Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Перший український теоретик публіцистики

Трачук Т. А.
к. філол. н.
УДК 070:001.8 (477) "19"

 

 

 

У статті розглянуто наукові доробки патріарха українського журналістикознавства Володимира. Здоровеги.
Ключові слова: журналістикознавство, Володимир Здоровега.

The article distinguishes the achievements of Patriarch of Ukrainian journalism studies – Volodymyr  Zdorovega.
Keywords: journalizm studies, Volodymyr Zdorovega.

Володимир Здоровега – не лише знакова фігура для української науки, це ціла епоха українського журналістикознавства. Він був і залишається для багатьох теоретиків і практиків преси своєрідним символом, з яким пов'язують вітчизняну наукову школу журналістики, зокрема публіцистики, міцні підвалини якої він створював, без яких вона б не відбулася.

Володимир Здоровега закарбувався в моїй пам'яті неквапливим, сивочолим чоловіком з гострим вдумливим поглядом. Завжди вражали його аналітичність, глибина роздумів, масштабність висновків.

З науковими роботами В. Здоровеги я ознайомилася ще студенткою, а ось особисто зустрітися з ним мені пощастило, вже коли навчалася в аспірантурі Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. Оскільки предметом мого дисертаційного дослідження були наукові розробки українських учених у галузі журналістикознавства за період від кінця ХІХ до 90-х років ХХ ст., то освоїти цю тему, не поспілкувавшись з класиком теорії журналістики, я не могла. Ось і виникла необхідність поїхати до Львова, щоб зустрітися з ним, порадитись, звірити свої уявлення з його поглядами на зародження і розвиток українських журналістикознавчих досліджень. Уже при першій нашій зустрічі вразила його простота, щирість і відкритість. Він зацікавлено ділився своїм життєвим та професійним досвідом, своїми знаннями, спогадами про попередні етапи розвитку української преси, науки про неї, роздумами про сучасний стан української журналістики і журналістикознавства. Не повчав, не тиснув власним авторитетом, ніколи не був ні категоричним, ні зверхнім.

За глибиною осмислення В. Здоровегу вважають одним із перших на теренах колишнього Союзу дослідників публіцистики, її функціональних, психологічних та гносеологічних особливостей. Його книжки “Мистецтво публіциста: Літературно-критичний нарис” (1966), “У майстерні публіциста. Проблеми теорії, психології, публіцистичної майстерності” (1969), “Слово тоже есть дело” (1979), докторська дисертація “Публицистика, ее природа, общественная роль, гносеологические и психологические основы” (1970) з'явилися ще тоді, коли більшість дослідників вивчали лише те, наскільки успішно журналістика догоджає партії, тобто виконує постанови ЦК КПРС.

Помітним явищем у 60-х рр. минулого століття стала наукова дискусія з питань теорії публіцистики, в якій взяли участь російські, білоруські, казахські, а також українські вчені, серед яких був і В. Здоровега. Своєрідним завершенням цієї дискусії стала поява низки монографій, присвячених питанням розвитку теорії публіцистики. При цьому слід наголосити, що першою книгою з теорії публіцистики була вищезгадана праця В. Здоровеги “Мистецтво публіциста: Літературно-критичний нарис”, яка, хоч із значним запізненням, але побачила світ у 1966 р. І лише згодом з'являються наукові праці інших учених.

Озираючись на ті часи, В. Здоровега згадував, що дискусії з приводу публіцистики були своєрідною спробою вирватися з-під партійних догматів. Не випадково ці часом наївні спроби молодих дослідників викликали жорстку критику пильних охоронців чистоти марксизму-ленінізму. Проте ці дослідження, хай опосередковано, але активізували саму публіцистику в її різних формах. А тогочасні заслуги українських учених, таких як В. Здоровега, Д. Прилюк, Ю. Лазебник, у складному і суперечливому формуванні громадської думки і поглядів на публіцистику та її суспільну роль стали загальновизнаними. Це підтверджує той факт, що поважні московські вчені, загалом не щедрі на похвали націоналів, визнали пріоритет київських і львівських дослідників і назвали їх “українською школою” теорії журналістики. Відомий також той факт, що багатьом московським колегам довелося вивчити українську мову, щоб мати змогу читати наукові книжки В. Здоровеги.

Загалом праці науковця, присвячені теорії публіцистики, були живильним джерелом самої публіцистики, яка так яскраво засяяла на небосхилі суспільного життя у другій половині 70–80-х рр. і фактично стала предтечею, рушієм того руху, що дістав назву “перебудова”. “Новый мир”, “Огонёк”, “Литературная газета”, “Современник”, “Літературна Україна” – це видання, які робили суспільно-політичну погоду в ті роки. Люди читали їх “запоєм”, публіцисти ж будили громадську думку, шукаючи виходу із задушливої атмосфери тоталітаризму. На хвилях свободи слова, пристрасної публіцистики, що проповідувала національні ідеї, було досягнуто і незалежності України.

В усі подальші роки В. Здоровега продовжував свій науковий пошук у визначеній тематиці, вдаючись уже до новітньої, сьогочасної методології. Обґрунтуванню її він присвячує значну частину своєї останньої роботи “Теорія і методика журналістської творчості” (2004).

Розвиток української журналістики В. Здоровега насамперед пов'язував з формуванням національних кадрів журналістів-професіоналів. Журналіст, на його думку, має бути “переконаним патріотом, людиною християнської моралі, гуманних поглядів. Він повинен уміти глибоко мислити, самостійно аналізувати, точно передавати факти і сміливо відстоювати правду і справедливість. Журналіст – це людина високої культури, знавець і популяризатор рідної мови. Виховувати таких журналістів-професіоналів не можна, не враховуючи досвід наших попередників, у свій час заборонених і невідомих навіть фахівцям у галузі журналістики. Тому у стінах Інституту журналістики національного університету ім. Т. Шевченка, факультету журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка, Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України уважно вивчають раніше заборонені українські періодичні видання, публіцистику М. Грушевського, Д. Донцова, С. Петлюри, С. Бандери, В. Винниченка, Івана Багряного та багатьох інших діячів національно-визвольного руху... Ми вважаємо, що їх спадщина для формування професіоналізму сучасного українського журналіста важить більше, ніж відкинуті самим життям догми і постулати тоталітарної преси” [1, 21–22]. 

В. Здоровега був визначним корифеєм науки про журналістику і мав великий моральний авторитет. До його думки дослухалися не тільки наукові, а й усі журналістські кола України. Впевнена, що ще не одне десятиліття його журналістикознавчі розробки, наукові погляди на українську пресу, публіцистику кликатимуть працівників газет, радіо і телебачення до вищого рівня професійної майстерності, до самовідданого служіння своєму народу.

1. Здоровега В. Професіоналізм українського журналіста у контексті історичного досвіду та сучасних економіко-політичних реалій // Українська періодика: історія і сучасність: Доп. та повід. п'ятої Всеукр. наук.-теорет. конф., 27–28 листоп. 1998 р. / За ред. М. М. Романюка. – Львів, 1999.

 

© Трачук Т. А., 2007


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові