Ласкаво просимо

асп.
УДК 070: 327 (477+4)

У статті зроблено спробу розглянути, як роз'єднаність суспільства та політичних еліт сповільнює євроатлантичну інтеграцію України. Зокрема – роль Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004–2007 рр., затверджену Указом Президента України 13 грудня 2003 р.
Ключові слова: НАТО, інформування, інтеграція, співпраця, безпека, референдум, інформаційна політика.

The author in the article intends to examine how both the split of the society and the political elites slow down the EuroAtlantic integration of Ukraine. In particular, the role of the State Programme on Informing of Public about the EuroAtlantic Integration of Ukraine for 2004–2007 will be considered. It was approved by the Decree of President of the Ukraine of 13 December 2003.
Keywords: NATO, informing, integration, cooperation, security, referendum, information policy.

Для дослідників євроатлантичної інтеграції України дискурс НАТО є частиною прагматичного курсу держави, який відображений у Конституції України, Законі України "Про основи національної безпеки". Медійна складова цього дискурсу на інформаційному та аналітичному рівнях у якісних ЗМІ фіксує, як міжпартійна та особистісна боротьба за владу перетворює на аморфну невизначеність кожен значний поступ держави на єврошляху.

Проблематика статті являє собою поглиблене вивчення "vox populi" як реалізації "виклику і відповіді" (за А. Тойнбі) у питаннях подальшого демократичного розвитку й гарантії безпеки держави.

Українська влада наприкінці 2006 – на початку 2007 р. зробила кілька кроків, які віддаляють державу від євроатлантичної інтеграції. У вересні 2006 р. у штаб-квартирі НАТО в Брюсселі прем'єр-міністр України В. Янукович оголосив, що Україна не готова переходити до виконання Плану дій щодо членства в НАТО, адже інтеграцію держави до Альянсу підтримує невелика кількість громадян України. За висловом Ю. Щербака, директора Центру глобальних і регіональних досліджень Національного університету "Києво-Могилянська академія", "Україна, на втіху Москві, знімає питання про вступ до НАТО з порядку денного, що стає однією з болючих поразок української політики безпеки на початку ХХІ століття" [1].

Попри критику такого кроку прем'єр-міністра багатьма політичними лідерами національно-демократичних сил, це був сигнал для виконавчих структур до згортання інтегративних устремлінь. За повідомленнями інформагентств, новопризначений (у грудні 2006 р.) Міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи розпорядився зняти з інтернет-сайту міністерства повідомлення про євроатлантичну інтеграцію, замінивши його акцентами на співпрацю з Альянсом. Українські медіа вдалися до коментарів з цього приводу. На підкріплення своєї позиції прем'єр-міністр зауважив, що високопосадовці не повинні говорити про вступ до НАТО, бо цим вони роздратовують сусідів та погіршують співпрацю з Російською Федерацією. До цього варто додати, що 27 березня 2007 р., під час візиту до Брюсселю прем'єр-міністр, відповідаючи на запитання російського журналіста, практично повторив своє бачення перспектив євроатлантичної інтеграції України: співпраця триватиме, про вступ до НАТО не йдеться в жодному документі, тільки до 20 % населення сприймає Альянс позитивно, питання вступу вирішуватиме референдум.

Треба зазначити, що багатьом дослідникам цієї проблематики з 2004 р. відома фундаментальна праця фахівців Національного інституту стратегічних досліджень, Інституту економічного пронозування НАН України, Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції за загальним керівництвом прем'єр-міністра В. Януковича "Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004–2015) "Шляхом європейської інтеграції". У цьому дослідженні, серед іншого, зазначається, що входження України до НАТО стане вагомим стимулом забезпечення її національної безпеки та захисту державного суверенітету. Треба віддати належне науковцям під керівництвом тодішнього прем'єра, вони передбачали "узгодження дій різних частин українського суспільства" та "врахування позиції партнерів" при входженні держави у "найближчу хвилю розширення НАТО" – 2008 р. [2, 22–23]. У цій роботі прогнозувалося, що в стратегії приєднання України до НАТО будуть два етапи. Зокрема, під час другого етапу (2004–2006) планувалося" й формування за участю експертів, представників ЗМІ та неурядових організацій ефективних впливів на громадську думку з метою пропагування ідеї приєднання України до НАТО <…> подача заявки України на членство в НАТО; завершення внутрішніх процедур, необхідних для набуття членства в НАТО" [2, 23].

Із якихось неоголошених міркувань і планів дії прем'єра не корелюються із цим науковим дослідженням групи фахівців. Брюссельські заяви прем'єра розходяться з рішенням Ради національної безпеки і оборони України, прийнятим у 2002 р. щодо набуття Україною у перспективі повноправного членства в НАТО. На думку фахівця з питань безпеки С. Пирожкова, це рішення РНБОУ має винятково важливе значення для майбутнього України "як впливової європейської регіональної держави, оскільки воно остаточно визначає внутрішньополітичні пріоритети і зовнішньополітичні орієнтири розвитку, ставить складні, але конкретні завдання перед органами державної влади, покладає край багаторічним ваганням і невизначеності" [3, 16]. Набувши всіх ознак побудови національної стратегії щодо інтеграції до євроатлантичних структур у 2002 р., українське суспільство неоднозначно сприйняло цей крок прем'єра. У подальшому прагнення значної частини суспільства долучитися до загальноєвропейської системи безпеки піддавалося сумнівним випробуванням політтехнологами під час президентських виборів, а також неодноразово політично перекреслювалося непатріотичними діями лівих партій.

Певні суперечки в пресі точилися й довкола суми, виділеної з бюджету 2007 р. на інформування населення з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Медіа критикували дії Державного комітету телебачення і радіомовлення України за використання таких коштів у 2006 р. не за призначенням.

Два висловлювання прем'єр-міністра щодо невступу в НАТО дістали підтримку з боку його однопартійців, коаліції та радників. Один із його радників оприлюднив думку про зупинення інтеграції в НАТО, комуністи із тодішньої коаліції провели низку регіональних референдумів, що мали характер добре спланованої контрпропаганди. Про все це широко інформували українські медіа.

Тим часом державна інформаційна політика не позначилася помітною активністю. Хоча заступник помічника Генерального секретаря НАТО С. Бабст стверджувала, що її надихнуло ставлення голови Державного комітету телебачення і радіомовлення Е. Прутника до інформування української громадськості [4]. Представниця НАТО також добре відгукнулася про те, що за спеціальним планом буде здійснюватися інформування громадськості міністерствами і відомствами. На цю програму виділено 20 млн грн. Вона поширюється на всі області й регіони.

На думку директора Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії України при МЗС України, доктора політичних наук Г. Перепелиці інформаційна політика має бути спрямована на "розвінчання тих старих міфів: що НАТО – агресивний блок; що це дуже дорого коштує; що нас туди не приймуть, бо це клуб багатих країн, а ми бідні… Потрібно говорити про переваги НАТО, бо вони справді очевидні" [5, 33].

З одного боку, влада говорить представниці НАТО про значні плани і кошти на інформування населення щодо НАТО. З іншого – гальмує перехід України до виконання Плану дій щодо членства, мотивуючи недостатньою поінформованістю. У цьому полягає актуальність теми цієї статті, де наголошується на інформаційній складовій, а саме: на сегменті інформаційної політики в умовах євроатлантичного вибору країни.

Вивчення цієї проблематики все ще залишається на початковій стадії, без наукового узагальнення, без вироблення відповідних науково-прикладних рекомендацій.

Власне, темою статті є відображення діяльності ЗМІ щодо стану інформування громадян про діяльність Альянсу та впливу публікацій на підтримку євроатлантичного курсу держави. Завдання статті полягає в тому, щоб на основі аналізу документів, публікацій, вивчення динаміки соціологічних опитувань показати стан реалізації урядового плану інформування населення та виявити чинники, які впливають на формування думки про Альянс в українському суспільстві, а також визначити роль якісних медіа в цьому процесі. Показати проблематику євроатлантичної інтеграції через призму медіа є важливим, але малодослідженим завданням.

Основоположний документ двостороннього співробітництва – Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО було парафовано у травні 1997 р. [6, 283]. Упродовж 1997–2007 рр. характер співпраці Україна – НАТО змінювався. Відповідно до інтенсивності співробітництва та якості інформації про цей процес змінювалася і громадська думка щодо Альянсу та потреби вступу до організації. У публікаціях Інституту євроатлантичного співробітництва наведено результати соціологічних опитувань, здійснюваних кількома науковими центрами. У 1995 р. "за" вступ до НАТО висловилися 27 % опитаних, у 1996 р. – 36 %, у 1997 р. – 38 %, у 2000 р. – 34 %, у 2002 р. – 32 %. Число тих, хто "проти", зросло з 21 % у 1997 р. до 32 % у 2002 р. [7, 68].

Кількість противників вступу України в НАТО зростала також у період передвиборних кампаній у 2002–2007 рр. Про це свідчать численні соціологічні дослідження. Слід зазначити, що спочатку не йшлося про особливості інформування, референдум.

Власне інформаційний акцент з'явився у Плані дій Україна – НАТО 2002 р. Інформаційні питання цього документа включали "…поглиблення інформаційного виміру співробітництва Україна – НАТО, у тому числі парламентське співробітництво, підвищення рівня обізнаності громадськості щодо НАТО шляхом співробітництва України з НАТО в сфері інформації, включаючи співробітництво з Центром інформації і документації НАТО в Україні" [6, 287].

Наукове опрацювання проблематики статті частково присутнє в працях вітчизняних соціологів, політологів, дослідників ЗМІ. Зокрема, ми спиралися на теоретичні досягнення в царині журналістики й політології українських та закордонних учених, дослідників: А. Гальчинського, В. Горбуліна, В. Лепеніса, М. Михальченка, Г. Перепелиці, Б. Потятиника, Ю. Сурміна, Е. Тода, В. Шкляра.

Пострадянські реалії України й доба глобалізації у світі є тими основними чинниками, що спонукають розглядати питання євроатлантичної інтеграції спочатку як консолідуючий фактор для правлячої еліти, а вже потім, як розуміння і відповідну підтримку народу. Але проживання в СРСР дало різний політичний та історичний досвід кожному регіону України, а отже, сучасні політичні лідери в прийнятті рішень спираються на власне недовивчення або ж незнання державотворчих процесів, історичного минулого України.

Пострадянське українське суспільство за 15–20 років сформувало лідерів, які віддані оточенню і середовищу капіталу, що їх підняв над масами, але вони не привчені мислити категоріями майбутнього. Після утворення незалежної України, представникам Західної Європи важко зрозуміти частину української різнопартійної еліти, яка слідом за своїми російськими політичними та бізнеспартнерами живе "містичним уявлення про особливу місію".

Як зазначають дослідники з Українського центру економічних і політичних досліджень імені О. Разумкова, "поляризація суспільства була результатом двох виборчих кампаній, коли "помаранчеві" сили здійснювали тактику замовчування контраверсійних питань, пов'язаних, зокрема, з НАТО, – через побоювання втрати електорату". А їхні опоненти, навпаки, маніпулювали громадською думкою, поширюючи негативні міфи про Альянс. "У напрямі ж об'єктивного інформування населення ні державою, ні політичними партіями не вжито достатніх заходів, внаслідок чого рівень поінформованості громадян з питань НАТО залишається низьким" [8, 4].

Питання про державну політику в сфері поширення об'єктивної інформації про НАТО та шляхи підвищення рівня обізнаності громадян з діяльністю Альянсу, починаючи з 2003 р. час від часу порушують у ЗМІ високі посадові особи з Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Міністерства закордонних справ. Так, заступник міністра закордонних справ О. Шампур, виступаючи з доповіддю "Державна політика з питань євроатлантичної інтеграції" перед представниками українських медіа, зауважив: "Чому Україна має бути в НАТО? Це питання треба поставити в центр інформаційної діяльності". Він також наголошував на виробленні нових підходів і стратегій щодо інформаційної роботи в цьому напрямі [9, 23].

Перший заступник голови Держкомтелерадіо А. Мураховський у 2004 р. представив "Державну програму інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004–2007 рр." [10]. Зокрема, він зазначив, що в Україні "відчувається брак достовірної і своєчасної інформації щодо НАТО, логіки розвитку Альянсу, побутує широкий спектр пострадянських стереотипів і пропагандистських міфів. Так, за результатами опитування, проведеного вітчизняними фахівцями, більше 60 % громадян вважають, що недостатньо поінформовані щодо НАТО" [11, 70].

Спираючись на дані трьох турів експертного опитування у 2004–2006 рр., проведеного на замовлення Національного центру з питань євроатлантичної інтеграції України, також можна зробити висновок, що рівень інформованості населення щодо євроатлантичної інтеграції держави є стабільно низьким і дуже низьким. Таку оцінку поставили 60,4 % експертів, і лише 6 % – високо оцінюють рівень інформованості українців щодо євроатлантики [12, 41].

Динаміка розвитку ставлення населення України до вступу держави в НАТО спрямована у бік зменшення. Як зауважує начальник Центру навчання і досліджень з європейської та євроатлантичної інтеграції України Інституту проблем державного управління та місцевого самоврядування Національної академії державного управління при Президентові України Ю. Кальниш, "спостерігалося підвищення рівня безумовної підтримки (з 21,4 % до 25,2 %) з початку 2004 до початку 2005 р., що обумовлено виборами Президента України і "помаранчевою" революцією. Наступне падіння цього показника до 18,4 % пояснюється певним розчаруванням населення у діяльності нової влади" [12, 41].

Попри низький поріг обізнаності українських громадян із завданнями та цілями співробітництва України з НАТО, досить оптимістично сприймається євроінтеграційна перспектива, що її окреслив Президент України В. Ющенко в промові з нагоди 15ї річниці незалежності України: "За волі народу курс нашої держави на членство в Європейському Союзі та НАТО буде здійснено". Він також зазначив, як досягнення, "визначення і збереження курсу європейської та євроатлантичної інтеграції" [13].

Про референдум ідеться й у політичному документі – "Універсалі національної єдності", підписаному 3 червня 2006 р. Зокрема, у пункті 27 зазначено: "Взаємовигідна співпраця з НАТО відповідно до Закону України "Про основи національної безпеки України" (у редакції, чинній на дату підписання цього Універсалу). Вирішення питання щодо вступу до НАТО за наслідками референдуму, який проводиться після виконання Україною усіх необхідних для цього процедур" [14].

Логічно, що при незмінності курсу держави на євроатлантичну інтеграцію, потрібно поліпшувати інформованість українців. Насамперед це можна реалізувати, виконуючи "Державну програму інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004–2007 рр.".

Цей документ складається з восьми розділів: організаційні заходи, інформаційні заходи, вивчення і моніторинг громадської думки, медійні проекти та моніторинг засобів масової інформації, підготовка та видання друкованої продукції, заходи для викладачів навчальних закладів, заходи для студентів вищих навчальних закладів та молоді, заходи для військовослужбовців.

Метою цієї Державної програми є розширення і збагачення інформованості громадян про інтеграцію України до НАТО, про стан та перспективи співробітництва держави із цією міжнародною організацією, поглиблення уявлень і знань про НАТО як організацію, що забезпечує архітектуру європейської безпеки. Із тексту Державної програми випливає також і мета підвищити обізнаність молоді щодо переваг інтеграції. Все це передбачає залучення громадян і політичних діячів до обговорення форм і напрямів співробітництва України з НАТО. Аналізуючи реалізацію державної політики в інформаційній сфері, А. Мураховський, наприклад, відзначає "налагоджену систему та послідовну роботу з виконання "Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004–2007 роки"" [11, 72].

Трохи іншої думки про це посол з особливих доручень МЗС К. Морозов. У статті "Визначальний вектор зовнішньої політики" він дає перелік заходів зовнішньої політики та громадської дипломатії, які треба реалізувати у 2005 р., щоб забезпечити народну підтримку інтеграційного курсу України. Посилаючись на Державну програму, він стверджує: "для того, щоб вона запрацювала, потрібні додаткові заходи з наповнення її практичним змістом, перетворення з формальних паперів, якими вона до цього часу є, у живу інформаційну роботу міністерств, інших органів виконавчої влади з громадськістю, яка цього вже давно потребує" [15, 21].

У 2006 р. на міжнародній науково-практичній конференції "Оцінка ризиків та загроз національній безпеці в контексті європейської і євроатлантичної інтеграції України" також ішлося про посилення інформаційної політики держави. Зокрема, розглядаючи вплив російського фактору на членство України в НАТО, висловлювалися зауваження щодо того, чи варто відмовлятися від членства в НАТО. На думку в. о. директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки Л. Токара, "відмовившись від членства в НАТО, ми не уникнемо загроз і щодо енергетичної безпеки, і щодо інформаційного тиску та домінування Росії в інформаційному полі". Він також наголошує на необхідності "здійснення широкомасштабної комплексної інформаційної політики держави, спрямованої на захист її національних інтересів і підтримку її інтеграції до НАТО" [16, 41].

Треба зауважити щодо мотивів проведення референдуму з питань вступу держави до Альянсу. Вони з'явилися під час передвиборної кампанії 2004 р. в агітаційних матеріалах Партії регіонів, СДПУ(о). У 2006 р. політичний блок "Не так!" подав до Центральної виборчої комісії понад 4,6 млн підписів громадян за проведення референдуму з питань вступу України до НАТО або Єдиного економічного простору [8, 3].

Оскільки у 2007 р. проведення референдуму загальмувалося через відсутність достатньої поінформованості населення з цих питань, ініціативу підхопили активісти Комуністичної партії України та проросійських громадських об'єднань. Вони проводили подібні референдуми серед мешканців АР Крим. За повідомленням преси, ці дії мали швидше пропагандистський характер і відповідно інших наслідків не матимуть.

Є кілька спроб науковців дослідити реалізацію інформаційної політики в умовах євроатлантичного вибору. Зокрема, кандидат наук Р. Войтович у своєму дослідженні виділила основні причини, які перешкоджають позитивному сприйняттю українцями євроатлантичного вибору. До них дослідниця відносить: технологічні – невміння пояснити мету та умови вступу України в Альянс; культурно-історичні – низький рівень політичної активності в сприйнятті інноваційних ідей виключно з боку держави, що призводить до протистояння населення і влади; організаційні – недостатньо кваліфікований підхід до інформаційного забезпечення потреб вступу України до Альянсу; ресурсні – використання вітчизняних інформаційних технологій [9, 70].

Вона, зокрема, наголошує на "проблемі ключових комунікаторів, з уст яких до громадськості доноситься ідея євроатлантичного вибору" [9, 71].

На нашу думку, в державі дуже мала кількість якісних медіа. Популярні ЗМІ не мають навичок і потреби висвітлювати питання євроатлантичної інтеграції неупереджено, без сенсацій. Тільки якісні медіа здатні вести "збалансоване, всебічне, максимально вичерпне і точне висвітлення подій і фактів у поєднанні інформаційних та аналітичних жанрів" [17, 36].

Дослідження українських газет з 1996– 2000 рр. свідчить, що ЗМІ "переповнені повідомленнями, в яких НАТО представлено в негативному світлі". "Лише в газеті "Голос України" частка позитивних повідомлень вище ніж негативних, а в газеті "День" найбільший відсоток нейтральних повідомлень". Тоді ж було зроблено висновок, що інформаційний простір України "не тільки не сприяє формуванню позитивного ставлення населення до НАТО, а навпаки, закріплює існуючі негативні стереотипи" [18, 50].

В. Лепеніс, професор соціології Берлінського вільного університету зазначив: "Головна проблема сьогоднішньої Европи, принаймні так це виглядає, полягає в тому, що ми значною мірою втратили волю і здатність передбачати події" [19, 89]. Лепенісова проблема Європи екстраполюється на нинішню українську ситуацію, з тією різницею, що за роки незалежності український політикум не набув навичок передбачати події. Із передбачливістю приходить розуміння того, коли треба приєднуватися до Плану дій щодо членства в НАТО.

На початку 2007 р. в медіа з'явилися проекти та схеми кампаній щодо інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України. Є в них тлумачення про дефіцит довіри до влади, стан суспільної свідомості, вразливість інформаційного простору до впливу третіх сторін тощо. Бракує тільки хоча б натяку на те, що в НАТО тон задають держави – лідери в Європі плюс лідер світовий – США. Без такого акценту неможливо зрозуміти, чому Г. Кіссінджер стверджує, що свого часу він "рішуче підтримав розширення НАТО до нинішніх меж", але його подальше просування на схід, на його погляд, "може бути виправдане лише в разі найсерйознішої провокації" [20].

Що слід розуміти під провокацією? Перекриття газового крану в Європу, чи експорт американської жорстокості у "формі воєнних і дипломатичних дій" [21, 78]. На погляд дослідника, для забезпечення безпеки України не варто чекати "найсерйозніших провокацій" та сподіватися, що країну – нечлена Альянсу, захищатимуть об'єднані в цей блок. 2007 р. можна назвати проміжним між самітами НАТО і не надто активним для держави, яка перебуває на шляху реалізації проголошеного курсу з євроатлантичної інтеграції. Однак на початку року Президент Ющенко зазначив, що курс євроатлантичної інтеграції держави "незмінний і незворотний" [22]. Президент 12 лютого 2007 р. підписав Указ Про Стратегію національної безпеки України. Інтернет-видання "Корреспондент.net" так резюмувало зміст цього документа: "Стратегія підтверджує необхідність подальшого утвердження демократичних цінностей у державі, продовження економічних трансформацій, реалізації завдань європейської та євроатлантичної інтеграції держави" [23].

Складно віднести до позитивів євроатлантичної інтеграції України ухвалення лише у червні 2007 р. Цільового плану (у рамках плану дій Україна – НАТО на 2004–2007 рр.)

У 2007 р. преса знову була зосереджена на внутрішньополітичних подіях. І квітневий Акт консолідації свободи через НАТО, що набув статусу закону США, підписаний президентом Дж. Бушем, був мало поміченим у вітчизняних медіа. "Цим документом Сполученими Штатами – членом НАТО й стратегічним партнером України – підтверджується відповідність Албанії, Грузії, Македонії, України й Хорватії вимогам американського закону про членство в НАТО від 1994 року й право цих країн на отримання від США фінансової допомоги з метою підтримки їхньої інтеграції в Альянс", – зазначено в заяві МЗС України, поширеній через ЗМІ [24]. Появу цього документа гостро критикували російські мас-медіа, широко представлені в Україні, та російський сегмент інтернету. Утім, через наростаючу внутрішньополітичну кризу в Україні ЗМІ недовго тримали його в полі зору. Світові медіа щодо проблематики розширення НАТО були активні. Газета "День" передрукувала з британської газети "The Times" статтю – реакцію на промову російського президента В. Путіна, виголошену на Мюнхенській конференції з питань політики безпеки 10 лютого 2007 р.: "Виступаючи перед аудиторією, що включала до свого складу європейських лідерів, канцлера Німеччини Ангелу Меркель і американців, Путін піддав нападкам НАТО. Він сказав, що вступ до Атлантичного Альянсу колишніх країн-сателітів СРСР дестабілізував Європу і загрожує Росії". Закордонні видання наголошували, що на міжнародних зустрічах "подібних моторошних критичних виступів російського керівництва не було з того моменту, коли Микита Хрущов стукав своїм черевиком по трибуні ООН 1960 року..." [25]. Без уваги світових ЗМІ не залишився також процес припинення участі Росії у Договорі про звичайні збройні сили в Європі. (Президент Росії Владімір Путін підписав наприкінці листопада Закон про призупинення Росією дії ДЗЗСЄ. Перед цим такий крок ухвалили обидві палати парламенту. Мораторій діє з грудня.) "Це означає, що Росія припиняє розкривати інформацію про кількість військової техніки і зачиняє двері перед міжнародними інспекціями. Тепер Москву не пов'язують жодні ліміти на звичайне озброєння", – зазначила російська газета "Взгляд" [26]. Українські ЗМІ обмежилися інформаційними повідомленнями про це. Об'єктивного аналізу ситуації не було. Для українських мас-медіа – це була топ-тема російської безпеки, а не, наприклад, власних кордонів.

У 2007 р. ситуація з інформуванням української громадськості щодо НАТО банально повторила попередні роки. Через наближення позачергових парламентських виборів національно-демократичні сили всіляко уникали теми НАТО у своїй риториці, подекуди вживаючи термін євроатлантична інтеграція, щоб невідлякати погано поінформований електорат. А традиційні проросійські політичні сили активно продовжували спекулювати тематикою НАТО поряд із проблематикою російської мови, намагаючись здобути додаткові голоси виборців. Вітчизняні медіа стали не більш як ретрансляторами ідей політтехнологів від різних політичних сил. Мало кому із журналістів (переважно – це журналісти-міжнародники) вдавалося подати проблематику співпраці Україна – НАТО у фаховому незаангажованому річищі – глибинно проаналізувати ситуацію, враховуючи геополітичні інтереси України та наслідки її співпраці із цією організацією. А також показати роль та місце України в системі європейської та світової колективної безпеки.

До позитиву можна віднести запрошення фахових політологів-міжнародників до аналізу в медіа-просторі цієї проблеми.

Отже, 2007 р. завершився млявими дискусіями в медіа на тему: вдасться перейти Україні до Плану дій щодо членства в НАТО на черговому саміті Північноатлантичного альянсу в Бухаресті у квітні 2008 р. У підсумку можна констатувати, що проблематика інформування населення щодо Альянсу 1997–2002 рр. розглядалася у вузькому контексті. Тільки в Плані дій Україна – НАТО 2002 р. з'являється пункт про "поглиблення інформаційного виміру". Це прискорює появу Державної програми інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції на 2004–2007 рр. Виконання цієї програми було частково заформалізованим, частково недофінансованим, про що говорили фахівці в ЗМІ. За оцінками експертів, із появою Програми значно розширилося інформування українських громадян щодо діяльності НАТО та співпраці України із цією організацією. З'явилося більше зацікавленості серед громадських організацій в участі в цьому процесі. Побільшало й публікацій в українських медіа.

У медійній частині переважає інформування. Інформація найчастіше пов'язана із сенсаційним негативним контекстом. У коментарях часто порушується баланс "за" і "проти". Інформаційний простір держави насичений російськими медіа, які подають власне точку зору РФ на питання співпраці Україна– НАТО. Аналітичні публікації (за винятком видань "День", "Дзеркало тижня", "Українська правда") не містять обґрунтування доцільності чи недоцільності проведення референдуму щодо вступу в НАТО. Власне такого референдуму час від часу домагаються КПУ, СПУ, СДПУ(о), ПР, незважаючи на те, що Закон про референдум, прийнятий у 90х рр., і є застарілим стосовно нинішніх реалій. Не всі українські журналісти виявляють фаховість у поданні інформації щодо діяльності Північноатлантичного альянсу та участі України в такому співробітництві. У повідомленнях вітчизняних ЗМІ надто мало розглядається можливість участі України в НАТО саме як в потужній системі колективної безпеки. Як можливість формування в рамках цього процесу ефективної системи національної безпеки. Як вигоди для національних інтересів України. На наш погляд, у державі ще мала кількість якісних медіа; наукові праці вчених, які досліджують глобальні проблеми безпеки, невідомі широкому загалу споживачів інформації, владна державна й партійна еліти при прийнятті рішень не керуються застереженнями наукової думки. Натомість у ЗМІ виникає гостра проблема "ключових комунікаторів", у тому числі й із питань євроатлантичної інтеграції.

1. Щербак Ю. Україна – Європа: інтенсивний біг на місці // День. – 2007. – 23 берез.
2. Стратегія економічного і соціального розвитку України (2004–2015 роки). Шляхом європейської інтеграції / Авт. кол.: А. С. Гальчинський, В. М. Геєць та ін.; Нац. інт стратег. дослідж., Інт екон. прогнозування НАН України, Мво економіки та з питань європ. інтегр. України. – К.: ІВЦ Держкомстату України, 2004. – 416 с.
3. Пирожков С. Національна та регіональна безпека: погляд України // Нова Україна. – 2003. – № 2. – С. 9–16.
4. Сірук М. Стефані Бабст: Інтеграція в ЄС і НАТО – процеси, які доповнюють один одного // День. – 2007. – 17 берез.
5. Перепелиця Г. Життєво важлива мета // Євроатлантика. – 2006. – № 1. – С. 32–33.
6. Основи європейської та євроатлантичної інтеграції України: Навч. посіб. / Авт.: В. В. Говоруха, В. Г. Бульба, Ю. П. Сурмін та ін.; За заг. ред. В. П. Горбуліна. – К.: ДП "НВЦ "Євроатлантикінформ", 2006. – 416 с.
7. Критерії членства в СОТ, ЄС та НАТО. Інтеграційні перспективи України / Упоряд. І. І. Жовква. – К., 2003. – 76 с.
8. Сунгуровський М. Україна – НАТО: результат очікувань // Національна безпека і оборона. – 2006. – № 9. – С. 2–8.
9. Чому Україна має вступати в НАТО / Упоряд. В. Я. Миронченко. – К., 2005. – 72 с.
10. Державна програма інформування громадськості з питань євроатлантичної інтеграції України на 2004–2007 роки. – http://www. ukrainenato.gov.ua/nato/ua/publication/content/6777.htm.
11. Мураховський А. Реалізація державної політики в інформаційній сфері // Україна – НАТО. – 2004. – № 4. – С. 70–74.
12. Кальниш Ю. Тенденції розвитку громадської думки щодо підтримки європейського та євроатлантичного курсу України // Євроатлантикінформ. – 2006. – № 2. – С. 39–42.
13. Ющенко В. Промова Президента з нагоди 15ї річниці незалежності України. – http:// www.prezident.gov.ua/news/data/ 11_10007.html.
14. Універсал національної єдності // Урядовий кур'єр. – 2006. – 5 серп.
15. Морозов К. Визначальний вектор зовнішньої політики // Україна – НАТО. – 2005. – № 3. – С. 15–21.
16. Токар Л. Виклики і загрози національній безпеці України в контексті підготовки до вступу в НАТО: шляхи її подолання // Євроатлантикінформ. – 2006. – № 5. – С. 39–42.
17. Потятиник Б. Медіа: ключі до розуміння. Сер.: Медіакритика. – Львів: ПАІС, 2004. – 312 с.
18. Ющенко О., Поступной О., Чернецька Т., Довгопол М., Заволодько Г. Імідж НАТО в українських засобах масової інформації // Нова безпека. – 2003. – № 2. – С. 41–52.
19. Лепеніс В. Кінець століття Європи? // Ї. – 2005. – № 39. – С. 88–97.
20. Кіссінджер Г. Ікона та орел // День. – 2007. – 27 берез.
21. Тодд Е. Після імперії емансипація Европи // Ї. – 2005. – № 39. – С. 74–84.
22. Ющенко розповів дипломатам про "проникливий" діалог з НАТО. – http://www.pravda.com.ua/news_print/2007/2/12/54412.htm [12.02.2007].
23. Стали известны подробности Стратегии нацбезопасности. – http://www.korrespondent. net/main/print/179126 [12.02.2007].
24. МЗС України дякує США за підтримку євроатлантичного курсу країни // http://www. day.kiev.ua/180182/ [12.04.2007].
25. Бейкер Дж. Критики Путіна натякають на початок нової "холодної війни". – http://www. day.kiev.ua/290619?idsource=177048&mainlang=ukr. [13.02.2007].
26. Путин вывел Россию из ДОВСЕ. – http://www.vz.ru/politics/2007/11/30/ 128360.html [30.11.2007].