Ласкаво просимо

к. філол. н.
УДК 82-32:821.161.2

У статті йдеться про гостре викривальне слово емігранта, палкого прихильника незалежності України Миколи Понеділка, спрямоване проти більшовицької диктатури.

Ключові слова: "людина–влада", незалежність, концептуальність.

This article is about a keen accusatory word of an emigrant, fiery supporter of an independence of Ukraine Mycoly Ponedilka, which is directed against bolshevist dictatorship.

Key words: "man-authority", the independence, the conceptuality.

Микола Васильович Понеділок (1922–1976) – епік, драматург, дотепний гуморист і дошкульний сатирик, журналіст і публіцист – належав до всебічно обдарованих творчих особистостей українців західного світу. Його ім'я не могло ввійти в коло згадуваних у СРСР і тільки почало вводитися до поповненого вилученими постатями вже в незалежній державі ряду митців-класиків. Досі він – автор малознаний в Україні не з власної вини. Прихильник і палкий послідовник ідеї визволення Батьківщини від більшовицького окупаційного ярма, М. Понеділок надав твореній ним літературі функції зброї у боротьбі за відновлення національної самосвідомості (знадобився досвід роботи митця у "Голосі Америки": гострота публіцистичного слова здобувала огранку саме тут). Свободу духу й усвідомлення національної тожсамості письменник протиставив усякому конформізму й колаборантству. В одному з листів М. Понеділок суворо, але справедливо писав: "Найбільше зло, яке українській волі й незалежності завжди на перешкоді ставало і стає, криється, на превеликий жаль, у нас самих. І тільки тоді, коли ми з розуму й серця викорінимо… нашу пасивність, нерішучість,.. тільки тоді здобудемо собі волю" [1, 14]. Але якими б пристрасними не були рядки цитованого листа, майстер слова був свідомим того, наскільки сильним є червоний терор й при-низливо рабським становище людини в тоталітарній системі СРСР. За словами ж А. Міцкевича, "…одинока зброя раба – це зрада" [2, 28] ворожого табору. Тому українські протестанти замінили тактику боротьби від збройної до мовчазного опору системі. Глибоке розуміння колоніального становища України та українців у період совєтчини втілилося у сатиричних творах із чільною проблемою опозиції владі, критичне вистудіювання яких і становитиме мету нашої розвідки.

У ряді сатиричних творів М. Понеділка квієтизм персонажів щодо комуністичної вер-хівки є одним із засобів маскування та іма-нентного опору. Так, художня рецепція проб-леми прихованого опору у фейлетоні "Вівчур-розбійник" (збірник "Соборний борщ") прикметна тим, що осмислення її відбувається крізь призму внутрішнього світу головного ге-роя Васі. Протагоніст служить новітнім най-митом у "товариша Хрущова", і сам письменник визначає його професію як "козачок", що асоціативно "вписує" дію ще й у часи кріпаччини, а відшевченківський образ козачка виконує атестаційну націовизначальну функцію (звісно ж, українець).

Усіма діями та помислами головного героя керує нестримне почуття гніву до системи, уособленням якої є сам Хрущов. Васина позиція, пристрасна й чесна до себе та рідної нації, але лицемірно підступна щодо "ха-зяїна". Єдине, що спиняє його від рішучих дій, – це почуття страху бути викритим (в "імперії зла" й насилля чи не кожен її мешканець жив і працював з перманентним почуттям страху, але писати про це можна було тільки у вільному світі, про що прямо сказав, окрім М. Понеділка, Єфраїм Севела у романі "Тойота Королла"). Показовою у цьому плані є перша зустріч читача з героєм: "Вася навшпиньки підкрався до покоїв товариша Хрущова і вслухався: "Хропе, скотина", – подумав і зараз же оглянувся – чи, бува, його думки, випадково, ніхто не розшифрував… (Здатність тоталітарної імперії стежити за не-висловленими думками до М. Понеділка за-фіксували хіба що В. Самійленко у сатирі "На печі" та О. Кониський в оповіданні "І ми – люде!" – В. С.).

Острах був безпідставний. В коридорі, опріч пса,.. нікого не було…" [3, 250].

Внутрішні монологи головного героя іррадіюють ненависть до осоружного "хлібодавця" (явний саркастичний натяк автора на кукурудзяну кампанію М. Хрущова), а також сфокусовані довкруг розв'язання проблеми: як приховати справжнє ставлення до влади, зберігши при цьому свої переконання. Проте внутрішнє мовлення протагоніста виконує ще одну важливу функцію: для сатиричного розкриття образу Хрущова письменник вдається до прийому взаєморозкриття персонажів. Автор-наратор не тільки передоручає головному героєві функцію спостерігання, а й через внутрішні монологи розкриває стан його свідомості й підсвідомості, оскільки "відсутність свідків… забезпечує повну відвертість персонажа" [4, 174]. Так, перше знайомство із секретарем партії відбувається не тільки крізь призму бачення героя, а й через його характеристичні внутрішні репліки: "Вася крадькома прочинив двері… На ліжку щось, переплетене простирадлами та одіялами, ворушилося…

"Заплуталися драглі прокляті… – міркував про себе козачок. – Коли б перетопити їх… теє… мила б то було – батеньки мої ріднії…" [3, 251]. Як бачимо, М. Понеділок "успадкував" силу сатиричного гніву Т. Шевченка щодо зображення можновладців. Зневажливе, сатирично-експресивне використання Понеділком середнього роду замість чоловічого, а також неозначений займенник "щось" спри-чиняє тенденцію викриття й комічних висвітлень образу кремлівського "вельможі". У подальшому М. Понеділок ампліфікує сати-ричні деталі образу Хрущова, зокрема, портретними ("Із стіни на нього блимало роз-куйовджене створіння – з розбухлим, мов ква-шений помідор, носом, з відвислими спаленими губами та продовгувастим свіжим синцем поміж очима" [3, 254]) та негативно конотованими саркастичними апелятивами ("образина", "туша", "анахтема"). Стилістичний прийом дисфемізму: використання народно-розмовного презирливого іменника "анахтема" у сполученні з дієсловом "розплющила" (око – В. С.) та подальшим контекстом дає читачеві однобічнонегативне уявлення про поведінку цієї людини. Подібний прийом комедійно характеристичної дискредитації персонажа знаходимо у М. Коцюбинського (образ Аркадія Малини).

Чітко індивідуалізоване у творі мовлення персонажів, яке є відповідником їх характерних рис вдачі, світогляду. Так, брутальність, обмеженість, любов до міцних напоїв і пле-бейську поведінку Микити Сергійовича автор відтворює: а) імперативними реченнями; б) розмовно-просторічними дієсловами на позначення алкогольних пристрастей генсека ("видудлив", "посьорбував", "вижлуктав"); в) абрубтивними діалогами, в ході яких Хрущов намагався пригадати п'яні оргії на дипломатичному вечорі; г) окличною інтонацією ("Васю!", "Підходь ближче!", "Фа-шист!!" і т. д.).

Мовлення ж головного героя відображає його пригнічений настрій, внутрішню втому, спустошуючі почуття безвиході та ненависть до комуністичного вождя. Особливо яскраво це помітно у моменти вимріяних візій, коли все Васине єство волає про волю й порятунок: "…І чом нечистий не штовхнув тебе (Хрущова – В. С.) лобом на сталевого солдата із списом – може б оце уже на радість усім гигнув" [3, 254].

Психологічна й громадянська позиція Васі ясна – він прагне до власного й загальнона-родного порятунку. Саме в таких епізодах прихована ненависть і спротив стають каталі-затором національного самоусвідомлення. Позбавлений підтримки в центрі інфернального комуністичного лігва, Вася змушений на поставлені Хрущовим питання давати лицемірно-блюзнірські відповіді. Автор залучає до його мовлення стильовий прийом мейозису, аби, підсилений контрастом, осоружний героєві й автору образ Хрущова набув ще більшої карикатурності (словосполучення "лазив (Хрущов. – В. С.) рачки" замість "схилилися низенько"; "голівкою торкнулися" замість "штовхнув… лобом"). Герой М. Понеділка є уособленням безрезультатного патріотизму "в собі" та прихованої опозиції тоталітарному режимові. Кожне нове знущання посилює критичне неприйняття такої влади у Василя ("Ішов і кляв на чому світ стоїть – і вівчура, і його господаря…" [3, 256]). Виявами несправедливості Хрущова до героя письменник мо-тивує рішення останнього вдатися до лицемірства й замаскованої опозиції як мораль-но-етичної альтернативи боротьби в умовах ворожого оточення.

Самобутнім художнім баченням України в колоніальному ярмі прикметне оповідання "Хрущик" (збірник "Вітаміни"). Символом неволі виступає у творі той же Хрущов, а радянський соціум – своєрідний театр абсурду не тільки для героїв, але й для його креатора. Головна героїня баба Фросина так ненавидить комуністичного вождя і всю систему, яку він очолює, що назвала на його честь собаку Хрущком: "Псові найбільше личить ця назва. Само мале, а ніс на всю пику. Чом же не Хрущов?" [5, 244–245]. Залучаючи портретні аналогії, письменник розкриває малосимпатичну зов-нішність генсека через комічне. Карикатурне уподібнення собаки з вождем викликає радше антипатію, аж ніяк не страх, і тим більше не-нависний образ не є об'єктом поваги в героїні. Явно схарактеризовані сатирично, в опосередкованих оцінках старої, всі апологети комунізму по-народному вилаяні: "голопузі татари", "чортячі недоноски", "вовкулаки". На-родно розмовна лексика на позначення темних сил стильово маркує постаті людей, які при-рекли героїню та її землю на муки.

Одна з мистецьких особливостей письма М. Понеділка – вміння через комічні ситуації і характери порушити серйозні проблеми соціального звучання. Це засвідчує, між іншим, пуант твору: щоб порятувати собаку з палаючого хліва, не називаючи його імені при людях (це означало б наразитися на відкритий конфлікт із владою), баба змушена проголошувати осанну кремлівському вождеві: "І ось баба вискочила на камінь біля криниці і напружуючи на всю силу: "Хай живе колективне керівництво і товариш Хрущов!.. "Хрущов" – вигукнула аж двічі" [5, 248]. Сатирик пародіює картину мітингів у СРСР, конструює умовну ситуацію хвалебності, за якою стоїть опозиція у формі імітування любові до влади, політична мімікрія заради самозбереження. Доцільність обраної героїнею поведінки продиктована життєвим досві-дом. Її образом автор ніби унаочнює євангель-ську істину: будьте мудрі, як змії, адже езопівська мова старої незрозуміла для "охоронців порядку". Ставлення читача до героїні набуває ще тепліших відтінків, коли, витри-мавши спокусу підкупу владою (своїм вчинком баба підпадає під "всемилостиве" око партії), вона не стає конформісткою навіть заради матеріальних благ дочки й онуки. Стара Фросина не купується ні газетними заголовками на її честь, ні орденом Леніна, залишаючись на вже сформованих роками лихоліть ідейних позиціях непристосуванства.

Рідкісною в літературі є іронія героїні сто-совно свого "подвигу", який увінчався для неї поїздкою до Москви й отриманням ордена (про факти підкупу владою пише у своєму щоденнику і Григір Тютюнник, який зауважує, що особистість людини можна вбити, нагородивши її орденом чи премією, які одночасно тішать і заколисують свідомість [11, 35]).

У формі "від супротивного" письменник розбудовує останній монолог жінки ("Хочуть мене послати в Содому і Гомору і там дати мені дулю з маком" [5, 249]), який атестує розуміння нею ціни цих подачок. Остання іронічна авторська характеристика ("віддана совєтській владі українська жінка") потвердила внутрішню силу героїні, яка здатна витримати випробування, не вдаючись до конформізму чи тим паче колаборанства.

Так само концептуально, як і у фейлетоні "Вівчур-розбійник" та оповіданні "Хрущик", проблема опозиції "людина–влада" представлена у сатиричному фейлетоні "День урожаю" (збірник "Вітаміни"). Ідею опору письменник реалізує на цей раз ширше, розглядаючи його не як одиничне явище, а як характерний фактор, який виникає в атмосфері блокади національної свободи, коли сила в "державіказармі" (І. Малкович) явно не на боці уярмлених.

Психологічна інтерпретація антагоністичності людини і радянської влади визначила специфіку образотворення: кожен персонаж-патріот твору характеризується внутрішньою дуальністю: з одного боку – ненавистю, а з іншого – "напускною лояльністю до панівного ворожого режиму" [7, 79]. Письменник об'єднав персонажів-селян у єдиний збірний образ. За наказом партійного комітету селяни готуються до зустрічі свята "День врожаю", на якому будуть представники з інших регіонів України.

Насиченим лубком щасливого колгоспного існування передав автор підготовку до свята (насправді рутинна важка праця відібрала у людей здатність веселитись), що мало показати здобутки совєтського сільського господарства. Комізм виникає через невідповідність справжніх надбань із декларованими (для досягнення потрібних результатів виробництва люди змушені доліплювати з глини необхідні кілограми огірків, гарбузів, яблук, вишень і т. п.).

Уважний до натуралістичних психологізованих деталей, М. Понеділок через жести, міміку, погляди передає внутрішній опір і незадоволення людей. Так, дієслівне речення "Жінки огризнулися" (прохання голови кол-госпу працювати веселіше перевершило межу людського терпіння) продовжила реченнєва конструкція, що виконує функцію антидоту в промовистій паузі-апосіонезі "Затягніть якої…". Для розкриття абсурдності ситуації у мовлення персонажів письменник вводить дієслова минулого часу, які констатують те, що відбувається: "Одні місили, інші ліпили, ще інші фарбували. І все мовчки, ані слова" [5, 194]. Тиша, що панує у фейлетоні, нетра-диційна для процесів праці українців, є свідомо обраним людьми способом поведінки: "мовчати – бути сильним і захищеним своїм мовчанням, єдиною зброєю" у створеній ситуації [8, 38].

Подальший виклад позначився більшою експресією, динамізмом: накопичений гнів "вибухає" трагіко-сатиричними куплетами народних пісень. Тут фольклор – органічна частина мистецького мислення письменника і його волелюбних персонажів. Пісенні аплі-кації, інкорпоровані в текстову тканину тво-ру, художньо увиразнюють гнітючу атмосферу часу:
"Ми колгоспи маєм –
З голоду здиха – здиха – здихалися ми буржуїв" [5, 194].

чи
"Кремлівські дипломати –
Вміють шкуру дра – дра – дрогоцінну нашу берегти" [5, 194].

Ефект відлунювання тут підкреслює синкопа, атестуючи неприйняття людьми лукавих порядків у радянській державі.

Саме за допомогою таких текстових сигналів, як уведений фольклорний, автор роз-криває концептуально-смисловий зміст твору. Радий штучному збільшенню продукції, голова колгоспу не прислухається до пісень, експлі-цитне оформлення яких цілком у дусі часу. Але авторська мета при цьому не знівельована – через фольклорні засоби, незважаючи на їх спорадичність та обмежену ситуативність, письменник "актуалізує вузлові положення імплікуючої ситуації" [4, 192]. Таким чином, езопівська мова маскує зненависть людей до керуючої верхівки й системи загалом.

Підкресленню зачаєної опірності владі слугує залучення до твору мотиву дружби, яка зроджується між людьми з різних регіонів нашої землі. Ворожий до України та українців світ не зламав почуття їх націо-нальної сутності та єдності. Вони вчаться жити по-новому, приховуючи справжнє ставлення до режиму, вимушено змінюють поведінку на таємну опозицію, й це зачаєне змагання здійснюється і реалізується у тексті та під-текстово, за допомогою езопівської мови, що маскує ненависть. Об'єктивність й аналі-тичність українознавця письменник автоло-гійно втілив у словах однієї з героїнь фейле-тону: "При совєтах учися жити, сестро. Завжди говори одне, думай інше" [5, 197]. Понеділок подає формулу життя в УРСР, де мудра хитрість лежить в основі збереження нації від повального винищення. Його герої втілюють ідею патріотичної відданості в парадигмі удаваного підпорядкування владі, може, почасти й валенродизму. Вони не піднімаються на відкритий бунт: їх одинична смерть не мала б сенсу. Стратегічна тактика цих людей (таких, як Вася ("Вівчур-розбій-ник"), стара Фросина ("Хрущик")) у боротьбі – ненависть у "масці" вдаваної лояльності, благородна хитрість (адже йдеться про порятунок рідної землі) щодо ворога, проти якого й спрямоване вістря сатири письменника. До її літературних якостей слід віднести уміння як реалістично індивідуалізувати образи обридлих вождів, так і через окремі життєві приклади сатирично узагальнити всю тоталітарну систему СРСР. Автор не героїзує їхні дії, ці люди прості й заземлені (але не приземлені!) в свої щоденні проблеми, та письмен-ник потурбувався про те, щоб і їх внесок у наближення визволення України був не забу-тий і належно поцінований нащадками.

1. Мовчан Ю. Микола Понеділок у своїх листах (До 3-ої річниці з дня смерті) // Нові дні. – 1979. – Січ. – С. 14–15.
2. Моторнюк І. Новітній валенрадизм: що це таке? // Слово і час. – 2004. – № 12. – С. 27–35.
3. Понеділок М. Соборний борщ: Зб. гуморис-тичних нарисів, розповідей, лицедійств та рецензій з актуальних і недавноминулих подій. – Буенос-Айрес: Вид-во Ю. Середяка, 1960. – 400 с.
4. Кухаренко В. А. Інтерпретація тексту: Навч. посіб. для студ. старш. курсів ф-тів англійської мови. – Вінниця: Нова книга, 2004. – 272 с.
5. Понеділок М. Вітаміни: гумористичні образки по той і по цей бік океану. – Буенос-Айрес: Вид-во Ю. Середяка, 1957. – 319 с.
6. Гладкова Л. В. Особливості художнього світовідчуття Григора Тютюнника // Филологические студии: Украинский межвузовский филологический журнал. – Симферополь, 2001. – № 3. – С. 33–36.
7. Поліщук Я. Проблема перерваної традиції та української поезії 1920–30-х років // Сучасність. – 1999. – № 10. – С. 76–82.
8. Матвіяш Б. Стратегії замовчування в худож-ньому тексті (на прикладі роману Діно Буццаті "Татарська пустеля" // Слово і час. – 2005. – № 5. – С. 32–39.