Ласкаво просимо

асп.
УДК 070:(477)”1918”

У статті з'ясовуються причини, які в умовах постійних політичних змін в УНР призвели до виникнення інформаційного голоду серед населення Подільського краю навесні 1918 р.

Ключові слова: газета, іноземна інтервенція, інформаційний вакуум, друковане слово, автономія, держава.

The article focuses on the reasons, which under condition of constant political changes in UPR, led to the information "famine" among the population of Podillya region in the spring of 1918.

Key words: newspaper, foreign invasion, information vacuum, printed word, autonomy, state.

Ще на початку 1918 р., відколи на території Подільської губернії з'явилися окупаційні австронімецькі війська [1, 139], насе-лення краю із певною засторогою і недовірою сприймало їхню присутність.

Метою дослідження є з'ясування за матеріалами українського демократичного часопису "Поділля" причин, що викликали неоднозначне ставлення до нової рушійної сили, призвели до низької поінформованості жителів провінції про життя Української Республіки в умовах швидких та постійних змін політичного клімату.

Власну точку зору на цю проблему газета "Поділля" висловила в статті "Організація і скріплення сил". У ній, зокрема, зазначалося: "Селянські маси були не організованими, не освідомленими про сучасні події, більшовицький переворот, прихід німецької армії. На селі зростала тривога за землю, поглиблюва-лась деморалізація, яку принесли радянські фронтовики. Село не мало жодних політичних і культурних організацій, жодної газети, які б могли правдиво змалювати реальний стан справ у республіці та на міжнародній арені й спрямувати суспільне життя у правильне русло" [1918. – 28 берез.].

"Ні, народ не доріс до розуміння свого інтересу", – стверджувалося у передовій стат-ті, автор якої ділився враженнями від поїздки до сільської глибинки. Він зауважував, що селяни були далекими від тих соціальних реформ, які запроваджувала Центральна Рада. Люди не знали, чого хотіли більшовики, а вірили провокаційним чуткам, згідно з якими український уряд покликав німців, щоб поставити царя, відібрати землю і відда-ти поміщикам.

У провінції ніхто не знав про розпорядження, універсали, закони (у тому числі зе-мельний), діяльність УЦР. Земля пустувала незасіяною. Селянство відмовлялося платити податки, мотивуючи це тим, що "ми не потребуємо ніякого начальства над собою, а хто хоче їсти – нехай сам собі оре та сіє" [1918. – 11 квіт.].

Окрім присутності австро-німецьких військ, які компрометували люд, виводило се-лян із терпіння і змушувало до збройних повстань нахабне, грабіжницьке поводження польських легіонерів. Зокрема, траплялися сутички жителів населених пунктів Уладівської, Терешпільської, Старосинявської і Хмільницької волостей, Ольгопільського повіту, околиць Немирова та ін. Польське військо, що пересувалося переважно в прифронтовій смузі, грабувало й до того збіднілі й обідрані села, "у тих місцевостях, де зустрічало опір – влаштовувало кривавий терор над мирним населенням, спалювало житло і господарські будівлі" [1918. – 24 квіт.].

Головною метою, яку переслідували легіо-нери, було збереження своїх маєтків. Вони прогнозували, що коли австро-угорська влада окупує Поділля і Волинь та приєднає до Австрії, то їхні маєтки стануть забезпечені дармовою робочою силою кількох мільйонів "хлопів". З боку українського уряду неодноразово пред'являвся ультиматум польським поневолювачам, однак ніякої реакції, окрім посилення інтервенції, не відбулось [1918. – 23 квіт.].

Ще один сумний факт – цілковита відсутність на селі друкованого слова. Періодична преса, на видання якої затрачалися велика праця і кошти, інколи знищувалася оптом. Як приміром, трапилося із часописом "Поділля" у Гайсинському повіті, де замість місцевої Селянської спілки це видання потрапляло до земельного комітету. Тут, замість розповсюдження, газету збирали цілий місяць, а потім надіслали до редакції листа-насмішку: "До нас прибывает ежедневно газета "Поділля" в большом количестве. Скажите, пожалуйста, кому вы ее высылаете, кто ее выписывает и что с ней делать?..".

У зв'язку з цим, газета закликала владу губернії вжити невідкладних заходів для широкого інформування населення краю, бо інакше "наблизиться примара анархії і зведе нанівець усі добрі справи й починання молодої самостійної Української держави" [1918. – 4 квіт.].

"Кому вигідна німецька окупація?" – відпо-відь на це риторичне запитання знаходимо на шпальтах досліджуваного часопису. На думку редактора газети К. Вегери, "окупація потрібна московським партіям, які бажали б повернути симпатії українства до російської республіки. Усі помилки німців, всі нещастя українського люду вони використали б для того, аби привабливіше змалювати потребу єднання з "единою-неделимою матушкой Россией" і дискредитувати уряд УНР. Однак наперекір тій облудливій демократії, що прийшла з Московщини і тво-рилася на більшовицький лад, попри провокаційні чутки, які намагаються поширювати оборонці московської орієнтації, селянство та інтелігенція переконані, що самостійна Україна ввійде у найкращі сусідські відносини з Німеччиною" [1918. – 3 трав.].

В іншій публікації редколегія часопису переконувала, що "прихід німецького війська є справою тільки міжнародно-політичного ха-рактеру і жодного впливу на внутрішню по-літику не матиме" [1918. – 26 берез.]. У тому, що Австро-Угорщина також не переслідувала ніяких анексійних цілей і не бажала втру-чатися у внутрішні українські справи, запевняв у розмові з кореспондентом провідник авст-ро-угорської торговельної делегації, міністр граф Форгач. Він також зазначав, що "авст-рійське військо прийшло в Україну як при-ятель, а не ворог" [1918. – 28 берез.].

Невдовзі діячі Центральної Ради зрозуміли, що це було звичайним окозамилюванням. Повіривши інтервентам, український уряд не враховував того очевидного факту, що окупаційна армія вже самою своєю присут-ністю ліквідувала революційну ситуацію, в умовах якої здійснювалися соціально-еконо-мічні реформи.

Тому на Поділлі, як і в інших окупованих районах України, австро-німецькі інтервенти одразу ж приступили до хижацького викачування сировини й продовольства. Пе-редусім вони пограбували склади старої ро-сійської армії, яких багато було в прифронтовому Поділлі, слідом за цим реквізували пристанційні, заводські, міські й сільські крамниці. "Хазяйнування" окупантів призвело до глибокого занепаду сільського господарства губернії, припинило роботу більшість промис-лових підприємств [9, 19].

Великі землевласники, спираючись на солідарність із ними буржуазно-юнкерського офіцерського корпусу кайзерівської і цісар-ської армій, почали вимагати в селянства по-вернути конфісковану власність. За "непокір-ність" місцевого населення інтервенти протягом березня–травня 1918 р. спалили 97 сіл, по кілька десятків будинків у 511 населених пунктах. Під час нескінченних реквізицій у 1009 селах був пограбований весь хліб. Дивлячись на те, як тимчасові гості в Україні – австрійці – беруть хліб, кожен насамперед посилав свої прокльони на адресу уряду в Києві. Народ хвилювався. Задихалася національна свобода [1918. – 4 квіт.].

Чим далі, тим більше Центральна Рада втрачала контроль над становищем на місцях. Наприклад, Подільський губернський земель-ний комітет, ігноруючи Земельний закон УЦР, 31 березня 1918 р. видав обов'язкову постанову, якою вимагав від селян негайно повернути поміщикам захоплені в них рема-нент, зерно, фураж, устаткування та ін. У цій же постанові він попереджував, що в разі не-повернення майна селяни притягатимуться до карної відповідальності [12, 82].

Серйозний конфлікт між Центральною Ра-дою та окупаційною адміністрацією виник у зв'язку з наказом головнокомандувача німе-цьких військ в Україні генерал-фельд-маршала Ейхгорна, що стосувався проведення посівних робіт. Оскільки земельні комітети здебільшого не допускали поміщиків проводити сівбу на відібраних у них землях, а самі селяни не могли обробляти їх власними силами, навесні 1918 р. складалася ситуація, коли значна площа під зерновими могла залишитися не засіяною.

Із цього приводу своє невдоволення висловив міністр земельних справ М. Ковалевський. Він заявив, що подає у відставку, бо не може терпіти втручання німецьких начальників у свою галузь. Виступаючи на засіданні Малої ради, міністр аргументував власну позицію: наказ німецького командування, в якому йшлося про те, що на землях, де збереглися власники, селяни сіяти не мали права, загрожував руйнуванням земельної справи в Україні й безладдям на селі [1918. – 16 квіт.].

Мала рада відставки не прийняла й опуб-лікувала резолюцію, в якій наголошувалось, що "німецьке військо закликане українським урядом на Україну для допомоги у справі за-ведення порядку і лише в тих межах, які зазначить уряд УНР; ніяке самовільне втручання німецького й австро-угорського вищого командування в соціально-політичне й економічне життя України недопустиме" [3, 19].

Прокоментувати подібну ухвалу українського уряду взялася газета "Поділля". У пе-редовій статті "Пора протверезитись!" зазна-чалося: "В той час, коли з усієї України з'їжджаються панки просити Центральну Ра-ду повернути їм землю, вона відповідає, що поки існуватиме УНР – доти її народ повноправний господар на своїй землі. Як ми візьмемось до праці і не залишимо не засіяним жодного клаптика землі – будемо за той хліб мати різні машини, без яких не обійтись, і ніхто чужий не примусить повертати землю поміщикам. Пора протверезитися – тоді ми нікого не будемо боятися, і як прийшли німці на прохання на поміч проти московських більшовиків, так і підуть, побачивши, що в нас лад і спокій" [1918. – 16 квіт.].

Починаючи з весни 1917 р. в Україні почав ширитися рух Вільного козацтва, що спирав-ся на романтично-історичні традиції колишнього козацтва, але мав цілком актуальний соціально-економічний зміст. Під його прапо-рами гуртувалися селяни-власники, не прихильні до ідеї соціалізації землі, а тому опозиційні як Центральній раді, так і більшовикам. Серед селян, які прагнули відродити козацький стан, мала вплив Українська демократично-хліборобська партія. Вона вирішила скликати в Києві Всеукраїнських хлібороб-ський конгрес, де поширювала настрої, які зводилися до того, щоб замінити владу УЦР одноособовою диктатурою сильної особистос-ті, вибраної з-поміж військових.

У середині квітня 1918 р. німецька Головна Квартира почала готуватися до перевороту в Києві. Німецька військова влада цілковито ігнорувала розпорядження українського уряду і видані Центральною Радою закони [5, 483]. У ніч з 23 на 24 квітня 1918 р. начальник штабу німецької експедиції в Україні скликав у Києві таємну нараду для вироблення подальшої політичної лінії щодо Центральної ради.

Учасники наради зійшлися на тому, що співпраця з Центральною радою при її соціалістичній орієнтації надалі неможлива, і сформулювали низку вимог, які грубо порушували державний суверенітет України. Крім того, німці вели переговори з лідерами Україн-ської Народної Громади та представниками хліборобів-державників щодо усунення Центра-льної Ради і зустрічалися із генерал-лейтенантом колишньої царської армії, нащадком дав-нього шляхетського роду П. Скоропадським, якого планували "посадити на трон".

За спогадами Скоропадського, на цій зустрічі німці давали згоду підтримати май-бутній український уряд: визнання Брестського миру, розпуск Центральної Ради, відмова від скликання Установчих зборів, відновлення права приватної власності на землю, усунення від влади земельних комітетів та всіх "непев-них елементів", покриття Україною витрат, необхідних для утримання на її території німецьких та австро-угорських військ [10].

29 квітня 1918 р. з волі німецьких окупан-тів у Києві був скликаний Хліборобський конгрес за участю 6432 делегатів від заможних селян-власників із восьми губерній України. Всього на з'їзді було близько 8000 селян [6, 78]. Учасники зборів одностайно висловилися за встановлення в Україні влади у формі історичного Гетьманату, обрали П. Скоропад-ського Гетьманом України [11, 140] й оголо-сили про розпуск Центральної ради, яка "ста-ла зайвим баластом для військових політиків кайзерівської Німеччини, бо плуталася в но-гах зі своїм демократизмом. Німецьким інтер-вентам дужою рукою треба було забезпечити спокійне господарювання українських "хлі-боробів", а УЦР своєю "лівою ідеологією" їх відлякувала [7, 86].

На думку публіциста Д. Донцова, кардинальні зміни політичного устрою Української держави були викликані насамперед "бездарністю Центральної Ради, але найбільше – безглуздою земельною, та й взагалі економічною політикою, яку вона проводила. Проти цього останнього й почали повставати селяни" [8, 147].

Офіційні відомості про те, що влада в Україні перейшла до рук П. Скоропадського, подоляни отримали 13 травня 1918 р. Зокре-ма, через місцеву пресу повідомлялося, що "Гетьман усієї України, котрий визнаний німецьким та австро-угорським військовим командуванням, виявив готовність у випадку потреби підтримувати цю владу озброєною силою і суворо карати за неслухняність цієї влади у повнім єднанні з українською адмі-ністрацією" [1918. – 15 трав.].

На Поділлі до цієї звістки поставились неоднозначно, зокрема газета "Поділля" повідом-ляла, що в Кам'янці-Подільському губерн-ський комісар Дудич послав усім повітам теле-грами, щоб представники від них з'їхались зі всієї губернії для обговорення питання про гетьманський переворот та винесення резолюції проти влади Гетьмана [1918. – 22 трав.]. Проте Австро-Угорщина, війська якої були розміщені на території губернії, не допустили з'їзду [13, 114].

Діяльність нового уряду розпочалась із проголошення "Грамоти до всього Українського народу" та "Законів про тимчасовий устрій України", що були підписані Гетьманом та отаманом (головою) Ради Міністрів М. Устимовичем. Із текстом грамоти жителів Подільської губернії ознайомила газета "Поділля". У документі Гетьман заявляв, що він "відкликнувся на поклик трудових мас Українського народу і взяв на себе тимчасово всю повноту влади. Центральна Рада і всі земельні комітети розпускаються, міністри та товариші їх звільняються, але всі урядовці УЦР повинні продовжити працю. Незабаром буде видано закон про вибори до Українського Сейму. Поновлюється право приватної власності; буде вжито заходів до привласнення великих землеволодінь за плату й наділення землею малоземельних хліборобів. Будуть забезпечені права робітників. У фінансовій та економічній сферах відбудеться повна свобода торгу, відк-риється широкий простір приватного під-приємства й ініціативи" [1918. – 22 трав.].

Гетьманський переворот відразу ж негативно позначився на розвиткові української преси й українському друкованому слові зага-лом. Унаслідок жорстокої цензури більшість перейшло на нелегальне становище. Терор окупантів і репресії місцевої влади примушували десятки часописів закриватись [4, 7]. Зокрема, за наказом міністра внутрішніх справ гетьманського уряду "до особливого розпорядження" було припинено видання газет "Відродження", "Боротьба", "Нова Рада" та ін. [2, 67]. На щастя, не торкну-лася хвиля заборон кам'янець-подільської газети "По-ділля", яка функціонувала й при гетьман-ській владі, ставши розгалуженим інформаційно наповненим джерелом.

Отже, здійснивши аналіз матеріалів українського демократичного часопису "По-ділля", можемо стверджувати: під час зміни суспільно-політичного устрою в Україні, в умовах іноземної експансії, редколегія газети намагалася заповнити інформаційний вакуум, що утворився серед населення губернії, особливо сільського. Зокрема, в публікаціях розкривалися реалістичні картини тогочасної дійсності, звучали сміливі виступи на захист демократії, пропагувалася ідея самостійності Української Республіки, відстоювалися права народу на незалежне державотворення.