Ласкаво просимо

Досліджено взаємодію компонентів у структурі тексту телевізійної інформаційної програми. Розглянуто жанрово-стильові прийоми й засоби творення цілісного образу програми з притаманною їй композицією.

Ключові слова: телевізійна програма, структура, композиція.

Reciprocal influence and connection between the components have been revealed in the structure of integral text of television information program. Genre and stylistic devices, methods of creation of integral program image with composition inherent to it have been considered.

Key words: television program, ctructure, composition.

Нині телевізійні інформаційні програми помітно впливають на формування громадської думки. Як вважає Б. Потятиник, це відбувається передусім тому, що телебачення переважає інші канали масової комунікації за масштабам подання інформації і, відповідно, за її впливовістю.

Інформаційне телебачення – невід'ємний складник сучасного суспільно-політичного дискурсу. Слід зазначити, що потреба лінгвістичного вивчення телевізійного інформаційного тексту постала з необхідності всебічного дослідження організації усного журналістського повідомлення, засобів вираження складного, розгалуженого комплексу інформування в сучасних умовах комунікації. Такий аналіз телевізійних інформаційних текстів – новітній напрям як у журналістикознавстві, так і в мовознавстві, він ґрунтується на працях науковців, які досліджували питання загальної лінгвістики тексту, а також мовлення різних засобів масової інформації.

Аналіз наукових досліджень засвідчив, що журналістикознавчий аспект вивчення засобів масової інформації (у тому числі й телебачення) представлений досить широко. Маловивченою залишається мовленнєва структура телевізійних програм, яка має багатоплановий характер, складники якої не лише доносять основну інформацію про новини, а й доповнюють, поглиблюють її.

Подальший розвиток інформаційного мовлення пов'язаний із перспективами свободи слова, з представленням журналістами всієї палітри подій, які відбуваються в суспільстві. Саме таким чином створюється імідж об'єктивного, неупередженого журналіста, у тому числі ведучого інформаційної програми – професійного мовця, справжнього професіонала, якому довіряє глядач.

Якщо осмислювати сформованість журналіста як мовної особистості, то для цього передусім треба з'ясувати, чи є текст конкретного автора пізнаваним, чи має він виразні ознаки авторського стилю.

Мовна особистість формується під впливом інтелектуальних та емоційних чинників. На думку мовознавця І. Сусова, її вияв починається по той бік повсякденної мови, де починають діяти інтелектуальні сили. Саме особистість володіє мовленнєвою ситуацією, вона може піднятися над обставинами спілкування, спрямовувати в необхідний напрям розвиток дискусії. Ф. Бацевич наголошує, що людина в комунікацію входить як індивідуальність, з усіма властивими їй рисами. У підручнику “Основи комунікативної лінгвістики” він дає таке визначення мовної особистості: “Це індивід, який володіє сукупністю здатностей і характеристик, які зумовлюють створення сприйняття ним текстів, що вирізняються рівнем структурно-мовної складності та глибиною й точністю відображення дійсності” [1]. Інтонаційно-просодичні можливості автора, який представляє свій матеріал, також багато в чому здатні вплинути на журналістський текст, сприяти розставленню змістових акцентів. “Голос диктора, – стверджує В. Миронченко, – можна порівняти з газетним шрифтом. Змінюючи інтонації свого голосу, використовуючи всю палітру просодичних засобів (висоту тону, силу звучання, темп, наголоси, паузи), диктор досягає того ж результату, який досягає газета шляхом застосування шрифту різного розміру й формату. Саме від диктора залежить правильне сприйняття передач слухачем” [2]. Сьогоднішня практика інформаційного мовлення дозволяє вести мову не про диктора, а про автора та ведучого телевізійної інформаційної програми, оскільки на каналах Українського телебачення ведучі програм інформаційного спрямування є також її авторами.

У дослідженні важливо простежити відпо-відність використання просодичних засобів такому підстилю телевізійного мовлення, як інформаційний, відстежити, як просодичні засоби узгоджуються зі структурами тексту.

У науковій праці “Цілісність та зв'язність газетного тексту” автори істотними рисами тексту поряд із цілісністю та зв'язністю називають включену в нього інформацію про мовця й адресата та ситуацію спілкування [3]. Порівняйте: “Текст є певною формою спілкування, мовленнєві дії, зафіксовані у тексті, створюють видиму форму стосунків, які існують між елементами комунікативного акту” [4].

Зазначаючи, що “текст – багатогранне явище, яке можна аналізувати лише відносно людини як автора чи реципієнта” [5, 25], професор В. Різун переконливо доводить, що текст має авторську та перцептивну структури, оскільки на шляху від автора до реципієнта він набуває побічних змістів. Об'єктом нашого дослідження є текст телевізійного інформаційного повідомлення. Автори колективної монографії “Grammatik der deutschen Sprache” [6] розглядають мовленнєву форму “повідомлення” як констатуючий вид тексту/дискурсу (assertive Text/ Diskursarten) і вважають її великою форою передачі репрезентативного знання. На телебаченні тексти безпосередньо пов'язані з автором, якщо говорити про ведучих інформаційних програм. Поряд із просодичними засобами ведучі використовують також екстралінгвістичні, оскільки існує можливість передачі міміки, хай і стриманих жестів. Просодична манера повідомлення інформації та екстралінгвістичні засоби досить сильно впливають на формування іміджу оповідача. Ведучий телевізійної інформаційної програми – повідомлювач – репрезентує себе певною мірою як “людину високоосвічену, розумну, ділову”. За таких умов – це тип переможця, який, безумовно, викличе зацікавлення аудиторії до повідомлюваної ним інформації та довіру до її змісту [7, 94]. У самі інформаційні повідомлення закладена діалогічність.

Однак, незважаючи на те, що телебачення дає нібито ширші можливості для презентації тексту та власне й особи автора, втім безпосередня двобічна комунікація між автором та реципієнтом залишається неможливою. За таких умов структурна організація інформаційного мовлення має спільні ознаки зі структурою друкованого тексту, хоча є й певна різниця. Для телевізійного повідомлення характерна сконденсованість інформації про подію, мовленнєвий ритм самого повідомлення швидкий. Це спостерігається в коротких текстах, які змінюють один одного в інформаційних програмах телебачення. Оскільки ефірний час має свою вартісну цінність і в грошовому обчисленні, то для інформаційних повідомлень характерна дуже стисла форма. “Категорія часу проявляється тут як відображення конкретного часу події у настільки стислому варіанті, що “послідовність” як маркер цієї категорії має свій відбиток лише в послідовності переліку фактів” [8]. С. Іваненко, спираючись на дослідження німецьких учених, аналізуючи матеріали коротких газетних повідомлень (вони є найнаближенішими за своєю структурою до інформаційних сюжетів на телебаченні), зазначає, що середня довжина речень становить 17 слів, кожне речення ділиться на дві синтагми довжиною приблизно у 8 слів. Узагальнивши ці дані, автор робить цілком логічний висновок про деяку монотонність структури тексту повідомлень. Характерним також є те, що наголошеним може бути майже кожен другий склад у словах. А це завдячує енергійному, однорідному, деякою мірою монотонному ритмові. Говорячи про наголос у тексті, автор має на увазі ритмонаголос, який є силовим. Цей наголос створює в новинах свій неповторний ритмомалюнок, завдяки якому інформаційну програму завжди можна відрізнити від програми аналітичної та публіцистичної.

Як зазначає В. Різун, “фактологічна система тексту – річ відносна, оскільки те, що автор вважає фактом, для читача може й не бути таким. Читач вважає фактом щось, що його цікавить, хоч воно у тексті і не виділене чітко як факт” [5, 16]. Ця теза певною мірою справедлива і для інформаційного мовлення. Однак оскільки в газеті, наприклад, автор намагається членувати текст і виділяти головні факти за допомогою рубрик, заголовків, врізів та іншого, то на телебаченні ведучий новин часто моделює головні та другорядні факти голосом, наголосом, інтонацією. Користуючись усіма цими просодичними засобами, ведучий не лише акцентує на чомусь увагу аудиторії (певною мірою членує текст), а й зв'язує різні частини матеріалу, пропонуючи аудиторії спільне інформаційне тло подій дня.

Мовлення ведучих інформаційних програм визначається чіткістю, ритмічністю, своєрідним темпом, стриманою, однак досить виразною експресивністю. Досягається така мобільність мовлення також використанням переважно коротких речень. Наприклад: “Моніторинг виявив неготовність політичних партій до майбутніх президентських виборів; Комітет виборців зробив висновок; Жодна партія не в змозі забезпечити перемогу своєму кандидатові” (“УТН”, УТ-1, 15. 03. 2004).

Для виділення головних фактів ведучі вдало користуються наголосами – логічним, емфатичним та синтагматичним. Наприклад, у реченні “Депутати ухвалили порядок денний роботи Верховної Ради” логічним наголосом ведучий виділив слово “ухвалили” (наголошуючи на тому, що подія, яку давно очікували, нарешті відбулася), однак далі ще більше підкреслив зміст уже наголосом синтагматичним, виокремлюючи інший аспект проблеми: “Депутати ухвалили порядок денний роботи Верховної Ради. За словами спікера, з огляду на майбутні вибори, на роботу сесії істотно впливатиме президентська тема” (“Подробиці”, “Інтер”). Часто за допомогою синтагматичного наголосу журналісти привертають увагу глядача до важливої проблеми, примушують замислитися, шукати підтекст окремого вислову.

У повідомленнях ведучого програми міститься представлення інформаційних сюжетів. Завдяки студійним повідомленням ведучого всі матеріали укладаються в цілісну програму, яка має свій початок, розвиток та кінець. Найчастіше саме в повідомленні ведучого програми новин розміщуються відомості про головний факт – інформація про подію, яка хвилює суспільство; новина, своєчасне отримання якої допомагає людям упевнено почувати себе в інформаційному просторі країни чи світу. Як відомо, найчастіше повідомлення про головний факт містить інформацію, яка відповідає на три запитання: що сталося? де сталося? коли сталося? Також у тексті ведучого програми почасти містяться повідомлення про супровідні факти. Вони слугують для розширення, уточнення інформації. Висловлення про супровідні факти – це повідомлення стосовно події, інколи навіть судження, коментар, серед них можуть бути нові та вже відомі, що перебувають у зв'язку з повідомленням про головний факт.

Повідомлення про головний факт, розміщене на початку тексту ведучого інформаційної програми, виразно наголошується, одразу привертає увагу аудиторії до основної інформації.

Однак інформаційні програми, насамперед ті, що тяжіють до аналітичності (а це означає наявність у журналістському матеріалі більшої кількості коментарів, історичних посилань, пов'язаних із головним та й навіть із супровідними фактами), досить часто послуговуються структурою повідомлення, в якій основний факт подається не на початку матеріалу, а в середині, в обрамленні супровідних фактів шляхом асоціативного розгортання.

Інтонування повідомлень, що містять асоціативне розгортання, має свою специфіку, врахування якої є передумовою адекватного сприйняття аудиторією журналістського матеріалу. Досить часто ведучий програми інтонує повідомлення, наголошуючи перше речення кожного матеріалу. Утім таке наголошення не враховує локалізації повідомлення про головний факт в інформаційному тексті. Саме повідомлення про головний факт є тією новиною, до якої слід привернути увагу аудиторії. Відповідно воно має виділятися інтонацією і наголошенням, темп висловлення в цьому разі повільніший. Супровідні факти виголошуються пришвидшено – це інформаційне тло, необхідне для сприйняття аудиторією основної інформації. Асоціативне розгортання також не може бути занадто довгим, оскільки глядач втрачає зв'язок з основною суттю повідомлюваного, може не зрозуміти, до чого журналіст веде.

Журналісти різних інформаційних програм користуються у своїй роботі різноманітними прийомами для членування фактажу на головний та другорядний, надають перевагу тому чи тому засобу, отже, мовлення кожного складника має свою специфіку. Різні канали Українського телебачення представляють не лише власну концепцію побудови програм та подання новин, а й манеру мовлення ведучих. Зокрема у ведучих (Світлана Ганська, Людмила Томанек, Володимир Гомоняк) новин Першого національного каналу, на якому склалися давні традиції, мовлення найбільш наближене до публіцистичного: темп подання інформації повільніший, аніж у новинах на інших каналах, наявна велика кількість пауз у звуковому потоці. Однак разом із цим мовлення залишається ритмічним, експресивним, здатним виконати функцію заохочення, активізації уваги слухачів, впливу на них.

Швидший темп характерний для ведучих інформаційної програми “ТСН” каналу “1+1” (Алли Мазур, Людмили Добровольської, Олеся Терещенка). У поданні новин чітко можна відстежити синтагматичні наголошення як на повідомленнях про головний факт, так і на супровідних фактах. Але подекуди однакове наголошення кількох тем в одній синтагмі може викликати додаткові запитання стосовно співвідношення головної та другорядної інформації у повідомленні.

Наприклад, у програмі прозвучало: “У НАТО посилюється криза, що виникла на ґрунті незгоди щодо воєнної операції проти Іраку. Франція, Німеччина та Бельгія блокували пропозицію США почати планування військової допомоги Туреччині – єдиній країні альянсу, що межує з Іраком” (“ТСН”, “1+1”, 16. 09. 2003). Однакове за силою наголошення словосполучень “посилюється криза” та “блокували пропозицію” небажане, оскільки друге повідомлення є супровідним і пояснює повідомлення про головний факт.

Більшість журналістів для виділення головних фактів послуговуються експресивним забарвленням голосу – його додатковими тембровими можливостями. Серед програм новин, що мають таке помітне експресивне озвучення завдяки специфіці мовлення ведучих, можна назвати “Факти” на “ICTV” (Олена Фроляк, Іванна Коберник). У мовленні цих ведучих найяскравіше виражені ритмічні модуляції голосу, зміна висоти тону, які лежать в основі створення інтонаційного малюнка фрази, майже кожне слово стоїть під невеликим наголосом.

У поданні матеріалу Оленою Фроляк прозвучало: “Американська газета “Волл-стріт джорнел” подала інформацію, що група міжнародних компаній, зокрема “Нокіа” та “Кодак”, звернулись до європейських антимонопольних органів з проханням перешкодити розширенню монополії Віндовз на нових ринках” (“Факти”, “ICTV”, 21. 05. 2002). Така манера подання інформації, коли наголос однакової сили падає не лише на повідомлення про головний факт, а й на повідомлення супровідних фактів різної ієрархії, може розпорошити увагу аудиторії на дрібні елементи змісту. Повідомлення про головний факт розчиниться в загальному інформаційному потоці.

Важливим складником спілкування є індивідуальна манера побудови тексту, інтонування фраз, темп мовлення, паузи тощо. Все це є важливим джерелом інформації для слухачів. Психологи вважають, що до 30 % інформації може нести інтонація.

Правильно дібрана тональність – умова дотримання найважливішого принципу неконфліктного спілкування. Надмірне наголошення другорядних деталей у тексті подекуди сприймається аудиторією як агресивна манера мовлення. Тобто журналіст виступає вже не як інформатор, а як оратор, твердження якого повинні сприйматися незаперечно та не братися під сумнів.

Слід зауважити, що, незважаючи на деякі відмінності у мовленні ведучих на різних каналах (а це, звичайно ж, великою мірою залежить і від характеру та темпераменту мовців), основні загальномовні правила просодики зберігаються повсюдно, зокрема правила інтонування різних типів речень, створення за допомогою інтонації логічної перспективи висловлювання, виділення головного та другорядного у розповіді.

Отже, можна зробити висновок, що телевізійні інформаційні програми відповідно до їхніх змістових структур мають свій мелодійний малюнок, свою, лише їм властиву інтонацію, головною ознакою якої є ритмічність, методика та акцентуація, чіткість мовлення. Необхідно узагальнювати цей досвід інформаційного мовлення, що, звісно, буде корисним не лише для початківців, а й для професійних ведучих.

Журналісти не повинні забувати також про нормативний бік усного мовлення – вибір доречних, точних слів, оптимальне співвідношення власне української та запозиченої лексики, правильне вживання граматичних форм, конструкцій. Не менш важливим для ведучого є пошук власного обличчя професійного мовця. І тут треба враховувати кожну деталь: інтонацію, темп мовлення, силу голосового звучання. До того ж, у жодному разі журналіст-початківець не повинен копіювати манеру мовлення інших ведучих, навіть найпопулярніших. Адже програми не повинні бути схожими, як близнюки. Характерною ознакою телебачення є те, що програми виявляють особистість ведучого, котрий повинен бути гідним представником свого каналу, яскравою особистістю.

Журналісти інформаційних програм мають користуватися виразними просодичними засобами вправно й водночас досить обережно, оскільки їх широка палітра дає авторам матеріалу ще й можливості виражати власну думку чи ставлення до того, про що йдеться. А це вже суперечить стандартам інформаційного мовлення, яке потребує обмеження авторської оцінки. Професійною можна вважати таку форму подання матеріалу, за якої аудиторія передусім чітко сприйме повідомлення про основний факт та всі деталі його розгортання. Урешті-решт саме інтонування повинне виділити з текстового потоку ці головні складники тексту програми і водночас відобразити її цілісну зв'язну конструкцію. Усі компоненти журналістського матеріалу цілісної програми обов'язково пов'язуються інтонацією, таким чином створюється завершений інформаційний текст.

Стильова відповідність використання просодичних засобів в інформаційному мовленні полягає у використанні властивого лише новинам ритмонаголосу, а також відповідних засобів: висоти тону, сили звучання, темпу, наголосів, пауз для донесення логічної градації змістових структур (повідомлення про головний факт та повідомлення про супровідні факти). Усі ці загальні характеристики поєднуються з індивідуальними рисами мовлення на тому чи тому каналі, певної програми і самої мовної особистості – ведучого. Просодичні засоби мають виразний когнітивно-експресивний характер, забезпечуючи повноцінне функ-ціонування інформаційного мовлення з усіма його змістовими і виражальними характеристиками.

 

1. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: Підруч. – К.: Академія, 2004. – С. 188.

2. Миронченко В. Я. Читання інформаційних передач // Вісн. Київ. ун-ту: Сер.: Журналістика. – 1997. Вип. 4. – С. 170–190.

3. Майданова Л. М., Муравьева Н. В., Сметанина С. И. Целосность и связность газетного текста: Учеб. пособ. – Свердловск: УрГУ, 1984. – С. 5.

4. Сорокин Ю. А., Тарасов Е. Ф., Шахнарович А. М. Теоретические и прикладные проблемы речевого общения. – М.: Наука, 1979. – С. 42.

5. Різун В. В. Аспекти теорії тексту // Нариси про текст: Теоретичні питання комунікації і тексту / В. В. Різун, А. І. Мамалига, М. Д. Феллер – К.: Київ. ун-т. – 1998.

6. Grammatik der deutschen Sprache. – 1997. – Р. 122.

7. Іваненко С. М. Поліфонія тексту. – К.: ВПЦ “Київський університет”, 1999.

© Поліщук Л. Д.