Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Москвофільська преса в Галичині міжвоєнного періоду: тематико-типологічні аспекти

Л. В. Сніцарчук


к. філол. н.
УДК 070(477)

У статті подано історико-функціональну характеристику преси, що видавалася чільниками моск-вофільського руху в Галичині у 20–30-ті рр. ХХ ст., з'ясовано її тематико-типологічні особливості. Описано специфіку інформаційно-публіцистичної політики редакцій цих видань. Визначено їх роль у моделюванні українського політичного сюжету в міжвоєнні роки.

Ключові слова: преса галицьких москвофілів, історико-функціональна характеристика, інформаційна політика, редакція, змістовий комплекс.

The author gives historical and functional characteristics of periodicals edited by the leaders of the Russophile movement in Halychyna in 1920-30s. Subject and typological peculiarities of these periodicals are analyzed. The article also deals with the specific information and journalistic policy carried out by their editorial boards. The role of periodicals in modifying of Ukrainian political process in the interwar period is determined.

Key words: periodicals of Russophiles, historical and functional characteristics, information policy, editorial board, content.

На початку ХХ ст. москвофільський рух, що так упевнено розвивався в Галичині упродовж другої половини ХІХ ст., поступово втрачав завойовані позиції, зрештою, "він був би згинув нормальною смертю десь біля 1915 року", якби його не підтримали польські політичні структури, а також "наші єпископ-ські консисторії" [1]. Передвоєнне москво-фільство пов'язувало свої політичні сподівання винятково із сусідньою імперією, однак розрахунки на "переможні російські багнети" зникли "безповоротно разом з його опікункою – царською Росією" [2].

На початку 20-х рр. галицькі москвофіли з неабияким піднесенням прийняли поразку українців у національно-визвольних змаган-нях, тому на противагу українству Галичини "творили знаменитий матеріал на льояльних горожан Польської держави". Це були переважно багаті селяни, священики, адвокати, а також члени їхніх родин, які гуртувалися навколо таких інституцій, як Ставропіґія, Галицько-Руська Матиця, Товариство ім. М. Качковського, "Ревізійний союз руских кооператив", "Народний Дім", "Общество руских женщин". Діяльність післявоєнного москвофільства спер-шу характеризувалася певною розгубленістю через втрату Росією панславістської могутності. Однак підтримка "моральної горстки осілої в Польщі російської інтелігенції, що нама-галася використати національне неосвідомлення частини населення північно-східних зе-мель" [2] та польських державних чинників дали змогу не тільки реанімувати, а й реорга-нізувати для подальшої діяльності цей громад-сько-політичний рух.

Незначна фінансова допомога здебільшого російської еміграції [3] підтримувала певним чином у 20–30-х рр. діяльність галицьких москвофілів, яка повільно жевріла на по-літичному обширі Галичини. Завдяки сприянню польських урядовців, у Львові до рук їхніх чільників потрапили "Народний Дім", Ставропіґійський інститут, львівський навчальний заклад-бурса на вул. Курковій (те-пер – вул. Лисенка, 14). У зв'язку з цим змушена була, наприклад, "кинути льокаль" українська книгарня в Ставропігії, натомість постала книгарня, яка "ширила російські і москвофільські видання, продуковані видав-ництвом "Слово".

Видавнича діяльність цієї політичної формації у цей час зосередилася головним чином у Львові, й увазі всіх зацікавлених цим громад-сько-політичним напрямом читачів було представлено понад два десятки періодичних ви-дань, різних за журналістськими завданнями, тематичним спрямуванням, періодичністю, обсягом, однак одностайних щодо сповідуваної ідеології.

Загалом, на початку 20-х рр. у Галичині склалися дуже несприятливі умови для розвитку української преси: редакції успішних і фінансово, і накладово часописів закривали на невизначений час (зокрема, діяльність газети "Діло", яка інформаційно обслуговувала українське населення ще з 1880 р., а з 1888 р. робила це щоденно, була неприпустимо жорстко припинена польськими військовиками), друкарське обладнання знищувалося, редактори й журналісти потрапляли до в'язниць. За поданнями працівників "самостійного пресового відділу", що функціонував при львівській прокуратурі, польською владою у цей час було заборонено шість українських щоденних газет, на чотири новостворювані часописи дозволу видано так і не було. Однак без особливого напруження у січні 1921 р. розпочалося видання "независимої газети для трудового народа" – "Воля народа", що відкрила міжвоєнну сторінку в історії москвофільської преси.

"Маленьким і паршивеньким" назвали журналісти "Нового Часу" цей тижневик для селян, яким опікувалися Косма Пелехатий (згодом – відомий журналіст радянофільських видань Кузьма Пелехатий) і Нестор Прислопський. Москвофіли, втративши "доступ під українську селянську стріху", придумали "штудерний спосіб баламучення людей, підшилися під соціалізм, любов простого люду, закинули російську мову (якою, зрештою, ніколи добре не володіли і по нині її не знають!) та перейшли ніби на українську, а фактично на якесь своєрідне язичіє, поперемішуване московськими словами" [4]. Таким чином, видавці газети намагалися довести свою непричетність до "дум и чаяний" передвоєнного москвофільства. Газета була підтримана читачами, хоча й висловлювала позицію "Галицкой Русской организации", оскільки українські видання національного спрямування, що виходили зі значними труднощами внаслідок репресивних дій влади, неритмічно надходили до аудиторії. До слова, старша генерація москвофілів не сприйняла комунікативних експериментів із українством, вважаючи таку позицію редакції зрадою "русских" інтересів у краю.

У вересні 1921 р. відновила свою діяльність редакція газети "Прикарпатська Русь", що виходила у довоєнні часи. Видання продовжилося під логотипом "Русь", оскільки організатори не хотіли дублювати назву часопису, що почав виходити під час її вимушеної перерви на Американському континенті ("Прикарпатска Русь", м. Нью-Йорк, США, 1914–1924). Незначне фінансування не давало змоги тижневику стати успішним виданням, інформаційно-публіцистичне наповнення не сприяло накладовому зростанню "органу Рус-ского исполнительного комитета" (утворений 1918 р.), а ще – постійні конфіскації мате-ріалів, що були зумовлені російською пробле-матикою, яка й призвела до закриття "Русі". Праця цензорів у краї провадилася доволі жорстко, особливо ретельно прочитувалися періодичні видання громадсько-політичного напряму (не лише українські, а й москво-фільські, польські, що змістом суперечили офіційному курсу держави, також часописи). У лютому 1922 р. редактору Кирилові Вальницькому було заборонено надалі видавати цю газету.

Через зовсім короткий час унаслідок роз-біжностей у поглядах москвофілів, що ніяк не могли віднайти політичного пристановища у зв'язку зі зміною суспільно-політичного ладу в забручанській Україні, проросійськи налаштовані діячі розпочали видання тижневика "Русскій Голосъ". "Здавалось би могутній зрив нашого народу до відбудови власної держави навчить наших москвофілів і вони стануть до праці для добра цього ж народу", – висловлювали здивування українські журналісти категоричним прагненням галицьких москвофілів, що гуртувалися навколо цієї ре-дакції, стати "настоящими русскими". (До слова, з 1921 р. львівська шкільна кураторія по-своєму підтримала москвофілів, "запровадивши самовільно назву "руский", якою так дуже тішаться наші перевертні" [5]).

Задекларувавши в першому числі 1922 р. свою "русскую ориентацию", редакція політико-економічного тижневика формувала зміст видання матеріалами, що не лише висвітлювали організаційну діяльність москво-фільських організацій у краї, особливості проживання в Польській державі російської еміг-рації, а й сприяли політичному інформуванню аудиторії та доволі вміло приховано, а іноді й навпаки – агресивно-наполегливо пропагували кращість "русского". Завдяки чималим дотаціям еміграційних сил газета виходила до вересня 1939 р., закріпивши свої позиції останнього року щоденним виходом.

Намагаючись виховувати доріст згідно зі своїми переконаннями про "один народ від Карпат до Камчатки", редакція видавала також два додатки: "вћстникъ русскаго студенчества" "Огни" (1930–1932) та "двухне-дельный журналъ для русскихъ дћтей" "Коло-сокъ" (1932–1933). Зміст дитячого часопису творили найкращі зразки української та російської літератур (Т. Шевченко, Б. Грін-ченко, Л. Глібов, М. Гоголь, О. Пушкін, А. Чехов та ін.), просвітницькі та навчально-виховні матеріали. Таке формування змісту було схвально сприйняте молодими максима-лістами з "Огней", які, всупереч старшій генерації москвофілів, вважали публікації українських авторів, зокрема Т. Шевченка, ще одним підтвердженням російськості галицьких українців: схожість обох мов свідчила, на їхню думку, що українська мова є лише "провинциональнымъ нарћчиемъ" російської. Серед інших публіцистичних турбот москво-фільського студенства – тривалий полілог про формування нового типу російського інтелі-гента в краї.

У вересні 1922 р. К. Вальницький зумів знайти можливості для відновлення забороненої "Русі", продовживши її вихід під назвою "Жизнь". Редакція цього тижневика відразу відмежувалася від радикальних щодо ро-сійськості поглядів "сбившихся з толку" видавців "Русского Голоса", який виходив паралельно. Таким чином, українські читачі отримали до диспозиції дві громадсько-політичні газети москвофільського напряму, що були не лише виразниками різних політичних відламів цього руху, а й нама-галися конкурувати, ведучи затяжні полемічні баталії. Однак через орієнтацію редакції "Жизни" на радянську Росію, а отже, відсутність фінансової підтримки (радянські ідеологи були передбачливими, вкладаючи кошти більш серед галицької аудиторії українсько-мовні періодичні видання), випуск газети припинився 1923 р. на 55-му числі.

"Думы о Родине" й надалі залишалися основними в громадсько-політичних уподо-баннях відомого своєю діяльністю ще з кінця ХІХ ст. москвофільського діяча Ю. Яворського. Хоча, нагадаємо, вже тоді москвофіли відчутно втратили популярність і вплив на й до цього не широко відкриту для сприйняття їхніх ідей частину галицького українства. Намагаючись пояснити таку ситуацію, Ю. Явор-ський ще 1894 р. виправдовувався на сто-рінках петербурзького "Галицко-Русского Вестника": "Теорія малорусскаго сепаратизма чрезвычайно быстро распространилась и ныне охватываетъ широкіе круги галицко-русской интеллигенціи. Смело можно полагать, что сія интеллигенція на добрую половину считаетъ и величаетъ себя особымъ, самостоятельнымъ народомъ, силится творить свой особый "русский" языкъ и создавать особую литературу" [6].

У 1923 р. цей ревний "пропагандист" москвофільства зробив спробу видавання "общественно-литературных дневников д-ра Ю. А. Яворскаго", публікації першого і єдиного номера яких був позначений ностальгічними настроями щодо довоєнних москвофільських ідей. Про суттєві відмінності у по-глядах москвофільських чільників свідчили матеріали самого Ю. Яворського під промо-вистою назвою "Соловьи-разбойники печати", в яких критикувалася позиція низки часописів, що видавала ця політична сила Не сприймаючи ідейно-творчої концепції, основних проблемно-тематичних ліній і "Жизни", і "Русского Голоса" ("напоминаютъ безграмот-ныя и жалкія упражненія и потуги гимназистовъ младшего возраста"), автор закликав "братів по перу" відновити "заветную" пресу, занепад якої був очевидним.

У корпусі москвофільської преси функ-ціонували також часописи церковно-релігій-ного напряму. "Воскресеніе" – півмісячник Православного братства – виходив від 1928 р. до 1929 р. і був відновлений 1935 р., однак уже як місячне незалежне видання, проіснувавши до 1937 р. Пропагування православ'я, інформування про різні конфесії, поради щодо зміни сповідуваної віри – ці та інші питання розглядалися у часописі через призму єдиного авторського переконання: національна ідея – це примха, українство Галичини національно не відокремне від російського народу. У такому ж ключі велася розмова з читачем на сторінках "церковно-народної газети" "Кар-патскій Звонъ" (1937–1939), що вийшла у Львові під орудою М. Цебринського відразу після припинення попереднього видання. Царина тем, до яких зверталися у часописі, не відрізнялася від попередниці, щоправда, антиукраїнський голос звучав гучніше.

Просвітницькі завдання, які успішно виконувані І. Наумович і його газета "Наука" (Коломия, Львів, 1871–1903), були основними у виборі тематичного напряму "илюстрованого месячника для народа", який розпочався 1924 р. зусиллями і коштом Товариства ім. М. Качковського під тією ж назвою. Обравши за зразок досягнення газети-попередниці, редактори (ними почергово були М. Глушкевич, М. Цебринський, Я. Вербицький, М. Крижановський та ін.) формували зміст но-вої "Науки" у кількох форматах: інформацій-ному (громадсько-політичне і культурницьке новинникарство), публіцистичному (проблемні щодо тогодення, історичні, літературознавчі статті), художньому (твори Т. Шевченка, І. Франка, І. Наумовича, С. Руданського, Б. Дідицького, С. Єсеніна), що загалом виконували просвітницьку місію. За винятком низки публікацій, газета ненав'язливо наголошувала на вищості російської культури, пропонуючи селянам (саме ця аудиторна група була обрана видавцями для спілкування) твори й української літератури, а також статті про українську культуру загалом.

Зазначимо також, що, врахувавши аудиторні особливості, редакція використовувала і російську, й українську мови в етимологічному написанні (до 1935 р.), і їхню дивну суміш, яка ще в другій половині ХІХ ст. була предметом обговорення багатьох українських часописів. "Наука" виходила загальним накладом 1200 примірників і розповсюджувалася переважно безкоштовно. Зокрема, 1926 р. із 65 читалень Товариства, які функціонували в Галичині, лише 28 оформили повну передплату на це ви-дання. У 1929 р., виникло товариство "Помощь русскому эмигранту изъ Польщи", редакція часопису видала два числа додатка "Русский Эмигрантъ", завданням якого було інформу-вання "своихъ русскихъ братьевъ" – "заблука-лих" у москвофільстві українців краю та ро-сійських переселенців, що оселилися в Польщі внаслідок несприйняття революційних ідей, – про можливості переїзду в інші країни, зокрема Канаду, США, Аргентину.

Від 1936 р. при "Науці" розпочалося видання "Листка" – "безплатного квартального до-датка", що виходив до кінця 1938 р. Часопис, на відміну від "материнського" видання, вирізнявся гострим несприйняттям усього українського в краї, що й визначало його змістові пріоритети та полемічні уподобання.

Таку ж, як і в "Науці", мовну політику провадила редакція господарсько-економічного часопису "Голос Народа", що виходив упродовж 1926–1931 рр. москво-фільським товариством "Рольничий Союз". "Видавці цеї газети мають за завдання розбивати український рух, як це давніше робили в порозумінні з польською шляхтою" [7]. Окрім важливих для селян проблем, пов'язаних із їхніми основними сільськогос-подарськими роботами, в часописі обговорювалися інші принципові для москвофілів питання: "незаперечна" російськість українського народу, переваги російських політичних, економічних, культурних організацій, товариств, об'єднань над українськими, так, як і православ'я над греко-като-лицькою вірою. Для підвищення агроно-мічних знань редакція газети протягом 1930–1931 рр. випускала додаток "Библьотека Рольничого Союза".

З надією віднайти свого читача, точніше читачок, москвофільські чільники піклувалися й про жіночу аудиторію, створивши "журнал русской женщины", який упродовж 1936–1939 рр. щомісяця виходив у Львові. Товариство, що видавало часопис, мало давню історію своєї діяльності, яка розпочалася на галицьких теренах ще на початку 1870-х рр. "Общество русских дам во Львове" працювало над часописом певним чином ностальгійного спрямування, що яскраво виявлялося у ху-дожньо-публіцистичному корпусі друкованих матеріалів, присвячених переважно росій-ській літературі, мистецтву, загалом культурі дорадянського періоду. Деякі дослідники історії української журналістики вважають: "Журнал не москвофільський, найоб'єктив-ніше його можна класифікувати як видання національних меншин у Галичині 20–30-х рр. ХХ ст." [8, 752]. Насправді, за змістом часо-пису, його видавали ті українці, що ревно, "думками і помислами" сповідували моск-вофільство.

За характером інформації москвофільська молодіжна преса, зокрема студентські видан-ня "На рубеже" (1927–1928), "Разсветъ" (1923–1924), "Звено" (1932–1933), була культурницького спрямування, орієнтована пере-важно на популяризацію російської культури. Неприхованою метою публікацій часописів було виховання української молоді в "исконно русском духе".

Визначаючи москвофільство як "хворобу ослаблених частин українського національ-ного організму", журналісти "Нового Часу" стверджували, що "польські владні структури могли б виплекати з них добрих і надійних громадян своєї держави", але "польська політика пішла не по лінії польського інтересу" [9]. Справді, існування москвофіль-ського табору в Галичині було доволі вигід-ним керівництву Польської держави, адже дозволяло стверджувати перед Союзом наро-дів і всією міжнародною спільнотою, що українці не етнічна спільнота, а лише доктрина з двома національними складовими – українською та російською, а отже, можна створити й нову, оскільки, на його переко-нання, "руське племя це тільки відлам польського народу" [10].

Намагання домогтися передання "Народного Дому", створеного, до слова, за кошти українців краю, українським громадським організаціям, викликало спротив протилеж-ного табору, незважаючи на те, що станом на 1935 р. у цієї москвофільської інституції утворилося понад півтора мільйона золотих боргу. Москвофіли, засвідчуюючи свою ло-яльність до влади, звернулися до всіх "найвищих чинників Держави", друкованих органів і їхнього міністерського куратора з меморіа-лом про недопустимість передання "Народно-го Дому" українству, навівши низку прикладів його непокори чинній владі [11].

У друге десятиліття міжвоєнного періоду надія на повернення москвофільського ентузіазму дореволюційних часів згасала. "Спонтанна стихія національного відродження" "змела майже з лиця землі сильну колись партію" з її прагненням до русифікації "всього живого – від Чорного до Білого моря і від Сяну до східньосибірських тайг" [12]. Новий польський уряд, який прийшов до влади 1936 р., не підтримав "завішених щодо своєї політичної спроможности між небом і землею" українських "русских". Ці роки стали доволі складними для москвофілів – самоліквідовуватися чи "звернути свої очі і порожні руки в бік єдіної і неделімої" за Збручем, що була хоч і не з "батюшкою-царем" на чолі, але стабільно прогнозована поглядами щодо українства. Саме тому офіціоз ледь жевріючої політичної течії "Русский Голос" та його "причіпка" "Земля і Воля" змінили публіцистичний пафос на більш прихильну тональність, повідомляючи читачам, що в СРСР (у багатьох публікаціях, щоправда, ця країна названа "національною Росією") все-таки розвивалася культура (збільшувалася книжкова продукція, встановлювалися пам'ятники Пушкіну та іншим письменникам тощо). Найбільше захоплювалися москвофільські журналісти тим, що всі "наречія" (українська мова сприймалася ними лише як "наречіє") ось-ось повинні злитися в єдину російську мову. Журналісти "Нового Часу", характеризуючи ці орієнтаційні зміни, зазначали, що "москвофільські недобитки ідуть наліво, кокетують комуністів-большевиків тільки тому, що вони їхній природній спільник у боротьбі з українством. <…> Можемо згори передбачити вислід боротьби: чи не буде це передсмертний судорожній зрив наших москвофілів – тепер нових большевицьких підлизнів на ЗУЗ" [12].

1935 р., коли москвофільські сподівання на будь-яку підтримку польських владних чинників не виправдалися, виникла потреба знайти джерела фінансової допомоги для продовження видавання. Пошук відповідних фондів на подальший розвиток і утримання "движенія" змушував його чільників не гребувати жодними можливостями: "Москво-фільський провід на зовні формально нале-жить до уніятської католицької церкви, але рівночасно робить око до православної церкви". "Дволичність" редакторів москвофіль-ської преси полягала ще й у тому, що, на-лежачи до католицької Церкви, вони творили "пропаґанду за православієм", дописуючи до православних видань. Окрім цього, автор замітки "Москвофільський провід і реліґія" з "Громадського Голосу", яка була передруко-вана іншими виданнями, свідчив, що редактори двох провідних москвофільських часописів ("Русский Голос" і "Голос Народа"), перебуваючи на "Конґресі методистів", запропонували перехід 350 тисяч жителів краю до цієї релігійної течії "разом з домівками чита-лень, котрі можна було перемінити на цер-ковні святині методистів" у обмін на фінансове "підпертя". Однак "методисти" вирішили не втручатися в "підкопну працю", керівництво руху й надалі залишилося "формально греко-католицьким, а фактичним пропагато-ром православія" [13].

"На зболілім тілі українського народу є багато болячок. Одною з таких ран є останки москвофільського руху, котрий основуєть-ся виключно на національній несвідомості частини нашого народу" [14]. Саме тому на сторінках української преси аналізував-ся цей суспільно-політичний рух, докладно пояснювалися позиції чільників, що за-початковували його, характеризувалися нап-рями його опорних періодичних видань, зокрема важливої для порівняння з пресою моск-вофілів 20–30-х рр. газети "Слово" (1861–1887). Публікації такого змісту, а також ті, що мали на меті "реабілітацію старих галицьких діячів М. Качковського та Б. Ді-дицького, яких національно освідомлене галицько-українське громадянство ставить неслушно на одній площині з національними ренеґатами", обговорювалися у доволі роз-дратованій формі на сторінках переважно "Русского Голоса". "Ріжних обидливих ду-мок одного з москвофілів не можна брати на рахунок всіх людей з того табора", – стверджували українські працівники пера, не полишаючи прагнення переконати опо-нентів у помилковості їхньої "проросійської" орієнтації [14].

Таким чином, твердження М. Миколаєвича, що "події 1917–1920 рр. так глибоко переорали уми й серця українських народніх мас, що москвофільство щезало на очах" [1], не зовсім відповідало дійсності. Відновлене москвофільство, трохи розгублене через події, які звели нанівець його політичні сподівання, продовжувало й надалі свою діяльність у Галичині. Свідченням живучості їхнього переконання про "єдиний народ" були періодичні видання, які виходили упродовж 20–30-х рр. у Галичині. Москвофільські діячі, які працювали в галузі видання, чітко сегментували свою аудиторію. Корпус москво-фільської преси формували громадсько-політичні, церковно-релігійні, просвітницькі, господарські, молодіжні, жіночий і дитячий часописи. Проте ідея, сповідувана цим політичним рухом майже століття, у міжвоєнні роки не привабила українське населення краю, що до Першої світової війни наче й приглядалося до неї. 1939 р. у Львові вихо-дило 123 українські періодичні видання, до цього року москвофіли змогли втримати лише два часописи – громадсько-політичний "Русский Голос" і жіночий "Очаг", – які спіткала однакова доля: у вересні внаслідок відомих історичних подій редакції усіх без винятку часописів припинили свою діяльність.



1. Миколаєвич М. Москвофільство: його батьки і діти // Громадський Голос. – 1935. – Ч. 48.
2. Москвофільська болячка // Новий Час. – 1935. – Ч. 73.
3. Новий подвиг воюючого москвофільства // Діло. – 1930. – Ч. 4.
4. Кацапська кириня // Новий Час. – 1926. – Ч. 33.
5. Одні по куснику, а другі відразу проковтнули би // Громадський Голос. – 1923. – Ч. 27.
6. Яворскій Ю. Очеркъ развитія галицко-русской литературы // Галицко-Русскій Вест-никъ. – 1894. – № 1. – С. 42.
7. Новий хрунівський часопис // Громадський Голос. – 1926. – Ч. 28.
8. Павлюк І. Очаг // Українські часописи Львова 1848–1939. – Львов, 2003. – Т. 3. – Кн. 2. – С. 752.
9. Плач за москвофілами // Новий Час. – 1935. – Ч. 185.
10. Дещо про "корисність" москвофілів // Новий Час. – 1935. – Ч. 166.
11. Кацапська провокація // Новий Час. – 1935. – Ч. 169.
12. Бій-Бійченко Б. Большевицькі підлизні (Куди йдуть наші москвофіли?) // Новий Час. – 1936. – Ч. 150.
13. Москвофільський провід і реліґія // Громад-ський Голос. – 1935. – Ч. 21.
14. Метафізика москвофіла // Нова Зоря. – 1931. – Ч. 77.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові