У статті подано спогади сучасників про відомого науковця та педагога Ольгу Пазяк, вшановується пам'ять великої Вчительки-патріотки, описано її життєвий та творчий шлях.Ключові слова: Ольга Пазяк, життєвий і творчий шлях.In the article flashbacks of contemporaries are given about the known research worker and teacher Olga Pazyak, memory of large Teacher-patriot vshanovuet'sya, its vital and creative way is described.Key words: Olga Pazyak, vital and creative way.
Весна-2004… На ювілейній Міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій проблемам функціонування, розвитку української мови і мовної політики в Україні, Ольга Михайлівна Пазяк виступила з цікавою, змістовною науковою доповіддю “Церковні символи і виховання сучасної молоді”. Вона була співзасновницею конференції (1994), та, на жаль, уже третій рік це поважне наукове зібрання відбувається без неї. Третього серпня 2004 р. Ольга Михайлівна Пазяк несподівано перейшла у Вічність. Чи не забракло в божественній небесній канцелярії святенницьких висококомпетентних тлумачів…
Відчуваючи нестачу знань сучасного студентства про О. Пазяк та переймаючись прагненням вшанувати її пам'ять, ми вирішили поділитися деякими своїми спогадами, враженнями, роздумами про неї, про її життя і творчість, сповнені високих поривань. У цьому зв'язку будь-яка деталь, пов'язана з Ольгою Михайлівною, нам видається важливою, додатною, бо, можливо, кожна окрема з них важлива для розуміння всього комплексу чинників формування особистості Вчителя.
Ольга Михайлівна народилася 26 липня 1931 р. у селі Бересняги Канівського району Київської (нині Черкаської) області. Від батька, що походив із давнього козацького роду, вона успадкувала своє дівоче прізвище Осередько – таке питомо українське, колоритне, таке милозвучне й обнадійливо товариське. Те козацьке коріння, що завжди давало могутній заряд високої самосвідомості наступним поколінням українського народу, проростало в ній кращими людськими рисами – доброзичливістю, скромністю, цнотливістю, толерантністю, чемністю, сумлінністю.
Утім, 30-ті рр. ХХ ст. були важкими, ненайкращими роками в історії України. Це був час, коли колесо репресивної комуно-більшовицької машини набирало шалених обертів, аби за якихось чотири–п'ять років зламати становий хребет українства, передовсім перемолоти й знищити кореневу його частину – українське селянство. Адже більшість було розстріляно, кращих господарів кинули за тюремні ґрати, заслали до Сибіру, втопили в Білому морі, решта пішла у колгоспне рабство, “нездалих предків кленучи” (І. Світличний). Здійснювався справжній геноцид українського селянства, якого оббирали, як липку, відбираючи хліб та інші продукти, аби врешті-решт воно все вимерло. Це лихо не обминуло і рідного села родини Осередьків – Береснягів на Канівщині. Зберігся цікавий документ від 19 серпня 1931 р., опублікований у книзі “Колективізація і голод на Україні. 1929–1933: збірник документів і матеріалів” (К., 1993) під № 165. Це заява родича Ольги Михайлівни селянина Т. Живжира від імені шістнадцяти одноосібників села Береснягів Канівського району до голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, в якому вони скаржаться на занадто високі плани здачі зерна та продподатку, що всього лише за рік зросли більше ніж у 5 разів. Виконати такі плани було неможливо, тому й “живеться селянам недобре” (с. 344). За дорученням приймальні голови ВУЦВК скаргу селян Береснягів розглянув Канівський райвиконком. Це вже була повторна заява (перша надіслана ще в липні того ж 1931 р.). Податкова комісія райвиконкому, розглянувши цю скаргу, відмовилася зменшити податки, про що свідчить документ, направлений на адресу Т. Живжира від 17 вересня 1931 р.: скаргу залишити “без задоволення” (с. 657).
Ольгу Михайлівну разом з її родичами чекала страшна голодна смерть. Понад десять мільйонів українців було тоді знищено, враховуючи й тих, що проживали на Поволжі та Курщині. У ту лиху годину Ольгу Михайлівну, можна сказати, врятували золоті сережки, які її матері Харитині подарував на весілля батько, дід Василь Перевертайло. Хто не мав золотих речей для здачі в так званий “торгсін” (російською “торговля с иностранцами”), у того не лишалося і шансу на виживання. Отож, загинули тоді й родини Живжира, Перевертайлів, Осередьків, Легкоконців, Леусів, Горшкодерів. Більшість гречкосіїв не пережили той шалений геноцид, вони опинилися на цвинтарі. Ще й зараз у Береснягах є так званий Голодний цвинтар, де спочивають цілі родини й кутки, безвинно убієнні й винищені голодомором.
Злиденним і голодним було дитинство Ольги Михайлівни. Вона рятувалася тим, що навчилася їсти листя з дерев, особливо фруктових. Найбільше смакувало листя з вишень і слив. Той ледь солодкуватий присмак від них закарбувався в пам'ять на все життя. Аж до поважного віку вона не могла від того відвикнути.
Початкову школу Ольга Михайлівна закінчила в рідному селі, потім навчалася в Потапцях і Курилівці. Тяжко жилося родині: у 1941 р. батько, Михайло Осередько, захищаючи Київ, загинув у Голосіївському лісі, а в 1947 р. був новий страшний голод, коли листя з дерев знову стало солодшим за цукерки. Того ж року Ольга Пазяк вступила до Канівського педагогічного училища. З протилежного боку вулиці, де тоді розміщувався навчальний корпус, була буцегарня, в яку ледь не щоденно звозили “ворогів народу”, учасників національно-визвольних змагань, а також тих, хто не пройшов густе сито контррозвідки СМЕРШ. Ми не маємо достовірних відомостей про те, скільки смертей від смершівців завдано справжнім шпигунам, але те, що кожен, хто повертався з фашистських концтаборів, отримував вирок, і кожен другий з них – смертельний – це неспростовний факт. Щодня Ольга Михайлівна проходила повз високі мури канівської буцегарні, спілкувалася з родичами засуджених, а серед них були й односельчани, часто чула численні історії про знущання з ув'язнених, і від тих страхіть її серце наповнювалося жалем і тугою за тяжку долю українців. Та хоч на місці тієї буцегарні, в якій карколомно вершилися долі часто безвинних людей, потім побудували районний Будинок культури(?!), фундатори канівського “Меморіалу”, місцеві краєзнавці, екскурсоводи та й самі жителі все ще розповідають жахливі історії про той час, про привиди, що нібито з'являються на території колишньої в'язниці.
Після закінчення училища Ольга Осередько вчителювала у селах Лазірці та Поташня на Канівщині. У 1951–1957 рр. – вона студентка заочного відділення філологічного факультету Київського університету. Паралельно з навчанням працювала у сільських школах, викладала українську мову та літературу. Як пізніше скаже про перших матусиних учнів донька Ольги Михайлівни Надія Пазяк, теж здібний педагог, учитель від Бога, – “діти були дуже хороші, слухняні – “воєнні”, які всього натерпілися. Аж умирали за рідним словом: вирізали з газет портрети Тараса Шевченка і клеїли в альбоми, малювали самі Тарасову гору, Дніпро і кручі, знали напам'ять “Кобзар”, любили співати українських пісень”.
Ольга Михайлівна заочно закінчила аспірантуру філологічного факультету Київського університету. Працювала викладачем-погодинником у цьому ж університеті, була співробітницею лабораторії експериментальної фонетики. А в 1968 році успішно захистила кандидатську дисертацію “Назви сільськогосподарських знарядь в українських народних говірках” (першим опонентом був відомий український діалектолог Ф. Жилко). Ольга Михайлівна працювала на підготовчому відділенні філологічного факультету, а після створення кафедри стилістики (нині – кафедра мови та стилістики) – на факультеті журналістики. Вона пропрацювала спочатку на факультеті, потім в Інституті журналістики більше трьох десятиліть.
Ольга Михайлівна Пазяк залишиться в нашій пам'яті на всі часи – зі своєю неповторністю, мудрістю, високою професійною компетентністю, відданістю рідній Україні. Вона була серйозним науковцем і майстерним, вимогливим викладачем. Із якоюсь особливою, навіть трепетною відповідальністю ставилася до роботи зі студентами. Створювала посібники, розділи в підручниках і словники, завжди вносила в них своє, особистісне бачення. Учитуємося зараз у рядки цих праць і ніби чуємо її голос...
У статті Ольги Михайлівни про багатство мовлення як необхідну комунікативну ознаку текстів ЗМІ зупиняємося на рядках:
“Багатство мовлення, насамперед, залежить від лексичного запасу. Уникнення штампів, різних невиправданих повторів, слів, що не мають комунікативного завдання, – усе це залежить від активного запасу слів у пам'яті журналіста. До цього ще додається наявність фразеологічних одиниць, які не тільки збагачують його мовну палітру, а й прикрашають текст, економлять мовленнєву площу, часто-густо замінюючи купу словесної руди”.
Так кількома реченнями сказано і багато, і дуже влучно. Це думки досвідченого фахівця, впевненого у важливості справи свого життя.
Питання мовної культури постійно були в центрі уваги Ольги Михайлівни. Вона бачила свій святий обов'язок у тому, щоб висловити найнеобхідніші для журналістів поради. Тонке знання фонетики української мови допомагало її учням – мовцям радіо і телебачення – досягати фахової досконалості.
Усю душу О. Пазяк вкладала і в діяльність Товариства української мови Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вела рубрики, присвячені українській мові, в часописах “Молодь України”, “Вечірня зоря”, “Добривечір”. Автор низки теле-, радіопередач про мову. Викладала українську мову на поліграфічному факультеті Київського політехнічного інституту, на Державному телебаченні, на курсах української мови. У всіх навчальних закладах, де працювала, Ольга Пазяк вела гурток “Культура мовлення”, керувала студентськими науково-дослідними роботами. Вона жила майбутнім своїх учнів, випустила у світ три покоління журналістів, які з вдячністю згадують свою добру, чуйну вчительку, засвідчуючи це в численних листах до неї, в подарованих збірках віршів, нарисів, прози.
Після того, як Ольга Михайлівна перейшла працювати до університету “Україна”, вона все одно не поривала зв'язку з Інститутом журналістики, залучала своїх нових студентів до спільних наукових конференцій. Пригадується, як у 2000 р. ми підготували за матеріалами конференції дві наукові збірки (було аж 5 секцій), але все одно не охопили матеріалів усіх учасників. І тоді Ольга Михайлівна запропонувала ще попрацювати і зробити огляд тих праць, що не потрапили до збірок. Це був переважно доробок студентів молодших курсів. Такий огляд побачив світ, і яким же вдячним було сприйняття його нашими дослідниками-початківцями!..
Ми добре знали Ольгу Михайлівну, поважали, любили її як високо-порядну людину, блискучого фахівця, дбайливого Вчителя-патріота. І тому наші голоси зливаються акордно у вияві цього глибокого вшанувального визнання. Та хай у спільній хоровій гармонії прозвучать і виокремлені голоси авторів цих спогадів.
А. Мамалига: А нині скажемо про таке двоїсте почуття – болісне, тому що немає з нами Ольги Михайлівни, і разом з тим – про непоборне відчуття її присутності, бо є наукові й методичні її праці, до яких ми звертаємося повсякчас, не полишає і не полишить духовного простору України світла аура її думок, людяності, відданості педагогічній справі. І врешті-решт головне: є в нашому суспільстві чимало гарних журналістів, становленню яких Ольга Михайлівна віддавала свої знання, талант, невичерпну любов Учителя…
Кожного року розглядаємо зі студентами-першокурсниками тему “Фразеологія”, розділ про яку в підручнику для майбутніх журналістів написала саме Ольга Михайлівна. Він і глибокий, і цікавий, містить багато прикладів із журналістської творчості й дуже потрібні практичні коментарі... Тож продовжує звучати незабутнє слово Ольги Михайлівни, і ми пошанно схиляємося перед високими чеснотами мудрої берегині рідної мови, культури, натхненного навчителя і вихователя нашої молоді.
М. Гуць: У Ольги Михайлівни було багато друзів. Але одною з найближчих, поєднаних педагогічною та науковою працею, була Анастасія Іванівна Мамалига, доктор філологічних наук, професор кафедри мови та стилістики. Власне вони, ці невтомні трудівниці, розуміючи, яке велике значення для виховання студентів має рідне слово, в листопаді 1994 р. у стінах Інституту журналістики започаткували унікальну науково-практичну конференцію з питань розвитку, функціонування української мови та мовної політики в Україні. Не випадково Ольга Михайлівна запросила й мене, тодішнього викладача української мови Київського військового інституту управління і зв'язку, що був розташований поблизу Інституту журналістики (через дорогу), взяти участь зі своїми курсантами в цій конференції. Так почалася наша спільна праця на освітянській ниві. Конференція стала щорічною, географія її учасників поступово розширювалася і розширюється, сягнула за межі України. Нині в ній беруть участь студенти і викладачі з різних вищих навчальних закладів України та інших країн світу. Скільки праці вклали в неї ці дві великі жінки-трудівниці, фахівці високого рівня. Я не раз бачив їх уже пізньої пори на кафедрі мови та стилістики, коли приносив списки курсантів з назвами тем, обговорював їх з ними. А вони зосереджено складали програму конференції або ж редагували матеріали учасників конференції – до виступів чи до друку.
Ю. Єлісовенко: Ольга Михайлівна була невтомним пропагандистом української класичної літератури, передусім Шевченкового слова. Її матеріали в підручниках, посібниках рясніють чудовими промовистими прикладами з творчості красного письменства. Особлива любов до Шевченкіани сягала корінням святої Тарасової землі, що була і її малою батьківщиною. Я й сьогодні приємно вражений глибиною й влучністю цих яскравих наочних засобів, дібраних Ольгою Михайлівною, які з неперевершеною виразністю розкривають велич і красу українського слова.
Наголосимо, що О. Пазяк є автором і співавтором понад 100 друкованих праць, серед яких ціла низка книжок. Вона досліджувала діалекти України, фонетику української літературної мови, фразеологію, зокрема фразеологізми в мові ЗМІ, термінологію, лексику. Удосконалювала методику викладання сучасної української літературної мови та методику самостійної роботи студентів. Брала участь у написанні низки підручників, зокрема “Сучасна українська мова” за редакцією О. Пономарева (починаючи з 1990 р., здійснено 4 видання), посібників (4 випуски “Практикуму з української мови” у співавторстві з О. Сербенською, М. Фурдуй, Л. Шевченко; “Українська мова і культура мовлення” у співавторстві з Г. Кисіль). Їй належать такі праці з фразеології: “Фразеологія фейлетону”, “Трансформація фразеологізмів”, “Роль і функції фразеології в мові”, “Порівняння в нарисі”; з культури мовлення: “Проблеми культури сучасного мовлення”, “Точність слововживання”, “Логічність мовлення”, “Багатство мовлення як важлива комунікативна ознака преси”, “Чистота мовлення”. Здійснила діалектологічні записи з Канівщини, є автором фольклористичної розвідки “Суходільські самоцвіти” (про фольклорно-етнографічний ансамбль села Суходолу Рожнятівського району Івано-Франківської обл.). Разом з Г. Онкович підготувала підручник “Сучасна українська мова і правопис”.
Вона була одним із співзасновників Відкритих міжнародних читань пам'яті українського фольклориста-пареміолога Михайла Пазяка, оранізованих для єднання різних поколінь української інтелігенції і для допомоги молоді, що йшла в народознавство (таких читань відбулося шість (2000–2005), останні вже після смерті О. Пазяк). Видано два збірники доповідей “Українське народознавство: стан і перспективи розвитку на зламі віків”. У читаннях взяли участь понад 200 народознавців-фольклористів, етнографів, мовознавців-діалектологів, журналістів, мистецтвознавців з України і з-за кордону (Польща, Австралія, Білорусь, Росія, Узбекистан). Учасники читань прийняли резолюції і звернення до українського народу про всебічну підтримку молодих дослідників-народознавців.
Робити людям добро було життєвим кредом Ольги Михайлівни. Вся родина Пазяків жила за високими християнськими принципами. І Михайло Пазяк, і Ольга Пазяк зі своєї скромної зарплатні постійно допомагали грішми своїм матерям-удовицям. Вони радо приймали у своїй оселі гостей, які часто і заночовували в них. А подруги їхньої дочки Надії ласкаво називали Ольгу Михайлівну Мамою.
Як справжня християнка Ольга Пазяк дуже любила людей, пробачала їм провини, якщо такі були, а як сама чимось, на її думку, завинила перед ними, то просила пробачення. Якось Ольга Михайлівна розповіла про свою “провину” перед деякими студентами. “Ви уявляєте собі, – сказала вона, – я сьогодні була на святій сповіді, зізналася священикові, що згрішила, бо поставила студентові оцінку “задовільно”, а він хотів кращої і відчув себе скривдженим”. Знаючи, що Ольга Михайлівна не здатна скривдити когось, її запитали: “А чи той студент хоч щось знав?” Ольга Михайлівна протяжно відповіла: “Нічогісінько! Я його пожаліла!”. – “То він повинен ще й подякувати, що Ви поставили йому позитивну оцінку!”
…Так іноді буває в нашій педагогічній практиці, коли загальнолюдські якості викладача беруть гору над його суто педагогічними вимогами. Мабуть, і тому Ольгу Пазяк так любили і поважали студенти, і навіть уже після закінчення університету писали своїй невсипущій Учительці листи, сповнені любові й вдячності за науку.
А ще був ось такий випадок – у студентському житті професора О. Мелещенка. На іспиті з української мови Ольга Михайлівна поставила йому оцінку “добре”. Пізніше, коли приймала матеріали його виробничої практики і була ними дуже задоволена, перепитала: “А яку оцінку ви отримали в мене на іспиті?” Майбутній професор відповів: “Добре!” Тоді Ольга Михайлівна з жалем у голосі промовила: “Шкода! Ви заслуговуєте на оцінку “відмінно”.
Ольга Михайлівна була щиро віруючою людиною. Вона разом із чоловіком Михайлом Пазяком весь час ходила до церкви св. Івана Богослова (колишня трапезна величного Михайлівського Золотоверхого монастиря), що неподалік від їхнього помешкання. У 30-х рр. ХХ ст. він був зруйнований більшовиками, а нині відновлений, і Ольга Михайлівна у тяжкі й голодні 90-ті рр. ХХ ст. пожертвувала значну суму (1000 крб.) зі своєї скромної зарплатні на його відбудову. Вона була палкою читачкою часописів “Наша віра”, “Християнська Україна” та “Голос православ'я”. Свої високі духовні ідеали й переконання Ольга Михайлівна прагнула прищепити донечці Надійці, студентам. Ось чому серед них було чимало співробітників, передплатників і дописувачів патріотичних і релігійних українських часописів. За допомогою прогресивної української преси студенти глибше пізнавали духовний світ українського народу, його ментальність, історію, культуру.
Великі справи не вмирають, великі справи живуть. Так само й пам'ять про тих, хто їх звершив.
© Мамалига А. І., Гуць М. В., Єлісовенко Ю. П., 2007