Ласкаво просимо

У статті пропонується методологія використання надбань неориторики та когнітивістики при дослідженні поетики пражурналістських явищ.

This article supposes the methodic of using of new rhetorical and kognitivistical in researching poetics pro-journalistically text.

Поняття поетики журналістського публіцистичного твору належить, як вважає В. І. Шкляр, "до вічно важливих проблем теорії журналістики" (виділено мною. — Т. К.) [10, 50]. Це твердження цілком можна перенести і на пражурналістський текст.

Власне, до журналістської поетики В. І. Шкляр відносить передусім систему змістових елементів (а не систему форм!): факт, аргумент, ідею, проблему, концепцію. Саме ці елементи, з точки зору вченого, визначають "композиційну взаємозумовленість тексту" (а це вже і є система форм). Таке розуміння журналістської поетики якнайкраще підкреслює новітні підходи сучасної лінгвістичної науки до тексту, визначені, насамперед, неориторикою та коґнітивістикою.

Народження неориторики зумовлено передусім появою у другій половині XX ст. нових типів комунікації та демократії. Істотна відмінність цієї науки від класичної риторики полягає в зміщенні акцентів від питань мовного впливу (згадаймо арістотелівське "мистецтво переконувати словом") до питань дискурсивної взаємодії, що є основою будь-якої соціальної інтеракції. Неориторика розглядає текст, з одного боку як породжений і зумовлений певною ситуацією (політичною, культурною, фактологічною, особистісною), — тобто як об'єкт дійсності, а з іншого боку, як такий, що активно творить нову дійсність, навіть є її деміургом, — тобто як суб'єкт дійсності. Такий підхід до тексту породжує тісний ланцюжок: дійсність — текст — дійсність, що і зумовлює активне використання дискурсивного аспекту дослідження тексту ("життя тексту в дійсності").

Нині активно розвиваються два неориторичні дослідницькі напрями: європейська "nouvelle rhetorique" (теорія аргументації Х. Перельмана [10]) та американська "new rhetoric" (по-біхевіористському орієнтоване дослідження категорії впливу).

Теорія аргументації Х. Перельмана по-іншому витлумачує саме поняття аргументу. Якщо традиційно аргумент вважають основою доказовості, логічним підтвердженням тієї чи іншої ідеї, міркування, концепції (тобто аргументи — це елементи суджень, які обґрунтовують істину основної тези), то Х. Перельман принципово відрізняє аргументацію від доказів за трьома напрямами:

1.         Напрям визначеність/невизначеність. Якщо докази принципово не сприймають "невизначеність", то аргументація не виключає її апріорі, тому що здійснюється природною мовою. Усі аргументи будуються у формі асоціативно-дисоціативного зв'язку: квазілогічні (ті, що наближаються до формальних доказів); аргументи, що базуються на структурі реальності (апелювання до зв'язків, що існують між елементами дійсності); аргументи, що "продукують" реальність (від окремого випадку до прецеденту, моделі, загального правила).

2.         Напрям статусу аксіом. Коректні докази ведуться за певними правилами (формалізованими схемами, що спираються на аксіоми); якщо ж потрібно обґрунтувати вибір аксіом, тоді виникає необхідність саме в аргументації, а не в доказах.

3.         Напрям мети. Мета доказів полягає у виведенні наслідків із певних передумов, а мета аргументації — у прийнятті аудиторією позиції оратора.

Вітчизняна теорія журналістики пропонує таку типологію аргументації: документально-фактична, науково-емпірична та вартісна [10]. За Перельманом, тільки другий і третій тип можна зараховати власне до аргументації, а перший треба віднести до доказів.

Одним із продуктивних напрямів аргументативної неориторики є вивчення класичної риторики. Аргументативна неориторика намагається ретельно вивчати доробок класичної риторики у складних для аналізу умовах продукування конкретного риторичного тексту з метою дослідження особливостей використання та сили аргументації. Реконструкція аргументативної евристики античних авторів та її інтерпретативна критика можуть стати значним внеском для створення сучасної теорії аргументації, зокрема, в аспекті її персуазивних можливостей.

Американська "new rhetoric" [2; 9; 11] корелює з провідним напрямом американської психології — біхевіоризмом, предметом якого є не стільки свідомість людини, скільки її поведінка, яка трактується через сукупність реакцій на впливи (стимули) зовнішнього середовища. Біхевіористична риторика  концентрує увагу на процесі промови, який складається з п'яти основних елементів: промовець (speaker), текст/повідомлення (message), слухачі (audience), канал передавання повідомлення, комунікативна ситуація. Найбільшим зацікавлення для біхевіористичної риторики становлять "критична риторика", спрямована на аналіз інтенсіональної мови та категорій сприйняття, дієвості, ефективності. Прагматична постановка американської неориторики як теорії впливу збагачується, по-перше, аналізом категорії суспільного впливу в масштабі історії та залежно від суспільного і культурного розвитку, а по-друге, аналізом тексту в найбільш повному аспекті його суспільного впливу за допомогою класичної, історично мінливої системи риторичних правил, що набуває подальшого розвитку.

Українське журналістикознавство розпочало вивчати європейську пражурналістику, зокрема античну риторику. Творчо використовуючи і аргументативну, і біхевіористичну риторики, українська наука повинна представити риторику як основну форму масової комунікації античності, як процес взаємного зв'язку особистості та соціальних груп, як інструмент оптимізації названого процесу. Для цього журналістикознавству потрібно активно використовувати інтерпретацію ораторського тексту, що обов'язково починатиметься з виявлення його первісного плану, яка базується на визначенні прямих та опосередкованих цілей оратора, а закінчуватиметься констатацією того чи іншого впливу тексту на дійсність. Ця інтерпретація неможлива, по-перше, без чіткого уявлення історико-культурної ситуації, в якій існував текст, по-друге, без активного використання теорії тексту, в якій він розглядається як мовний твір, що має ознаки зв'язності й цільності в інформаційному, структурному та комунікативному планах. Така журналістикознавча інтерпретація вимагає активного використання здобутків цілого спектра гуманітарних дисциплін: історії та культурології, соціології та психології, літературознавства та семантичної лінгвістики (яка, у свою чергу, є перехрестям наук про мову та мислення).

Історія пражурналістики (та й журналістики взагалі) має бути передусім когнітивною наукою, тобто наукою, яка являє собою "федерацію дисциплін", не пов'язаних жорсткими "статутними" відносинами, а спрямованих на розуміння тексту як "тексту в дії", що приводить до висування на перший план його функціонального (аналіз умов реальної комунікації, що враховує екстра- та інтертекстуальні ознаки й акцентує увагу на власне змістових якостях тексту) та прагматичного (аналіз взаємодії автора та адресата в акті комунікації) аспектів. Саме функціонально-прагматичний аналіз тексту приводить історію журналістики до дискурсивної методології, в основі якої лежить поняття про зв'язний текст у сукупності з екстралінгвістичними чинниками (психологічними та соціокультурними). Для журналістикознавства дискурс — це передусім текст, взятий у подієвому аспекті як соціально спрямована "дія". Але деякі мовознавці (наприклад, Н. А. Бєзмєнова [1, 20]) вважають, що пристосування терміна "дискурс" до стародавніх текстів є некоректним, тому що дискурс цілком звернений до прагматичної ситуації, яку можна розуміти тільки сучасність. Але чи знаємо ми про сучасність стільки, скільки про події, віддалені у часі? У істориків існує правило, що більш-менш об'єктивно людство може судити про події, віддалені в часі не менш ніж на 100 років (тобто тільки зараз ми можемо розпочинати (!), наприклад, об'єктивне вивчення революційної ситуації у Росії 1905 р.). Навіть, якщо розуміти дискурс власне як процес, пов'язаний з реальним мовленнєвим актом, то й тоді завдання історика журналістики полягатиме в історично-культурологічній інтерпретації-відтворенні мовленнєвого акту та його результатів. Інтерпретація у прямому розумінні не є наукою, але тоді наукою не можна назвати ні історію, ні культурологію, ні літературознавство, та й семантична лінгвістика, яка намагається бути "строгою наукою", врешті-решт теж тяжіє до інтерпретації. Та й взагалі, сьогоднішня гуманітарна наука як така має інтерпретаційний характер.

Майстром історичної інтерпретації "життя" тексту, що створював ситуацію масової комунікації, — ось ким передусім повинен бути історик журналістики (і особливо історик пражурналістики). Підхід історика журналістики до масовокомунікативного тексту складається з трьох нерозривно пов'язаних між собою аспектів:

1) передумови створення тексту (історико-культурний дискурс);
2) відбиття у тексті історичної дійсності (журналістика як дзеркало);
3) впливу тексту на дійсність (журналістика як суб'єкт історії).

Незважаючи на багатовікову історію, дослідження  античної риторики (передусім, класичними філологами) у сучасному вітчизняному журналістикознавчому її вивченні тільки-но розпочався процес накопичення емпіричних досліджень [3; 4; 6;], процес природниййі необхідний для формування розвинутої теорії масової комунікації античності і чітко окресленої наукової дисципліни, яка розробляла б цю теорію. На наш погляд, основним завданням такої журналістикознавчої історії античної риторики є:

1. Інтеграція необхідних відомостей з історії, культурології, історії філософії, логіки, семантичної лінгвістики, сучасних досліджень мови, мовлення та мислення з метою створення адекватної історії античної риторики, яка відповідала б вимогам журналістикознавства та теорії масової комунікації.
2. Продовження історичних досліджень, що забезпечили б розуміння філіації ідей, які містилися в ораторських промовах, та головних риторичних понять, які мають не тільки суто історичну цінність, а й можуть значною мірою поповнити базу даних для сучасної ужиткової риторики та практичної журналістики.

Таким чином, історія європейської пражурналістики як наука стоїть перед необхідністю активного використання наукового дискурсу таких лінгвістичних дисциплін, як неориторика та когнітивістика, а отже, має стати міждисциплінарною наукою, до чого тяжіє весь комплекс гуманітарних наук. Більш конкретні шляхи зв'язку історії журналістики з лінгвістичним науковим вектором можуть стати предметом подальших досліджень.

1. Безменова Н. А. Очерки по теории и истории риторики. — М., 1991.

2.Василевич А. П. Публичная речь как объект исследования: обзор научной литературы США // Оптимизация речевого воздействия. — М., 1990. — С. 120—127.

3.Казакова Т. В. Антична журналістика (місце та об'єм поняття) у курсі "Зарубіжна журналістика" // Міжнародна науково-практична конференція "Журналістика-2005 у світлі підготовки журналістських кадрів". — К., 2004. — С. 26—27.

4. Казакова Т. В. Европейская пражурналистика: объем понятия // Вісн. Харк. нац. ун-ту.: Сер.: Філологія. — 2004. — № 627. — Вип. 40. — С. 220—223.

5. . Казакова Т.В. Європейський вибір України та формування курсу "Зарубіжна журналістика" // Українська журналістика у контексті доби. — Л., 2004. — С.384—386.

6. Казакова Т. В. Когнітивний аспект переконання в античний риториці // Вісник Харківського національного університету. — 2005. — № 647. — Серія Філологія. — