Ласкаво просимо

к. філол. н.
УДК 261.7

У статті на архівних документах та публікаціях у газеті "Краківські вісті", зокрема "Св. Письмо під літературним поглядом", викладено міркування Г. Костельника про походження, естетичний рівень, мовний характер та ідеологічні засади Книги Книг.

Ключові слова: Г. Костельник, святе письмо, Біблія, церква.

The article is base on the on archival documents and the article "Holy Scripture in Literary View", published in the newspaper Krakow News, is set out Gavril Costelnic thoughts about origin, aesthetic level, linguistic features and ideological base of the Bible.

Key words: Н. Kostel'nik, sainted letter, Bible, church.

Маючи блискучий філологічний дар та вишкіл, Гавриїл Костельник безперешкодно занурювався у літературну сферу не тільки своїх сучасників, а й старозавітних книг, які вважалися непомильними й канонічними. Однак він мав сміливість доводити, що з мовно-літературного погляду між стародав-німи та новозавітними святими книгами існують великі розбіжності й невідповідності. "Автори старозавітних святих книг, – вважає теолог, – були письменниками, поетами та істориками, що не тільки самі писали, але, звичайно, й інших навчали читати та писати" [1]. Тим паче, що ті талановиті люди репре-зентують різні епохи зі своїми усталеними стандартами. Часові межі, нетрадиційні підходи, смаки, прийняті норми були причинами тих строкатих розходжень, які належить сприймати такими як вони є.

Із позицій примітивних поглядів на Святе Письмо тоді, в незапам'ятні часи, сформувалась думка, що пророки, укладачі Книги Книг, не були фахівцями, майстрами слова, однак – талановитими людьми, які мали харизматичний дар передбачати майбутнє, відкривати таємниці, творити чуда. Попри все інше, пророки були вчителями та оборонцями старозавітної віри й опікалися долею свого народу, його майбутнім. Довкола них гуртувалися "пророчі" учні. Отже, існували "пророчі" школи, де, як у середньовічних монастирях, навчали не тільки релігійних канонів, а й письма, щоб підготувати собі гідну зміну.

Релігія, опорою якої були святі книги від Мойсея, не змогли б розвиватися успішно без шкіл, талановитих мислителів та нової літературної генерації. Від часів пророка Єлисея Святе Письмо зафіксувало 50 "пророчих синів", тобто учнів, що здобували знання. Наприклад, тільки в одному Єрихоні навчалася солідна кількість таких фахівців. Отже, про-роки як "пророчі сини" в ті часи (IX–VIII ст. до Христа) були таким масовим явищем, як, скажімо, у наші дні чорноризці.

На ту добу припадає поява й розквіт різних літературних жанрів у святих книгах. Це – римована проза, комбіновані віршові розміри (яких налічувалося тисяча і п'ять). У тих віршах описувалися породи дерев, починаючи від кедра, що росте на Ливані, ісопу, що в'ється по стіні. Значне місце відведено й описові різновидних птахів, зміїв та риб. На жаль, як пише Г. Костельник, все те запропастилося назавжди, оскільки в ізраїльському народі не було охочих продовжувати ту природничу тему літератури. Пізніше оспівуванням флори й фауни зайнялися та прославилися тим ремес-лом греки. З чотирьох книг Святого Письма, що приписуються Соломонові, як вважає Г. Костельник, щонайбільше одна належить йому – це притчі релігійно-моралізаторського змісту та форми.

Така теза наведена протопресвітером на доказ того, що серед євреїв не дуже-то дбали, аби зберегти літературні пам'ятки. На наше переконання, вона не є аргументом. Знаємо ж бо, що саме єврейський народ пильнує і береже все, що пропахло минувшиною. А щодо втраченого, то воно, без сумніву, нищилось у полум'ї загарбницьких воєн та дикунами.

Певна нелогічність вклинилась у роздуми цього типу, коли теолог констатує, що за пе-ріод тривалістю в тисячу років (від Соломона до народження Ісуса Христа) євреї мали багато писемних шедеврів, але зосталося, мовляв, тільки те, що ввійшло до Святого Письма.

Застерігає теолог, що в період творення Книги Книг існувала сувора цензура, яка скрупульозно відбирала літературну продукцію з огляду на її естетичну вартість. На-приклад, "Пісня Пісень", якби не її висока майстерність, зважаючи на наявність у ній еротичних моментів, навряд чи потрапила б до Святого Письма. Отже, все фіксувалося й зберігалося досить дбайливо.

Отже, як вважає Г. Костельник, старозавітні святі книги – це вибрані, класичні книги, хоч з літературного погляду стоять не дуже високо. У них простежується літера-турне змагання, що полягало в досконалості твору, доведенні до літературної фінезії, яка була запорукою літературного таланту авто-рів. Тільки за таких умов могло статися, що, наприклад, псалми залишились взірцем ре-лігійної поезії навіки, а "Пісня Пісень" – вершиною еротичних віршів. Простежуючи таку практику відбору книжкової продукції, хочемо вдатись до аналогій, що траплялися на просторах перського регіону, коли поета-переможця нагороджували лавровим вінком не члени журі, а простий народ, присутній на величезних майданах, де проходило змагання між претендентами на звання лауреата.

"Великі пророки: Ісаїя, Єремія та Езекіїл, – вважає Г. Костельник, – це водночас великі поети. Книга Йова – це релігійний епос, що хоче пояснити значення терпіння в людському житті" [1].

Як блискучий знавець релігійного епосу, Г. Костельник розрізняє в Святому Письмі історичні, дидактичні та пророчі книги, на-голошуючи, що всі вони навіяні поезією і тому їм властива поетична форма так званого пара-лелізму. Це, на думку теолога, стилістична фігура в поетиці, що полягає в паралельному зіставленні двох явищ із різних сфер життя. Найчастіше використовується в усній народ-ній творчості. Кожна думка в них оформлена короткими реченнями і повторюється іншими словами. Біблійний паралелізм заступає поетичну ритміку й водночас є поетичним плеоназмом. Наприклад, відоме прислів'я "Хто під іншим яму копає, сам до неї впаде" походить з притч Соломона. Та воно має там ще свій паралелістичний додаток: "Хто чужий пліт розбирає, того гадюка вкусить" [1].

Як блискучий мовознавець і стиліст, Г. Костельник віддавав перевагу лаконічному висловлюванню думок. Однак надмірне багатослів'я, стилістичні звороти мови з однозначними словами, які нібито зайві, насправді він розглядає як компоненти худож-нього засобу. Наприклад, із Книги приповіс-тей Соломонових: "Милість та правда нехай не залишать тебе, – прив'яжи їх до шиї своєї, напиши їх на таблиці серця свого, – і знайдеш ти ласку та добру премудрість в очах Бога й людини! Надійся на Господа всім своїм серцем, а на розум свій не покладайся!" [5, 635].

Історичні біблійні книги: Рут, Юдит, Товит та Естер мають форму новели. Таку ж новелістичну форму має й пророча книга Йони. Це новела про самого пророка Йону. В основі новели, як вважає дослідник Біблії, лежить якась незвичайна подія, а герой розкривається передусім у моральному плані. Наприклад, новела "Непослух Йони й кара за нього", що є блискучим взірцем цього літера-турного жанру, кращих конкурентів у Святому Письмі немає.

Суто історичні книги Старого заповіту теж написані майстерно. Найкраща з них – перша книга про Макавеїв, яку євреї не долучили до свого канону Святого Письма через її запізніле надходження. Але поетична майстерність її не залишилась без мистецької уваги Костель-ника-поета, філософа-мислителя, про яку за-лишив він щонайкращі естетичні оцінки у низці рукописних праць, зокрема в багатогранній "Логіці".

Завдяки своїм літературним прикметам старозавітні біблійні книги посіли б своє місце у світовій літературі навіть тоді, якби в них не було Божих мотивів.

Нічого спільного з ними не мають новозавітні біблійні книги. Адже автори новоза-вітних святих книг не були письменниками. Вони писали тільки з необхідності на зразок того, як малоосвічена людина пише додому листи. Виняток між тими авторами становить апостол Павло, який, завдяки своїй широкій освіті й уродженому талантові, мав усі дані, щоб писати, як майстер пера. Він писав тільки Листи, появі яких сприяли реальні умови. Ті листи, як вважає Г. Костельник, унікат у світовій літературі під теологічним та психо-логічним поглядом, однак Павло зовсім не зважав на літературне викінчення. Тому під цим кутом зору його листи не відзначаються довершеністю.

Лука, автор Євангелія і Діянь Апостольських, у літературному плані стоїть вище Мар-ка і Матвія і, певно, писав свої твори власно-ручно, на відміну від Йоана, який мав доброго писаря, котрому диктував своє святе тво-ріння. Хоч це і може бути здогадом автора, але не безпідставним.

Натомість Павло вмів управно писати, роз-мовляв із дитинства грецькою мовою. Як вва-жає Г. Костельник, Павло лише окремі свої Листи писав сам. Інші – диктував писареві. Про це є згадки самого Павла. Можна допус-кати, що так чинили й інші автори новозавітних святих книг. Матвій та Іван були простими людьми, грецькою мовою не вміли ні писа-ти, ні розмовляти. З Євангелія Марка вихо-дить, що й він не мав письменницьких нави-чок. Ті люди взялись за перо аж тоді, коли їх як апостолів нової віри саме життя спонукало до того. Йова пізніше за всіх написав своє Євангеліє і мав досвідченого писаря. Всі новозавітні святі книги, на думку Г. Костельника, написані грецькою (геленістичною) мовою, бо це була тоді загальна книжна мова в Римській імперії. Виходячи з цього, можна допускати, що Матвій написав своє Євангеліє по-арамейськи, як розмовляли тоді в Палестині євреї. Але зберігся тільки грецький переклад його книги. Тим паче, що для авторів новозавітних святих книг, які виховувалися в Палестині, та мова була чужою. А писали вони лише з намі-ром засвідчити життєпис та діяння Ісуса Христа, а не якийсь конкретний літературний твір.

Звідси Г. Костельник доходить висновку: новозавітні святі книги з літературного погляду стоять надто низько. "Нема в них ніяких мовних прикрас, ні навіть "стилістичного ви-кінчення": речення в'яжуться найпростішим способом – без усякої міри та психологічної гри. Автори мають свій стиль. Матвій завжди пише "і ось", Марко "і зараз". Хоч на одному місці сходяться різні "він" або "той", євангельські автори не згадують особи виразно, а кажуть тільки "він", або "той". Христа рідко де називають по імені, звичайно, кажуть "він" або "той". А це не раз доводить до неясности" [1].

Дослідник вважає, що найоригінальніше написано Євангеліє від Марка. Є свідчення, що Марко писав, нібито наміряючись допов-нити Матвія. Але, як твердять критики, Євангеліє Марка було написано раніше за твір Матвія.

Ось приклад з Марка: "Христос чудесно уздоровив прокаженого, заповідаючи йому, аби той пішов і показав себе священикам, які видавали посвідчення про стан колись хворої людини, що одужала. І йому наказав: "Гляди, – не оповідай нічого нікому". А далі йде речення: "А він, вийшовши, став багато оповідати й говорити про подію, так що Він не міг явно ввійти вже до міста, але перебував віддалік по самітних місцях. І сходилися звідусюди до Нього" [Марко, 1, 45].

Дослідник святого Письма намагається з'ясувати, хто ж це "Він"? Окремі переклада-чі першу половину цього речення пов'язують з прокаженим, другу – з Христом. Інші ціле речення адресують хворому, а ще інші – Христові. Останнє припущення, як вважає теолог, найбільш правдоподібне.

Історія засвідчила, що поганські грецькі книжники насміхалися з християнських Євангелій саме через їх примітивне літературне опрацювання.

Якщо б не Божий елемент у новозавітних святих книгах, то вони безслідно б пропали вже в І ст., коли появилися. "Сила новозавітних святих книг у їх божественному зміс-ті, – доводить Г. Костельник, – а не в літера-турному опрацюванні і формі. Дивно повело Боже Провидіння долю Святого Письма! Старозавітне, тільки початкове Боже об'явлення появилось у гарній літературній одежі, а но-возавітне, те повне, Боже об'явлення висту-пило без усяких людських прикрас. Та воно саме так і мусило статися не тільки в історичних притчах, а також і в планових, божих. До Христа спершу пристали тільки прості люди, а книжники відкинули Його. Отже, і перше письмове свідоцтво могли скласти Христові тільки прості люди з Його оточення. І так "останні стали першими", бо ніяка книжка не осягла в людстві тієї слави, що Євангелія" [1].

А це й було найцінніше і найдорожче для Христової віри. Примітивно написані Євангелія є вічним свідоцтвом про те, що Христова віра не походить з людської мудрості, ні з якоїсь школи, ні з людської геніальності, але від Бога. Тільки Павло мав дані для того, щоб видумати якусь таку парадоксальну, все-таки найглибшу і найправдивішу релігію, як хрис-тиянська. Однак із історії аж надто ясно, що він уже застав Христову віру, а не видумав її сам.

Із простонародного духу і стилю Євангелій ясно, що церква справді зберігала Святе Письмо непорушним. Але найважливіше те, що з того примітивізму Євангелій краще, вираз-ніше та певніше виходить Боже слово і Боже діло. "Гарно удержаний город звертає наші думки більше до господаря того городу, ніж до Бога, – зазначає Г. Костельник, – тому що в такому городі вибивається людське старання. А природа, хоч у ній нема такого ідеального порядку, як у добре доглянутому городі, звертає наші думки до Бога. Святі книги Ста-рого Завіту, наче город, а святі книги Нового Завіту, наче сама природа. Там багато людського старання, тут тільки те, що Боже, а людського старання не видно" [1].

Зрозуміло, що добрий переклад повинен не тільки передати зміст оригіналу, а й зберегти його літературний характер і стиль. У цьому випадку старозавітні святі книги перекладач повинен підтягнути до літературного викінчення, а в новозавітних – зберегти їх природ-ний характер. Такої точки зору пізніші перекладачі Біблії не дотримувалися. Тому й новозавітні святі книги підтягали до літературного викінчення, вигладжуючи та прикрашаючи оригінальний текст, як тільки можна. А це так само, якби якусь селянку перебрати на па-ні з капелюхом, що є результатом відсутності доброї школи, доброї освіти, доброго культурного виховання. "Щоб тому запобігти, – вважав М. Грушевський, – почали заводити школи, перекладати книги церковні, Святе Письмо і всякі інші "на просту посполиту мову, як вони її називали – себто народну, якою сам народ говорить. Почали тою мовою складати вірші церковні, побожні і світські, комедії театральні і всякі книжки" [6, 19].

З усіх різномовних перекладів Святого Письма наш церковнослов'янський найближ-чий до грецького оригіналу. Ті старовинні пе-рекладачі постановили собі штучно накинути старій слов'янській мові всі закономірності грецької мови та слово в слово перекладати оригінальний текст. Таким способом вони повністю зберегли й примітивний літературний характер оригіналу. А знаємо з досвіду, що та простота Євангелій при читанні в церкві не тільки не разить, а й має свій спеціальний чар. "Царство небесне, – пише Г. Костельник в однойменній статті, – се квінтесенція Христової науки, квінтесенція Євангелія, ціль Христового післанництва, воплочення й відкуплення, заголовок – емблєм Нового Завіту" [3, 161].

Коментуючи тези Нового Заповіту з приводу терпіння, джерел зла, теолог зауважує: 1. Є два боги – добрий і злий, а всяке зло походить від злого бога; 2. Бог – один, одначе він з одного боку в одній своїй фазі злий, деструктивний; 3. Побіч Бога існує вічна й несотворенна матерія, недосконала із своєї природи, тому вона не може прийняти в себе всієї Божої доброти, отже, властива матерія є джерелом усього зла; 4. Джерелом усього зла є індиві-дуальний бунт, завдяки якому розвинулися з Божої нездиференційованої істоти (з нірвани) індивідуальні істоти; 5. Бог при сотворенні не міг обійтись без допущення зла, бо зло – це недостача, а Бог не міг створеним істотам передати всієї своєї досконалості; 6. Джерелом усякого зла є первородний гріх, бо якби не той гріх перших людей, то зла взагалі не було б на світі [4]. Водночас Г. Костельник критично ста-виться до окремих коментарів Книги Книг та-кого авторитета, як св. Августин: "Але також і на основі св. Письма наука св. Августина виходить однобічна, незгармонізована із усіма даними, що їх св. Письмо висуває. За св. Письмом, первородний гріх має свою первопричину в упадку одної групи ангелів як перших людей. Отже зло було в світі вже перед первородним гріхом... Св. Августин справді хоч і числився з тими даними св. Письма, але все-таки не розвинув їх систематично. Якби він був розвинув їх логіку до кінця, то був би переконався, що первородний гріх не може бути причиною всякого зла в світі. Джерельна причина зла мусить входити в саму природу світу, мусить бути процесом, що його сам Творець обдумав і звів у свій план природи світу" [4].

Старозавітна книга про багатостраждального Йова присвячена проблемі зла й терпіння. Товариші Йова обминають той погляд, що терпіти доводиться людям, мовляв, тільки за гріхи, що Бог зсилає. Отже, Йов доходить ви-сновку, що Бог зсилає терпіння на людей також і тому, щоб випробувати їх віру... Коли Бог через терпіння діймає й невинних людей, то ясно, що зло мусить входити в саму систему природи світу – хоч така система є для нас великою загадкою. Тому Йов і каже: "Більш дивні ті речі, ніж я міг би їх збагнути й зрозуміти" (42, 3); "Невже той, що веде спір із Всемогутнім, учити буде Його?" (39, 35).

Виходить, як вважає теолог, що Августин мимоволі спричинив своїми висновками гострі суперечності та зіткнення полярних поглядів щодо Св. Письма, однак не безпосе-редньо, оскільки він не суперечить Св. Письму, а посередньо, оскільки одні свідчення Книги Книг він аналізує надто детально, а інші – замовчує.

Про природне походження зла й терпіння досить чітко висловився сам Ісус Христос у розмові зі слугами, коли перед Пасхою в'їжджав до Єрусалиму, мовляв, терпіння і смерть – це кінцевий природний процес для переходу на вищий ступінь буття.

Поруч з іншими теологічними та літерату-рознавчими дослідженнями Г. Костельник залишив у спадок глибокі наукові розвідки про переклад святих книг та молитов україн-ською мовою. Це – "Наша церковна мова" ("Діло", 1929), "Думка і наука Церкви в питаннях літургічної мови" ("Нова Зоря", 1929), "Пережитки в нашій літургії" ("Нива",1918), "Рецензія на переклад "Нового Завіту" ("Ни-ва", 1921), "Зайві натяжки Св. Письма" ("Ни-ва", 1927), "Український переклад єврейського молитвослова о. Я. Левицького" ("Ни-ва", 1935), "Як нам вимовляти церковнослов'янсь-кі слова? ("Нива", 1926), "Значіння Св. Письма в проповідництві" ("Краківські вісті", 1930), "Євангеліє в українській мові" ("Кра-ківські вісті", 1933), "Народна чи все-ленська Церков?" (Нива, 1929), "Значіння старосло-в'янської церковної мови" ("Ни-ва", 1922) та ін.

Рух за українською богослужбовою мовою, особливо в наших православних братів, доводить до потреби щораз нових українських пе-рекладів Святого Письма Нового Заповіту. Теолог має на увазі переклад "Біблії" П. Кулішем, І. Нечуєм-Левицьким, І. Огієнком. "Нехай що в Церкві приймається тільки такий переклад, який збереже літературну простоту новозавітних святих книг, бо тільки такий переклад буде дійсно вірний" [1].

Протопресвітер одним із перших в Україні порушив проблему функціонування в церкві живої народної мови, досконалих перекладів богослужбових книг, за що доводилось терпі-ти не тільки від відкритих ворогів, а й від "своїх" зманкуртизованих перекинчиків, у тому числі й реакційного духівництва.

"Наше духовенство, – пише Г. Костель-ник, – під зглядом впровадження рідної мови – вже не кажу до Богослужіння, але бодай в саму науку: до молитви і Євангелія, – остало крайнє реак-ційне. Сею справою навіть світська інтелігенція інтересувалася, і гли-боко мислячі патріоти як Куліш і Нечуй взялися до толковання всього Письма Святого, а коли з властями духовними не могли до ні-чого довести – звернулися до світового товариства біблійного, і воно видало цілу Біблію "старий і новий завіт", котре так сильно розійшлося, що нині годі його й за високі гроші набути" [3, 161].

Багато зробив у справі перекладу та дру-кування старого й Нового Заповіту Петро Могила. У статті "Південноруська література" І. Франко пише: "Могила кладе початок реорганізації Православної Церкви, дбає про друкування літургійних книг, сам під псевдо-німом Євсевія Піміна створює полемічну кни-гу "Літос" (1642) проти нападів Саковича і видає багато інших книг, в тому числі чудову енциклопедію моральних і житейських пов-чань "Анфологію" (1636) [8, 31].

Такі кроки на релігійному ґрунті були запорукою патріотичних починань, свіжими паростками національної ідеї, важкого здо-буття незалежності України.

"Огієнкова Біблія, – пише професор М. Тимошик, – як і десятки його перекладених і виданих за кордоном богослужбових книг, виконує і сьогодні, окрім релігійної, ще одну важливу місію – забезпечення українському народові невід'ємного права читати і пізнавати Святе Письмо своєю рідною мовою" [7]. Від себе додамо, що саме ця Книга Книг має бути настільною для молодого покоління у нашому кризовому сьогоденні.

Ведучи полеміку довкола тої ролі, яку відіграла для українців церковнослов'янська мова, Г. Костельник неодноразово підкреслю-вав її важливе значення в минулому, поки вона не стала гальмом у подальшому літератур-ному житті України. Адже свідома інтеліген-ція та прогресивне духівництво зрозуміли, що опинилися у безвиході: приймати все російське як гальмо на прив'язі чужинців, чи шукати власний шлях зі становища?" А коли вже витворилося загальне переконання, що церковна мова належить до мертвеччини, то повстали погляди, щоби за літературну мову прийняти вже якусь старшу новочасну слов'янську літературну мову – з правила російську... Отже всі москвофільські тенденції, оскільки тут не ходить тільки о політику, але також о національно-культурний інтерес, мають свій перший корінь в пануванні старослов'янського язика в наших церквах" [2, 53].

Відповідь напрошується однозначна: вихід треба шукати з нестерпного релігійно-есте-тичного та політичного ярма власними зусиллями, не сподіваючись підмоги ні з Заходу, ні зі Сходу.

1. Костельник Г. Св. Письмо під літературним поглядом // Краківські вісті (щоденник), 1944. – 16–17 квіт.
2. Костельник Г. (Рецензія): Переклад "Нового завіту" // Нива, 1921. – № 5.
3. Костельник Г. Царство небесне в Євангеліє // Нива, 1925. – № 5.
4. Костельник Г. Шлях до воскресення // Краківські вісті.
5. Біблія. – Об'єднання біблійних товариств, 1990.
6. Грушевський М. Про українську мову і українську школу. – К., 1991.
7. Тимошик М. Книга книг. Історія перекладу й видання Святого Письма українською мовою // Освіта, 2000. – 31 трав. – 7 черв.
8. Франко І. Південноруська література // Энциклопедический словарь Ф. Брокгауза и И. Ефрона, 1904. – Т. 41.