експресія – вплив – маніпуляція / Авт.: Л. О. Кудрявцева, Л. П. Дядечко, О. М. Дорофієва, І. О. Філатенко, Г. А. Черненко// Мовознавство. – 2005. – № 1. – С. 58–66.
18. Кучерова О. Комунікативно орієнтована типологія дискурсу: проблеми та підходи // Іноземні мови в навчальних закладах. – 2003. – № 2. – С. 172–181.
19. Лизанчук В. В. Радіожурналістика: засади функціонування: Підруч. – Львів: ПАІС, 2000. – 366 с.
20. Лингвистический энциклопедический словарь / Глав. ред. В. Н. Яйцева. – М.: Сов. Энциклопедия, 1990. – 685 с.
21. М'яснянкіна Л. Стилістичне використання різних типів простого речення у рекламі на радіо // Вiсник Львiв. ун-ту. Сер.: Журналiстика. – [21. 05. 2007].
22. Макаров М. Л. Основы теории дискурса. – М.: ИТДГК “Гнозис”, 2003. – 280 с.
23. Манаенко Г. Н. Специфика дискурса масс-медиа в современном информационном пространстве // Вестник. Москов. ун-та Сер.: 10. Журналистика. – М., 2005. – № 1. – С. 87–96.
24. Мароши В. В. Что есть дискурс? // ДИСКУРС – № 2. – 1996. – [21. 05. 2007].
25. Прожогіна І. М. Мовленнєва інерція в спонтанному усному мовленні (на матеріалі телеінтерв'ю): Автореф. дис… к. філол. н. – К., 1998. – 20 с.
26. Нестерова Н. Г. Коммуникативное своеобразие современного радиодискурса (на материале речевого жанра прощания) // Пушкинские чтения: филология в ХХІ веке. – С.Пб.: Сага, 2004. – С. 13–19.
27. Николаева Т. М. Краткий словарь терминов лингвистики текста // Новое в зарубежной лингвистике. – М., 1978. – Вып. 13.
28. Основи журналистики / В. Н. Ружников, И. Н. Тхагучев, Д. И. Любосветов и др. // Под ред. Э. Багирова, В. Н. Ружникова. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1984. – 263 с.
29. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. – 2-ге вид., доп. – К.: РВЦ “Київський університет”, 1999. – 308 с.
30. Проценко О. В. Прагматична самокорекція комунікантів в українському спонтанному мовленні (на матеріалі теле- та радіотекстів): Автореф. дис... к. філол. н.: [Електронний ресурс] / – К., 2006. – 21 с.
31. Радіожурналістика: Учеб. для студентов вузов, обучающихся на спец. “Журналистика” / Н. С. Барабаш, Л. Д. Болотова, В. В. Гаспорян и др.; Под. ред. А. А. Шереля. – М.: Изд-во МГУ, 2000. – 479 с.
32. Ревзина О. Г. Язык и дискурс // Вестник Московского ун-та. Сер. 9.: Филология. – 1999. – № 1. – С. 25–33.
33. Різун В. В. Природа й структура комунікативного процесу // Наукові записки Інституту журналістики. – К., 2001. – Т. 5. – С. 17–37.
34. Селіванова О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енциклопедія. – Полтава: Довкілля, 2006. – 716 с.
35. Серажим К. С. Дискурс як соціолінгвальний феномен сучасного комунікативного простору (методологічний, прагматико-семантичний і жанрово-лінгвістичний аспекти: на матеріалі політичного різновиду українського масовоінформаційного дискурсу): Автореф. дис... д. філол. н. – К., 2003. – 32 с.
36. Смирнов В. В. Жанры радиожурналистики: Учеб. пособ. для вузов. – М.: Аспект Пресс, 2002. – [20. 05. 2006].
37. Сусская О. А. Телевизионный коммуникатор: специфика и проблемы речевого общения: Автореф. дис… к. филол. н. – М., 1990. – 24 с.
38. Тюпа В. И. Онтология коммуникации. Дискурс. – 1998. – № 5/6. – С. 5–20. – [02. 01. 2007].
39. Фуко М. Археология знания: Пер. с франц. / Общ. ред. Б. Левченко. – К., 1996. – 208 с.
40. Чередниченко О. Український медіадискурс: проблема іншомовних впливів // Українознавство. – [18. 07. 2006].
41. Черепанова Л. Л. Характеристика дискурса СМИ: восприятие речи в радиоэфире // Русский язык в СМИ – [02. 01. 2007].
42. Штерн І. Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики: Енциклопедичний словник. – К.: АртЕк, 1998. – 336 с.
43. Яворська Г. М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс: Мова, культура, влада / НАН України, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. – К., 2000. – 288 с.
44. Яцимірська М. Т. Сучасний медіатекст: Слов.-довід. – Львів: ПАІС, 2005. – 128 с.