студ.
УДК 801.8: 028.02
Поняття текст розглядається з точки зору психології того, хто його творить і сприймає. Також ідеться ідеться про саморозмноження текстів як вірусів. Досліджуються наукові погляди на текст як живий організм та продукт інтелектуальної діяльності людини.
Ключові слова: психологія, текст, читач, автор, маніпуляція.
Conception of a text is considered from the point of view of the psychology of that one who perceives and creates it. About selfperpodaction of the texts as viruses. Scientific looks are expounded to the text as largeas life organism and product of intellectual activity of man.
Key words: psychology, text, reader, author, manipulation.
Тема наукової роботи є цілком актуальною через відсутність або невелику кількість ґрунтовних досліджень ролі, сутності та впливу текстів на людину і суспільство загалом у вітчизняній науці в умовах інформаційної ери. За об'єкт даного дослідження взято поняття текст, його різновиди. Предметом є вплив різноманітних текстів на реципієнта. Мета дослідження – встановити силу і характер впливу різних текстів на людину та причини цього явища, з'ясувати походження тексту, його зв'язок з автором. Головним завданням наукової роботи є розкриття маловідомих фактів стосовно текстів для полегшення роботи з ними, запобігання негативних наслідків, ефективнішого їх використання у діяльності ЗМІ. Вперше розглядається поняття “текст” із наведенням конкретних прикладів.
Дослідження подібної тематики у вітчизняній науці проводилися Різуном В., Феллером М., Потятиником Б., Старовойтенко О., Лозинським М., Партико З. тощо.
Текст і психологія: що спільного
Психологічний аспект тексту – один із найважливіших тем у текстознавства. Бо саме з психології починається текст, завдяки їй він існує, розвивається або занепадає. Далі пояснено та підтверджено ці тези.
Текст – це інформація, яку людина отримує безпосередньо через органи чуття – слух, зір, дотик (текст Брайля) та продукує за допомогою мовлення і психічних процесів мислення. Поняття “текст” є суспільним, а отже, не відокремленим від людини, особливо на етапі його створення. За текстом завжди стоять автор і той, хто сприймає текстове повідомлення. Через розбіжності та подібності психіки, з особливостей світобачення і сприйняття цих двох осіб витікають усі дискусії з приводу розуміння та творення текстів.
Характерною ознакою деяких текстів є емоційність. Здебільшого вона притаманна художнім, художньо-публіцистичним текстовим жанрам. Текст, як і людина, має здатність зберігати в собі емоції автора, саме той, який він відчував у момент творення або хотів передати. В емоційних текстах головну роль відіграє емоційно-експресивна лексика. Саме вона допомагає у повному обсязі та у потрібній формі передати думку автора, а також є джерелом розуміння тексту читачами. Текст має властивість передавати закладені в ньому емоції своєму читачеві. Причому сила та різноманіття вторинних емоцій (читацьких) може варіюватися залежно від індивідуальності читача, його характеру. Наприклад, подія, описана автором у творі, в одного читача може викликати негативні емоції, а в другого – позитивні. Тут, по-перше, можна говорити про різне світосприйняття реципієнтів, а, по-друге, про різне розуміння тексту або його неправильне тлумачення котримось із читачів. Відповідальність за це несе не тільки читач, а й автор, який, коли вже і береться донести інформацію, то має це робити якомога зрозуміліше. Звичайно, є деякі винятки для художньої літератури, зокрема таких її течій, як авангардизм, імпересіонізм, експресіонізм, кубізм тощо.
Текст і автор
Розглянемо текст із позиції його творця, тобто автора. Кожне повідомлення має принаймні одного автора, гіпотетично може мати певну кількість співавторів, які допомагають закласти в нього певний зміст. Зовсім інше поняття – інтерпретатор тексту – це той, хто на основі первинного матеріалу робить індивідуальний текстовий аналіз і створює, у свою чергу, вторинний текст. Найпоказовішим прикладом цього є літературно-критична праця, наприклад, учнівський переказ твору.
Чому сам процес читання вважають своєрідною працею і водночас творчістю? Бо читач не просто витрачає сили, щоб засвоїти авторський текст, а якоюсь мірою впливає і навіть визначає його творчість. Як це відбувається, пояснює Ст. Рассадін: “…той, хто прагне зрозуміти, “співпереживач” – це не просто умоглядно визначений митцем кінцева мета творчості, а його органічний стимул; він так природно входить у свідомість митця, що спонукає його до творчості (навіть більше того – визначає її напрям і навіть форми)” [1, 8]. Автор орієнтується на певного читача, на його смаки й уподобання, його інтелектуальний рівень. Відповідно до свого таланту та вміння він організовує розмову з певною, іноді наперед визначеною, категорією читачів. Він спілкується з цілим прошарком людей, ділиться з ними своїми думками й почуттями [2].
Автора будь-якого тексту можна назвати актором, що виконує свою роль за допомогою пера (не беремо до уваги тільки стенографічний текст): “І ще одна індивідуальна підстава для розгортання тексту як множинної структури – авторські ролі, що відігруються творцем. Залежно від використовуваних кодів і жанрів, елементів вікового багатоголосся і стильового контуру, а також залежно від їх поєднання в неповторному полілозі, він може поставати то романтиком, то інтелектуалом, то поетом, то есеїстом, то філософом, то пророком, то блазнем, то містиком, то універсалом. Ролі рухаються по тексту, як сипучі піски, – виникають і зникають так само, як у справжньому житті особистості. Сам текст, породжуючись життям, утворює його віртуальну форму та перетікає в актуальний життєвий план, і стає іноді самоздійсненням життя. З усіх галузей мовленнєвого генерування ця складна екзистенціальна динаміка найповніше втілена в літературі” [3]. Психологія автора в художній літературі – окрема тема дослідження, якиій приділяють увагу чимало науковців.
Людина – це не механічний прилад, тож досягти абсолютної об'єктивності й точності в передачі подій за допомогою тексту неможливо. Навіть такий жанр, як хроніка, містить у собі елементи індивідуальності автора, адже історичні події перед їх фіксуванням неодмінно проходять через систему авторських цінностей. Тільки таким чином текст може бути створений. Екзистенціальність і психологізм тексту, за М. Бахтіним, полягають у тому, що людина завжди створює текст, хоч би потенційний. Отже, будь-який потік думок можна назвати текстом: суцільним, безперервним, динамічним. Залежно від індивідуальності автора текст може бути різним за стилем і формою.
Текст і читач
Зорові та слухові, а також дотикові належить чільне місце після мовлення у нервово-психічній діяльності. За допомогою зору людина отримує 80 % усієї інформації та витрачає на нього більшість енергії за день. Отже, сприймання друкованого тексту має велике значення. Подекуди такий текст, якщо він правильно побудований психологічно, сприймається і засвоюється значно легше й простіше, ніж текст звуковий. Це пояснюється можливостями концентрації уваги, яких потребує людина при сприйманні тексту. Кожен індивід володіє різною швидкістю осягання тексту. Якщо реципієнт не встиг збагнути думку мовця, то він спокійно може повернутися до цієї думки у тексті друкованому та зрозуміти її через повторне прочитування, співвідношення з попередніми твердженнями.
Під час сприймання читач немовби аналізує текст і пізнає вже відоме з попереднього мовного досвіду. Про складність процесу сприйняття тексту писав Р. Г. Іванченко: “…всі звикли дивитися на читання як на відпочинок, особливо коли йдеться про художню літературу. Але це пояснюється тим, що читацький труд доведений людиною до автоматизму <…> Та варто читання вивести з русла звичності, як складність і трудність цієї роботи відразу виступають на передній план. Що це справді так, неважко переконатися, взявши книгу з якої-небудь малознаної нам газузі знань.
При читанні книги з галузі людської діяльності, що лежить осторонь наших інтересів, ми частково вилучаємо з процесу читання стадію пізнавання відомого з нашого мовного досвіду і нашої життєвої практики. Послаблюємо ту основу, на якій постає розуміння тексту” [2, 25].
Для того, щоб текст сприймався якомога якісніше (швидко, легко, адекватно), автор має подбати про його правильну конституцію. Що ж являє собою психологічно правильно побудований текст? Це повідомлення, яке оптимально передає закладену в ньому інформацію наперед визначеному адресатові. Адресат має бути відомий (хоч би приблизно): з огляду на нього текст повинен мати певну кількість понять, термінів, визначень, тобто оптимальний рівень складності. Для успішного сприймання будь-який текст має відповідати пресупозиції читача бодай частково. І не тільки за складністю, а й за структурою, цілісністю, системністю, зв'язністю, просторово-часовою дискретністю.
“Адекватність розуміння – явище складне. Коли йдеться, наприклад, про оцінну адекватність, то це аж ніяк не означає, що слово збуджує в читача тільки настрій і зовсім позбавлене плану інформативного чи спонукального. Ні. Тут ідеться насамперед про те, що текст має створити в читача такий настрій, який полонив автора під час розповіді. Але цей настрій, як правило, перебуває в тексті у певних пропорціях з інформативним матеріалом” [2, 39].
Психологічно правильно побудований текст передбачає також і відповідного змісту оформлення – це дизайн, шрифт, графіка. Це має особливе значення для рекламного повідомлення, бо воно втрачає сенс свого існування без елементарного знання законів психології сприйняття людиною кольорів, форм, шрифтів та їхнього поєднання.
Текст загалом є продуктом вищої нервово-психічної діяльності людини. Він не може сприйматися зовсім або сприйматись адекватно без відповідної здатності людини до цього, без спеціальної психологічної підготовки, тобто без попереднього вивчення письма та читання. Є люди, які зовсім не вміють читати або писати й ніколи не навчаться через особливості своєї психіки (дислексія та дисграфія). При тому, що їхній загальний розумовий рівень цих людей не нищий за рівень грамотних людей. Навіть навпаки: дислексією хворіло чимало геніальних людей, наприклад, Уїнстон Черчілль, Леонардо да Вінчі, Альберт Ейнштейн, Ганс Крістіан Андерсен, Томас Алва Едісон. Із сучасників не можуть навчитися читати зірка Голлівуду Том Круз і королева Швеції Вікторія.
Цікаво, що на дислексію страждають частіше у високорозвинених країнах світу. Діти через глобальну комп'ютерізацію не можуть нормально писати, бо виконують усі завдання, друкуючи їх на комп'ютері, а не пишучи від руки. Здавалося б, чому б усім не перейти на суто друкарский спосіб викладу інформації? Проте психологи не схвалили такої ідеї, бо ними було встановлено: діти, які зовсім не вміють тримати ручку в руках, розвиваються з відхиленням, погано орієнтуються, в них незворотно порушуються дуже важливі процеси в головному мозку.
А ось цікавий приклад глобального впливу мобільних телефонів, які теж є засобом передачі будь-яких текстів завдяки послугам “СМС”. Британська газета Daily Telegraph пише про 13-річну дівчинку, котра називає псевдомову, якою користуються підлітки під час передачі СМС, “простішою, ніж стандартна англійська”. Твір, написаний дівчинкою, шокував учителів. “Я не могла повірити в те, що бачу, – каже вчителька англійської мови, – сторінка була пописана ієрогліфами, а деякі слова я просто не могла перекласти”. Твір починається фразою: “My smmr hols wr CWOT. B4, we usd 2go2 NY 2C my bro, his GF & thr 3 :- kds FTF. ILNY, іt's a gr8 plc”, що “перекладається” як: “My summer holidays were a complete waste of time. Before, we used to go to New York to see my brother, his girlfriend and their three screaming kids face to face. I love New York, іt's a great place”. Сінтія Маквей, доктор психології з університету в Глазго, каже, що текстові скорочення – важлива особливість молодого покоління: “Вони не пишуть листів, тому написання творів видається справою незвичною і важкою. Вони переключаються на те, що їм зручніше, а саме на текстові скорочення, що приваблюють своєю простотою”. Але не все просте – геніальне. Деградація (на грані геніального винаходу) в даному разі, як-то кажуть, перед очима.
Текст щодо читача може бути потенційно небезпечний. Будь-які порушення у психіці людини призводять до унеможливлення нормального сприймання тексту, адекватного реагування на нього. У цьому випадку текст може зашкодити реципієнтові. Не слід забувати, що текст є могутнім засобом упливу, він має здатність упливати як на суспільство, так і на окрему особу. Саме в цьому вбачається вторинний мотив існування текстів, їх усебічного дослідження. З іншого боку, текст може стати причиною дії, лише якщо він побудований з урахуванням психологічних особливостей реципієнта. Це найбільше стосується журналістських текстів, бо вони мають величезну суспільну значущість. Тому для ефективної підготовки кадрів у ВНЗ, де навчають майбутніх журналістів, редакторів, видавців, украй необхідно ввести вивчення психології як базового предмета. Не тільки розуміння психології мас потрібне журналістові як суспільному оратору, а й знання психології індивіда, тобто кожного, хто складає цю масу. Адже люди не завжди є масою, до того ж, отримуючи інформацію зі ЗМІ, вони майже ніколи не перебувають у стані масовості. Вивчення психології журналістських текстів, їх правильне психологічне вибудовування гідне окремої теми для дослідження.
Природа текстів
Текст може бути за своєю природою як позитивним, так і негативним – патогенним, тобто таким, що має здатність до руйнацій у будь-яких проявах, може стати навіть причиною хвороби (див. схему).
На думку професора Б. Потятиника, патогенний текст може спричинити патологічне зрушення свідомості, оскільки він, хоч і є продуктом творчості, але почасти стає причиною процесів зовсім протилежних поняттю “творчість” (у значенні вдосконалення, збагачення, розвитку, а також діяльності людини, спрямованої на створення духовних і матеріальних цінностей, пройнятої елементами нового). Немає потреби доводити, що творіння психологічно нездорових людей призводять до створення “нездорових” текстів. Але зовсім інше питання – навмисне створення патогенних текстів з метою деморалізації окремої особи, групи людей, суспільства в цілому чи населення певної країни. Таке явище зазвичай приховується, здебільшого його використовують під час інформаційних війн.
Не останню роль у передачі патогенних текстів відіграють медіа. Вони найбільше впливають на глядачів, недарма ЗМІ ще називають четвертою владою. Професор Б. Потятиник у праці “Хто маніпулює маніпулятором?” стверджує: якщо не вдається переробити медіа, то треба змінити їхню аудиторію. Ось як він говорить про українські ЗМІ: “Наші медіа рухаються між Сциллою авторитарного контролю і Харибдою комерційного погляду на комунікацію як джерело надприбутків. Навіть хитромудрому Одіссеєві, як відомо, не вдалося проскочити між ними неушкодженим на своєму кораблі. Він втратив тоді аж шістьох супутників. То що вже казати про нас. Тому й не дивно, що інтелектуали, які розмірковують над формуванням в Україні громадянського суспільства, не надто захоплені загальною ситуацією в мас-медіа. З одного боку – релікти авторитарного і тоталітарного контролю преси. З другого – феноменальна продажність та орієнтація на поверхову сенсаційність і розважальність.
Були, звісно, спроби переробляти журналістику за моделлю громадянської відповідальності. Наскільки вдалими були ці спроби? Хоча ліпше спитати: наскільки вони були невдалими? Міру невдалости добре продемонструвала остання передвиборча кампанія (березень 2006 р. – прим. Д.С.) до Верховної Ради України. Кампанія ця засвідчила розчарування суспільства в кандидатах-журналістах і взагалі зниження довіри до мeдіа.
Проте, якщо не вдається переробити пресу, то треба змінити її аудиторію. Саме такий підхід і застосовує медіаосвіта з її намаганням прищепити “психологічний імунітет” до патогенного впливу медіа, який пов'язують з надміром реклами, пропаґандою і фальсифікацією, екранним насильством та порнографією” [4].
Впливу телевізійних медіа найлегше піддається свідомість підлітків – їх патогенний текст вражає найбільше, що пояснюється несформованою свідомістю та системою життєвих цінностей. Проте негативну інформацію, або по-науковому патогенний текст, ми отримуємо не лише через візуальне мистецтво, а й із друкованих ЗМІ. Як нейтралізувати ці процеси? “Ми працюватимемо в цьому напрямі. Можливо, наш інститут і стане тією організацією, яка буде допомагати ЗМІ “чистити”, коригувати середовище масової інформації, згідно з філософією громадянського суспільства” – пообіцяв директор Інституту екології і масової інформації Борис Потятиник на черговому семінарі цієї організації.
Текстові маніпуляції. Текст як окремий організм
Існують два важелі впливу на людину за допомогою тексту: аргументаційний та маніпулятивний. Перший спосіб цілком прийнятний для демократичного суспільства. Щодо другого, то він стосується психології і вважається неетичним, несе в собі негатив. Маніпулювати можна лише добре знаючи, на що можна “надавити” у психіці людини.
Розмірковуючи над питанням маніпуляції, треба зауважити, що за великим рахунком уникнути її неможливо. Ми читаємо цікавий для нас текст: так чи інакше автор цього тексту є для нас маніпулятором. Ідеться лише про особливості слововживання. Якщо, наприклад, проповідник християнства звертається до своєї аудиторії “від усієї душі”, нам важко назвати це “маніпуляцією”. Коли ж таку саму проповідь виголосить шахрай з метою відвернути увагу чи обдурити людей, то ми, звісно, назвемо це маніпуляцією.
І все ж доволі легко уявити ситуацію, коли “щирий” проповідник наступного року чи навіть наступного дня розчарувався у своїй промові, змінював думку на протилежну. Але ж написаний текст залишився. І ось цей текст потрапляє до рук читача, який не знає, що автор написаного дотримується іншої думки. Як бути в такому випадку? Маніпуляція це чи ні? Адже попередня сила і вплив згаданого тексту від цього зовсім не ослабли.
Можна також повернути це питання в інший бік: хто маніпулює маніпулятором? Вдамося до ризикованого експерименту: поставимо в центр нашого розуміння масової комунікації не людину, а тексти як певні семіотичні структури із вбудованою в них здатністю до експансії та саморозгортання, для яких людина, як і машина, є лише ресурсом, “паливом” чи інструментом експансії.
Справді, історію людської цивілізації можна інтерпретувати в термінах саморозвитку певних знаково-символічних структур, до складу яких входить людина. Яскравим прикладом тексту, що саморозгортається, експлуатуючи наші бажання, є “Лист-щастя”. Смисл цього повідомлення такий: “Розішли копії листа за 20 адресами, і тобі пощастить, якщо ж ні, то начувайся, можеш навіть загинути”. Багато хто знаходив його у поштовій скриньці. Люди зізнавалися, що скорилися наказові, який містив лист, і розмножили той лист, розіслали за відомими їм адресами.
Тобто згаданий текст має вбудований механізм розмноження. Подібно до вірусу він не може розмножуватися. Як діє хвороба в організмі людини? Вірус розмножується лише потрапивши до живої клітини та відповідно перепрограмувавши її роботу. Натиснувши на певні інформаційні “клавіші”, він змушує клітину замість звичної роботи продукувати тисячі й десятки тисяч вірусів-клонів. Слід зауважити, що так само діє і згаданий текст. Натискаючи в нашій психіці лише на дві “клавіші” щастя/ нещастя, цей текстовий вірус зумів розмножитися щонайменше в кількох мільйонах екземплярів.
