к. філол. н.
УДК 82-92: 82-6
Ключові слова: письменник, літературний критик, лист, редактор, листування.
The article is about creative works and ideas of Ulas Samchuk, prominent Ukrainian writer and the first editor of newspaper Volyn in Rivne (1941–1942), during his emigration period after the World War Two. The article is based on Samchuk's letters sent to Mariya Bilous-Harasevych.
Key words: writer, literature critic, letter, editor, correspondence.
Упродовж усього свого життя Улас Самчук поєднував письменництво із журналістикою. Цю спорідненість багато хто із Самчукових сучасників помічав, але найточніше та найяскравіше її схарактеризував Юрій Клиновий, який у своїй статті “Улас Самчук – його сімдесятиріччя”, зокрема, писав: “ У його творчій натурі існує дуалізм, дві споріднені музи постійно зводять боротьбу під час його творчого горіння: одна муза епосу Калліопа, муза великого письменника, друга модерна її сестра, муза широкого спілкування зі своїм народом, муза знаменитого журналіста. Обидві вони, ці музи, нерозривно сплетені в його душі і в його літературному доробку” [1, 231].
Перу українського письменника Уласа Самчука, який народився 20 лютого 1905 р. у селі Дермань на Рівненщині, належить двадцять книжкових видань романів, повістей, мемуарів. Значну частину свого життя він змушений був прожити в еміграції. На чужині письменник помер 9 липня 1987 року на 83-му році життя. Похований на українському цвинтарі св. Володимира в Оквілл, неподалік Торонто. На могилі письменника встановлено пам'ятник у формі розгорнутої книжки, де написано “Куди тече та річка”. Як відомо, це назва першої частини роману-трилогії “Волинь”, який приніс ще за життя молодому письменнику світову славу.
За радянських часів ім'я Уласа Самчука було в Україні заборонене. На його громадсько-літературну діяльність було накладене тавро українського буржуазного націоналіста та колабораціоніста за те, що він не сприймав більшовицької ідеології, а чітко відстоював побудову Української незалежної держави.
Із здобуттям Україною незалежності літературна й публіцистична спадщина Уласа Самчука дедалі ширше стає знаною. Дуже важливо, що до шкільних програм загальноосвітніх шкіл уведено вивчення романів письменника “Волинь” та “Марія”. Об'єктом наукових досліджень останніми роками по всій Україні теж є літературний доробок Уласа Самчука. Результатом цих досліджень є праці М. Жулинського, Г. Штоня, С. Пінчука, Р. Мовчан, Ю. Мариненка, А. Фасолі, О. Пастушенко, Н. Бернадської, Ю. Безхутрого, Я. Поліщука та ін.
Останнім десятиліттям науковці України досліджують журналістську спадщину Уласа Самчука.
У монографії А. Жив'юка [2, 184] панорамно охоплено різні періоди журналістської діяльності публіциста (роки Карпатської України (1938–1939 рр.); під час Другої світової війни; після переїзду на постійне місце проживання до Канади). Р. Радчик [3, 188] у своїй монографії детально проаналізувала журналістську діяльність Уласа Самчука на посаді головного редактора рівненської газети “Волинь”, яку він обіймав з 1 вересня 1941 р. до 22 березня 1942 р. (до арешту німцями), та на посаді кореспондента агенції “Дойчес Нахріхтен Дінст” (з червня 1942 р. до вересня 1943 р.). Авторка у процесі наукового дослідження дійшла висновку, що свого журналістського піку газета “Волинь” досягла за редакторства Уласа Самчука. Тематичний діапазон публіцистичних виступів цього автора різножанровий і різноманітний, незважаючи на обмежене Другою світовою війною інформаційне поле та на відсутність вільного доступу до джерел інформації. На сторінках газети “Волинь” Улас Самчук опублікував 111 різножанрових матеріалів. Переважній більшості його публікацій притаманні емоційна насиченість, аргументованість, доказовість, наступальність.
Сьогодні українське журналістикознавство поповнене дослідженнями Н. Сидоренко та О. Сидоренка таборових видань першої половини ХХ ст. (1914–1950 рр.). Українська вчена-журналістикознавець, доктор філології Н. Сидоренко видала чотири монографії самостійно і одну у співавторстві з О. Сидоренком, де вперше в історії української журналістики здійснене послідовне системне дослідження національної таборової преси першої половини ХХ ст. (1914–1950 рр.), що видавалася на території Європи, Азії та Африки [4; 5; 6; 7; 8]. Значну роль у контексті таборової періодики після Другої світової війни вчені відводять журналістській, громадській діяльності Уласа Самчука. Автори ретельно дослідили всі видання цього періоду, пов'язані з іменем письменника.
Перш, ніж викласти цей матеріал, ми хочемо з'ясувати ті причини й обставини, які змусили Уласа Самчука вночі з 20 на 21 листопада 1943 р. покинути Україну. Значною мірою це пояснює сам письменник: “Але куди мав вдатися такий непоправний самітник, варнак і маверик, як моя особа? Не було вибору. Для неї всі мости в Україну спалені. Залишилась тільки одна дорога – на захід. І з цим не було вагання. Не зідхалося і не плакалось. Я був повний Україною мого власного уявлення і з нею я міг мандрувати у всі кінці світу. Україна Сталінського крою не була для мене вгодним під сонцем місцем” [9, 334]. 3 грудня 1943 р. до 19 липня 1944 р. разом з дружиною Тетяною Праховою Улас Самчук перебував у с. Городок біля Львова в родині священика Єпифанія Роздольського.
Після від'їзду з Городка подружжя Самчуків перебувало у Кракові, Відні, Люнденбурзі (біля Відня) [10, 68]. 6 січня 1945 р. Улас Самчук з дружиною приїхали до Берліна. Про цю дату приїзду Самчук повідомляє у своїх “записках на бігу” “П'ять по дванадцятій” [11, 5]. У Берліні він перебував з 6 січня до 11 лютого 1945 р. Майже чотири місяці (24 лютого – 13 червня 1945 р.) Улас Самчук мешкав у Таубахові біля Веймара [11, 53–143].
3 червня 1945 р. до вересня 1948 року Улас Самчук перебував у таборах переміщених осіб – Ді-Пі. Сім'я Самчуків більш як за три роки змінила сім таборів: 21 червня – 9 серпня 1945 р. – Герсфельд в землі Гессен; 11 серпня – початок листопада 1945 р. – Гальсфорд біля Марбурга, Крігсшуле (воєнна школа); 4 листопада 1945 р. – 22 березня 1946 р. – Оффенбах, Zager DP, Pionierpark; 24 березня – 11 квітня 1946 р. – Майнц Кастель біля Вісбадену; 12 квітня – 17 серпня 1946 р. – Ульм над Дунаєм (Баварія), Baelcke – Kaseme, Romerstrasse; 17 серпня 1946 р. – 30 червня 1947 р. – Корнталь біля Штутгарта, приватне мешкання; 30 червня 1947 р. – 15 вересня 1948 р. – Цуффенгаузен біля Штутгарта, казарма [2, 100–101].
У 1945–1950 рр. у таборах,які виникли в Італії, Великобританії, Німеччині, Австрії, інших європейських державах для переміщених осіб і біженців, українська інтелігенція організувала понад 500 періодичних видань різного політичного, тематичного, типологічного характеру, де працювали вже знані літератори і журналісти “передвоєнного гарту”: З. Кузеля, Ю. Шерех (Шевельов), К. Гриневичева, О. Бургардт (Юрій Клен), Ю. Косач, М. Орест (Зеров), У. Самчук, О. Воропай (Олекса Степовий), М. Шлемкевич, Р. Ільницький, С. Баран, О. Лятуринська, Т. Осьмачка, В. Державин, І. Качуровський, І. Кошелівець, І. Багряний, П. Феденко, В. Петров (Домонтович), І. Майстренко. Вони могли повернутися тільки в незалежну Україну.
Як зазначає Н. Сидоренко: “це був однозначний вибір “духовної зброї”, що могла боронити права і здобутки національної спільноти, викристалізовувати об'єктивну правду про батьківщину, утверджувати національно-політичну соборність на чужині, дбати про ідею “українського синтезу” в європейській культурі, обмірковувати шляхи розвитку, взаємозв'язків народів і держав у спільній загальнолюдській площині” [12, 24].
В історії таборів Ді-Пі незаперечна роль відводиться Уласові Самчуку. Хоч у цей період письменник задекларував і обстоював виразно позапартійну лінію, але в той же час брав активну участь в українському громадському житті.
З ініціативи діпівських письменників, що працювали у містечку Фюрт, у 1945 р. був заснований Мистецький Український Рух (МУР), а головою на І з'їзді МУРу, що відбувався 21–23 грудня 1945 р. в Ашаффенбурзі, було обрано Уласа Самчука. Хоча він і доводив, що “волів бути ковбоєм і ламати диких коней, аніж головувати над поетами”. Кандидатуру Уласа Самчука було запропоновано на посаду голови МУРу як компромісну, що влаштовувала стару міжвоєнну еміграцію та нову, повоєнну, як східноукраїнську, так і західноукраїнську. МУР організував 3 з'їзди українських письменників у таборах Ді-Пі: 21–23 грудня 1945 р. – у Ашаффенбурзі; 15–16 березня 1947 р. – у Новому Ульмі [10, 192–197]; 11–12 квітня 1948 р. – у Цуффенгаузені [10, 291–294]. Заступник голови МУРу Юрій Шевельов вважає за формальну дату кінця МУРу від'їзд Уласа Самчука на еміграцію до Канади та його відхід від ведення МУРівських справ [13, 130]. 23 вересня 1948 р. Улас Самчук з дружиною на кораблі “Генерал Стюарт” вирушили з бременського порту до Канади [10, 346–354].
Варто зазначити, що роки перебування у таборах Ді-Пі не минули безслідно для Уласа Самчука. Окрім активної громадської роботи в царині МУРу, він займався й творчою літературною та журналістською працею. Учені-журналістикознавці Н. Сидоренко та О. Сидоренко у своїх працях називають видання, де друкувалися твори Уласа Самчука. Зокрема такі: “Арка”: Журнал літератури, мистецтва, критики; місячник. – Мюнхен, 1947. – Ч. 1, липень; 1948. – Ч. 11. – серпень [8, 26– 27]; “Вежі”: Місячник культури. – Мюнхен, 1947. Ч. 1, листопад – 1948. Ч. 2. [8; 37]; “Літературно-науковий вісник”. – Регенсбург (кн. 1), Мюнхен (кн. 2), 1948. Кн. 1, травень – 1949. Кн. 2 [8; 67–68]; “МУР”: альманах; література, мистецтво, критика. – Штутгарт, 1946. Ч. 1 [8; 73]; “Пластун”: інструктивно-розпорядча часопись українського пласту в Авгсбурзі; інструктивно-розваговий журнал українського пласту в Авгсбурзі; журнал української молоді (1947) – Авгсбург, 1945. Ч. 1, 15 грудня – 1947. Ч. 1, 10 травня [8; 95–96]; “Промінь”: український тижневик. – Зальцбург, 1948. Ч.1. – Ч. 39. 12 травня 1949 року у Мюнхені вийшов часопис “Український голос”, що перебрав на себе традиції та обов'язки “Променя” [8; 98 – 99]; “Сучасник”: квартальник громадсько-політичної і культурної проблематики. – Новий Ульм, 1948. Ч. 1 січень/березень [8; 115]; “Українська трибуна”: тижневик; двічі на тиждень. – Мюнхен, 1946, – Ч. 1, 11 серпня – 1949. Ч. 219, серпень [8; 122–123]; “Українські вісті”: інформативне видання на правах рукопису; тричі, двічі, раз на тиждень (1947–1949); півтижневик політики, економіки, культури і громадського життя (1950). – Новий Ульм, 1945. Ч. 1, 19 листопада – 1951. Ч 356 [8; 128–129].
У жовтні 1948 року Улас Самчук з дружиною оселився в місті Торонто (провінції Онтаріо). Початок канадійського періоду життя і творчості письменника були невтішними та доволі важкими. Заробляти на шматок хліба йому доводилося важкою фізичною працею. І підтвердженням цього є спогад Марії Білоус-Гарасевич: “Вперше зблизила нас вістка: Улас Самчук у великій біді. Дружина Таня захворувала, не може працювати, а сам Улас Самчук ушкодив собі спину, прибираючи банк, де йому провідники торонтської громади вистарали таку “добру” працю. В родині Самчуків зайшла скрайня матеріяльна скрута. З творами Уласа Самчука я була вже добре обізнана, особисто знайома не була, але вістка мене схвилювала. У Дітройті вироблено листи, один з них взяла я. Збірка йшла тяжко, бо люди ще самі бідували, праця тяжка, заробітки малі, діти підростали, їх треба було вчити, але все ж таки ми зібрали, либонь, коло 2000 дол. Так порятували нашого великого письменника. Віддячився дуже щедро, кожному післав свою найновішу книжку з поіменною подякою” [14, 23]. Після цього дружні стосунки між літературознавцем зі США Марією Білоус-Гарасевич і письменником Уласом Самчуком зберігалися впродовж тридцяти років. Марія Білоус народилася 14 жовтня 1918 року у містечку Знам'янка. Після закінчення школи вступила на літературно-лінгвістичний (через рік було перейменовано на філологічний) факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчила у червні 1941 року. Диплом вона отримала через півстоліття, у 1995 році. У 1943 році Марія Білоус познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Богданом Гарасевичем, а 25 січня 1945 року вони одружилися в Коломиї. Свої молоді роки Богдан Гарасевич присвятив підпільній боротьбі у лавах ОУН(б) за волю та незалежність України. Потім був визначним громадським діячем у діаспорі. Богдан Гарасевич мав гарний голос – протягом двадцяти років він співав в Українській капелі бандуристів імені Тараса Шевченка, об'їхавши з нею всю Америку і Канаду.
Шлях до Америки після Другої світової війни для подружжя Гарасевичів лежав теж через табори Ді-Пі у Німеччині. Непросто було знайти своє місце в чужій державі. Марія Білоус-Гарасевич утверджується у США як українська громадська діячка і літературний критик. Вона писала про таких письменників, як Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Володимир Винниченко, Улас Самчук, Микола Понеділок, Софія Парфанович, Теодор Курпіта, Олекса Веретенченко, Микола Ковшун, Леонід Полтава, Світлана Кузьменко, Борис Олександрів, Ганна Черінь. Її перу належать розвідки про літературознавців Григорія Костюка, Євгена Федоренка, про гумор і сатиру в українській літературі, про українські переклади світових шедеврів, про музичне життя. Найбільше дослідниця любила працювати в жанрі літературного портрета.
1991 р. Марія Білоус-Гарасевич відвідала Україну. Проголошення незалежності України 1991 р. принесло нові надії та сподівання української громади США. Саме з ініціативи Марії Білоус-Гарасевич було створено Комітет сприяння українській демократичній пресі в Україні. Допомогу отримали редакції газет “Літературна Україна” (Київ), “Чорноморські новини” (Одеса), “Дзвін Севастополя” (Севастополь), “Східний часопис” (Донецьк), “Вечірній Київ” (Київ).
22 травня 2003 р. в Каневі на могилі Тараса Шевченка було оголошено імена лауреатів премії “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” Фонду Т. Шевченка 2003 року. Серед них Україна назвала ім'я і Марії Білоус-Гарасевич.
27 грудня 2004 р. не стало на землі Марії Білоус-Гарасевич, однак велика патріотка України залишила по собі три томи своїх літературних праць під назвою “Ми не розлучались з тобою, Україно”. Вони чекають на свого дослідника. Ще за життя Марія Білоус-Гарасевич надіслала зі свого архіву в Україну 26 копій листів і 6 копій святкових поштівок Уласа Самчука, які їй адресував письменник.
Слід сказати, що вже в Канаді наприкінці 1940-их – на початку 1950-их рр. Улас Самчук намагався відновити діяльність МУРу. Ці наміри задекларовані у статті письменника “МУР і мурівство” [15], “Мистецький український рух” [16], “Чотири роки МУРу: до справи організації діячів літератури” [17]. Розпорошеність творчих українських сил за океаном стала на перешкоді відновленню МУРу. Однак натомість в Нью-Йорку було створено Український літературно-мистецький клуб, на основі якого у 1954 р. у лавах українських письменників виникла ідея створити об'єднання “Слово”. Улас Самчук був серед 56 засновників об'єднання. Він брав активну участь у шести з'їздах “Слова”, що відбулися за життя письменника: І з'їзд – 6–7 грудня 1958 р. (Нью-Йорк), ІІ з'їзд – 26–27 грудня 1964 р. (Нью-Йорк), ІІІ з'їзд – 18–19 травня 1968 р. (Нью-Йорк), ІV з'їзд – 28–29 листопада 1970 р. (Нью-Йорк), V з'їзд – 22–23 березня 1975 р. (Нью-Йорк), VI з'їзд – 11–13 червня 1982 р. (Торонто).
Уперше на з'їзді, а це був VI, побувала і Марія Білоус-Гарасевич. Свої враження від цієї події вона виклала в репортажі “Шостий з'їзд об'єднання українських письменників “Слово”. До матеріалу додано й світлину учасників з'їзду [14, 728–745]. У цій публікації літературознавець надала великого значення висвітленню розмови з У. Самчуком, оцінці його таланту, думок, поглядів, людських якостей: “Далі розмова поточилася на літературні теми жваво й дуже цікаво. Улас Самчук страшенно любить говорити. Якщо його не зупиняти якимись ремарками чи своїми думками, то може говорити довгі години без перерви, з однієї теми входячи в другу, – завжди пориваюче, завжди тримає увагу слухача чи співрозмовника в сильній напрузі, а такими ж тримає і свої думки – такі чіткі, такі повні переконання в те, що говорить” [14; 729–730].
Високий духовний континуум єднав двох митців далеко від рідної землі, яку обоє однаковою мірою любили й вболівали за її будучність. Марія Білоус-Гарасевич без пафосу зізнається: “Улас Самчук – людина, яка зробила й залишить на все життя, найбільше враження серед нашого письменницького світу і взагалі серед визначних людей, зустрітих на моєму життєвому шляху” [14, 733].
Про що писав У. Самчук Марії Білоус-Гарасевич? Усі його листи пройняті тривогою та роздумами щодо реалізації своїх творчих задумів за відсутності будь-якої матеріальної підтримки, невлаштованого побуту, незадовільного стану здоров'я письменника. Також ішлося про піклування та пропаганду української літератури на канадсько-американських теренах, до чого активно долучався У. Самчук. Він брав участь у літературних вечорах, виступав з ґрунтовними доповідями про творчість українських письменників та літературний процес загалом. З листів ми дізнаємося, що У. Самчук із відчитами про літературу виступав у Детройті, Клівленді, промовою з нагоди ювілею Г. Китастого. Не варто сумніватися в тому, що саме У. Самчук популяризував за океаном роман О. Гончара “Собор”, за який, як відомо, радянська влада завдала письменникові чимало горя. 18 вересня 1968 року У. Самчук пише Марії Білоус-Гарасевич: “Дві теми до вибору: “Доба великих рішень” – філософсько-політичні міркування з приводу теперішніх світових контроверсій, а друга тема літературна – “Про “Собор” О. Гончара” – також повна думок тема…”.
Улас Самчук був людиною вдячною. Він на власному досвіді знав, що самоствердитися на чужій землі без підтримки вірних друзів неможливо. Доля послала йому подружжя Марію та Богдана Гарасевичів, які розуміли його творчість, цінували її, докладали чимало зусиль, щоб у містах Америки продавалися літературні твори У. Самчука. Зворушливий лист подяки подружжю датований 18 грудня 1968 р., де письменник висловив свої думки про буття митця взагалі: “Ваша допомога – це допомога чомусь, що так хоче виправдати себе своєю чинністю. Мистецтво, слово, письменство, люди – хто і як висловить це правдиво і безпосередньо… Але хочеться це робити і зробити, бо ж направду ми тільки тоді Ми, коли можемо себе висловити. Я особисто закроїв, можливо, зашироко свою ділянку роботи, завелике проекти і полотна, а так мало сили і достатку. Лише тішу себе, що зробивши з цього бодай половину – залишиться все-таки багато.
Милі, хороші друзі. Без Вас цього зробити годі. А з Вами можна. Не лишаймо себе в просторі без простору, без дружби, без взаїмодопомоги! Разом ми все-таки сила, справжня сила, яка не затратиться в часі і просторі. Я в це не лишень вірю, але я також це знаю”.
У листі від 7 жовтня 1969 р. Улас Самчук повідомляє, що нарешті видано в Канаді трилогію “Волинь”, хоча й з численними друкарськими помилками. І тепер проблема – продати. Адже якби продати “Волинь”, зауважує письменник, тоді “можна було б видати і ще третій том “ОСТ”, а також продовження “Білого коня”. У цьому листі У. Самчук також подякував М. Білоус-Гарасевич за рецензію на роман “Темнота” і зізнався, що працюватиме над продовженням трилогії “Ост” і тому буде ще можливість зрозуміти “східнякам” дійсність роману “Темнота”, що вони “ще не виросли просто індивідуально”.
Листом від 24 жовтня 1969 року письменник повідомляє: “Тепер пробуємо писати книгу про бандуристів, хотілося б, щоб була книга, а не купа задрукованого паперу, а це нелегко дається. А також хотілося б (на зло врагам) дописати “Ост”, суб'єктивно знаючи, що ця книга одного разу набере вартості і її будуть “відкривати” Колюмби невідкритих континентів… А ще до того продовження “білого коня”, який стає конем вороним, чекає нетерпеливо. І ще, і ще, і ще…”.
Була в Уласа Самчука заповітна мрія, і про неї він пише у листі від 18 вересня 1973 р.: “Тепер ще я мрію про будову якоїсь своєї хати… Думаю продати нашу хату в місті і побудувати десь за містом, на фермі, хату в українському стилі, зробити з неї музей, архів, бібліотеку і залишити її колись українській суспільності як пам'ятку. Ця ідея переслідує мене день і ніч, але я хотів би знайти когось до спілки, головним чином для побільшення капіталу грошового, щоб могти збудувати щось краще, більше, ефектніше. А це мені не вдається, хоча люди мають гроші і дуже часто не знають на що їх вжити… Одначе, я не трачу надій і, можливо, одного разу щось з того вийде. (Приставайте і ви до мого проекту)”.
На жаль, У. Самчуку не вдалося реалізувати цю мрію. Через обставини, що склалися, він змушений був продати свій дім і доживав віку з дружиною у будинку для престарілих одиноких людей. Про це йдеться в листі від 17 жовтня 1983 р.
Нотки суму в Уласа Самчука вже з'являються в листі від 20 квітня 1978 р. за тим, що: “Роки все скорше і скорше тікають…” А між тим письменник повідомляє: “Я занятий і занятий… Тепер останнім томом “Ост”-а “Втеча від себе”. Закінчив книгу про МУР і його справи – порайте видавця, який видасть це протягом бодай пари років. Моя книга про бандуристів “виходить” ось уже шостий рік. Тепер стращать, що все-таки вона вийде… От бачите… Все-таки і ми щось варті. Чекаю на “вихід” (скорше “вилаз”) ще двох інших моїх писань…”.
У 80-их рр. минулого століття письменник хворів на артрит суглобів, а 2 квітня 1982 р. йому зробили операцію на правому оці. Однак, попри біль, письменник писав. І в листі від 12 квітня 1982 р. Улас Самчук високо оцінив працю літературного критика М. Білоус-Гарасевич.: “Але учора передали нам черговий збірник “Слово” і Таня прочитала там для мене Вашу пречудову рецензію на моїх “Піонерів”. Такої блискучої, вникливої, стилістично розкішної рецензії на мої писання я ще не мав… Не мав взагалі… А про цю книгу зокрема. Бачення, розуміння, відчування… Прекрасно, прекрасно! Ми з Танею були і лишилися захопленими глибиною Вашого розуміння цих справ і проблем. Дякую Вам! І ще, і ще – дякую. Думаю, що Ви будете, можливо, єдиною (тепер) людиною, яка зможе вникнути в суть справи мого “Оста”, бо Ви слушно зауважили, що не “Волинь”, а саме ця книга, “Ост”, є віссю, на якій обертається моя творча плянета. З величезним трудом, майже через побільшуюче скло, докінчував і докінчив третій том того твору “Втеча від себе”, і здав його до друку… здається, його вже набирають у друкарні… Як тільки книга вийде, Ви дістанете її першою”.
Отже, у підсумку можна процитувати черговий лист від 7 квітня 1966 р. Уласа Самчука, який і дасть відповідь щодо актуальності цієї публікації: “Це буде чудовий приклад для наших наступних поколінь, як ми у наш час давали собі раду з різними нашими труднощами. А наші труднощі направду немалі, коли брати на увагу все те, що ми задумали зробити”.
Для майбутніх журналістів творчість Уласа Самчука є справджнім прикладом для наслідування. Його творчий метод (уміння одночасно працювати над кількома романами) можуть запозичити і сучасники.
1. Клиновий Ю. Улас Самчук – його сімдесятиріччя // Слово: література, мистецтво, критика, мемуари, документи. – 3б. 6. – Торонто, 1975. – С. 230–234.
2. Жив'юк А. А. Між Сциллою політики і Харибдою творчості: громадсько-політичний портрет Уласа Самчука: Моногр. – Рівне: Ліста – М, 2004. – 184 с.: іл.
3. Радчик Р. В. “Літопис буремних днів”: видавництво “Волинь” (1941–1944 рр.) у ствердженні української державності: Моногр. / Передм. М. С. Тимошика; КНУ імені Тараса Шевченка. – Рівне: Волинські обереги, 2006. – 188 с.
4. Сидоренко Н. М. “Задротяне життя” українських часописів на чужині (1919–1924). – К., 2000. – 88 с.
5. Сидоренко Н. М. Національно-духовне самоствердження: У 3 ч. – К.: Дослідницький центр історії української преси, 2000. – Ч. І. Українська таборова періодика часів Першої світової війни.– 202 с.
6. Сидоренко Н. М. Національно-духовне самоствердження: У 3 ч. – К.: Дослідницький центр історії української преси, 2000. – Ч. ІІ. Преса інтернованих українців та цивільної еміграції (Чехія, Польща, Румунія, Єгипет, 1919–1924) – 262 с.
7. Сидоренко Н. М. Національно-духовне самоствердження: У 3 ч. – К.: Дослідницький центр історії української преси, 2000. – Ч. ІІІ. Національні часописи у “таборовому просторі” Європи після завершення Другої світової війни (Італія, Великобританія, Німеччина, Австрія, 1945–1950).– 160 с.
8. Сидоренко Н. М., Сидоренко О. І. Журналістська “планета Ді-Пі”: Українська преса у таборах військовополонених, переміщених осіб і біженців після ІІ Світової війни (1945–1950). – К.: Центр інновацій та розвитку, Дослідницький центр історії української преси, 2000. – 175 с.
9. Самчук У. На коні вороному: спомини і враження. – 2-ге вид. – Вінніпег: Видання товариства “Волинь”, 1990. – 360 с.
10. Самчук У. Плянета Ді-Пі: нотатки й листи. – Вінніпег: Накладом товариства “Волинь”, 1979. – 356 с.
11. Самчук У. П'ять по дванадцятій: записки на бігу. – Буенос-Айрес: Вид-во Миколи Денисюка, 1954. – 232 с.
12. Сидоренко Н. М. Українська таборова преса першої половини ХХ століття: проблеми національно-духовного самоствердження: Автореф. дис. … д. філол. н.: 10.01.08 / Київський нац. ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2000. – 34 с.
13. Шевельов Ю. Спроби дружніх портретів: Улас Самчук із-над Флегетону // Сучасність. – 2000. – Ч. 5. – С. 126–131.
14. Білоус-Гарасевич М. Ми не розлучались з тобою, Україно. – GRAPHE – 3407 Caniff, Detroit, Michigan. U. &. A., 1998. – 768 c.
15. Самчук У. МУР і мурівство // Свобода. – 1949. – Ч. 88. – 16 квіт.
16. Мистецький Ф. Н. Український рух // Наш вік (Торонто). – 1949. – Ч. 5. – 4 черв.
17. Самчук У. Чотири роки МУРу: до справи організації діячів літератури // Свобода. – 1949. – Ч. 302. – 29 груд.
© Радчик Р. В.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові