Ласкаво просимо

Показано морально-психологічні перепони на шляху розширення фунціонування української мови в Україні, зосереджено увагу на ролі журналіста у процесі утвердження української мови як державної

Ключові слова: українська мова, засоби масової інформації, журналіст, зросійщення, інформаційний простір, ідентифікація

Moral-psychological barriers on the way of expansion and deepenning of functioning of the Ukraine are described in the article. Spesial attention is paid to a role of journalists in a rpocess of confirmation of the Ukrainian language as the state one.

Key words: Ukrainian language, media, journalist, informational spase, identification.

Характеризуючи сучасний стан літератури, мистецтва, культури, духовності, Ю. Мушкетик на III з'їзді письменників України з великою тривогою і болем зазначав, що українська культура, українське слово затиснуті податками, митом і матом. З побуту зникає українська книга. Наші смаки, нашу думку формують російські мас-медіа, наші зверхники витанцьовують під балалайку саме в той час, коли відбуваються вечори Є. Маланюка, П. Тичини, О. Ольжича. У нас відбулася капітуляція культури, відхід від досвіду батьків і національних традицій на користь позиченої "світової". Західні вітри принесли постмодернізм, який ненавидить доброчинність та істину, проповідує задоволення, здебільшого дуже сумнівні: "Олігархам, багатіям взагалі не потрібна серйозна література, бо вона примушує думати, а то й діяти. Нехай мистецтво спливає нагору таким собі сміттячком, відбувається вбивство Дух, яке знаходить відгомін і в нас, — наголосив Юрій Мушкетик. — Лунають заклики не служити ні Богу, ні дияволу, ні Батьківщині, яка нині опинилася під загрозою більшою, ніж будь-коли, йдеться про саме національне існування, про втрату мови".

Найбільш агресивними об'єктами зазіхань з боку засобів масової інформації, особливо не українськомовних, стали споконвічні духовні цінності, наші національні та моральні традиції, постаті великих предтеч. Цинічне висміювання нашої історії, брутальні нападки на зародки трансформованої національної самосвідомості, смакування силою, надмірна, часто патологічна увага до виявів жорстокості й актів насилля, повна незалежність від етичних норм, нав'язування обивательсько-нігілістичного ставлення до національних і загальнолюдських, не лише нами придуманих і усталених норм — це ще не повна картина потворних виразок того великого поля, яким є нинішній інформаційний простір України.

На озброєнні антиукраїнців — зібраний віками арсенал деструктивних засобів, способів розкладання і розтління національної свідомості людини. У сліпому прагненні повернути минуле Росія стає все небезпечнішою. Московська інформаційна агресія охопила всі обшири України. Зовнішні та внутрішні недруги-запроданці, новочасні малороси-яничари дискредитують усе українське — аж до самої ідеї незалежності, аж до імен наших апостолів волі Шевченка, Франка, Лесі Українки, Мазепи, Петлюри, Бандери, Шухевича-"Чупринки" та багатьох інших.

Спаплюжений Москвою образ українця досі тиражується в пресі, кіно, на телебаченні. Національно-визвольний рух в Україні подається у специфічній російській, тобто негативній, ворожій моделі тлумачення, в істерично-звинувачувальному тоні. "...Мы будем защищать интересы всех, кто отвергает бандеровскую идеологию разделения братских народов и признает себя в первую очередь русским, а уже потом украинцем, россиянином или белорусом", — волає Ю. Свистунов. Судячи з процитованої фрази, він належить до тих росіян, яким важко зізнатися самим собі, що "бандєровщина" була звичайнісіньким національно-визвольним рухом. Адже таке визнання вимагатиме й визначення місця та ролі росіян у цьому процесі. "Таке визначення може бути тільки вельми некомпліментарним, — зазначив І. Лосєв. — "Бандєровец" сприймається багатьма росіянами як метафізична загроза з боку синів темряви. Проте участь реальних бандерівців у формуванні таких уявлень була мінімальною, решту зробила сама російська свідомість із її специфічними, створеними такою ж специфічною історією, особливостями... Росіяни схильні приписувати "бандєровцам" ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до свідомих у національному сенсі українців, і тоді теза "ми їх ненавидимо" змінюється на зручнішу й психологічно виграшнішу — "вони нас ненавидять".

"Бандєровєц" постає у сприйнятті пересічного росіянина на підсвідомому рівні як своєрідний "антиідеал" України, як живе втілення "поганої України" на відміну від ідеалу доброї України-Малоросії, що перебуває під цілковитим політичним і духовним контролем Москви, незалежно від формального статусу чи то провінції Росії, чи то протекторату її, чи то "самостійної" держави, рівень самостійності якої визначається тією-таки Москвою."

Отже, невизнання Української Повстанської Армії воюючою стороною пояснюється, на наш погляд, політичними, ідеологічними, економічними, соціальними передумовами, які тісно переплітаються з національними, морально-психологічними засадами існування, розвитку, утвердження не лише української, а й будь-якої іншої нації, кожної особистості зокрема. Визнати ОУН, УПА борцем за Українську незалежну державу, означає привселюдно на весь світ визнати Росію загарбником української землі, зізнатися в тому, що боротьба нині з так званими чеченськими "бандформуваннями", "терористами" — це жорстоке придушення національно-визвольної війни чеченського народу за свою незалежність.

Невизнання ОУН-УПА — це невизнання природного права українців на свою соборну державу, це посилення московського і промосковського наступу на українське життєве середовище, захоплення антиукраїнськими силами економічної і соціальної сфери. Московський капітал в Україні створює передумови для ідеологічного і політичного поневолення українців. Ті, хто винищував українських борців за свободу і незалежність, нині забезпечені в Україні всім необхідним для життя, а українські повстанці, які ще живі, і сім'ї тих, які загинули в боях з нацистськими і більшовицькими загарбниками або їх закатували, нині у злиднях. Промосковсько-комуністичні циніки добивають їх морально: "Хотєлі нєзалєжності — маєте нєзалежность!"

Політик-реаліст С. Бандера не лише осуджував імперіалізм, який репрезентували нацистська Німеччина і більшовицька Росія, а й імперіалізм Польщі, Румунії, Угорщини, Чехо-словаччини на українських землях у міжвоєнний період. Він також чітко висловив своє ставлення до національних меншин після відродження Української держави. Росіянам, які підтвердили "повну лояльність супроти України і її національної боротьби", за переконанням С .Бандери, "треба запевнити і забезпечити повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах та повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародних засад щодо національних меншин. Це саме стосується інших національних груп в Україні".

Позиція С. Бандери ще раз підтвердила одну з визначальних рис українців — толерантне ставлення до інших народів, які живуть на українській землі. Про це також яскраво свідчить чинний закон "Про національні меншини в Україні", прийнятий в добу державної незалежності, яким сповна застережено мовні права меншин і який відповідає внутрішнім потребам країни. Міжнародна спільнота визнала цей закон одним із найкращих і найдемократичніших у галузі міжнаціональних взаємин.

Самостійна, вільна особа, її громадянський державницький дух, всебічний моральний розвиток можливі лише у національно-культурному і високодуховному середовищі, за межами насильства, зневаги, асиміляції. Воля здійснюється у Духові, а Дух — у національному Слові, покликаному служити, насамперед, порозумінню, злагоді, об'єднанню, ідентифікації української людності, будівництву та утвердженню суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової Української держави. Адже кожна держава з її економікою, фінансовою системою, політикою, ідеологією починається з національної мови, а отже, з національної, духовної культури, моралі, самоідентифікації.

Мова завжди втілює в собі своєрідність свого народу. "Мова — найважливіша частина нашої особистості, нашої поведінки, нашої думки, вона тіло цієї думки, визначає ступінь нашої свідомості, є своєрідним її мірилом,   зазначає О. Сербенська. — Мова якнайтісніше пов'язана з духовним світом, сферою почуттєвого, з "розумом серця" — і усвідомлення того, що таке мова, як і за якими ознаками вона живе, що зберігає, а що руйнує її організм, яка її роль у житті людини і народу, виробляє здатність не піддаватися впливам середовища, якщо воно затягує. І насамперед за мовною ознакою людина шукає собі подібних, або, як кажемо, ідентифікує себе".

Згідно з переписом 2001 року українці в Україні становлять 77,8 % від загальної кількості населення (за переписом 1989 було 72,7 %), росіяни — 17,3 % (за переписом 1989 було 22,1 %). Українську мову вважають рідною 67,5 % населення України, що на 2,8 % пункта більше ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6 % населення. У порівнянні з попереднім переписом населення цей показник знизився на 3,2 %. Рідною вважають мову своєї національності 85,2% українців, й лише 14,8 % — російську. Це, безперечно, розвінчує московський міф про переважну російськомовність етнічних українців. Однак, як справедливо зазначає Олег Медвєдєв, визнання української мови рідною ще не означає використання її у повсякденному спілкуванні. Тому соціологи для повноти картини з'ясовують мовну поведінку людей в різних обставинах. Заступник директора Інституту соціології НАН України Микола Шульга пропонує аналізувати мовну практику за такими критеріями, як національне самовизначення, уявлення про рідну мову, мова спілкування в родині, мовні преференції у роботі з документами. Найгірший показник українськомовності суспільства вимальовується за останнім критерієм: традиційно лише 40-45% респондентів обирає українськомовні анкети. Найвищий же рівень українськомовності спостерігається в спілкуванні в родинах, бо саме цей критерій можна вважати найоб'єктивнішим, бо саме тут найкращими є умови для вільного вибору — не впливає позиція начальства та не тисне російськомовне оточення. Отже, як стверджує М. Шульга, у сімейному спілкуванні співвідношення мов становить 50:50, і ця пропорція, мовляв, свідчить, що наше суспільство складається із двох приблизно рівних мовних спільнот.

Слід зазначити: не один рік триває дискусія про те, що саме має бути покладено в основу мовної політики — національний склад, уявлення про рідну мову чи реальне поширення тієї чи іншої мови. "Найзатятіші українофони апелюють до перших двох критеріїв, до глибоких генетичних кодів, патріотичних почуттів та морального обов'язку. Більш раціональною здається позиція тих, хто вважає, що мовна політика має базуватися не на етнічній ідентифікації, а все-таки на мовній. Хай буде так, — вважає О. Медвєдєв. — Але коли вже нас, україномовних, у державі на загал 50 %, то де наша половина телебачення, радіо, газет, кіно, естради тощо?!".

І хоч важко не погодитися з І. Дзюбою в тому, що "двомовниками" досить часто "називають себе принципові й затяті одномовники, ті, хто не знає і не хоче знати української мови", справжня українсько-російська двомовність, на думку О. Медвєдєва, була б для українофонів великим кроком уперед щодо наразі непоздільно пануючої російської одномовності. Навіть до такого стану йти ще дуже й дуже довго. Як свідчать результати перепису населення 2001 р., національні меншини також не українізуються, а зросійщуються. Так, 88,5 % греків, 83 % євреїв, 64,7 % німців, 62,5 % білорусів, 58,7 % татар, 30 % болгар тощо рідною визнають не свою національну мову, а російську, й лише більшість поляків вважає рідною українську.

Отже, питання "бути чи не бути українській мові", "національному інформаційному просторові" означає "бути чи не бути українській Україні". Тому таке гостре мовно-культурне протистояння в Україні. Антиукраїнську інформаційну агресію намагаються "обгрунтувати" новітніми "науковими" відкриттями. Наприклад, доктор філологічних наук, В. Агєєва нав'язує тези, що "ідеологема служіння народу втратила актуальність", "письменство не повинне навчати любити Батьківщину...". Інші невтомно стверджують, що "шкільне літературознавство повинно позбутися комплексу "національного соціологізму", який, мовляв, прийшов на зміну "радянському соціологізму", надалі розкручують московський лженауковий постулат, що українська мова — "регіональний діалект російської мови". У рецензії на атлас "Географія України" (для 8 — 9 класів) кандидат географічних наук С. Рогачов написав (подаю мовою оригіналу): "Читая украинские названия, географические и экономические термины льстишь своему общерусскому национальному чувству, упиваешься многогранностью своего могучего языка, столь изобретательного в его региональних диаектных проявлениях". "Доброзичливець" С. Рогачов пропонує "ввести в русских школах изучение основ нашего юго-западного, украинского диалекта", а вчителів географії закликає "пробуждать в своих учениках всесторонний интерес к самой близкой, самой родной нам стране, самой нашей на свете территории — Украине. Если вдуматься — более нашей, чем сама территория Российской Федерации". Кожна думаюча людина здатна сама оцінити, прокоментувати ці вислови московського вченого С. Рогачова.
Виникає також запитання: "Чиє замовлення виконує Міністерство освіти і науки України, скоротивши у 5-11 класах на 187 уроків вивчення української літератури — життєдайного джерела українського слова?" У вищих навчальних закладах зменшили аудиторне навантаження студентів із 36 годин на тиждень до 30 за рахунок скорочення курсів української мови, історії України та української культури. Здійснюється широкомасштабне відторгнення українців від української сутності. Навіть рік Російської Федерації в Україні є однією із сучасних форм поглиблення зросійщення України.

Інформаційна агресія нав'язує українцям чужі ідеали та інтереси, аксіологічна агресія нав'язує українцям менталітет чужої держави та її народу, агресія культурна нав'язує чужі звичаї, психіку. Усі форми агресії спрямовані на те, щоб українці остаточно втратили морально-історичні засади рідної мови, культури, духовності, щоб у них не сформувалася національна свідомість, не утвердилося патріотичне відчуття громадянина Української держави, для якого природним є знання рідної мови і спілкування нею, а поняття людської гідності містить глибинну сутність належності до української нації, свого роду, родини.

Мовна свідомість народу — це ознака його зрілості й національної самовизначеності, відчуття належності до певної етнічної спільноти. Аби мовна свідомість українців утвердилася, повинні дбати всі: від Президента до прибиральниці. Доречно нагадати, що в федеральній цільовій програмі мовної політики Росії сформульовано статус російської мови так: "В системі освіти російська мова посідає особливе місце: в різних геополітичних, етно- і соціолінгвістичних умовах вона виступає як рідна мова російського народу, як державна мова Російської Федерації, як мова міжнаціонального спілкування". З 1 червня 2002 р. чинним став Закон "Про громадянство Російської Федерації", де виписана жорстка вимога до тих, хто воліє стати громадянином Росії: це — обов'язкове знання російської мови та конституції країни, необхідність прожити в країні п'ять років від дня одержання посвідки на проживання.
Для французів їх мова є основою національної культури, але одночасно ще й інструментом суспільної згуртованості, консолідації нації. Для них, як і для нас, це важливо, бо у Франції французами стали і стають мільйони громадян, які не є етнічними французами за походженням. Як би вони сконсолідували суспільство в одну цілість, коли б не французька мова? Вони, крім того, вважають французьку мову "духовним ореолом країни". Поняття "ореол" за десятитомним академічним "Словником української мови" означає: "Променисте коло, сяйво навкруги голови Бога, святого на іконах, культових картинах і т. ін".

Французи вважають свою мову ореолом нації і бережуть її як святиню, як найкоштовніший духовний скарб народу! Досвід французів повинен стати надбанням керманичів України, які повинні зрозуміти, відчути, що державна політика мусить передбачати консолідацію нації, захист честі й престижу всіх національних надбань українців, передусім мови. Дві державні мови в Україні за сучасних умов ("державна" і "офіційна" мова насправді тотожні) — це фактично смертний вирок українській мові. Мономовна політика в державному функціонуванні може цілком узгоджуватися, як засвідчує світовий досвід, із мовною толерантністю щодо національних меншин. Україноцентрична ідея, що домінує в семи книжках для учнів 5-11 класів Д. Кобцева та І. Приходько "Українська мова. Розвиток зв'язного мовлення", повинна запанувати в кожній клітині державного організму. Лженаукові міфологеми, що "українці і білоруси — росіяни, то їм не треба своєї мови", "українська мова не мова, а тільки "наріччя" російської", "українського народу нема і української мови нема, є тільки один російський народ і одна російська мова" — це продовження реалізації споконвічної агресивної московської політики, яка підживлює антиукраїнську, промосковську п'яту колону в Україні.

