Ласкаво просимо

студ.
УДК 001.81:070

Оскільки сьогодні практично всі представники засобів масової інформації продають на ринку результати своєї розумової праці – інтелектуальну власність, ця стаття формує правильне уявлення про явище інтелектуальної власності в ЗМІ, основні її об'єкти та суб'єкти в мас-медіа, а також про необхідність її за допомогою авторських договорів.
Ключові слова: інтелектуальна власність, ЗМІ, авторське право, суміжні права.

For the reason that today almost all representatives of media sell the results of their brainwork – intellectual property, – this article gives the correct understanding of intellectual property in the media, its main objects and subjects, and also the necessity of its protection with the help of author's agreements.
Keywords: intellectual property, mass media, author's right and allied rights.

Засоби масової інформації є однією з найважливіших сфер громадського життя, вони закріпили за собою статус четвертої гілки політичної влади, яка має активно формувати суспільну думку. Водночас зазначена сфера безпосередньо пов'язана зі створенням і використанням результатів інтелектуальної діяльності, які охороняються в рамках права інтелектуальної власності. Поняття інтелектуальної власності тісно пов'язано з розумовою діяльністю людини, тому що споконвічно саме людина є власником і розпорядником тих ідей, що виникли в процесі цієї діяльності.

Актуальність обраної теми дослідження полягає в тому, що сьогодні інтелектуальна власність використовується набагато ширше, ніж раніше. Учені, музиканти, інженери, бізнесмени, фотографи та художники – усі прагнуть продавати на ринку власні продукти й послуги та захистити результати своєї праці. Тому основне завдання засобів масової інформації, а саме преси, радіо, телебачення, інтернет-медіа – формування в суспільстві правильного розуміння явища інтелектуальної власності та основ її захисту.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що дається характеристика явища інтелектуальної власності, основних її об'єктів та суб'єктів саме в діяльності засобів масової інформації, тобто в журналістиці. Крім того, у роботі досліджується охорона правом інтелектуальної власності окремих елементів масмедіа, що є важливим при захисті журналістом своїх немайнових та майнових прав.

Мета роботи – визначення поняття "інтелектуальна власність" у діяльності засобів масової інформації, основних її об'єктів та суб'єктів у мас-медіа, а також встановлення необхідності захисту своїх прав журналістами за допомогою авторських договорів.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

1. Дослідити значення інтелектуальної власності.

2. Виокремити об'єкти та суб'єкти інтелектуальної власності в засобах масової інформації.

3. Проаналізувати законодавство та основні права авторів у цій сфері.

4. З'ясувати природу авторського договору.

Об'єкт дослідження – діяльність українських засобів масової інформації: періодичних друкованих видань, інтернетресурсів, теле та радіопрограм у сфері висвітлення проблеми інтелектуальної власності.

Предметом дослідження є матеріали та передачі, які стосуються інтелектуальної власності.

Методи дослідження: аналітичний, порівняльний, системно-функціональний та хронологічний.

Проблему інтелектуальної власності в українських засобах масової інформації досліджували К. Афанасьєва в книзі "Авторське право" та в низці наукових статей, опублікованих у різних виданнях, І. Абдуліна у науковій роботі "Інтелектуальна власність у сфері періодичних видань" на здобуття ступеня магістра інтелектуальної власності, М. Тимошик у наукових роботах стосовно авторських договорів у ЗМІ та фальсифікацій в українських виданнях. Різноманітні аспекти охорони інтелектуальної власності в масмедіа аналізували у своїх дослідженнях О. Підопригора, О. Святоцький, І. Дахно, В. Дроб'язко, Р. Дроб'язко, Л. Оуен та інші науковці.

У більшості людей інтелектуальна власність асоціюється з Альбертом Ейнштейном. І недарма, адже у цьому є раціональне пояснення: на початку своєї кар'єри Ейнштейн був співробітником Швейцарського патентного відомства.

Поняття "інтелектуальна власність" виникло в процесі тривалої практики юридичного закріплення за певними особами їхніх прав на результати інтелектуальної діяльності у сфері науки, виробництва, мистецтва і літератури [1].

Уперше термін "інтелектуальна власність" ужив у 1845 р. Чарльз Вудбарі, суддя Окружного суду штату Массачусетс. В Європі вперше це поняття зустрічається у трактаті Альфреда Ніона "Цивільні права авторів, артистів та винахідників", що був опублікований у 1856 р.

