Ласкаво просимо

У статті окреслено проблеми, пов'язані з питаннями державницької мовної політики України на сучасному етапі, визначенням шляхів оптимізації функціонування української мови в суспільстві.

Ключові слова: державна мова, українізація, мовна політика, національний інформаційний простір

In the article it is raised the problems related to the issues of the state and language policy of Ukraine at the current stage as well as shaping of the optimization ways of the Ukrainian language functioning in the society.

Сьогоднішній стан функціонування мови в Україні зумовлений передусім історичним розвитком нашого народу, його культури та науки. Дуже важких випробувань зазнало українське суспільство за часів тоталітарної держави. Проведена під керівництвом М. Скрипника в 20-х — на початку 30-х рр. українізація була унікальною у світовій практиці політичною кампанією, яка полягала в тому, що при байдужому і навіть негативному ставленні до українізації державної влади СРСР вона тривала протягом п'яти — шести років із залученням принципових адміністративних заходів. Результати її були успішними, особливо в колишній столиці республіки Харкові й в інших великих східних містах, русифікованих на той час найбільше.

Слід зазначити, що у Харкові російська мова переважала не лише в середовищі чиновників і торгівців, а й робітників. Значній, у порівнянні з містами Центральної та Західної України, русифікації Харкова сприяло й те, що тут проживало чимало росіян із сусідніх Курської та Воронезької губерній, а також і те, що місцеві селяни, на відміну від мешканців інших областей України, не вважали росіян гнобителями. Історично тоталітарне ставлення їх до панування Росії визначив не стільки спільний захист від нападів татар у ХVІІ-ХVШ ст., скільки те, що слобожанським козакам за часів Катерини II був наданий державний статус вільних селян. У місті було дуже мало української інтелігенції, а ідея національної незалежності не була популярною. У період громадянської війни місцеві робітники підтримували переважно більшовиків, а селяни — Махна. Це і стало причиною проголошення Харкова столицею радянської України, хоча офіційне мотивування полягало в тому, що це місто — найбільший промисловий центр республіки, де сконцентрована найчисленніша частина робітників, інтереси яких нібито захищали більшовики — партія робітничого класу. І хоча переважання в Харкові російської мови та культури було взято до уваги лідерами більшовиків, проте вони не врахували, що до нової столиці потягнеться з інших міст українська інтелігенція. Проведена за її активної участі українізація спричинила те, що майже 80 % загальноосвітніх шкіл, виші гуманітарного та сільськогосподарського профілю були переведені на українську мову, тираж українських видань в чотири-п'ять разів перевищив наклади російськомовних, з'явилися нові українські театри. У 30-х роках Харків уже не був русифікований більше за міста Центральної України. Українізація відбулася на всій території республіки. На українську мову було переведено діловодство державних закладів і партійних органів. Значно збільшилася українська інтелігенція — носій національної самосвідомості. І хоча, починаючи з 1934 р., офіційно засуджену українізацію змінила так звана "інтернаціоналізація" (реально — русифікація), українська мова перестала бути сільською, як це було раніше.

Щоб слово вбирало в себе високі християнські, національні та загальнолюдські ідеали, журналістське мислення має бути моральним. Добрі слова – це хліб душі. Брудні слова – отруйне зілля. Тому зі словом слід поводитися обережно, виважено. Професіоналізм, сумлінність, покликання журналіста полягає в об'єктивному служінні Свободі й Правді. На ньому лежить величезна відповідальність за долю людей, громадян його країни, людства. Брехня завжди шкідлива, бо дезорієнтує, засмічує розум, притуплює чисті почуття. Вона веде у прірву, лише Правда висвітлює шлях до порозуміння і злагоди у світовому співтоваристві, духовного і національного самоусвідомлення кожного народу, збереження і розвиток його економіки, духовності, культури, мови. Адже одночасно з глобалізаційними процесами яскраво виявленими є регіоналізація і національна відокремленість. Кожний народ – численний чи нечисленний – може внести в культурну скарбницю людства вагомий доробок, якщо забезпечить умови створення національ ного інформаційного потенціалу. "Наша цивілізація зуміє створити воістину загальносвітову культуру, коли навчиться цінувати всі без винятку суспільні й духовні надбання людей як різноманітні варіанти вираження єдиної для всіх людяності, – зазначив всесвітньо відомий японський філософ Дайсаку Ікеда. – Культура аж ніяк не повинна формуватися як головна одиниця, одержана в результаті уніфікації й знищення множини окремих національних і традиційних пріоритетів, хоч які б малі території ними були охоплені. Перли не міцніші від діамантів, але від цього не менш прекрасні. Соловей дрібніший від орла, але не гірший від нього. І культура жива лише тоді, коли світ сповнений багатоманітності" [1].

Ініціатор кампанії Микола Скрипник був призначений на посаду наркома освіти УРСР. Оцінюючи його політичні погляди та долю, зазначимо, що це найбільш суперечна, неоднозначна і трагічна фігура в історії України першої половини XX ст. На відміну від більшості своїх колег, він був українським патріотом-націоналістом, за своїми поглядами значно випередивши свій час.

Московське керівництво ВКП(б) різко не припинило українізацію, а ініціювало її лише з 1933 р. Причина крилася в його подвійному ставленні до України. Починаючи з 1917 р., Росія ставилася з недовірою до України, проте змушена була з нею рахуватися. Перебуваючи в опозиції, з метою здобути союзника та послабити Тимчасовий уряд, Ленін підтримав автономію України, а згодом незалежність. Після приходу більшовиків до влади від цього важко було відразу відмовитися. Від початку створення радянської України і майже до смерті Сталіна все її керівництво затверджувалося в Москві, причому перший керівник — з довірених осіб, не корінної національності. Але найбільш розумні з них намагалися показати себе якщо не українцями, то принаймні людьми, які знали українську мову та звичаї. Так, зокрема М. Хрущов, який працював значно пізніше на найвищій посаді в Україні, носив українську вишиванку.

Хоча українська мова в радянській Україні була офіційною, реально ж вона спочатку в діловодстві не використовувалась через незнання державними службовцями норм української мови. Зміни відбувалися вкрай повільно. Це й спонукало члена Політбюро М. Скрипника в середині 20-х рр. підготувати проект рішення ЦК КП(б) України про українізацію і домогтися його прийняття. Переконати керівництво КП України прийняти таке рішення було нелегкою справою, проте Скрипнику це вдалося. Обгрунтування він підкріпив висловом Сталіна про те, що при соціалізмі розквітає культура народів СРСР, національна за формою, соціалістична за змістом. Цю тезу Сталін виголосив, коли ще не був "вождем народів", а обіймав посаду наркома у справах національностей. До моменту прийняття рішення щодо українізації його погляди змінилися, проте вголос він про це не казав. Лише з 30-х рр. "батько всіх народів" почав висловлювати великодержавні шовіністичні погляди.

Доводи Скрипника врешті-решт переконали обережного першого секретаря ЦК КП(б) України Лазаря Кагановича. Однак інтенсивніше українізація почала відбуватися, коли Каганович у 1928 р. поїхав до Москви і його замінив С. Косіор. Українську мову він знав гірше за Кагановича, проте вважав за необхідне виконувати рішення попередника. Лютим ворогом українізації був другий секретар ЦК П. Постишев, та невдовзі і він був переведений до Москви.

Після 1929 р. усі співробітники державних установ та підприємств повинні були складати екзамени на знання української мови. Ті, хто не склав іспиту, звільнялися з роботи. Враховуючи існуюче на той час безробіття, цей захід був суворою карою. Ефект був приголомшливим — до українських шкіл почали вступати учні з родин, де ніхто не говорив українською мовою.

Але, нажаль, навдовзі українізація була припинена. З цією метою в Україну в 1933 році повернувся Постишев. Скрипника звільнили з посади наркома освіти "з підвищенням" (на посаду заступника голови Раднаркому без визначеного кола обов'язків).

Звичайно, і сьогодні можна сумніватися щодо нашої історії, її окремих постатей, надто в галузі мовної політики, мовної ситуації. І це цілком природно. Бо, так чи інакше, вся історія людства відзначається конфліктами і трагедіями саме на мовному ґрунті. Якраз історія фіксує і героїчні, і зрадницькі вчинки та інші типи поведінки і окремих постатей, і тим більше цілих груп людей. Та це стосується не тільки минувшини. І в наш час трапляються мовні конфлікти, які часто спричиняють ворожнечу в суспільстві, ведуть до розбрату, громадянських воєн. Тому дуже важливо усвідомити, що кожна мова — це самоцінність кожної людини і кожного народу. Про це ми забуваємо, коли дозволяємо в Україні паплюжити нашу рідну українську мову, заперечувати необхідність її широкого вжитку тощо. Така позиція призводить (і призвела вже!) до того, що українська мова сьогодні значною мірою не функціонує в суспільному житті. Вона витісняється зі шпальт засобів масової інформації, з наукового життя, з нашого побуту. Тож звужується сфера її вжитку, гальмується розвиток. А тим часом панівне становище все більшою мірою закріплюється за російською мовою.

Ця непроста ситуація і в цілому питання мовної політики в нашій державі останнім часом загострилися. І сталося це певною мірою як негативна реакція на відоме рішення Конституційного Суду України від 16 грудня 1999 р., а також через те, що набирають загрозливого характеру деякі процеси, у тому числі небезпечний для самого існування України як держави.

Сьогоднішнє становище української мови дуже ускладнилося, питання давно набуло пріоритетного значення, є навіть обґрунтовані пропозиції розглянути його як складову гуманітарної політики на Раді національної безпеки й оборони. Проблема спільної мови — це проблема порозуміння різних груп населення, часом навіть полярних за поглядами, ідеологією, це важливий чинник, який може забезпечити їх солідарність, а отже, стабільність держави.

Мовну політику держави формує й скеровує її інтелектуальна еліта, її наука і культура, її преса [2; 4; 5; 6]. Проте і в національному інформаційному просторі ситуація не менш критична. Нині, як ніколи, потрібна нагальна підтримка національного українськомовного виробника інформації. Інформаційна продукція з-за кордону має обкладатися податком, а отримані кошти — йти на підтримку національного інформаційного виробника. Адже сьогодні не дивує теза про те, що світ нині має спотворене уявлення про Україну і якщо Україна не захищатиме національний інформаційний простір, він буде окупований.

А для того щоб цього не сталося, потрібен певний протекціонізм для власного виробника інформації. На жаль, прийняті закони в цій галузі не відповідають концепції державного інформаційного простору і мають певні недоліки, зокрема, не забезпечується захист державних інтересів.

Значним недоліком є й те, що на поліпшення іміджу держави через інформаційну продукцію виділяється замало коштів, тим часом, наприклад, США витрачають на цю справу щорічно 2 млрд. доларів. Якщо ж говорити конкретно щодо ситуації, то насампереде для її виправлення необхідно звільнити українську книжкову продукцію від податку на додану вартість і не обкладати податком прибутки видавництв, які 70 % книжок випускають державною мовою.

Щоб зупинити спад у галузі книговидавництва в Україні, треба внести суттєві зміни у п'ять законів: "Про видавничу справу", "Про податок на додану вартість", "Про оподаткування прибутку підприємств", "Про єдиний митний тариф", "Про патентування підприємницької діяльності". Відповідні зміни різко збільшать і здешевлять випуск книжкової продукції, зростуть надходження до бюджету. Все це сприятиме легалізації господарсько-фінансової діяльності книговидавців, припливу приватного та іноземного капіталу в цю галузь.

Сумна статистика свідчить про те, що в Україні зараз найвищі податки на книжки в Європі і це унеможливлює розвиток власного виробництва. У Росії, Білорусі, Молдові, Польщі книговидання фактично звільнене від усіх податків, і виготовлена там книжка вдвічі дешевша за українську. Російські видавці вивозять з України щороку кошти, еквівалентні 500 млн. грн. На одного українця припадає 0,36 книжки, що є найменшим показником у Європі (у Німеччині — 12 книг, Польщі — 9,5, Росії — 3,9 книг на особу). Державною мовою в Україні видано менше половини книг, на одну книжку українською мовою припадає чотири книжки російською, з яких три — видрукувані в Росії.

Не менш загрозлива ситуація і в засобах масової інформації. За даними Книжкової палати, щоденний середній разовий наклад російськомовних газет, що виходять в Україні, — 39,5 тис. примірників, тоді як українськомовних — 10,8 тис. Складається викривлена ситуація, коли на сто українців припадає 7 видань рідною мовою, а на сто росіян — 54. Більше того, тиск російськомовної преси на українського громадянина постійно зростає. І за роки незалежності посилився майже в 40 разів [3, 105].

Шукати вихід із замкненого кола необхідно, передусім шляхом посилення впливу українськомовних засобів масової інформації на суспільство, але робити потрібно це розумно, виважено й послідовно. Адже доки ми спілкуємося рідною мовою — ми є народ. В іншому разі ми втрачаємо статус народу, стаємо ніби натовпом, навіть ризикуємо втратити таку довгоочікувану державність.

У рішенні Конституційного Суду України від 16 грудня 1999 р., зокрема, зазначено, що положення ст. 10 Конституції України, за яким державною мовою в Україні є українська мова, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, службової діяльності, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом.

Згідно зі ст. 150 Конституції України, рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Цими рішеннями зобов'язаний керуватися кожен громадянин України, у тому числі всі посадові особи. Невиконання таких рішень тягне за собою не лише адміністративну, а й кримінальну відповідальність.

У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєднувати цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю і тактовністю. Необхідною стає широка державна підтримка української культури та українського слова, української освіти за допомогою ринкових і законодавчих механізмів. Усе це не знімає з нашої держави, звичайно, обов'язку піклуватися і про мови національних меншин, особливо малих національних груп. До задоволення їхніх мовно-культурних потреб ще далеко, — за винятком хіба тих меншин, які мають досвід самоорганізації і підтримку з боку генетичних держав (молдавани, румуни, поляки, чехи, греки, литовці, мадяри та ін.).

Важливим напрямом до стабілізації мовної ситуації в нашій державі буде лише та умова, коли українська мова функціонуватиме як мова повноправного державного народу, коли вона задовольнятиме всі потреби нашого суспільного життя, коли її будуть визнавати і поважати на всіх рівнях комунікації. М. Грушевський наголошував: якщо ми, українці, хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба, нарешті, почати з поваги до самих себе. До цих слів можна ще й додати, що ця повага починається із власної совісті. Бо тільки вона, совість, контролює виконання патріотичних підвалин, особливо в умовах демократії. Демократія, яка не має національно-патріотичного фундаменту в організації життя суспільства, яка не спирається на потужне прагнення і систему реальних прав титульної нації бути монопольним господарем у власній державі, рано чи пізно дає можливість іншим націям розчинити та поглинути титульну націю, державу і, звичайно, саму демократію.

1.Антоненко-Давидович Б. Д. Як ми говоримо. — К., 1991. — 119 с.

2. Бондар Ю. Свобода слова: українська мірка. — К.: МАУМ, 2004. — 144 с.

3. Приступенко Т. О. Теорія журналістики: етичні та правові засади діяльності засобів масової інформації: Навчальний посібник . — К.: Інститут журналістики, 2004. — 375 с.

4. Різун В. В., Трачук Т. А. Нарис з історії та теорії українського журналістикознавства: Монографія / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2005. — 232 с.

5. Сучасна українська мова: Підручник / О. Д. Пономарів, В. В. Різун, Л. Ю. Шевченко та ін.: За ред. О. Д. Пономарева. — 2-ге вид., перероб. — К.: Либідь, 2001. — 488 с.

6. Українське законодавство: засоби масової інформації. — К.: IREX У-Медіа, 2004. — 365 с.

© Приступенко Т. О., 2005