Полемізуючи з авторами цих і подібних антиукраїнських постулатів та звертаючись до читачів, М. Грушевський сто років тому закликав "горнутися до свого українського, заохочувати до нього, розширювати його всякими способами. Бо інакше як на своїй народній українській основі не стане наш народ просвіченим, не вийде з теперішньої темноти, злиднів і пониження", "всі народи, які дійшли до добробуту, освіти, доброго ладу, дійшли тільки завдяки тому, що мали просвіту на своїй рідній мові".

Усьому світові відомі милозвучність і лагідність української мови. У 1928 р. в Парижі відбувся міжнародний конкурс мов. На ньому знавці мали визначити, яка з мов світу наймилозвучніша. Зачитували тексти різними мовами. Прозвучали там і вірші Тараса Шевченка. Виразність і мелодійність української мови належно оцінили члени журі. Серед чотирьох переможниць наша мова посіла третє місце, поступившись французькій та італійській і залишивши після себе мову фарсі (перську). У 1934 р. в Парижі знову відбувся конкурс на мелодійність мови. Цього разу, як і раніше, французька виявилася найкращою, друге місце посіла фарсі, а третє — українська мова.

Здоровий глузд засвідчує, що не повинно виникати проблем функціонування державної мови в будь-якій державі. Бо "хто не береже чести рідної мови, той підкопує основи своєї нації". Ці слова І. Огієнка з дуже важливої праці "Наука про рідномовні обов'язки", яка побачила світ на сторінках часопису "Рідна мова" 1936 року і перевидана доктором педагогічних наук О. Мороз у 2001 році, є надто актуальними і нині. Адже "рідна мова — це найважливіша основа, на ній зростає духовно й культурно кожен народ. У житті кожного народу рідна мова відіграє найголовнішу ролю: рідна мова — то сила культури, а культура — сила народу, — наголошував Іван Огієнко. — Тому зрозуміло, чому всі культурні народи ставляться до своєї рідної мови з найбільшою святістю, з найчулішою опікою. Рідна мова глибоко пересякає наше духовне життя — приватне й державне. Давно вже стверджено, що тільки рідна мова приносить людині найбільше і найглибне особисте щастя, а державі — найсильніші патріотичні характери. Без добре виробленої рідної мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомості нації — нема державности, як найвищої громадської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку й виявлення".

А от нині в незалежній Українській державі наступ на українську мову, її органічну складову, фразеологічну систему, національні звичаї, традиції не припиняється, а розширюється, набирає різних витончених відтінків. Навіть у Львові ігнорують назвою "голова обласної державної адміністрації", "міський голова", і зухвало нав'язують чужомовні "губернатор", "мер". Прислухаймося, поспостерігаймо уважно і серце наше жахнеться від того, як наші галицькі "Стьопи" (не Степани), "Колі" (не Миколи), "Міші" (не Михайли), "Пєті" (не Петрусі), "Вані" (не Івани) розмовляють, коли йдуть "пішком" на "остановку", сідають на "двойку", "тройку", "шістьорку", "сімьорку", "восмьорку", виходять на "слідуючій" або на "послідній" "остановці", ідуть на базар і продають "клубніку", по чотири рублі "сємдесят" і по чотири рублі "восємдесят". Виторгувавши гроші, вони йдуть "по магазинам", дістають із "кармана кошільок" і купують для своїх дружин "кольца", "цепочки ", "сосіски", "лімони", для дітей "конфєти" і "жвачки" (скільки стої?), а для себе — "сігарети", "спічки", "водку", "сільодку", "краску", "предохранітєль", "растворітєль", "отвйортку", "носки" та ще цілу "кучу" цікавих речей.

А якою мовою спілкуються хлопці, дівчата, діти? "Прівєт", "карочє", "канєшно", "ладно", "рєзко", "тіпа", "успакойся", "довольний", "ну да", "пригати", "представляєш", "подарити", "не считається", а ще "тьолка", "кайф", "воопще", "кльово" і все це у суміші з "бліном" створює сучасну галицьку говірку, українську "солов'їну" мову.

Йду ранесенько дорогою понад річкою Рибниця у Косові: "Доброго ранку!" — вітаюся. "Доброго!" — чую відповідь. "Добрий день!", "Добрий!". Що борщ, суп добрий? Знехотя, крізь зуби проціджене "добрий" заполонило також всі державні установи. Вітаюся з іншими: "Слава Ісусу Христу!". "Слава!" — чую у відповідь. Ще іншому кажу: "Дай, Боже, Вам здоров'я!". "Прівєтствую!" — відповідає. Нині не лише на "скотеках", чи то пак дискотеках, а й на гуцульських, бойківських весіллях бурхливо "прівєтстствуют" Машу Распутіну, тобто її попсу; з вереском "благодарят" за "Мясоєдовскую", "Ах, Одесса", "За таблєточку — купілі малолєточку", "Ах, убілі негра..." та інші чужинецькі низьпробні сурогати, які спрямовані на розтління, денаціоналізацію, деградацію української молоді. В Японії, до речі, шкільною навчальною програмою передбачено, що діти обов'язково мають вивчити 300 японських народних пісень. Японці розуміють, що народна пісня є одним із могутніх чинників національного виховання, національного самоствердження.

В Україні на пересічного українця спрямовано 33-35% російської попси, 34-36% — західної, головно англомовної. У чужомовному вереску і бумканні ледве животіє 8-9% української музики. Кожна європейська держава захищає свій інформаційний простір. Ефірні обмеження (або ж квоти) активно працюють у Франції, яка у такий спосіб бореться з американізацією масової культури. У Франції за зневагу, ігнорування французької мови можна сісти на 6 місяців до в'язниці, або сплатити штраф у сумі 9 тис. американських доларів. Так демократична Франція захищає свою національну гідність.

У Чехії вже кілька років реально працює закон, згідно з яким у радіо- і телеефірі (державному, приватному) вітчизняній музиці надається не менше 60 % часу. Цей закон не є лише виявом суто патріотичної ідеї — у його основі також економічні розрахунки. Не виняток і Росія, яка послідовно захищає свій інформаційний простір. Саме тому і "піднявся" російський шоу-бізнес, тому і провадить ефективну комерційну діяльність на інших територіях, зокрема в Україні. За завоювання чужинцями духовно-культурного простору українського народу наша держава, як не дивно, щедро платить. Щороку, наприклад, російські співаки, які чомусь дуже часто виступають під патронатом Президента України, вивозять з України до 200 млн доларів США.

Відомо, що всі кризи: економічна, соціальна, політична, ідеологічна, екологічна — є наслідок кризи національної. Відсутність глибинного національного "Я", національної свідомості у багатьох керманичів України від найвищого і до найнижчого є найголовнішою причиною нинішнього зубожіння українського народу, деградації національного життєвого середовища. Нині головним полем бою є свідомість. Наші дорогенькі сусідоньки — близенькі і далеченькі — цілеспрямовано підривають морально-вольові якості українського народу, а їм активно допомагають малороси в Україні, які хочуть бути більшими московитами, ніж самі росіяни.

Як уже зазначалося, дуже важливим інструментом, найвразливішою зброєю в боротьбі за українські душі й серця є засоби масової інформації. В Україні українськими є кілька десятків газет і українське радіо, тобто проводове радіо, так звані "колгоспники", "брехунці". Московський комуністичний режим у найважчі роки проводив до кожної оселі дроти, щоб кожна людина слухала голос Кремля. І ось нині проводове радіо є саме тим засобом, який позитивно впливає на реалізацію української національної ідеї державотворення. Однак мережа проводового радіо занепадає, її, по суті, цілеспрямовано руйнують. Нині на 100 сімей в Україні припадає лише 40 радіоточок. На Львівщині, як і на Івано-Франківщині, жителі більшості сіл позбавлені можливості почути по радіо українське слово, пісню, драматичний твір. Чи не тому, що програми Національної радіокомпанії України є українськими? Вони формують у громадян України державницьке мислення, національну свідомість, почуття патріотизму, сприяють утвердженню громадянського порозуміння і злагоди, української мови і культури, тобто допомагають творити українську Україну.

Журналіст мусить глибоко вірити в те, про що пише, усвідомлюючи свою моральну відповідальність за усне чи писемне слово, за кожну думку, за кожне твердження. "Особа, яка добре не знає своєї літературної мови, яка глибоко не збагнула свого національного обов'язку й яка не усвідомила собі потреб своєї нації, — не сміє бути журналістом та взагалі працівником пера", — наголошував К. Костів. Ця категорична, але небезпідставна думка щодо знання і функціонування української державної мови в Україні стосується не лише багатьох журналістів, а й чималої кількості науковців, державних службовців, працівників різних сфер економічного, суспільно-політичного життя, аж до самого Президента, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів і т. д. Хіба це етично, морально порушувати Конституцію, закони України стосовно державного статусу української мови?

Історія, культура, мова — святая святих народу, підвалини його національного самоусвідомлення й духовної єдності. Тим часом у незалежній Україні не державному рівні чиниться все, аби не допустити, щоб ці засади національної єдності відновлювалися й міцніли. Більшість найвищих державних посадовців не усвідомлюють вагомості національного відродження. Тілом і матеріальними інтересами вони перебувають в Україні, а душею, розумом і духовними інтересами — у Росії. Тому настільки обережно, пасивно, байдуже поводяться щодо утвердження української мови, настільки бояться зачепити інтереси тих, хто бачить Україну без української мови, що ігнорує і тих, хто вже готовий до значного розширення сфери вживання української мови. Держава зобов'язана генерувати, підтримувати й поширювати мовне середовище в Україні для тих громадян, які вже є українськомовними. Адже українські та російські мовні середовища не можуть конкурувати вільно, як хронічний астматик не здатен змагатися з тренованим бігуном. "Саме через це україномовна спільнота і всі, зацікавлені в збереженні нашої національної ідентичності, "національно заклопотані", як нас називають опоненти (газета "Донецький кряж" взагалі вважає нас "націонал-пришибленими") — мають повне право на т.зв. позитивну мовну дискримінацію", — вважає О. Медвєдєв.

Повністю погоджуюся з думкою О. Медвєдєва, який написав, що його, як вірного рідній мові українця, ні на хвилину не залишає відчуття належності до національної меншини. Цікаво, що за два роки життя в Києві рівень такого відчуття залишається подібний тому, яким він був протягом тих 13 років, що прожиті в Москві. Суттєва різниця відчувається лише в одному, як зазначає О. Медвєдєв: київський міліціонер, почувши українську, не вимагає негайно пред'явити паспорт з пропискою. Однак постійне спілкування українською мовою неможливе через відчутний кожною клітиною організму тиск російськомовного середовища. Тому ми повинні подбати про створення українськомовного середовища. Трьохсотрічні гоніння на українську мову і багатовікове російщення дають нам право на компенсаційний пакет, у тому числі й на пільгові економічні умови для українськомовного інформаційного простору. "Не треба соромитися цього вимагати. Ми не можемо нескінченно довго спостерігати, як вмирає наша мова, й беззвучно, щоб не почули сусіди, оплакувати її по закутках, уквітчаних рушниками та портретами Шевченка"[4].

Вчитаймося у ці рядки Т. Шевченка, задумаймося над ними, осмислімо їх і кожен з нас збагне, відчує, глибоко зрозуміє суть нинішніх українсько-російських відносин, розгледить загрози для української незалежності, почує дзенькіт нових кайданів. Адже недруги Української держави всіх мастей, які в інформаційному просторі України не перестають розігрувати антиукраїнські шовіністичні шабаші, добре розуміють, що мова — найбільший національний скарб, вона є вищою основою духовного стану, найголовнішим засобом етнічної ідентичності, — і тому не відмовляються від політики російщення. Боротьба за українську мову — це боротьба за Українську державу. Утвердивши в Україні українську мову — збережемо Україну як європейську націю, піднімемо в кожного українця дух національної свідомості. Адже мова — це матеріалізована свідомість, яка є основою формування і утвердження морально-психологічного первеня, стрижня — україноцентризму. Якщо кожний громадянин України, кожний державний, політичний діяч стане україноцентристом, то збудуємо багату українську Україну з національним інформаційним простором.

© Лизанчук В. В., 2005