Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Духовний світ Анатолія Погрібного

Шебеліст С. В.
, асп.
УДК 070: 82 (Анатолій Погрібний)

 

 

 

Розглядається публіцистика Анатолія Погрібного, відомого українського вченого, критика, громадсько-культурного діяча, професора Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка й Українського вільного університету в Мюнхені.
Ключові слова: публіцистика, проблематика, національна ідея, ідентичність, інформаційний простір.

The current article deals with journalism of Anatolii Pohribnyi, the famous Ukrainian scholar, critic, public and cultural figure, Professor of Institute of Journalism of Kyiv National Taras Shevchenko University and Ukrainian Free University in Munich.
Key words: journalism, problem complex, national idea, identity, informational space.

Вагомим і помітним явищем української журналістики 1990–2000-х рр. стала публіцистика Анатолія Погрібного, відомого вченого і громадсько-культурного діяча, професора Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка й Українського вільного університету в Мюнхені, академіка Академії наук Вищої школи України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка. Проте публіцистичний пласт творчості Анатолія Григоровича досі залишається майже не осмисленим науковцями, за винятком деяких штрихів у працях Віталія Карпенка (“Інформаційна політика та безпека”, “Антиукраїнські тенденції в Українській державі”), Василя Лизанчука (“Національні пріоритети у політичній і журналістській діяльності”), Володимира Здоровеги (“Іван Франко і українська публіцистика”), Алли Євграфової (“Українська національна ідея як соціальний феномен у сучасній публіцистиці”).

Поява потужного публіцистичного річища у творчій діяльності педагога і літературознавця Анатолія Погрібного зумовлена передусім суспільно-історичними особливостями доби, коли свобода й незалежність України перестали бути недосяжними поняттями і стали реальними, як ніколи. Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. чимало представників української інтелігенції з ентузіазмом включилися у процес розбудови держави, почали вести активну громадсько-політичну роботу й іти у владні структури. Зокрема Погрібний був депутатом Київської міської ради (1990–1995), працюючи в комісії з мовних питань, і першим заступником міністра освіти України (1992–1994), на посаді якого багато робив для українізації навчальних закладів. Саме з ініціативи національно зорієнтованих інтелектуалів виникли такі впливові свого часу інституції, як Товариство української мови імені Тараса Шевченка (згодом ВУТ  – “Просвіта”), Народний рух, Конгрес української інтелігенції. Серед організаторів і натхненників цих важливих об'єднань був і професор Погрібний, який завжди щиро опікувався долею українства. Його полум'яні й аргументовані публічні виступи на численних мітингах і форумах викликали захоплення аудиторії. Ось лише один, але промовистий приклад зі статті Ірини Молчанової, голови Маріупольської організації Союзу українок: “Виступ Анатолія Григоровича (у Києві на конференції, присвяченій 25-річчю самоспалення Олекси Гірника. – С. Ш.) досі бачу внутрішнім зором. На трибуну сходити не схотів, навіть не дійшов до стола головуючого – став просто перед аудиторією, без друкованої доповіді, навіть без нотатків – голіруч, як виходили на двобій справжні козаки. Єдиною зброєю Анатолія Погрібного була досконала, відточена до блиску українська мова. Цією могутньою зброєю він боронить і рідну мову, і неньку-Україну” [6]. Була і зворотна реакція, причому не лише з боку ідеологічних опонентів, а й з боку, здавалося б, однодумців-державників. Дорікаючи Анатолієві Григоровичу за непоступливість у мовному питанні, себто у прагненні до повноцінного утвердження української мови в Україні, один націонал-демократичний лідер у жовтні 1991 р. тихо сказав йому: “Ти що, навіщо це розбуркуєш, для чого їх дратуєш? У нас же референдум через кілька тижнів. Та навпаки, давай так говорити до росіян, що у шанобі до них ми й самі готові перейти на російську мову – лишень би першого грудня вони проголосували за незалежність...” [10, 5]. Це була вкрай помилкова думка, адже на той час у суспільстві (до речі, й серед російськомовних його представників теж) поступово утверджувалася думка, що державною мовою повинна бути українська, яка б заповнила вітчизняний простір загалом легко і безболісно. Проте влада передусім узялася за виробництво, економіку, відсунувши на маргінес проблеми національної культури й освіти, тимчасом як саме на них, культурі й освіті, поставали з повоєнних руїн провідні європейські держави – Франція, Німеччина, Італія. Нехтування гуманітарною сферою у першій половині 90-х рр. призвело до фактичного згортання ненасильницької, цілком природної українізації, а відтак і до агресивного реваншу шовіністів, чимало з яких міцно закріпилися у високих кабінетах. Кожен голос на захист українства вони таврували як прояв націоналізму і водночас як наступ на права людини, найчастіше – російськомовної.

За таких нездорових суспільно-політичних умов і виникає гостра публіцистика Анатолія Погрібного, що стала відомою широкому загалу завдяки циклу авторських передач “Якби ми вчились так, як треба...” Знаючи ораторський талант професора, його довершену українську мову й уміння переконувати, працівники Національного радіо звернулися до нього з ініціативою творчої співпраці. У цьому контексті важливу деталь помітив професор Володимир Здоровега: “так важливо, щоб публіцистика і публіцисти виходили на телебачення і радіо. Хоч би якою якісною була публіцистика в елітних виданнях, вона доходить до одиниць. Інша річ, популярні програми на радіо, особливо на Першому національному каналі, до якого має доступ значна частина населення країни, отих “малих українців”” [2]. Спочатку Анатолій Григорович усіляко ухилявся від радійної перспективи, посилався на обтяженість роботою в університетах, громадських і творчих організаціях – Спілці письменників, КУІНі, “Просвіті”, але зрештою таки погодився на пропозицію Національного радіо, одразу ж попередивши, що все обмежиться записом не більше семи програм на мовну проблематику. Як доречно зауважує Олександр Хоменко, “складається враження, що Анатолій Погрібний виконує в одній особі ті обов'язки, які в розвиненому суспільстві мусять виконувати цілі академічні інституції. Останні, напевно, переймаються чимось більш поважним і на таку “дрібницю”, як захист мови корінного народу, у них просто бракує часу” [11].

Отже, 22 травня 1997 р. вийшла в ефір дебютна передача Погрібного, далі були ще кілька щотижневих випусків, на яких усе, згідно з домовленостями, і мало закінчитися. Проте невдовзі, після того, як голос Анатолія Григоровича залунав із приймачів, до нього на адресу Хрещатик, 26 почали надходити листи з усієї України, в яких дописувачі наголошували на важливості саме такої програми. Звісно, не бракувало і критичних випадів недоброзичливців. Відчувши підтримку слухачів, Анатолій Погрібний не розлучався з ними десять років. Професор Василь Лизанчук уважає, що “з-поміж інших авторських радіопередач (“Якби ми вчились так, як треба...”. – С. Ш.) виявилася найтривалішою не тільки тому, що має безпрецедентно міцний зворотний зв'язок через тисячі й тисячі листів від радіослухачів, а й тому, насамперед, що несе заряд великої та щирої стурбованості надзвичайно напруженою, драматичною для українства ситуацією у духовно-культурній та мовно-освітній політиці держави” [5]. Власне, чи не вся публіцистика Погрібного побудована у формі діалогу з аудиторією, найрізноманітніші думки якої він цитував спочатку у своїх передачах, а згодом у численних статтях, брошурах і книгах: “Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба...” (1999), “По зачарованому колу століть” (2001), “Мовний досвід світу та українські реалії (2002), “Про паспортну наругу та піар-спектакль...” (2002), “Раз ми є, то де?” (2003), “Поклик дужого чину” (2004), “Жива душа донбасівського краю” (2006), “Дещо про національні пріоритети і стратегію націєвбивства” (2006), “Найперше з Києва питати: про мовну ситуацію в столиці” (2006), “”Умію та не хочу”, або Про фальш одного етикету” (2006), “Захочеш – і будеш” (2007). Проаналізувавши ці видання, неважко помітити, що кожне наступне із них повторює попереднє, багато у чому з ним перегукується, але водночас поглиблює, доповнює і розвиває порушену раніше проблематику, наснажується новим фактажем. Тому цілком закономірно можемо говорити не просто про серію публіцистичних книжок, а про своєрідну метакнигу, пронизану наскрізною ідеєю утвердження української України (у нормальному, незвульгаризованому сенсі слова), сучасної європейської держави з чіткими національними пріоритетами в усіх сферах життя: політиці, культурі, освіті, інформаційному просторі тощо.

На думку професора, поняття “національне” та “європейське” не суперечать одне одному, адже досвід провідних країн Старого Світу й особливо нових членів Євросоюзу свідчить, що вони відбулися як успішні саме на національному ґрунті. Однак в Україні з її тяжкою колоніальною спадщиною така стратегія не була зреалізована, внаслідок чого ми маємо, на думку Погрібного, значною мірою Україну навпаки або ж не-Україну: “Це – країна, де шовініст-обруситель не тільки не відчуває жодних державних стримувань чи упокорень, а й звільняє українців з праці за їхню відданість своїй державі, за патріотизм, а то й віддає наказ про масове побиття, покалічення українців, як то було 18 липня 1995 року на Софійському майдані в Києві, коли було бито там <...> саму Україну, саму Українську державу, саму українську ідею, саму українську віру, саму українську мову, – все, власне, що об'єднується словом “українство”. І хто спростує, що то був цинізм, поглум з боку не окремих службових осіб – буднікових і т. ін., а саме з боку, може, і нечуваної в історії модифікації держави – саме з боку України навпаки?” [10, 6–7].

Якщо говорити про тематику і проблематику публіцистики Анатолія Погрібного, то тут безумовну першість тримає мовне питання. Оперуючи багатим життєвим досвідом, даними соціологічних служб і численними листами радіослухачів, автор переконливо доводить, наскільки важливою є рідна мова для формування національної свідомості, зрештою, для самого існування нації на її етнічній території, і водночас розкриває механізм втрати національного обличчя через спрямовану політику русифікації. В інтерпретації професора такі дії визначаються не інакше, як “стратегія націєвбивства”. Один із її прикладів – перепис населення 2001 р., коли багатьом громадянам тільки за ознакою російськомовності записували в анкеті “рідна мова – російська” або “національність – росіянин/росіянка”. І хоч дехто протестував (мовляв, так, я – російськомовний, але рідна для мене – українська), обліковці не надто поспішали виправляти помилки. Відповідно, така “методика” збирання матеріалу дала підстави численним засобам масової комунікації стверджувати, що Україна – ледь не на 80 % російськомовна держава. Одне слово, як сумно зіронізував письменник Юрій Андрухович, “Україна – багатонаціональна демократична країна, сім'я народів і племен, а не якийсь галичанський загумінок. Української вам (це “вам” стосується вкінець уже знавіснілих нацюків-пацюків) ніхто не забороняє – розмовляйте собі по своїх селах та у своїй Галичині (або – ще краще – тільки по селах і тільки в Галичині)” [1].

Справді, в Україні багато російськомовних українців, але, як зауважує Анатолій Григорович, середовище цих російськомовних не є монолітним у ставленні до української. За даними Центру соціологічних досліджень “Громадська думка”, лише 30 % російськомовних киян виступає проти українізації, а 55 % цілком прихильно ставиться до зміцнення позицій української мови, Української держави та навіть готові цьому сприяти. Інше питання, зазначає професор Погрібний, “чому не відчувається, що держава упевнено і тривко спирається саме на таких російськомовних, чому вони не мають у ставленні до себе належної підтримки й заохоти, чому не дістає їхня позиція найширшого та голосного спропагування?” [7, 89]. Але водночас не варто знімати претензій з українців, які не завжди дбають про свою мовну стійкість і переходять на російську тоді, коли їх про це не просять. Фальш цього етикету (“я – культурна людина і відповідаю тією мовою, якою мене запитують”) полягає в тому, що у більшості випадків співрозмовники чудово розуміють один одного. Тож, щоб українська мова повноцінно утвердилася у повсякденному житті, слід тільки зробити індивідуальне зусилля – всюди говорити нею, таким чином наповнюючи українською мовою простір і призвичаюючи до неї усіх довкола, як то робили у ХІХ ст. ентузіасти у вкрай понімеччиній Чехії.

Чимало уваги Анатолій Погрібний приділяв проблемам функціонування інформаційного простору, незрідка вживаючи щодо нього епітет “окупаційний”. Щоб переконатися у слушності цього визначення, варто ввімкнути телевізор, радіоприймач або зазирнути в газетний кіоск – результат явно буде не на користь українськомовної продукції. Як пише професор Віталій Карпенко, “це не абищиця, на яку можна не зважати, це відкрита агресія сусідньої держави в український інформаційний простір. Недооцінка цієї агресії надзвичайно небезпечна” [4, 64]. Зрештою, справа не так у мові засобів масової комунікації, як у тому, що вони пропагують. Адже маніпулюючи поняттям “свобода слова”, численні медіа фактично принижують Україну, відверто і цинічно заперечують існування української мови і самих українців, залишаючись непокараними. Слушне питання ставить Анатолій Григорович: “То усе це – свобода слова чи свобода руйнації Української держави? Право людини на будь-які дії в межах законності чи право антиукраїнської, антиконституційної, зрештою, антидержавної діяльності?” [9, 23]. Виходить, що влада толерує такі випади або просто не звертає на них уваги.

Щоб поліпшити становище українськомовної преси, Погрібний замість нарікань пропонує чітку схему дій: приведення друкованої продукції у відповідність до національного складу кожної області, що унеможливить ущемлення прав меншин; державний протекціонізм вітчизняної преси; податок, а не заборона на закордонні видання; ліцензування зареєстрованих в Україні видань і контроль за дотриманням зобов'язань. Така зважена проукраїнська політика лише посприяє очищенню та нормалізації інформаційного простору й водночас убезпечить суспільство від загрози денаціоналізації.

Не менш важливим аспектом повернення українців у стихію рідної культури, на думку Анатолія Погрібного, є система національного виховання. Віддаючи належне педагогічним здобуткам Григорія Сковороди, Костянтина Ушинського, Софії Русової, Бориса Грінченка, Василя Сухомлинського й Антона Макаренка, публіцист звертається до концепції українського виховного ідеалу Григорія Ващенка, в центрі якої – всебічно розвинута патріотична особистість. Але ващенківська методика (чи то з остраху від терміна “національна”, чи то через консерватизм профільних чиновників) поки що не набула значного поширення у системі вітчизняної освіти, як, до слова, і підтримка об'єднань на зразок “Пласту”. Як невтішно констатував професор Погрібний: “А шкода – не маймо сумнівів, що за обставин, коли бездуховність, аморальність захопили значну частину молоді, діяльність у навчальних закладах організацій “Пласту” (або опертих на його досвід модифікацій молодіжного руху) могла б відігравати неабияку роль у справі плекання високоморального та фізично здорового молодого покоління” [7, 244]. Так само не варто забувати і про такі діаспорні освітні заклади, як заснований 86 років тому Український вільний університет у Мюнхені (ФРН), з історією якого пов'язані імена Дмитра Чижевського, Володимира Державіна, Юрія Шевельова, Дмитра Антоновича, Ольги Кобилянської, Йосипа Сліпого та багатьох інших видатних діячів. Окрім суто науково-навчальних завдань, УВУ виконує роль українського інформаційно-культурного центру в Німеччині, але нині він опинився на межі закриття, оскільки віднедавна федеральне Міністерство освіти Баварії перестало його дотувати, пояснюючи це тим, що з 1991 р. це справа незалежної України. Та Батьківщина в особі високопосадовців парадоксальним чином нехтує УВУ, за висловом Погрібного, “одним із плацдармів євроінтеграції у центрі Західної Європи”. Для виживання університетові потрібно 250 тисяч євро на рік, сума, що під силу навіть одному олігарху – лише мали б ми олігархів-патріотів, висновує професор.

Як більшість інтелектуалів, котрим небайдужа доля України, Анатолій Погрібний дуже часто вдається до публіцистичного аналізу політичної реальності. Суттєвою ознакою його праць на цю тему є чесність і сміливість в оцінці дій влади (чого, наприклад, вартують сказані 2001 р. слова “мафія під патронатом Президента”). На думку професора Здоровеги, “публіцистика, щоб ефективно впливати на громадську думку, також мусить включати в себе раціональні, вольові й емоційні моменти” [3, 33]. Не ховаючись за евфемістичні конструкції, Погрібний відверто і з болем демонструє читачеві горезвісну Україну навпаки, державу, “в якій убивають політичних опонентів та чесних журналістів, де правлять бал корупція і мафіозність, де отруйно розквітла соціяльна кривда, де студентів, здебільшого першокурсників, які у день народження Тараса Шевченка з'їхалися до столиці у щирому бажанні знати правду (“За правду”!), лише за це, відловивши їх здебільшого на залізничному вокзалі за критерієм спілкування українською мовою <...> кидають обличчям на асфальт та влаштовують над ними жорстоку розправу… (Особисто я ніколи й нікому не вибачу наруги над цими хлопчиками, які, сповнені найблагороднішого та найсвітлішого громадянського почуття болю за Україну, зібралися, було, в Київському міському Будинку вчителя, власне, на першу у своєму юному житті масштабну акцію, аби домовитися разом з учасниками відомої студентської “жовтневої революції” 1990-го року, як треба діяти, щоб будувати в Україні справжню Україну)” [9, 6–7]. Звісно, це далеко не та країна, про яку мріяли багато поколінь українців, і що прикметно, публіцистові вистачає мужності визнати одну із причин цієї проблеми – недостатню наступальність націонал-демократів наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр., коли вони в ейфорії повірили, ніби вчорашні номенклатурники змінилися, ніби вовки можуть бути вівцями. У результаті – при владі залишилися ті ж антиукраїнські “колишні”, котрі своєю діяльністю лише спрофановували ідеали незалежності, переконуючи суспільство, що в його тотальному зубожінні винні “націоналісти”. У той же час Анатолій Григорович ставить резонне запитання до народу: “А возносимо до влади тих чи інших осіб хіба не ми, рядові й найрядовіші громадяни? Що це – не ми обираємо Президента? Не ми обираємо депутатів до парламенту та до місцевих рад? Та, власне, вся владна драбина хіба не підперта нашими піднятими вгору руками чи опущеними до виборчих скриньок бюлетенями?” [9, 239–240]. Тож перш ніж дорікати політикам, варто мати претензії до самого себе і не чекати, допоки хтось замість українців збудує Україну. Значний поступ у цьому сенсі продемонстрували події “Помаранчевої революції”, що засвідчили громадянську зрілість українського суспільства і його готовність до нагальних рішучих змін. За спостереженням професора, суспільство швидше стає українським, аніж влада, тому саме до таких патріотичних людей їй, владі, слід прислухатися.

Причини звернення Анатолія Погрібного до публіцистики найкраще характеризують його ж слова: “Не дон-кіхотство це, звичайно, а прагнення змінити неприродний стан справ в Україні, зокрема і в культурно-мовній сфері, на таки природний, нормальний” [9, 240]. Або ще таке зізнання: “І хоч вона (публіцистика. – С. Ш.) достатньо помічена громадськістю, пошанована Національною премією України ім. Т. Шевченка, все ж я вважаю, що вона у мене (і чи тільки в мене) не від доброго життя. Просто перед лицем новітньої крайньої небезпеки, в якій опинилась Україна в добу – який то парадокс! – своєї номінальної незалежності, якісь суто наукові, літературознавчі інтереси втрачали у своїй першоважливості й ціні, поступалися тому, що І. Франко називав “горожанською повинністю”” [8, 3]. Основні проблеми, порушені А. Погрібним: мовне питання і спекуляції довкола нього, функціонування інформаційного простору, система освіти та суспільно-політична ситуація – постають у тісному взаємозв'язку і неодмінно мають національні акценти. Публіцистика Погрібного відзначається актуальністю, полемічністю, аналітичністю, емоційністю, майстерним володінням словом і значним виховним потенціалом. Але все-таки найвиразнішою її ознакою виступає глибокий діяльний патріотизм і щира віра професора у повносиле утвердження саме України, а не України-навпаки.

1. Андрухович Ю. Показувати язик // Дзеркало тижня. – 2002. – 2–8 листоп. – № 42.

2. Здоровега В. Іван Франко і українська публіцистика // Дзеркало тижня. – 2006. – 17–23 черв. – № 23.

3. Здоровега В. У майстерні публіциста: Проблеми теорії, психології публіцистичної майстерності. – Львів: Вид-во Львів. ун-ту, 1969. – 179 с.

4. Карпенко В. Антиукраїнські тенденції в Українській державі. – К., 2002. – 112 с.

5. Лизанчук В. Утвердження українського життєвого середовища // Українське слово. – 8–14 берез. – №10.

6. Молчанова І. Лицар української мови // Нація і держава. – 2007. – 28 серп. – № 35.

7. Погрібний А. Захочеш – і будеш. – К.: ВЦ “Просвіта”, 2007. – 484 с.

8. Погрібний А. Літературні явища і з'яви (Статті. Портрети. Силуети. Наближення). – Ніжин: ТОВ “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2007. – 628 с.

9. Погрібний А. Раз ми є, то де? (З розмов про наболіле). – К.: Укр. письменник, 2003. – 293 с.

10. Погрібний А. Розмови про наболіле, або Якби ми вчились так, як треба. – К.: ВЦ “Просвіта”, 2000. – 317 с.

11. Хоменко О. Симфоніст українського слова // Українознавство. – 2007. – № 2.

 

© Шебеліст С. В., 2007


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові