Ласкаво просимо

викл.
УДК 070 (477)

Досліджуються засоби вираження експресії в реферативному тексті, які допомагають оживити занадто "сухий" реферативний виклад, точніше передати авторську думку й надати їй більшої переконливості.

Стаття написана на архівних документах та щоденникових записах, що засвідчують складний шлях Євгена Маланюка в українську літературу, його розуміння рідної історії.

Ключові слова: Україна, Євген Маланюк, література, демократія, журналістика.

The article is written on the archived documents and diary notes, which certify the difficult way of Eugen Malanyuk in Ukrainian literature, his. understanding of native history.

Key words: Ukraine, Eugen Malanyuk, literature, democracy, journalism.

Серед вісімнадцяти випускників сьомого класу Єлисаветградського реального училища 14 червня 1914 р. є й ім'я Євгена Маланюка. Мріючи про інженерну професію, він їде до столичного Петербурзького політехнічного інституту. Абітурієнт з провінції не поганьбив своєї школи. Його було зараховано на перший курс, але на перешкоді навчанню стала Перша світова війна.

Доля приводить хлопця до Київської військової школи, яку він закінчує 1 січня 1916 р. Далі запасний піхотний полк, а затим прапорщик Маланюк служить молодшим офіцером у кулеметній роті фронтової частини. Послужний список його по-військовому скупий і лаконічний: бої, відзнаки, підвищення у званні. За тими назвами і датами – криваві бої, поразки і перемоги, втрати бойових побратимів.

Світова війна закінчилася для Євгена Маланюка в лютому 1918 року. Проте склалося так, що після короткої відпустки йому знову довелося воювати: він став на захист Української держави. На нього чекали ще три роки війни. Війни, в якій тричі доводилося здавати ворогові Київ, в якій був "кривавий листопад" 1919 р., коли внаслідок жорстоких боїв та тифу в сотнях залишалося 5–10 бійців, а полки налічували 50–60 багнетів. А ще був 1920 р., коли тридцятип'ятитисячне українське військо після десятиденних запеклих боїв було змушене 21 листопада о 17 годині віддати останній салют рідній землі й перейти польський кордон.

"Переживати, осмислювати, "прокручувати" у пам'яті злети і поразки УНР довелося в таборах інтернованих, розкиданих по всій Польщі. І тут доля "не поскупилася", відмірявши Євгенові три роки таборового життя. Саме тут приходить усвідомлення необхідності змінити стилет на стилос, віддавши і його служінню Україні. Так народжується Маланюк-поет. Його вірші, публіцистичні, культурологічні, літературознавчі статті майже щочисла з'являються в таборових журналах "Всім", "Наша зоря", "Український сурмач", "Веселка" та інших виданнях" [1].

Восени 1923 р. Є. Маланюк виїздить до Чехо-Словаччини для навчання на гідротехнічному відділі інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Чехо-Словаччина, завдяки політиці її президента Томаша Масарика, стала тоді справжнім освітнім, науковим та культурним центром української еміграції. Для тисяч біженців з України та колишніх вояків української армії відкривалися національні школи, гімназії, інститути, академії. Видавалися численні українські журнали, започатковувалися видавництва. Лише в Подєбрадах в Академії виходило більше десяти часописів: "Наша громада", "Подєбради", "Село" та ін.

Навчання в Подєбрадах для Євгена Маланюка було не лише часом копіткої праці в читальних залах та навчальних аудиторіях, а й періодом бурхливого літературного життя: доповідей, дискусій, мистецьких змагань. Серед побратимів-літераторів – уже відомі на сьогодні особистості: Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Наталія Лівицька-Холодна, Микола Чирський, Михайло Мухин, Олена Теліга, Улас Самчук.

У Подєбрадах 1924 р. поет дебютує збіркою віршів "Стилет і стилос". Роком пізніше в Гамбурзі побачить світ ще одна книга поезій – "Гербарій" (вона була написана першою, але затрималася з виходом у видавництві). Осмислення трагічної долі Вітчизни – наскрізний мотив поезій цього періоду.

Тема України з кожною новою поезією все глибше осмислювалася автором в історіософському аспекті. Ностальгічна емоційність поступалася місцем філософським роздумам. У названих уже збірках, у книгах, що з'являлися згодом ("Земля й залізо", 1930; "Земна Мадонна", 1934; "Перстень Полікрата", 1939) Євген Маланюк заглиблюєтгься в історичне минуле України, підносячи державотворчі ідеали княжої доби, змагання за волю і державу славного козацтва, але водночас шукаючи відповіді на питання сучасності. Мужності, стійкості, силі поет протиставляє "рабську кров", "розслабленість ледачу", розспіваність, плебейство. Саме цим пояснюється згадувана вже роздвоєність образу України в поезіях Маланюка. Але і "Псалми степу", і "Діва-Обида", з одного боку, та "Варязька балада", "Варяги", з іншого, підпорядковуються одній меті – розбудити приспану віками рабства національну свідомість народу.

Потрібно було мати неабияку громадянську мужність, щоб донести до сучасників саме таку історіософську концепцію буття нації. І критика –еміграційна і західноукраїнська – не могла пробачити поетові такої тверезої, а часом і нищівної характеристики свого народу:
Каліка, смерд – такий він і донині,
Сліпий кобзар, що точить вічний жаль.
Самсоном темним зруйнував святині,
Розбив давно синайськую скрижаль. (...)
...Історія готує новий том, –
Тюхтій-хохол, що, хоч дурний, та хитрий,
Макітру хилить виключно по вітру,
Міркує шлунком і зітха гуртом.
(Сонет огиди і гніву, 1924) [3, 9].

Поетові доводилося творити, переборюючи упереджене ставлення до себе і навіть ігнорування та несприйняття. У листах до Є. Пеленського Євген Маланюк писав: "У нашій літературі чуюся досить самотньо – дуже неприємне почуття часами" [1931. – 23 листоп.]. А іншим разом: "Стан мій досить тривожний і скомплікований: нема де надрукуватися. Отже, зважаючи на "письменницьку" психологію, Ви розумієте, що перо випадає з рук" [1932. – 4 жовт.].

Рукопис збірки "Земна Мадонна" письменник протягом п'яти років даремно пропонував різним видавництвам, зрештою, видав її власним коштом.

Що ж давало сили вистояти і творити? З яких джерел поет черпав сили й упевненість у правильності обраного шляху, в нагальній потребі бути саме будителем народу? Відповідь певною мірою може видатися несподіваною – у невичерпаності свого народу, своєї України. Адже віки нищення і гноблення не загасили "вогонь буття" і "невичерпальний дух" нації.

Саме тому для покоління сучасників і для шанувальників таланту письменника з-поміж української еміграції молодшого покоління (післявоєнного) Євген Маланюк залишався "поетом-державником", який "словом будує імперію українського духу", вторячи:
Ні, вже ніколи не покаюся,
Мобілізований добою.

Творчість Євгена Маланюка й сьогодні сприймається неоднозначно. Говорячи про войовничу політизованість, ідеологічну заангажованість його поезії, часто механічно ставлять знак рівності між доробком поета-вигнанця і зразками поезії соціалістичного реалізму, вважаючи, що всі ці твори мусять залишитися лише знаком доби і приречені на забуття.

Спільне справді є. Обидві сторони творили міф про те, чого не було насправді. Митці радянської України мусили добачити в жахливій дійсності держави-табору "комуністичні далі" і творити міф про світле майбутнє. А Євген Маланюк творив у свідомості сучасників міф "степової Еллади", закладав в уми читачів ідею державності тоді, коли вона була утопією і жодних підстав для її реалізації не було. Проте є одна суттєва відмінність у міфотворчості цих сторін. Якщо в першому випадку міф ґрунтувався на фальшивих ідеалах і, хоч як гірко це усвідомлювати, матеріалізувався у суспільстві скаліченою мораллю, то Євген Маланюк вибудовував свій міф на фундаменті істинних і неперехідних цінностей, притаманних усьому цивілізованому світові: національної гідності, здорового відчуття своєї нації. Національному пораженству він протиставляв тверду віру в одужання народу і створення власної держави.

У цитованому на початку виступі Євгена Маланюка є такі рядки: "Без Шевченка трудно уявити собі революцію 1917–1920 років у нас на Україні" (Арк. 25). Згадалися вони взв'язку із фрагментом спогадів про поета відомого сьогодні в Україні мецената професора Романа Воронки, котрий чимало зробив для розбудови нашої держави та її освіти. Професор особисто знав Є. Маланюка; його роздум і схвильовано особистісний, і дуже точний: "...Коли в 1991 році я був у Верховній Раді на балконі і бачив, як творилася незалежність, у мене лилися рясні сльози. Я мав під рукою олівець і папір, на якому записав близько 200 прізвищ людей, від імені яких я стояв на тій церемонії відродження незалежності. Євген Маланюк був написаний мною в першому десяткові".

Бо я знаю те, чому знаходяться такі люди, як Роман Воронка, який виїхав з України, маючи чотири роки, сьогодні – в Україні, працює для добра України, цікавиться життям України – бо це я є частиною Маланюка. Поет належав до людей, які своїми віршами, своїми "Книгами спостережень" формували наш світогляд і зберегли українство в діаспорі" [2, 14].

Коли історики літератури майбутнього будуть досліджувати джерела духовної невичерпальності (слово поета!) українського народу в найскладніший період його життя, 20–90 ті рр. XX ст., вони не обминуть Євгена Маланюка. Шкода тільки, що його поезія, його твори повернулися в Україну з таким запізненням. Хоч, може, саме тепер вони вкрай потрібні нашій незалежній державі. І покликання їх залишається все те ж – "формувати наш світогляд і берегти українство"...

У 1929 р. Євген Маланюк закінчує навчання і в пошуках роботи виїздить до Варшави. Тут він влаштовується на роботу в міському магістраті й працює на посаді інженера у відділі регулювальних споруд на Віслі. Робота. Сім'я. Література. Це – його світ. Кінець 20-х – початок 30-х рр. позначений особливою активністю літературного процесу, який Н. Лівицька-Холодна характеризувала так: "Всюди, де тільки з'являлися хоч кілька письменників, поставали літературні гуртки і виходили в світ хоч неперіодичні видання" [3, 6].

Навколо Є. Маланюка та Ю. Липи, котрий теж переїхав до Варшави, об'єднуються українські письменники, створюється нова літературна громада під назвою "Танк". До неї входили Л. Чикаленко, Н. Лівицька-Холодна, А. Коломиєць, Ю. Косач, П. Лукасевич. Часто приїздили Б.-І. Антонич та Св. Гординський. Згодом Варшавська група заходилася видавати журнал "Ми". У його підготовці брав активну участь і Євген Маланюк. Уже в першому числі видання з'явилися друком поезії та стаття письменника.

Через суперечності в колах української еміграції Маланюк пориває з журналом, але не припиняє активної літературної діяльності. У 30-х рр. ще тісніші стосунки налагоджуються в поета з Дмитром Донцовим та його "Вісником". У періодичних виданнях, збірниках з'являються рецензії, статті, переклади Є. Маланюка. Він бере активну участь у літературних дискусіях, виступає з доповідями літературознавчого та культурологічного характеру. У сфері його наукових зацікавлень – П. Куліш, Т. Шевченко, Я. Щоголів, М. Бажан, М. Гоголь, І. Бунін, українські поети-неокласики.

Ще перебуваючи в таборах інтернованих, Євген Маланюк познайомився з польськими літераторами Ю. Тувімом, Я. Івашкевичем, Я. Лехонем, А. Слонімським, К. Венжинським, Л. Подгурським-Околувим та іншими. Живучи у Варшаві, він налагодив тісні зв'язки з польськими колегами по перу. Особливо дружні стосунки склалися у поета з Ярославом Івашкевичем, Юліаном Тувімом та родиною Марії Домбровської. У 1936 році у Варшаві вийшла друком книга поезій Євгена Маланюка "Еллада степова" в перекладі польською мовою Ч. Ястшембєц-Козловського.

Підтримував поет добрі стосунки і з чеськими літераторами Й.-С. Махаром (вірші якого перекладав), В. Фіалою, Ф. Галасом, захоплювався творчістю Франтішека Шальди.

Живучи за межами України, Є. Маланюк ні на мить не поривав з нею. В одному з листів до Н. Лівицької-Холодної поет писав: "На Україні голод... На Херсонщині доїдають яшний хліб... На східних окраїнах степу вже їдять лободу... "Земля і залізо" (це про свою збірку. – В. П.) потрібна, як черговий удар ломакою по голові замакітреній Сов-владі" [4, 16].

Віршем "Вислід" поет відгукнувся на страшні репресії в Україні. Адже в час злету літературного життя української громади в Чехо-Словаччині та Польщі, в Україні вже майже не залишилося письменників, їхні голоси загубилися "в льохах оглохлих чрезвичайок і сніговіях Соловок".

Маланюк розумів, що він і його колеги можуть служити Батьківщині словом, тож і закликав побратимів по перу до праці. Так, у ще одному листі до Н. Лівицької-Холодної, заохочуючи поетесу до видання збірки, питав і просив: "...Чому зволікаєте? Тепер, саме в час дикунського задушування нашої літератури, так потрібно це. Правдами й неправдами дістаються наші думки до Києва і там просочуються між громадянство...". Ця позиція концентровано виявлена в його знаменитому "Посланії" (1925–1926):
Як в нації вождя нема,
Тоді вожді її поети!

Євген Филимонович пильно стежив за творчістю українських письменників: М. Рильського, П. Филиповича, М. Драй-Хмари, М. Зерова, М. Бажана, М. Хвильового, М. Куліша, Ю. Яновського та інших. Варшавські бібліотеки отримували з України, хоч і не регулярно, нові книги, журнали. А забезпечення західноукраїнських земель радянською літературою взагалі було складовою політики СРСР, тому часом доводилося звертатися з проханням до друзів у Львові: "Коли маєте критичні книги Зерова, то негайно надішліть мені" (з поштової листівки до Є. Пеленського 1933. – 23 груд.).

На початку 30-х рр. у поета виник задум створити власну історію української літератури. На другому науковому з'їзді української еміграції, який проходив у Кардовому університеті в Празі, Євген Маланюк виступав з доповіддю "Спроба періодизації історії української літератури". Цікаві для нас спогади про цей виступ залишив учасник з'їзду К. Гридень (Михайло Мухин): "Особа доповідача привабила до зали молодше й почасти середнє покоління, що прийшли побачити й почути "свого поета".

Здавалося б, що академічні тема і зміст доповіді Маланюка й не повинні були роз'ятрювати пристрасті. Але так лише здавалося, бо не встиг Євген Маланюк скінчити своє слово, як розпочав йому опонувати, надзвичайно сердито й буряно, почервонілий від злості професор Леонід Біленький. По цьому виступив у свою чергу подратований (але вже проти Білецького) професор Дмитро Антонович, який опонуючи Білецькому, висловив думку, що саме Маланюкові, і в жодному випадку не Білецькому і не Сімовичеві, належало б викладати в університеті історію української літератури" [2, 16].

Наприкінці 1939 р. Євген Маланюк записав у своєму щоденникові план майбутньої "Історії Літератури" з цікавим підзаголовком: "Культура і політика". Книга, за задумом автора, мала складатися з п'яти розділів, відповідно до п'ятьох періодів української літератури:
I. Література Княжої доби.
II. Література Литовської доби.
III. Література Києво-Могилянської доби.
IV. Література XIX століття.
V. Література XX століття.

Наступна сторінка нотатника зберегла для нас начерк проспекту IV розділу – літератури "модерної". Розпочинають його Леся Українка та В. Винниченко, далі йдуть В. Стефаник, П. Тичина, Ю. Липа, О. Ольжич, М. Рильський...

Роботу над історією літератури поет не припиняв і в роки війни. У березні 1945 р. Є. Маланюк пише в листі до Святослава Гординського: "Коли б іще була змога, знайдіть і перешліть мені хрестоматію Возняка – потрібно дуже: я все ще пишу підручник з Історії Літератури і без неї, як без рук".

На жаль, сьогодні не відомо, як склалася доля цього рукопису. Можливо, він ще чекає на свого дослідника в нью-йоркському архіві письменника, а може, це й про нього з гіркотою згадав Євген Маланюк у примітці до "Нарисів з історії нашої культури": "Багатий матеріал, як і перші частини моєї готової монографії "Гоголь", загинули в подіях II світової війни" [4, 22].

У 30-х рр. поет зрідка навідував Західну Україну, знаходячи там відраду для душі, хоч і почувався в ній лише гостем. Відвідання місць колишніх фронтових доріг УНР викликають у його душі щемкі спогади й бажання побувати ще на Тернопільщині, Волині, приїхати до Луцька та Львова. Проте приєднання Західної України до СРСР у вересні 1939 р. позбавило поета і цього.

Війна й окупація Польщі примусили його шукати роботу. Певний час вдалося працювати в українській гімназії у Варшаві, підробляти на випадкових роботах, а інколи доводилось перебиватися і без хліба. В останні місяці війни Є. Маланюк був змушений покинути Польщу і повернутися до Чехії, а відтак знову збиратися в дорогу. Залишатися в Чехії було небезпечно. Ім'я Маланюка було заздалегідь внесено контррозвідкою "Смерш" до списків "антирадянських" діячів із числа українських емігрантів, котрі підлягали депортації або фізичному знищенню. І з листа Петра Одарченка Євген Филимонович вже знав про долю поета і лікаря Юрія Липи, що залишився в галицькому селі Бунів і 19 серпня 1944 р. був закатований енкаведистами. Відповідаючи Одарченкові, Маланюк писав: "Ваші новини нас дуже прибили... Хоч я не можу повірити, щоб доля Липи була така: таж він мав усі можливості від'їхати, а коли цього не зробив, то знав, що робить..." [5, 20].

1945 р. Євген Маланюк був змушений залишити домівку, сім'ю і податися в другу еміграцію. Точніше, з цього року для нього розпочався другий період блукань, цього разу вже в Німеччині. І знову майже чотири довгих таборових роки життя. У таборовій школі міста Регенсбурга Євген Филимонович влаштовується вчителем математики та української літератури. Навколо нього знову збирається коло літературно обдарованої молоді з нової хвилі української еміграції – Леонід Лиман, Олег Зуєвський, Леонід Полтава. Поет бере участь у створенні письменницької організації МУР (Мистецький український рух), що протягом 1945–1949 рр. працювала в Німеччині й стала цікавою сторінкою в історії української літератури у вигнанні. А загалом для Маланюка то були тяжкі часи: життя перевалило за полудень віку, а його необхідно було починати заново; з чого починати, на що сподіватися – поет часто не знав.

Під кінець сорокових люди все частіше від'їздили з таборів: хто – до Латинської Америки, хто – в Австралію, проте більшість прагнула потрапити до СІЛА. В одному із транспортів 1949 р. відпливав у свою третю еміграцію і Євген Маланюк.

Нелегко складалося його життя в Америці. Спочатку довелося працювати фізично. Пізніше пощастило влаштуватися за фахом – на інженерну посаду в Нью-Йорку; в креслярському бюро він працював до виходу на пенсію в 1962 р. Його перо, як і досі, не знало відпочинку. Тільки виразніше проступив ліричний струмінь – тепер вірші позначені самозаглибленістю. В останні десятиліття все частіше Є. Маланюк підсумовує пережите й зроблене. Автор не зраджує сформованим ще в молодості ідеалам, його критика спрямована на себе:
Купив цей час фальшивою ціною:
Ісходом, втечею, роками болю й зла,
А треба було впасти серед бою
На тій землі, де молодість цвіла.

У цьому прагненні чесної самооцінки він надмірно вимогливий до власного доробку, який, власне, і є найпереконливішим спростуванням згаданих вище рядків.

Бо ж тільки в СІЛА були видані поетичні збірки "Влада" (1951), "П'ята симфонія" (1953), "Поезії в одному томі" (1954; до цієї книги була включена збірка поезій "Проща"), "Остання весна" (1959), "Серпень" (1964). Поет підготував і свою останню збірку віршів "Перстень і посох", що вийшла в Мюнхені (1972) вже по його смерті.

У царині поетики Євген Маланюк – симфоніст. Саме це його зближало з Павлом Тичиною. Він вільно оперує художніми засобами і класичної поетичної мови, й найсучаснішими образними версифікаційними трансформаціями її. Виваженість і, сказати б, наукова точність слова в історіософській поезії поєднується з гранично вираженою емоційністю, просто – бурею пристрасті. Крім того, поет виробив власну мову символів, що є водночас і знаряддям, і результатом його світоаналізу. Саме символізм визначає одну з провідних рис поетичного мовлення Маланюка – лаконічність як принцип, що регулює структуру тексту.

У своїй інтимній поезії Є. Маланюк плекає глибоко традиційну, до біблійних порівнянь і співвіднесень сягаючу, образну систему. Проте рівночасно його поетична візія дуже сучасна, а на рівні відтворення емоційної ретроспекції він лишається одним із найщиріших поетів у світовій галереї.

Питання, які ставив Євген Маланюк собі й світові в історіософській поезії, ліричне страждання, яке пронизало його душу – це те, що було і є актуальним як на початку століття, так і наприкінці тисячоліття.

У 1962 та 1966 рр. Євген Маланюк упорядковує два томи своїх літературознавчих, культурологічних та історіософських статей, розвідок, есе, нарисів, що побачили світ у видавництві "Гомін України" в Торонто (Канада). Для своєї прози автор обирає промовисту і поетичну назву – "Книги спостережень". І тут Євген Маланюк постає самобутнім мислителем, дослідником-аналітиком. Знову ж, як і в поезії, основною його темою є Україна, її мистецтво, культура, історія. Десятки статей присвячені класичній літературі, митцям-емігрантам, письменникам України радянського часу.

Особливо слід звернути увагу на дослідження історіософського та культурологічного плану. Йдеться про такі відомі праці, як "Нариси з історії нашої культури" (1954), "До проблем большевизму" (1956), "Шизігіззіпшз Ботіпиз Махера" ("Портрет пана Мазепи") (1959), "Малоросійство" (1964). Ці роботи якнайточніше можна охарактеризувати рядками з ранніх поезій Євгена Маланюка:
Мій ярий крик, мій біль тужавий,
Випалюючи ржу і гріх,
Ввійде у складники держави,
Як криця й камінь слів моїх.

Зрештою, ці слова, напевно, стосуються всього творчого спадку письменника.

Євген Маланюк помер 16 лютого 1968 р. у Нью-Йорку. Похований на кладовищі в Бавнд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають українським пантеоном.

Книги поезій і прози Євгена Маланюка друкувалися в Польщі, Чехо-Словаччині, Німеччині, Франції, США, Канаді. Його твори перекладалися німецькою, чеською, російською, польською, французькою, англійською мовами. До останнього часу ім'я Євгена Филимоновича Маланюка було невідомим лише в Україні. Та крига скресла. Настав час, у який так свято вірив поет. Для нього він жив і творив.

До першого тому "Книги спостережень" Євген Маланюк узяв епіграфом слова відомого українського мислителя В'ячеслава Липинського: "Навчіть їх любити, а не ненавидіти один другого. Скажіть їм, що Україна – це не рай земний – бо раю на землі не може бути, – а найкраще виконаний обов'язок супроти Бога і людей. І скажіть їм, що Україна не створиться хитрими спекуляціями, а тільки великим і організованим ідейним поривом...

...Тільки великим хрестовим походом Духа на українське пекло тілесних пристрастей і хаосу матерії можна створити Україну" [5, 9].

Саме так прагнув писати і діяти Євген Маланюк. І сьогодні пророчі слова видатного українського філософа суголосні творчості Маланюка, звернені до кожного з нас.

1. Ільницький М. Від "Молодої Музи" до "Празької школи". – Львів, 1995.
2. Кононенко П. "Так навпростець де спалює мета": Наближаючись до творчого феномена Є. Маланюка // Літературна Україна. – 1992. – 12 листоп.
3. Куценко Л. Є. Маланюк: поезія як можли-вість націєтворення // Дивослово. – 1999. – № 9.
4. Неврлі М. Муза болю, сумління і гніву // Літературна панорама. – К., 1990.
5. Прохоренко О. "Розтоптані пелюстки" Є. Маланюка // СІЧ. – 1998. – № 9–10.