Гіпотеза професора Б. Потятиника полягає в тому, що, як і цей лист, перший-ліпший текст має вбудований механізм поширення. На цьому й ґрунтується автоматичне розростання знаково-символічних структур – семіосфери. Саморозвиток семіотичних структур, з його погляду, є найважливішим чинником цивілізаційного поступу. Причому інші віртуально-семіотичні структури мають хоч і не таку явну, як цей лист, проте значно ефективнішу здатність до експансії. Замість гри всього на двох “клавішах” вони розігрують у нашій психіці цілі п'єси, пов'язані з почуттями самозбереження, комфорту, слави, шляхетності, мужності, страху.
Доречним прикладом такого тексту може бути проект. Замислившись над будь-яким проектом, ми доходимо висновку, що навіть його керівники, по суті такі ж “раби тексту”, як і рядові виконавці. Йосип Сталін був так само залежним від грандіозного проекту під назвою “CССР”, як і звичайний колгоспник.
Чудовим прикладом проекту, що саморозростається, є глобальна мережа Інтернет. Дехто вважає Бернса Лі одним із батьків інтернету на тій підставі, що він уперше запровадив гіпертекстові асоціативні зв'язки. Проте ані він, ані жоден інший науковець не передбачав і не замислював на той час такого грандіозного комунікаційного феномена. Виходить, що світова комп'ютерна мережа самозародилася (звісно, на базі попередніх текстів, технічних досягнень та комунікаційних експериментів) і саморозгортається, залучаючи все нові й нові людські, фінансові та технологічні ресурси. Ця мережа, яка сьогодні охоплює майже мільярд користувачів в усьому світі, найграндіозніша за всю історію людства комунікаційна споруда, сформована без особливо помітних централізованих зусиль. Навпаки, централізовані дії з боку влади нерідко шкодили справі.
Абсолютна більшість наших починань підпадає під означення проекту, який саморозгортається. Цивілізація – це річище, яке сформував потік. Потік інформації. Ми – це пісок або камінці цього річища. Нас невпинно перемиває потік. Треба думати про інформацію як про потік, який ніби й залежний від людства, але мало залежний від кожного з нас.
Міркування про певну автономність тексту не нові. Ось що писав про це Р. Барт: “Метафора тексту – сіть, невід. Якщо текст і розростається, то тільки завдяки комбінуванню та системній організації елементів... Його можна читати, не зважаючи на волю його батька... Його життя перетворюється у самостійну історію”.
Побутує ще й така думка, нібито людина як біологічний носій семіотичної системи, як записувальний, розмножувальний і творчий пристрій належить до семіосфери та підлягає законам її експансії. Розмноження людства до 6 млрд. на початку ХХІ століття – передусім наслідок експансії семіотичних структур. Ми просто стали частиною цієї системи, яка стрімко розширюється. Саме цим пояснюється лавиноподібне збільшення кількості біологічних носіїв тексту.
Подібно до того, як людина є частиною біосфери, природного довкілля, так само можна розглядати її як компонент семіосфери, що саморозгортається. Як процесор та біологічний носій інформації людина вже не задовольняє активних темпів нарощування віртуальної сфери, тому разом із нею ці функції дедалі частіше виконують електронні пристрої.
Нарощування “маси” семіосфери, тобто кількості знаків і швидкості їхнього обертання, відбувається в автоматичному режимі. Більша знакова “маса” чинить потужніший тиск на біологічний (людина) чи електронний (комп'ютер) процесор, стимулюючи їх до ще швидшого продукування текстових потоків. Проте можна передбачити, що в майбутньому кількісне зростання людства сповільниться, але натомість, ще більше прискориться нарощення технічної інфраструктури як надійнішого інструмента агресивних семіотичних структур.
Люди не задовольняють темпів зростання семіосфери. Тому функції не тільки фізичного копіювання і доставки текстів, а й текстотворення, тобто осмислення текстових потоків, їх порівняння, аналізу і, зрештою, створення нових текстів дедалі частіше покладатимуть на машини. Цей процес набуде якісно інших параметрів, тільки-но комп'ютери почнуть творити для себе програмне забезпечення в автоматичному режимі. За прогнозами деяких фахівців, цей час уже не за горами.
У запропонованій теорії люди, по суті, є біороботами, діяльність яких запрограмована гігантською семіотичною (текстовою) структурою, що саморозгортається. Попри незвичність таких висновків, важко назвати їх принципово новими. Це радше узагальнення того, що було сказано раніше. Взяти хоча б Мартіна Гайдеґґера (нім. філософ, працював у сферах феноменології та екзистенціалізму; один із засновників герменевтики та сучасної лінгвістичної філософії. – прим. Д. С.) з його уявленнями про мову, яка промовляє через людей.
Автоматичну (несвідому) поведінку в рамках експансії семіотичної структури можна вважати найбільшою проблемою, що не піддається вирішенню. Точніше вона першоджерело більшості інших проблем, перед якими стоїть людство. Йдеться, власне, про більший чи менший ступінь запрограмованості, більшу чи меншу міру автоматичної поведінки [4].
Існують різні погляди на текст: одні науковці розуміють його як самостійну семіотичну систему, живий організм, здатний маніпулювати людиною і навіть використовувати її для своїх потреб. Інші вважать такі припущення абсурдом і в жодному випадку не відділяють текст від автора і читача. Незважаючи на всі ці особливості, величезний вплив текстів на життя самих людей не може ставитися під сумнів.
Автор же цього тексту бере на себе сміливість стверджувати: неможливе створення та існування текстів безвідносно до людини, її психіки. Якщо теоретично припустити, що текст існує як окреме живе чи неживе явище, то мета і сенс його існування зникають без здатності людини його творити і сприймати.
1. Рассадин Ст. Книга про читателя. – М.: Искусство, 1965. – 206 с.
2. Іванченко Р. Г. Літературне редагування. – 2-ге вид., доповн., перероб. – К.: Вища школа, 1983. – 248 с.
3. Старовойтенко О. Текст у психологічному розумінні. – <http: // www.mediareform.com.ua> [22. 11. 06].
4. Потятиник Б. Хто маніпулює маніпулятором? // Ї: незалежний культурологічний часопис. – 2003. – № 30. – <http://www.ji.lviv.ua/ n30texts/potyatynyk.htm> [22. 11. 07].
5. Барт Р. Текстуальний аналіз “Вальдемара” Е. По // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів: Літопис, 1996. – C. 382.
Ключові слова: психологія, текст, читач, автор, маніпуляція.
Conception of a text is considered from the point of view of the psychology of that one who perceives and creates it. About selfperpodaction of the texts as viruses. Scientific looks are expounded to the text as largeas life organism and product of intellectual activity of man.
Key words: psychology, text, reader, author, manipulation.
Тема наукової роботи є цілком актуальною через відсутність або невелику кількість ґрунтовних досліджень ролі, сутності та впливу текстів на людину і суспільство загалом у вітчизняній науці в умовах інформаційної ери. За об'єкт даного дослідження взято поняття текст, його різновиди. Предметом є вплив різноманітних текстів на реципієнта. Мета дослідження – встановити силу і характер впливу різних текстів на людину та причини цього явища, з'ясувати походження тексту, його зв'язок з автором. Головним завданням наукової роботи є розкриття маловідомих фактів стосовно текстів для полегшення роботи з ними, запобігання негативних наслідків, ефективнішого їх використання у діяльності ЗМІ. Вперше розглядається поняття “текст” із наведенням конкретних прикладів.
Дослідження подібної тематики у вітчизняній науці проводилися Різуном В., Феллером М., Потятиником Б., Старовойтенко О., Лозинським М., Партико З. тощо.
Текст і психологія: що спільного
Психологічний аспект тексту – один із найважливіших тем у текстознавства. Бо саме з психології починається текст, завдяки їй він існує, розвивається або занепадає. Далі пояснено та підтверджено ці тези.
Текст – це інформація, яку людина отримує безпосередньо через органи чуття – слух, зір, дотик (текст Брайля) та продукує за допомогою мовлення і психічних процесів мислення. Поняття “текст” є суспільним, а отже, не відокремленим від людини, особливо на етапі його створення. За текстом завжди стоять автор і той, хто сприймає текстове повідомлення. Через розбіжності та подібності психіки, з особливостей світобачення і сприйняття цих двох осіб витікають усі дискусії з приводу розуміння та творення текстів.
Характерною ознакою деяких текстів є емоційність. Здебільшого вона притаманна художнім, художньо-публіцистичним текстовим жанрам. Текст, як і людина, має здатність зберігати в собі емоції автора, саме той, який він відчував у момент творення або хотів передати. В емоційних текстах головну роль відіграє емоційно-експресивна лексика. Саме вона допомагає у повному обсязі та у потрібній формі передати думку автора, а також є джерелом розуміння тексту читачами. Текст має властивість передавати закладені в ньому емоції своєму читачеві. Причому сила та різноманіття вторинних емоцій (читацьких) може варіюватися залежно від індивідуальності читача, його характеру. Наприклад, подія, описана автором у творі, в одного читача може викликати негативні емоції, а в другого – позитивні. Тут, по-перше, можна говорити про різне світосприйняття реципієнтів, а, по-друге, про різне розуміння тексту або його неправильне тлумачення котримось із читачів. Відповідальність за це несе не тільки читач, а й автор, який, коли вже і береться донести інформацію, то має це робити якомога зрозуміліше. Звичайно, є деякі винятки для художньої літератури, зокрема таких її течій, як авангардизм, імпересіонізм, експресіонізм, кубізм тощо.
Текст і автор
Розглянемо текст із позиції його творця, тобто автора. Кожне повідомлення має принаймні одного автора, гіпотетично може мати певну кількість співавторів, які допомагають закласти в нього певний зміст. Зовсім інше поняття – інтерпретатор тексту – це той, хто на основі первинного матеріалу робить індивідуальний текстовий аналіз і створює, у свою чергу, вторинний текст. Найпоказовішим прикладом цього є літературно-критична праця, наприклад, учнівський переказ твору.
Чому сам процес читання вважають своєрідною працею і водночас творчістю? Бо читач не просто витрачає сили, щоб засвоїти авторський текст, а якоюсь мірою впливає і навіть визначає його творчість. Як це відбувається, пояснює Ст. Рассадін: “…той, хто прагне зрозуміти, “співпереживач” – це не просто умоглядно визначений митцем кінцева мета творчості, а його органічний стимул; він так природно входить у свідомість митця, що спонукає його до творчості (навіть більше того – визначає її напрям і навіть форми)” [1, 8]. Автор орієнтується на певного читача, на його смаки й уподобання, його інтелектуальний рівень. Відповідно до свого таланту та вміння він організовує розмову з певною, іноді наперед визначеною, категорією читачів. Він спілкується з цілим прошарком людей, ділиться з ними своїми думками й почуттями [2].
Автора будь-якого тексту можна назвати актором, що виконує свою роль за допомогою пера (не беремо до уваги тільки стенографічний текст): “І ще одна індивідуальна підстава для розгортання тексту як множинної структури – авторські ролі, що відігруються творцем. Залежно від використовуваних кодів і жанрів, елементів вікового багатоголосся і стильового контуру, а також залежно від їх поєднання в неповторному полілозі, він може поставати то романтиком, то інтелектуалом, то поетом, то есеїстом, то філософом, то пророком, то блазнем, то містиком, то універсалом. Ролі рухаються по тексту, як сипучі піски, – виникають і зникають так само, як у справжньому житті особистості. Сам текст, породжуючись життям, утворює його віртуальну форму та перетікає в актуальний життєвий план, і стає іноді самоздійсненням життя. З усіх галузей мовленнєвого генерування ця складна екзистенціальна динаміка найповніше втілена в літературі” [3]. Психологія автора в художній літературі – окрема тема дослідження, якиій приділяють увагу чимало науковців.
Людина – це не механічний прилад, тож досягти абсолютної об'єктивності й точності в передачі подій за допомогою тексту неможливо. Навіть такий жанр, як хроніка, містить у собі елементи індивідуальності автора, адже історичні події перед їх фіксуванням неодмінно проходять через систему авторських цінностей. Тільки таким чином текст може бути створений. Екзистенціальність і психологізм тексту, за М. Бахтіним, полягають у тому, що людина завжди створює текст, хоч би потенційний. Отже, будь-який потік думок можна назвати текстом: суцільним, безперервним, динамічним. Залежно від індивідуальності автора текст може бути різним за стилем і формою.
Текст і читач
Зорові та слухові, а також дотикові належить чільне місце після мовлення у нервово-психічній діяльності. За допомогою зору людина отримує 80 % усієї інформації та витрачає на нього більшість енергії за день. Отже, сприймання друкованого тексту має велике значення. Подекуди такий текст, якщо він правильно побудований психологічно, сприймається і засвоюється значно легше й простіше, ніж текст звуковий. Це пояснюється можливостями концентрації уваги, яких потребує людина при сприйманні тексту. Кожен індивід володіє різною швидкістю осягання тексту. Якщо реципієнт не встиг збагнути думку мовця, то він спокійно може повернутися до цієї думки у тексті друкованому та зрозуміти її через повторне прочитування, співвідношення з попередніми твердженнями.
Під час сприймання читач немовби аналізує текст і пізнає вже відоме з попереднього мовного досвіду. Про складність процесу сприйняття тексту писав Р. Г. Іванченко: “…всі звикли дивитися на читання як на відпочинок, особливо коли йдеться про художню літературу. Але це пояснюється тим, що читацький труд доведений людиною до автоматизму <…> Та варто читання вивести з русла звичності, як складність і трудність цієї роботи відразу виступають на передній план. Що це справді так, неважко переконатися, взявши книгу з якої-небудь малознаної нам газузі знань.
При читанні книги з галузі людської діяльності, що лежить осторонь наших інтересів, ми частково вилучаємо з процесу читання стадію пізнавання відомого з нашого мовного досвіду і нашої життєвої практики. Послаблюємо ту основу, на якій постає розуміння тексту” [2, 25].
Для того, щоб текст сприймався якомога якісніше (швидко, легко, адекватно), автор має подбати про його правильну конституцію. Що ж являє собою психологічно правильно побудований текст? Це повідомлення, яке оптимально передає закладену в ньому інформацію наперед визначеному адресатові. Адресат має бути відомий (хоч би приблизно): з огляду на нього текст повинен мати певну кількість понять, термінів, визначень, тобто оптимальний рівень складності. Для успішного сприймання будь-який текст має відповідати пресупозиції читача бодай частково. І не тільки за складністю, а й за структурою, цілісністю, системністю, зв'язністю, просторово-часовою дискретністю.
“Адекватність розуміння – явище складне. Коли йдеться, наприклад, про оцінну адекватність, то це аж ніяк не означає, що слово збуджує в читача тільки настрій і зовсім позбавлене плану інформативного чи спонукального. Ні. Тут ідеться насамперед про те, що текст має створити в читача такий настрій, який полонив автора під час розповіді. Але цей настрій, як правило, перебуває в тексті у певних пропорціях з інформативним матеріалом” [2, 39].
Психологічно правильно побудований текст передбачає також і відповідного змісту оформлення – це дизайн, шрифт, графіка. Це має особливе значення для рекламного повідомлення, бо воно втрачає сенс свого існування без елементарного знання законів психології сприйняття людиною кольорів, форм, шрифтів та їхнього поєднання.
Текст загалом є продуктом вищої нервово-психічної діяльності людини. Він не може сприйматися зовсім або сприйматись адекватно без відповідної здатності людини до цього, без спеціальної психологічної підготовки, тобто без попереднього вивчення письма та читання. Є люди, які зовсім не вміють читати або писати й ніколи не навчаться через особливості своєї психіки (дислексія та дисграфія). При тому, що їхній загальний розумовий рівень цих людей не нищий за рівень грамотних людей. Навіть навпаки: дислексією хворіло чимало геніальних людей, наприклад, Уїнстон Черчілль, Леонардо да Вінчі, Альберт Ейнштейн, Ганс Крістіан Андерсен, Томас Алва Едісон. Із сучасників не можуть навчитися читати зірка Голлівуду Том Круз і королева Швеції Вікторія.
Цікаво, що на дислексію страждають частіше у високорозвинених країнах світу. Діти через глобальну комп'ютерізацію не можуть нормально писати, бо виконують усі завдання, друкуючи їх на комп'ютері, а не пишучи від руки. Здавалося б, чому б усім не перейти на суто друкарский спосіб викладу інформації? Проте психологи не схвалили такої ідеї, бо ними було встановлено: діти, які зовсім не вміють тримати ручку в руках, розвиваються з відхиленням, погано орієнтуються, в них незворотно порушуються дуже важливі процеси в головному мозку.
А ось цікавий приклад глобального впливу мобільних телефонів, які теж є засобом передачі будь-яких текстів завдяки послугам “СМС”. Британська газета Daily Telegraph пише про 13-річну дівчинку, котра називає псевдомову, якою користуються підлітки під час передачі СМС, “простішою, ніж стандартна англійська”. Твір, написаний дівчинкою, шокував учителів. “Я не могла повірити в те, що бачу, – каже вчителька англійської мови, – сторінка була пописана ієрогліфами, а деякі слова я просто не могла перекласти”. Твір починається фразою: “My smmr hols wr CWOT. B4, we usd 2go2 NY 2C my bro, his GF & thr 3 :- kds FTF. ILNY, іt's a gr8 plc”, що “перекладається” як: “My summer holidays were a complete waste of time. Before, we used to go to New York to see my brother, his girlfriend and their three screaming kids face to face. I love New York, іt's a great place”. Сінтія Маквей, доктор психології з університету в Глазго, каже, що текстові скорочення – важлива особливість молодого покоління: “Вони не пишуть листів, тому написання творів видається справою незвичною і важкою. Вони переключаються на те, що їм зручніше, а саме на текстові скорочення, що приваблюють своєю простотою”. Але не все просте – геніальне. Деградація (на грані геніального винаходу) в даному разі, як-то кажуть, перед очима.
Текст щодо читача може бути потенційно небезпечний. Будь-які порушення у психіці людини призводять до унеможливлення нормального сприймання тексту, адекватного реагування на нього. У цьому випадку текст може зашкодити реципієнтові. Не слід забувати, що текст є могутнім засобом упливу, він має здатність упливати як на суспільство, так і на окрему особу. Саме в цьому вбачається вторинний мотив існування текстів, їх усебічного дослідження. З іншого боку, текст може стати причиною дії, лише якщо він побудований з урахуванням психологічних особливостей реципієнта. Це найбільше стосується журналістських текстів, бо вони мають величезну суспільну значущість. Тому для ефективної підготовки кадрів у ВНЗ, де навчають майбутніх журналістів, редакторів, видавців, украй необхідно ввести вивчення психології як базового предмета. Не тільки розуміння психології мас потрібне журналістові як суспільному оратору, а й знання психології індивіда, тобто кожного, хто складає цю масу. Адже люди не завжди є масою, до того ж, отримуючи інформацію зі ЗМІ, вони майже ніколи не перебувають у стані масовості. Вивчення психології журналістських текстів, їх правильне психологічне вибудовування гідне окремої теми для дослідження.
Природа текстів
Текст може бути за своєю природою як позитивним, так і негативним – патогенним, тобто таким, що має здатність до руйнацій у будь-яких проявах, може стати навіть причиною хвороби (див. схему).
На думку професора Б. Потятиника, патогенний текст може спричинити патологічне зрушення свідомості, оскільки він, хоч і є продуктом творчості, але почасти стає причиною процесів зовсім протилежних поняттю “творчість” (у значенні вдосконалення, збагачення, розвитку, а також діяльності людини, спрямованої на створення духовних і матеріальних цінностей, пройнятої елементами нового). Немає потреби доводити, що творіння психологічно нездорових людей призводять до створення “нездорових” текстів. Але зовсім інше питання – навмисне створення патогенних текстів з метою деморалізації окремої особи, групи людей, суспільства в цілому чи населення певної країни. Таке явище зазвичай приховується, здебільшого його використовують під час інформаційних війн.
Не останню роль у передачі патогенних текстів відіграють медіа. Вони найбільше впливають на глядачів, недарма ЗМІ ще називають четвертою владою. Професор Б. Потятиник у праці “Хто маніпулює маніпулятором?” стверджує: якщо не вдається переробити медіа, то треба змінити їхню аудиторію. Ось як він говорить про українські ЗМІ: “Наші медіа рухаються між Сциллою авторитарного контролю і Харибдою комерційного погляду на комунікацію як джерело надприбутків. Навіть хитромудрому Одіссеєві, як відомо, не вдалося проскочити між ними неушкодженим на своєму кораблі. Він втратив тоді аж шістьох супутників. То що вже казати про нас. Тому й не дивно, що інтелектуали, які розмірковують над формуванням в Україні громадянського суспільства, не надто захоплені загальною ситуацією в мас-медіа. З одного боку – релікти авторитарного і тоталітарного контролю преси. З другого – феноменальна продажність та орієнтація на поверхову сенсаційність і розважальність.
Були, звісно, спроби переробляти журналістику за моделлю громадянської відповідальності. Наскільки вдалими були ці спроби? Хоча ліпше спитати: наскільки вони були невдалими? Міру невдалости добре продемонструвала остання передвиборча кампанія (березень 2006 р. – прим. Д.С.) до Верховної Ради України. Кампанія ця засвідчила розчарування суспільства в кандидатах-журналістах і взагалі зниження довіри до мeдіа.
Проте, якщо не вдається переробити пресу, то треба змінити її аудиторію. Саме такий підхід і застосовує медіаосвіта з її намаганням прищепити “психологічний імунітет” до патогенного впливу медіа, який пов'язують з надміром реклами, пропаґандою і фальсифікацією, екранним насильством та порнографією” [4].
Впливу телевізійних медіа найлегше піддається свідомість підлітків – їх патогенний текст вражає найбільше, що пояснюється несформованою свідомістю та системою життєвих цінностей. Проте негативну інформацію, або по-науковому патогенний текст, ми отримуємо не лише через візуальне мистецтво, а й із друкованих ЗМІ. Як нейтралізувати ці процеси? “Ми працюватимемо в цьому напрямі. Можливо, наш інститут і стане тією організацією, яка буде допомагати ЗМІ “чистити”, коригувати середовище масової інформації, згідно з філософією громадянського суспільства” – пообіцяв директор Інституту екології і масової інформації Борис Потятиник на черговому семінарі цієї організації.
Текстові маніпуляції. Текст як окремий організм
Існують два важелі впливу на людину за допомогою тексту: аргументаційний та маніпулятивний. Перший спосіб цілком прийнятний для демократичного суспільства. Щодо другого, то він стосується психології і вважається неетичним, несе в собі негатив. Маніпулювати можна лише добре знаючи, на що можна “надавити” у психіці людини.
Розмірковуючи над питанням маніпуляції, треба зауважити, що за великим рахунком уникнути її неможливо. Ми читаємо цікавий для нас текст: так чи інакше автор цього тексту є для нас маніпулятором. Ідеться лише про особливості слововживання. Якщо, наприклад, проповідник християнства звертається до своєї аудиторії “від усієї душі”, нам важко назвати це “маніпуляцією”. Коли ж таку саму проповідь виголосить шахрай з метою відвернути увагу чи обдурити людей, то ми, звісно, назвемо це маніпуляцією.
І все ж доволі легко уявити ситуацію, коли “щирий” проповідник наступного року чи навіть наступного дня розчарувався у своїй промові, змінював думку на протилежну. Але ж написаний текст залишився. І ось цей текст потрапляє до рук читача, який не знає, що автор написаного дотримується іншої думки. Як бути в такому випадку? Маніпуляція це чи ні? Адже попередня сила і вплив згаданого тексту від цього зовсім не ослабли.
Можна також повернути це питання в інший бік: хто маніпулює маніпулятором? Вдамося до ризикованого експерименту: поставимо в центр нашого розуміння масової комунікації не людину, а тексти як певні семіотичні структури із вбудованою в них здатністю до експансії та саморозгортання, для яких людина, як і машина, є лише ресурсом, “паливом” чи інструментом експансії.
Справді, історію людської цивілізації можна інтерпретувати в термінах саморозвитку певних знаково-символічних структур, до складу яких входить людина. Яскравим прикладом тексту, що саморозгортається, експлуатуючи наші бажання, є “Лист-щастя”. Смисл цього повідомлення такий: “Розішли копії листа за 20 адресами, і тобі пощастить, якщо ж ні, то начувайся, можеш навіть загинути”. Багато хто знаходив його у поштовій скриньці. Люди зізнавалися, що скорилися наказові, який містив лист, і розмножили той лист, розіслали за відомими їм адресами.
Тобто згаданий текст має вбудований механізм розмноження. Подібно до вірусу він не може розмножуватися. Як діє хвороба в організмі людини? Вірус розмножується лише потрапивши до живої клітини та відповідно перепрограмувавши її роботу. Натиснувши на певні інформаційні “клавіші”, він змушує клітину замість звичної роботи продукувати тисячі й десятки тисяч вірусів-клонів. Слід зауважити, що так само діє і згаданий текст. Натискаючи в нашій психіці лише на дві “клавіші” щастя/ нещастя, цей текстовий вірус зумів розмножитися щонайменше в кількох мільйонах екземплярів.
Гіпотеза професора Б. Потятиника полягає в тому, що, як і цей лист, перший-ліпший текст має вбудований механізм поширення. На цьому й ґрунтується автоматичне розростання знаково-символічних структур – семіосфери. Саморозвиток семіотичних структур, з його погляду, є найважливішим чинником цивілізаційного поступу. Причому інші віртуально-семіотичні структури мають хоч і не таку явну, як цей лист, проте значно ефективнішу здатність до експансії. Замість гри всього на двох “клавішах” вони розігрують у нашій психіці цілі п'єси, пов'язані з почуттями самозбереження, комфорту, слави, шляхетності, мужності, страху.
Доречним прикладом такого тексту може бути проект. Замислившись над будь-яким проектом, ми доходимо висновку, що навіть його керівники, по суті такі ж “раби тексту”, як і рядові виконавці. Йосип Сталін був так само залежним від грандіозного проекту під назвою “CССР”, як і звичайний колгоспник.
Чудовим прикладом проекту, що саморозростається, є глобальна мережа Інтернет. Дехто вважає Бернса Лі одним із батьків інтернету на тій підставі, що він уперше запровадив гіпертекстові асоціативні зв'язки. Проте ані він, ані жоден інший науковець не передбачав і не замислював на той час такого грандіозного комунікаційного феномена. Виходить, що світова комп'ютерна мережа самозародилася (звісно, на базі попередніх текстів, технічних досягнень та комунікаційних експериментів) і саморозгортається, залучаючи все нові й нові людські, фінансові та технологічні ресурси. Ця мережа, яка сьогодні охоплює майже мільярд користувачів в усьому світі, найграндіозніша за всю історію людства комунікаційна споруда, сформована без особливо помітних централізованих зусиль. Навпаки, централізовані дії з боку влади нерідко шкодили справі.
Абсолютна більшість наших починань підпадає під означення проекту, який саморозгортається. Цивілізація – це річище, яке сформував потік. Потік інформації. Ми – це пісок або камінці цього річища. Нас невпинно перемиває потік. Треба думати про інформацію як про потік, який ніби й залежний від людства, але мало залежний від кожного з нас.
Міркування про певну автономність тексту не нові. Ось що писав про це Р. Барт: “Метафора тексту – сіть, невід. Якщо текст і розростається, то тільки завдяки комбінуванню та системній організації елементів... Його можна читати, не зважаючи на волю його батька... Його життя перетворюється у самостійну історію”.
Побутує ще й така думка, нібито людина як біологічний носій семіотичної системи, як записувальний, розмножувальний і творчий пристрій належить до семіосфери та підлягає законам її експансії. Розмноження людства до 6 млрд. на початку ХХІ століття – передусім наслідок експансії семіотичних структур. Ми просто стали частиною цієї системи, яка стрімко розширюється. Саме цим пояснюється лавиноподібне збільшення кількості біологічних носіїв тексту.
Подібно до того, як людина є частиною біосфери, природного довкілля, так само можна розглядати її як компонент семіосфери, що саморозгортається. Як процесор та біологічний носій інформації людина вже не задовольняє активних темпів нарощування віртуальної сфери, тому разом із нею ці функції дедалі частіше виконують електронні пристрої.
Нарощування “маси” семіосфери, тобто кількості знаків і швидкості їхнього обертання, відбувається в автоматичному режимі. Більша знакова “маса” чинить потужніший тиск на біологічний (людина) чи електронний (комп'ютер) процесор, стимулюючи їх до ще швидшого продукування текстових потоків. Проте можна передбачити, що в майбутньому кількісне зростання людства сповільниться, але натомість, ще більше прискориться нарощення технічної інфраструктури як надійнішого інструмента агресивних семіотичних структур.
Люди не задовольняють темпів зростання семіосфери. Тому функції не тільки фізичного копіювання і доставки текстів, а й текстотворення, тобто осмислення текстових потоків, їх порівняння, аналізу і, зрештою, створення нових текстів дедалі частіше покладатимуть на машини. Цей процес набуде якісно інших параметрів, тільки-но комп'ютери почнуть творити для себе програмне забезпечення в автоматичному режимі. За прогнозами деяких фахівців, цей час уже не за горами.
У запропонованій теорії люди, по суті, є біороботами, діяльність яких запрограмована гігантською семіотичною (текстовою) структурою, що саморозгортається. Попри незвичність таких висновків, важко назвати їх принципово новими. Це радше узагальнення того, що було сказано раніше. Взяти хоча б Мартіна Гайдеґґера (нім. філософ, працював у сферах феноменології та екзистенціалізму; один із засновників герменевтики та сучасної лінгвістичної філософії. – прим. Д. С.) з його уявленнями про мову, яка промовляє через людей.
Автоматичну (несвідому) поведінку в рамках експансії семіотичної структури можна вважати найбільшою проблемою, що не піддається вирішенню. Точніше вона першоджерело більшості інших проблем, перед якими стоїть людство. Йдеться, власне, про більший чи менший ступінь запрограмованості, більшу чи меншу міру автоматичної поведінки [4].
Існують різні погляди на текст: одні науковці розуміють його як самостійну семіотичну систему, живий організм, здатний маніпулювати людиною і навіть використовувати її для своїх потреб. Інші вважать такі припущення абсурдом і в жодному випадку не відділяють текст від автора і читача. Незважаючи на всі ці особливості, величезний вплив текстів на життя самих людей не може ставитися під сумнів.
Автор же цього тексту бере на себе сміливість стверджувати: неможливе створення та існування текстів безвідносно до людини, її психіки. Якщо теоретично припустити, що текст існує як окреме живе чи неживе явище, то мета і сенс його існування зникають без здатності людини його творити і сприймати.
1. Рассадин Ст. Книга про читателя. – М.: Искусство, 1965. – 206 с.
2. Іванченко Р. Г. Літературне редагування. – 2-ге вид., доповн., перероб. – К.: Вища школа, 1983. – 248 с.
3. Старовойтенко О. Текст у психологічному розумінні. – <http: // www.mediareform.com.ua> [22. 11. 06].
4. Потятиник Б. Хто маніпулює маніпулятором? // Ї: незалежний культурологічний часопис. – 2003. – № 30. – <http://www.ji.lviv.ua/ n30texts/potyatynyk.htm> [22. 11. 07].
5. Барт Р. Текстуальний аналіз “Вальдемара” Е. По // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів: Літопис, 1996. – C. 382.
© Скорікова Д. В., 2007