Ласкаво просимо

У статті здійснено теоретичне осмислення розвитку пайдеї як одного з найбільш вагомих чинників естетичного й етичного виховання, що виник у результаті цивілізаційного поступу. Теоретичний матеріал трансформувався в дослідження сучасного стану пайдеї та визначення її вплив у на становлення громадянського суспільства.

Ключові слова: пайдея, естетичне виховання, духовність, калокагатія, арете, даймон, державаполіс, класика, постіндустріальне суспільство.

The article is devoted to theoretical comprehension of development of paidea – to the most meaningful phenomenon of aesthetically cultural education, that arose in the Ancient Greece and with different variations, additions, optimization reached to our days.

Актуальність теми полягає в тому незаперечному факті, що пайдея як універсальна наука про виховання особистості зародилася в мікенській культурі, знайшовши своє найбільш повне втілення в давньогрецькій цивілізації після Марафону й Саламіну.

Про її надзвичайну актуальність для людства свідчить те, що останню у другому тисячолітті Всесвітню конференцію філософів у Бостоні (США) було присвячено саме пайдеї як універсальній етикоестетичній системі виховання індивіда.

Ідеєю пайдеї переймалися філософи, історики культури впродовж усієї історії розвитку цивілізації. Найбільш повна монографія з проблеми вийшла в 30х рр. минулого століття і належала перу Вернера Йегера. Серед російських дослідників варто зазначити праці Т. Васильєва, Д. Горана. Методологію питання розроблено в працях українських дослідників Л. Левчук і В. Панченко. Ідеям виховання мас через засоби масової інформації присвятив свої праці журналістикознавець В. Різун.

У статті зроблено спробу екстраполювати ідеї пайдеї як цілісної системи етикоестетичного виховання на наш час, виходячи з реалій повсякденних запитів українського суспільства, прагнучи якомога повніше використати друковані ЗМІ у вирішені цієї проблеми.

До певної міри пайдея – ідеал, але до ідеалу слід прагнути. Маючи на меті популяризацію ідеї пайдеї серед громадян України через друковані та електронні ЗМІ, в публікації розглянуто деякі актуальні питання розвитку пайдеї для того, щоб ознайомити колег-науковців зі спеціальним курсом, який незабаром буде представлено в Інституті масової комунікації Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Падіння Афін у результаті тридцятирічної війни знаменувало собою загальний занепад античної демократії. Ось як характеризує цей період відомий історикантикознавець В. Бузескул, автор найвідомішої монографії з історії Давньої Греції, написаної на межі XIX–XX ст. Демократія була відновлена в Афінах, але вони після кривавої війни і тиранії Тридцяти представляли вбогу картину. Число громадян зменшилося на третину <...> країна була розорена; землеробство, промисловість, торгівля в занепаді... Більшість громадян із колись багатих сімей страшенно збідніли [3, 394].

Певним чином, основою для подібної характеристики загального, в тому числі духовного, зубожіння для багатьох істориків послужила "Надмогильна промова" Перікла, написана Фукідідом після завершення Тридцятирічної, власне, громадянської війни. Ця промова, сповнена скорботою і жалем за часами духовного й матеріального добробуту, є водночас пророчою з точки зору розуміння величезного значення писемної культури і традиції пайдеї, яка стала настільки органічною для життя суспільства, що її не змогли змінити жахливі воєнні перегони. На думку Фукідіда, навіть найстабільніша, за суб'єктивними ознаками, влада об'єктивно має тимчасовий характер, лише духовність вічна. Таким вічним духовним чинником для греків була пайдея, яка згодом дала можливість об'єднання Греції вже на принципово нових підвалинах, з новими гаслами, проте зі старим, добре відомим принципом внутрішнього єднання пайдеї, що базувалася як на засадах гармонійного виховання, так і на культивуванні почуття патріотизму. "Греки зуміли зберегти віру у вічні цінності цього світу і своє оптимістичне світосприйняття, яке дозволяло їм вірити, що вони здатні швидко створити у себе найкраще життя і найкращу державу" [5].