Але справжня історія цього поняття бере початок від 1967 р., коли було створено Всесвітню організації інтелектуальної власності (ВОІВ, англ. WIPO). Ця організація доклала чимало зусиль для світового визнання щодо закріплення терміна, який є ключовою складовою частиною її назви. У 1967 р. у Стокгольмі було підписано Конвенцію про заснування Всесвітньої організації інтелектуальної власності, якою було визначено, зокрема, що інтелектуальної власності стосуються права на: літературні, художні та наукові твори; виконавську діяльність артистів, звукозапис, радіо і телевізійні передачі; винаходи в сферах людської діяльності; наукові відкриття; промислові зразки, товарні знаки, знаки обслуговування, фірмові найменування і комерційні позначення; захист від недобросовісної конкуренції; усі інші права, що належать до інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній сферах.

Запровадження у правничій термінології терміна "інтелектуальна власність" збіглося із переходом від розуміння авторського права та патентів як суспільного блага до їх розуміння як "власності", тобто непорушного права власника. Такий перехід спричинив поширення термінів "крадіжка" або "піратство" на порушення авторського або патентного права, а також на виникнення ініціатив у напрямі розширення сфери дії законодавства у цій галузі.

Інтелектуальна власність в її сучасному розумінні ґрунтується на факті першого опублікування або реєстрації [2]. Такий підхід ігнорує те, що одна й та сама ідея, а також механізм реалізації цієї ідеї можуть виникнути одночасно в кількох людей.

Відомим прикладом є історія про те, як Нікола Тесла та Томас Едісон одночасно дослідили низку електричних феноменів.

У вільній енциклопедії – Вікіпедії – подається таке визначення терміна "інтелектуальна власність" (англ. "intellectual property"): "у найширшому розумінні означає закріплені законом права на результат інтелектуальної діяльності в промисловій, науковій, художній, виробничій та інших сферах" [3].

Як зазначають П. Цибульов та В. Чеботарьов у книзі "Популярно про інтелектуальну власність", основними видами об'єктів інтелектуальної власності є:

– об'єкти авторського права (літературний, музичний твори, твір зображального мистецтва, твір декоративно-прикладного мистецтва, твори архітектури, картографії, фотографічний твір, складений твір, база даних, комп'ютерна програма, аудіовізуальний твір, сценічний твір, твір у сфері науки, твір у перекладі, твір у переробці);

– об'єкти суміжних прав (виконання твору, фонограма, відеограма, передача організації мовлення);

– об'єкти промислової власності (результати винахідницької та раціоналізаторської праці, винахід, корисна модель, промисловий зразок, раціоналізаторська пропозиція, топографії інтегральних мікросхем, засоби індивідуалізації товарів та учасників господарського обігу, доменне ім'я, знак для товарів та послуг, зазначення походження товару, комерційне найменування, промисловий зразок);

– особливі об'єкти інтелектуальної власності (наукове відкриття, сорт рослин, порода тварин, комерційна таємниця, фольклор та традиційні знання) [4, 9].

Сфера масової інформації нерозривно пов'язана зі створенням і використанням об'єктів інтелектуальної власності, а саме об'єктів авторського права, а не об'єктів промислової власності. Найчастіше працівники ЗМІ стикаються з такими їхніми різновидами:

– літературні письмові твори;

– аудіовізуальні твори;

– фотографічні твори і твори зображального мистецтва (малюнки, карикатури, шаржі та ін.);

– оригінальні назви та окремі частини творів;

– елементи друкарського оформлення видання та твори дизайну.

Законодавство України з авторського права не виділяє окремим об'єктом авторського права журналістські твори, але традиційно вони охороняються так само, як і твори літератури. Однак не всі продукти журналістської діяльності однозначно можна назвати літературними творами. Ступінь творчості, тобто наявність авторської позиції, аналізу, використання образів у замітці та нарисі суттєво відрізняються. А саме ці ознаки матеріалу, як результату творчої діяльності журналіста, забезпечують йому охорону авторським правом.

Усі журналістські твори в теорії публіцистики поділяються на три великі жанри: інформаційний, аналітичний та художньо-публіцистичний.

Найпоширенішим твором інформаційного жанру є замітка, для якої характерний невеликий обсяг, стислий виклад подій та, як правило, відсутність коментарю. Якщо розглядати замітку з цього боку, то її не можна вважати таким об'єктом, що підлягає охороні авторським правом. Але майстерність журналіста якраз і полягає в умінні у кількох абзацах висловити інформацію в найкращому її вигляді, побачити щось незвичайне та публіцистично оцінити, що є справжнім творчим процесом. Отже, лише замітки, що містять авторську позицію, коментар або аналіз фактів, є такими об'єктами, які підлягають охороні авторським правом. Нейтральні ж хроніки та текстівки не претендують на охорону авторським правом.

Іншим поширеним інформаційним жанром є репортаж. У сьогоднішніх репортажах журналісти змальовують картину якоїсь події через власне її бачення та сприйняття. Звичайно, що авторська позиція в репортажі присутня, тому він й охороняється авторським правом.

Що стосується аналітичних жанрів, то в них обов'язковою є присутність авторського "Я", оскільки журналіст переносить акцент з викладу факту на його інтерпретацію, коментар, ділиться з читачем своїми думками та прогнозами. Такий текст, безперечно, впливає на читача, формує його погляди та суспільну думку взагалі. Цей жанр, різновидами якого є стаття, кореспонденція, інтерв'ю, рецензія, огляд, коментар, бесіда тощо обов'язково підпадає під охорону.

Третій жанр журналістських творів – художньо-публіцистичний – є найближчим до сфери літератури. Серед об'єктів авторського права Закон України "Про авторське право і суміжні права" називає "літературні твори публіцистичного характеру", тобто нариси, фейлетони, памфлети, пародії, сатиричні коментарі, епіграми тощо, що неодмінно належать до творів, які підлягають охороні авторським правом.

Авторським правом охороняються кінофільми, телефільми, відеофільми, діафільми, слайдфільми та інші аудіовізуальні твори.

Аудіовізуальний твір є складним твором, у створенні якого беруть участь багато осіб. Він є органічним поєднанням художніх компонентів, які є самостійними об'єктами авторського права. Автор тексту, музики та інших самостійних елементів аудіовізуального твору зберігає авторське право на свою частину та може вільно використовувати її на власний розсуд. Крім режисера, творчий внесок у створення твору роблять оператори, сценаристи, композитори, актори, художники декорацій, художники по костюмах, музиканти, візажисти, гримери та багато інших людей. Але, як зазначає К. Афанасьєва, не всі вони мають право претендувати, за українським законодавством, на статус співавторів [5, 65]. Так, авторами аудіовізуального твору є:

– режисер-постановник;

– автор сценарію і/або текстів, діалогів;

– автор спеціально створеного музичного твору з текстом або без нього;

– художник-постановник;

– оператор-постановник.

Нині важко уявити хоча б одне періодичне видання, в якому б не траплялися фотографії. Вони стали невід'ємним атрибутом газет і журналів. Обумовлено це, зрозуміло, тим фактом, що присутність якісних фотографій у багато разів збільшує силу впливу друкованого засобу масової інформації на аудиторію [6, 12]. Сьогодні в Україні згідно зі ст. 8 Закону "Про авторське право і суміжні права" фотографічні твори і твори, отримані способами, аналогічними фотографії, визнаються об'єктами авторського права [7].

Хотілося б торкнутися питання охорони правом інтелектуальної власності окремих елементів засобів масової інформації, таких як назва, логотип, заголовок журналістської статті, назва літературного твору або телепередачі, кадр, малюнок, музика й текст тощо.

Назва та логотип є для ЗМІ власністю однією з найважливіших, оскільки саме з нею пов'язаний імідж каналу чи видання, його рейтинг, коло постійних авторів. читачів, рекламодавців. Тому питання забезпечення правової охорони назви медіа є важливим. Аби запобігти несанкціонованому використанню назви іншими організаціями для позначення продукції з іншої сфери діяльності, інакше кажучи, плагіату, крадіжці назви видання реєструють свої назви як товарні знаки.

Заголовок журналістського матеріалу є невід'ємною частиною публікації. Перше, на що наштовхується читач – це назва матеріалу. Дослідження психологів показують, що майже 80 % читачів приділяють увагу тільки заголовкам. Відповідно до ст. 9 Закону України "Про авторське право і суміжні права" частина твору (включаючи його оригінальну назву), яка може використовуватись самостійно, є об'єктом авторського права.

Охорона назви літературного твору або телепередачі випливають з її оригінальності. Дослідник цієї проблематики В. Іонас так говорить про назви, які не відрізняються оригінальністю: "Автор назви, що складається зі звичайних слів, які широко використовуються в загальному вжитку, має право на її недоторканність, але подальше використання цієї назви іншими особами не буде порушенням авторського права" [8, 44–45].

Велика роль сьогодні в засобах масової інформації відводиться рекламі. Як писав В. Маяковський: "Реклама – промислова, торговельна агітація. Жодна, навіть найправильніша справа не рухається без реклами… Реклама – це ім'я речі. Як добрий художник створює собі ім'я, так створює собі ім'я і річ" [9, 18].

Ст. 4 Закону України "Про рекламу" від 3 червня 1996 р. із змінами від 11 червня 2003 р. встановлює, що реклама може повністю або частково бути об'єктом авторського права і суміжних прав. У такому випадку авторські й суміжні права підлягають охороні відповідно до законодавства [10].

Неабияких масштабів набули порушення авторських прав під час підготовки рекламних роликів. Основними інструментами порушників стають музика й текст як окремі частини творів. У радіорекламі музика виконує особливі функції – від фону до мелодії джингла (рекламної пісні). Кілька тактів спеціально написаної музики ідентифікують продукт і відіграють роль своєрідного логотипа. Але написання оригінальних музичних композицій можуть собі дозволити не всі рекламодавці, а тому виробники реклами нещадно експлуатують уже відомі музичні хіти. Переробка чи так зване "переспівування" музичних творів також потребує дозволу автора тексту або музики. Гірша ситуація з образами для радіороликів, які запозичують переважно з народної творчості, художньої літератури, кінофільмів тощо. Прийоми їх використання різні – від повного залучення тексту твору до запозичення лише однієї фрази з відомого фільму. Нині дуже популярним є використання в роликах кадрів чи відомих діалогів із кінофільмів.

З усього вищесказаного випливає, що для теле й радіостанцій створення комерційних передач є важливим джерелом прибутків. Але саме засоби масової інформації, які були виробниками рекла ми, несуть усю відповідальність у разі порушення ними авторських прав.

ЗМІ здебільшого є результатом творчої праці певного колективу, тому важко визначити конкретну особу, за якою було б можливо закріпити авторське право на цей результат. Якщо його закріпити за всіма особами, що брали участь у створенні певного мас-медіа, то це спричинило б додаткові складнощі, пов'язані з прийняттям рішень про його використання.

Суб'єктами авторського права в засобах масової інформації є особи, яким належить суб'єктивне авторське право на твір, яке виникає внаслідок створення твору, успадкування чи передання авторських прав за договором. Основними суб'єктами права інтелектуальної власності є автори, співавтори, спадкоємці, правонаступники, видавці.

Представляти інтереси власників авторських прав можуть організації колективного управління правами (ОКУ). Організації з колективного управління майновими правами авторів є продуктом еволюції авторськоправових відносин. "Колективне управління майновими правами авторів існує тоді, коли автори не в змозі самостійно прослідкувати за використанням їхніх творів" [11, 11].

Звичайно, що одним з найважливіших суб'єктів інтелектуальної власності в ЗМІ є автор, тобто особа, яка створила твір. Саме йому належить первинне авторське право на твір, яке складається з майнових та немайнових прав. Немайнове право автора на твір полягає у його праві на ім'я, псевдонім тощо, є невідчужуваним правом і не може бути переданим іншим особам. Майнові права полягають у праві на відтворення, розповсюдження, публічний показ, публічне виконання, публічне сповіщення тощо, та їх можуть передати іншим особам й організаціям. Авторами в масмедіа є професійні журналісти, автори, що співпрацюють з редакціями ЗМІ, фотографи, оператори, режисери та інші особи.

Авторське право на один твір може належати одночасно кільком особам – співавторам. Відповідно до ст. 13 Закону України "Про авторське право і суміжні права" авторське право на твір, створений спільно творчою працею двох або більше осіб (співавторство), належить співавторам незалежно від того, чи утворює такий твір одне нерозривне ціле або складається із частин, кожна з яких має самостійне значення. "Співавторство – це факт створення твору в результаті спільної праці двох або більше осіб. Однак говорити про співавторство можна тільки, якщо внаслідок співпраці авторів було створено твір. У разі, коли ця співпраця не закінчилася появою нового твору, факту співавторства немає" [5, 104].

Безсумнівно, будь-який засіб масової інформації є спільною творчою працею великої групи людей. Чи можна на цій підставі вважати авторів усіх творів, що ввійшли до складу такого мас-медіа, співавторами? Очевидно, що незважаючи на зазначену обставину, у цій ситуації співавторства немає, тому що зазначених ознак недостатньо для визнання співавторства. Зокрема, дослідники виділяють такі необхідні умови співавторства:

– створено єдиний колективний твір;

– твір створений спільною творчою працею кількох осіб;

– між творцями засобу масової інформації існує угода про виникнення співавторства.

Важливо також пам'ятати, що особи, які сприяли автору при створенні твору лише технічним, організаційним, матеріальним або іншим чином співавторами не визнаються. Тобто особи, які виконували технічну роботу з підготовки видання, наприклад, друкарки, креслярі, стенографи та ін. не визначаються як співавтори.

Авторами або співавторами не є також особи, що організовують роботу зі створення творів, які входять у складний об'єкт як елемент, тобто: продюсери, видавці періодичних друкованих видань і енциклопедій тощо. Особи, які підтримали видання у матеріальному плані – меценати та спонсори – теж не належать до співавторів твору. Визначення співавторів у журналістських матеріалах залежить також і від жанру та специфіки створення певного твору.

Так, досить поширеним у періодичних виданнях є діалогічний за формою жанр бесіди, де, крім ведучого-журналіста, беруть участь кілька співрозмовників. Іноді бесіду ототожнюють з інтерв'ю, що не зовсім правильно, оскільки під час інтерв'ю журналіст здебільшого формулює запитання, а в бесіді він є рівноправним учасником комунікативного акту – творцем змісту майбутнього твору. Характерною рисою бесіди є поєднання творчості журналіста з творчістю учасників діалогу. Присутність учасників бесіди в одному місці в один час сьогодні є необов'язковою. Частіше редакція замовляє авторам, які мають дві абсолютно різні позиції на певну тему, написати матеріали. Завдання журналіста полягає в організації матеріалу для правильного його сприйняття читачами, у визначенні задуму, наданні йому оригінальної форми та спрямованості. За таких умов визнання журналіста співавтором бесіди є повністю виправданим.

Такий журналістський матеріал, як наукова стаття, є, з одного боку, проявом індивідуальної творчості вченого, а з іншого – службовим твором, який виконується науковцем відповідно до завдання науководослідної організації або інституту. Дозвіл на опублікування монографій чи наукових статей має надати заклад, в якому ці наукові праці апробовані. Така ситуація інколи унеможливлює отримання автором гонорару за публікацію та обмежує його майнові права. Трапляється інколи така ситуація, що дослідник передає матеріали професійному журналістові для написання статті. У такому випадку авторським правом охороняється не зібраний матеріал – зміст публікації, а форма його викладу, в чому і полягає робота журналіста.

Досі викликає певні суперечки питання про співавторство редактора. Безумовно, редагування – важлива і невід'ємна частина процесу створення засобу масової інформації. Основна мета редагування – це удосконалення мас-медіа, прагнення до бездоганної форми матеріалів, їхнього відмінного звучання, що не завжди досягається при роботі автора над твором. У процесі редагування редактор може підказати авторові, що варто внести у твір новий образ, описати якунебудь цікаву подію тощо або зробити це власноруч.

Тут важливим є такий момент, як "вихід редактора за межі своїх обов'язків" [12, 76–77]. Тобто редактор жодних кардинальних змін без згоди автора вносити у текст не може. Крім того, такі зміни здійснюються редактором відповідно до службових обов'язків, а не за заздалегідь обумовленою з автором і належним чином оформленою угодою про співавторство. Таким чином, творчий процес редагування ґрунтується не на принципах співавторства, а на обов'язкових правилах. Якщо автор обирає співавтора, то в процесі редагування видавництво самостійно призначає редактора. Тим часом для визнання співавторства необхідний не тільки творчий внесок у твір, а й взаємна згода про спільну роботу над твором.

Важливим суб'єктом авторського права є також видавець. Цей суб'єкт фігурує не тільки в сфері періодичної преси – він важливий і для авторського права в цілому. Історично авторське право виникло як видавниче право, тобто спочатку авторське право з'явилося для захисту прав саме видавців, а не самих авторів.

Порівняно з правами авторів, права видавця мають істотну специфіку. Закон закріплює за видавцями не авторські, а так звані "виключні права на використання твору". Отож, видавець має три особистих немайнових права: право вказувати своє найменування при використанні такого твору й вимагати такого зазначення, право на захист репутації й право на оприлюднення, включаючи відкликання. Що стосується майнових прав, то більшість фахівців авторського права саме до них зводять виключні права видавця на використання твору.

Нині видавцям під час своєї діяльності постійно доводиться мати справу з різними фізичними та юридичними особами, стосунки з якими регулюються різноманітними договорами, укладеними, як правило, у письмовій формі. "Договір у цьому контексті можна визначити як добровільну угоду між двома чи більше сторонами щодо прав та обов'язків кожної з них на період виконання певного обсягу роботи" [13, 78].

У видавничій практиці всі види договорів можна умовна поділити на два блоки: видавничі та виробничі.

До видавничих договорів належать такі:

– з автором на створення твору;

– з автором або власником авторських прав на використання твору;

– про ліцензію на переклад і видання твору іноземного автора;

– про ліцензію на репринтне (фототипне) видання мовою оригіналу;

– про ліцензію на спільне видання;

– на позаштатне редагування;

– на виготовлення художнього оформлення.

До виробничих належать такі договори:

– з поліграфічним підприємством на випуск поліграфічної продукції;

– на випуск твору, що видається коштом автора або спонсора;

– на реалізацію видавничої продукції.

Для засобів масової інформації дуже важливе значення мають авторські договори, які є різновидом цивільно-правових договорів. Під авторським договором мається на увазі угода сторін, згідно з якою автор передає чи зобов'язується передати свої права на використання твору в межах і на умовах, узгоджених сторонами.

Договір вважається укладеним, якщо в ньому обговорені основні умови: зазначені майнові права, що передаються, термін дії договору та розмір авторської винагороди.

Оскільки, як уже було зазначено вище, авторський договір є різновидом цивільно-правового договору, то порядок його укладання визначається загальними принципами цивільного права. Основний принцип – свобода договору. Цей принцип полягає в тому, що громадяни та організації вільні в тому, укладати їм договір чи ні, а якщо укладати – то де та на яких умовах. Сторони можуть укласти договір, який складається з елементів різних договорів, але при цьому до елементів авторського договору мають застосовуватися норми авторського права.

За правилами, авторські договори мають укладатися в письмовій формі. Але українське законодавство робить виняток, дозволяючи укладання договору на опублікування твору в періодичній пресі в усній формі. Це положення зумовлене оперативністю подання й опублікування матеріалів у ЗМІ. У той же час у разі невиплати авторської винагороди чи неправомірного використання авторського твору укладення усного договору суттєво ускладнює доведення факту існування такого договору між редакцією та автором.

Незважаючи на явну розмаїтість авторських договорів і наявність певної специфіки для кожної окремої редакції, у цілому структура та зміст подібних договорів складаються з таких розділів:

– преамбула;

– предмет договору;

– права та обов'язки сторін;

– порядок розрахунків;

– відповідальність сторін;

– обставини непереборної дії;

– термін дії договору;

– умови дострокового припинення договору;

– спори за договором;

– юридичні адреси сторін.

Розглянемо окремо кожну частину структури авторського договору. Так, у преамбулі зазначаються офіційні назви сторін та повні прізвища, ім'я, по-батькові тих відповідальних осіб, які підписують договір. З видавничого боку – це директор або головний редактор. Крім того, зазначаються також дата й місце укладання договору, що має велике значення при співпраці з іноземцями. Оскільки від цього залежить, за законодавством якої країни розглядатимуться спірні моменти.

Предмет договору може бути різним: замовлення автору написання конкретного твору, надання редакції виключного або не виключного права на видання й подальше розпорядження твором на свій розсуд та ін. У цій частині договору чітко зазначаються основні атрибути твору: автор, назва, обсяг твору, мова.

Права та обов'язки сторін договору мають бути ретельно обговорені напередодні складання договору. Для автора визначається конкретний термін, у який потрібно здати видавництву увесь комплект рукопису, що передбачає наявність всіх його частин: таблиць, ілюстративного матеріалу, додатків, змісту, підписаних автором. М. Тимошик наводить приклади з практики, коли відсутність однієї з частин чи тривіальна обіцянка автора "донесу згодом" негативно позначалися на термінах проходження рукопису етапами редакційної підготовки, а нерідко – й виходу в світ.

Крім того, в авторському договорі важливо обумовити, в якій формі подається рукопис, оскільки необхідно перевірити електронні носії на можливі вади, сумісність мов кодування комп'ютерних систем автора і видавця.

Якщо твір створюється кількома авторами, в договорі варто передбачити обов'язкове підписання рукопису всіма авторами й чітко зазначити частини, написані кожним автором окремо.

До обов'язків автора може належати також здійснення коректур твору відповідно до погоджених термінів та визначення обсягу авторських правок на перших етапах верстки, що, зазвичай, не перевищує 10 відсотків. Цей пункт договору важливий тим, що іноді автори так захоплюються процесом правки, внесенням доповнень у текст, що це жодним чином не сприяє дотриманню графіка проходження роботи в редакції. У випадку крайньої потреби додаткових виправлень і вставок, у договорі слід зазначити, що вартість таких понаднормових правок оплачує сам автор.

Що стосується зобов'язань видавця перед автором, які теж вносять у договір, то це насамперед термін випуску твору в світ. Цей термін видавці, як правило, намагаються розтягнути на якомога більший час, аби убезпечити себе від непередбачених затримок у процесі редакційно-видавничої роботи над твором.

Права сторін в авторському договорі полягають у праві видавництва чи редакції відхилити твір через його непридатність до видання з точки зору змісту й структури, якщо це виявиться в процесі редакційної підготовки або внутрішнього чи зовнішнього рецензування. Видавництво також має право розірвати договір з автором у таких випадках: якщо автор не подав твір у визначений договором термін, якщо суд виявить несумлінність автора у виконанні замовленої роботи (мається на увазі плагіат чи компіляція).

Розірвати підписаний договір має право й автор у випадку, якщо твір не вийде в світ в установлений авторським договором термін. Автор також має право після втрати договором чинності відмовитися від перевидання твору й далі розпоряджатися ним на свій розсуд.

Такий розділ авторського договору як порядок розрахунків, є дуже важливим і має бути ретельно продуманим, оскільки йдеться про величину гонорару та терміни його виплати. Нині питання про ставки гонорарів визначається за домовленістю сторін, на відміну від часів Радянського Союзу, коли Міністерство культури кожної союзної республіки розробляло спеціальні документи щодо ставок авторського гонорару, а також оплати створення й відтворення друком ілюстрацій, таблиць, заставок тощо. Ці документи регламентували оплату в конкретній сумі буквально кожного виду літературних робіт.

Зазначені в договорах терміни оплати можуть бути різними. Найбільш поширеними є аванс під час підписання договору, акордна сума після надання рукопису видавництву (редакції) та певна сума після підписання твору в світ.

У розділі договору про відповідальність сторони фіксують ступінь своєї відповідальності у випадку порушення якогось із пунктів домовленості. Відповідно до законодавства України, сторона, яка не виконала зобов'язань за авторським договором або виконала їх неналежним чином, зобов'язується матеріально відшкодувати збитки.

Щодо обставин непереборної дії, то цей розділ договору "є свідченням цивілізованого підходу двох сторін до тих обставин, через які сторони можуть не виконати обумовлені зобов'язання, за що вони не понесуть відповідальність" [13, 81]. Термін "обставини непереборної дії" часом у договорах замінюється на "форсмажорні обставини", до яких належать пожежі, землетруси, інші серйозні природні стихійні лиха, а також воєнні дії будьякого роду, що відбуваються після підписання договору, й можуть істотно вплинути на спроможність сторін виконувати їхні зобов'язання за цим договором.

Видавець завжди хоче подовжити термін дії договору, але якщо цей термін взагалі в договорі не зазначений, то автор має право розірвати угоду через п'ять років. Спори за договором вирішуються за законодавством тієї країни, на території якої підписано договір.

Такий пункт, як юридичні адреси сторін, є обов'язковим для будь-якого договору. Саме тут зазначається місцезнаходження партнерів, усі банківські реквізити, за якими здійснюватимуться платіжні операції. Точність і повнота таких записів важливі насамперед для бухгалтерських служб.

Підписують договір ті особи, прізвища яких зазначені на початку документа. До їхніх підписів прикладаються відповідні печатки, без чого документи вважаються недійсними. Договори складаються, як правило, у двох примірниках державною мовою.

Таким чином, від розв'язання проблеми створення ефективної системи охорони інтелектуальної власності залежить міцність фундаменту для інноваційної моделі розвитку України, її модернізації, підвищення конкурентоспроможності в світовій соціально-економічній системі. А від цього, у свою чергу, – перспективи створення робочих місць у нових галузях, які визначають обличчя світової економіки ХХІ ст. – економіки, що ґрунтується на знаннях. Це і є питанням створення цивілізованого ринкового середовища, де і підприємці, і споживачі були б надійно захищені від недобросовісної конкуренції, пов'язаної з неправомірним використанням об'єктів інтелектуальної власності, виробництвом фальсифікованих товарів [14].

На думку експертів, пануюча в Україні зневага до охорони прав інтелектуальної власності, відсутність належного інформаційного забезпечення в цій галузі перешкоджають створенню у суспільстві ефективної системи охорони інтелектуальної власності. Сьогодні піратство, плагіат, підробка та зміна інформації не викликають у більшої частини суспільства відчуття відповідальності, породжуючи феномен впевненого відчуття безкарності.

І тому завдання засобів масової інформації полягає в пропагуванні інтелектуальної власності, необхідності її захисту, роз'ясненні громадянам України всіх можливих наслідків несанкціонованого використання чужого. Інтелектуальну власність потрібно рекламувати не лише на словах, а й перш за все досягнути в суспільстві необхідного рівня поваги до неї, реалізовувати це на практиці. Інакше українське суспільство ніколи не стане суспільством знань.

Нині зміни в сфері технологій, законодавства і змісті ЗМІ спонукають журналістів переглянути свої позиції щодо інтелектуальної власності як на національному, так і на міжнародному рівнях. Широкі й добре забезпечені права інтелектуальної власності є показником якісного рівня засобів масової інформації. Журналістика – суть вільної преси. Надійна охорона прав інтелектуальної власності журналістів, незалежно від того, які соціальні, політичні й культурні умови переважають у країні, допомагає забезпечити цілісність засобів масової інформації, а отже, довіру до них з боку публіки.

---

1. Підопригора О. Авторське право і суміжні права // Цивільне право: Навч. посіб. для студ. юридичних вузів і ф-тів. – К.: Юрінформ, 1996.
2. Інтелектуальна власність: Слов.-довід. / За заг. ред. О. Святоцького: У 2-х т.: Т. 1. Авторське право і суміжні права / За ред. О. Святоцького, В. Дроб'язка. – К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2000. – 356 с.
3. Інтелектуальна власність / Матеріал з Вікіпедії – вільної енциклопедії. – http://uk.wikipedia.org/wiki.
4. Цибульов П., Чеботарьов В. Популярно про інтелектуальну власність: абетка. – К.: ТОВ "Альфа-ПІК", 2004. – 56 с.
5. Афанасьєва К. Авторське право: Практ. по-сіб. – К.: Атіка, 2006. – 224 с.
6. Афанасьєва К. Охорона прав на фотографічні твори: історична ретроспектива // Інтелектуальна власність. – 2006. – № 11. – С. 12–14.
7.Про авторське право і суміжні права: Закон України, 23 груд. 1993 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 43. – С. 27; 2002. – № 35 – С. 271; 2003. – № 13. – С. 11.
8.Ионас В. Произведения творчества в граж-данском праве. – М., 1972. – С. 44–45.
9.Гуревич С. Номер газеты. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1977. – 48 с.
10.Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про рекламу" від 29 листоп. 2002 р. // Урядовий кур'єр. – 2003. – 24 верес.
11. Дроб'язко В. Основні сфери і типові форми колективного управління авторським правом і суміжними правами // Інтелектуальна власність. – 2006. – № 7. – С. 11.
12. Різун В. Літературне редагування. – К., 1996. – С. 76–77.
13. Тимошик М. Договори у видавничій спра-ві // Друкарство. – 2002. – № 3. – С. 78–81.
14. Сиденко В. Охорона інтелектуальної влас-ності в Україні: проблеми і розв'язання // Дзерка-ло тижня. – 2001. – № 43. – 3–9 листоп.