Духовне життя Афін епохи Перікла, драматичні твори Есхіла, Софокла і Евріпіда, які стали яскравим зразком для наслідування наступними генераціями, послужили тим моральним підмурком, на якому було відбудовано демократичне співтовариство з усіма його характерними рисами. Становленню цього фактично оновленого грецького суспільства сприяв швидкий розвиток нових софістичних теорій виховання, ораторського мистецтва та літератури. Прагнення до виховання стало не тільки всенародною турботою; оптимізація всієї системи виховання здавалася єдиним можливим виходом із ситуації морального занепаду, до якого призвела братовбивча війна, що тривала більше тридцяти років. Тому аналіз цього періоду розвитку ідеї калокагативного виховання і її реалізація в пайдеї є надзвичайно важливим для молодих демократів будьяких часів. Адже загальна зневіра, занедбання моральних чеснот унаслідок війни або довготривалого панування тоталітарних режимів, які фактично розв'язали війну проти власного населення, багато в чому схожі на різних етапах цивілізаційного поступу. Швидкий розвиток масової інформації лише прискорює цей процес, максимально виявляючи, подекуди доводячи до абсурду негативні моменти збанкрутілих моральних учень. Тож один із варіантів виходу з моральної кризи, безперечно, вказує історія давньогрецької цивілізації. І, зокрема, продовження активного розвитку виховної системи за історичних умов, коли державна влада похитнулася, а суспільна свідомість зазнала страшних втрат у результаті довготривалих війн, епідемій, геноциду проти власних громадян. Феномен грецької цивілізації, власне, й полягає в абсолютно незбагненній ситуації, коли не окремий індивід, а цілий народ раптово морально відроджується, знайшовши в собі сили для нового духовного розвитку. Останній полягає в тому, що фактично наступне, IV ст. до н. е. стало епохою усвідомлення й аналізу кризи колись зразкового демократичного ладу; пошуку шляхів її подолання, що стало класичним зразком для наслідування у наступні епохи.

Для сучасника особливо актуальним у цій моральній боротьбі є протиставлення двох систем виховання: демократичної афінської і фактично військоворепресивної системи підготовки громадян, яку яскраво презентувала світові Спарта. Перемога Спарти над Афінами під час Тридцятирічної війни була перемогою військовою, не підкріпленою відповідними заходами, що могли стимулювати дальший розвиток обох: держави-завойовниці й держави-невільниці. Перемога Спарти – перемога консервативних та олігархічних сил. Спарта щодо рівня освіти й інтелектуального розвитку відстала від багатьох інших грецьких общин, була менш культурною, ніж більшість грецьких держав, які вона підкорила [3, 395].

Однак фізична присутність сильного суперника жодним чином не пригнічувала філософські пошуки в Афінах, а, як не дивно, стимулювала новаторські тенденції в духовному вихованні. Відбувся процес, характерний для всіх наступних часів, у тому числі окупації Римом Греції, у результаті якої грецьке мистецтво буквально здійснило експансію в Римську державу, перемігши суперника не на війні, а в стані примирення. У духовному житті Давньої Греції періоду після Тридцятирічної, так званої Пелопоннеської, війни і тимчасової окупації Спартою з'явився ряд ідей, які важливо враховувати при подальшому розгляді системи виховання пайдеї. Ідеї демократичного, характерного для Афінської держави виховання часто поступалися місцем вульгарному копіюванню ідей суто військового виховання в спартанському дусі. Розвиток знання й думки щодо раціональності монархічного правління колись демократичним суспільством.

Проте пайдея виявилася сильнішою за подібні проекти. Одним із свідчень цього є, що громадяни Афін потребували "регулярного повторення п'єс майстрів минулого століття, їх вивчення стає тепер необхідною частиною освіти" [5, 9]. Учені того часу не втрачають інтересу до спроб знайти загальні закономірності розвитку світу. Темою філософських диспутів було й лишається ставлення до пайдеї. Проте виникає інша загроза. Подекуди зі зростанням кількості споживачів духовної продукції, вона сама по собі перестає бути засобом формування високих моральних якостей, набуваючи суто розважальної функції. Заклики та ідеали, що колись привертали увагу масової свідомості, продовжують декларувати на якісно новому рівні, однак вони здатні зацікавити лише на мить. Платон, будучи учасником і свідком цього процесу, декларував свої ідеї у "Державі", як один із шляхів виходу зі своєрідної моральної пастки, вважаючи, що ідеалу можна досягти політичними методами. "Платон спрямував свої зусилля в першу чергу на виховання правителів і керівників народу і тільки згодом звернувся до запитання, яким чином ці правителі мають домогтися єдності серед громадян" [5, 11]. Характерні риси історичного періоду, що припадають на творчість Платона висвітлив російський філософ XX ст. С. Трубецькой у ґрунтовній монографії, присвяченій добі софізму: "Політичне життя міст з їх безтурботністю і постійними заколотами не було гарною школою моралі. Публічність життя погано позначалася на домашньому побуті й породила найогидніші форми розпусти. Загострення міжусобиць, спричинене боротьбою партій, привчили всіх до нерозбірливості у засобах досягнення мети. Найцінніші моральні поняття були скомпрометовані й втратили попередній зміст" [6, 405]. Певною мірою подібна характеристика відповідає стану суспільної моралі в будьякому суспільстві, що звільнилося від диктату хибної ідеології, коли загальнолюдська мораль підмінялася ціннісною орієнтацією на мораль одного з класів суспільства. Шляхи і методи виходу із кризи вказали античні філософи й історики, які своєю творчістю, інваріативністю шляхів пошуку істини, показали вихід зі становища, що склалося. Філософія, наука й риторика, що постійно перебували з ними у ворожнечі, зрештою, виявилися тими носіями, які передали духовний спадок греків іншим народам, як сучасним, так і більш пізнім [5, 11].

Як відомо, процес найбільш активного формування пайдеї припав на IV–V ст. до н. е. Базовою говіркою для давньогрецької мови служила місцевість під назвою Іонія (за аналогією, як в Україні літературна мова склалася на основі полтавсько-чернігівських діалектів). Саме на іонійській, тобто власне державній мові було написано більшість медичних трактатів, що дійшли до наших днів. Сам Гіппократ походив з острова Кос, де населення було переважно дорійським, проте і його твори написані іонійською мовою. Разом із медичними трактатами, більшість творів, у яких тією чи іншою мірою йдеться про проблеми калокагативного виховання, мають загальний мовний, а отже, й поняттєвий апарат. Тому лише, на відміну від інших цивілізацій, грецька медицина, пройшовши школу своїх філософських попередників, які встановили загальні закони природи, виявилася в силі створити теоретичну систему, яка стала основою подальших наукових досліджень. Греки особливо підкреслювали і виділяли соціальну роль лікаря, взірцем для них був, за свідченнями Арістотеля, Гіппократ: "Так, Гіппократа можна вважати навіть більше, ніж лікарем" [1, 15]. Дещо з категоріального апарату давньогрецької медицини – "гармонія", приміром, перейшла до філософських категорій. Саме в Гіппократа спостерігаємо тісний взаємозв'язок медичних уявлень із загальними поглядами на процеси, що відбуваються у природі. Відома "Клятва Гіппократа" тісно пов'язана з етичними концепціями медиків Давньої Греції, найбільш зримо це виявляється в моральній догмі урочистої обіцянки зберігати своє вчення і певну інформацію, що стосується хворого, в таємниці. Спеціалізація, яка закономірно розвивалася із розвитком науки, поглиблювала не лише суто професійні знання давніх греків, а й розширювала категоріальний апарат медичної етики. Як і скрізь: у літературі, філософії – основою медичної етики була наука про виховання в широкому і найбільш оптимальному розумінні цього слова – вихованні калокагативному.

За свідченнями дослідниці Платонівського корпусу Т. Васильєвої: "Образ творця світобудови, що вінчає платонівську філософію першою і останньою причиною всього сущого, носить ім'я "деміурга"" [4, 11]. Деміургами в розумінні пересічного грека стали медики, які вирішили, за прикладом софістів, пропагувати свої знання, виступаючи з публічними лекціями перед громадянами. Звісно, викликавши цим неабиякий інтерес до своєї діяльності, медики були змушені в публічних виступах демонструвати як зразки риторики, так і яскраві приклади, запозичені з досвіду суто виховної роботи з формування фізично досконалої людини. У "Бенкеті" Платона лікар Еріксімах виголошує промову після закінчення вечірки про природу Еросу з точки зору медицини й природонатурфілософії. Причини окремих хвороб аналізували лікарі, пандемій – робили спробу дослідити історики. Так само Фукідід у своїй "Історії" намагався виявити причини нищівної епідемії чуми, яка на початку Пелопоннеської війни вразила Афіни й убила Перікла. Терміни, які згадуються в його книзі, дають можливість зробити висновок, що він спеціально вивчав літературу з цього питання.

Арістотель починає свій твір "Про частини тварин" словами: "У кожній науці (висока вона чи низька) існує два шляхи до можливого вивчення предмета. Один з них можна назвати науковим пізнанням, інший – освітою (пайдеєю). Тільки освічена людина може судити, правильні чи ні судження людини. Це і відрізняє освічену людину: під освітою ми розуміємо можливості виносити правильне судження" [2, 22].

Таким чином, окресливши головні чинники, що сприяли зародженню та становленню пайдеї, сподіваємося, що спеціальний лекційний курс дасть змогу екстраполювати методи морально-естетичного виховання в їх класичному розумінні на свідомість студентів – майбутніх творчих працівників засобів масової інформації.

 

1. . Аристотель. Собрание сочинений. – М., 1983. – Т. 2

2. Бердяев Н. А. Самопознание. – М., 1991.

3. Бузескул В. П. История афинской демократии. – С.Пб.: Гуманитарная академия, 2003.

4. Васильева Т. В. Афинская школа философии. – М.: Наука, 1985.

5. Йегер В. . Пайдея. Воспитание античного грека. – М.: Греколатинский кабинет Ю. Шичалина, 2001.

6. Трубецкой С. Н. . Отчего реклама в Интернете такая дешевая. – .

7.Назайкин А. Н. Метафизика в Древней Греции. – М.: Мысль, 2003.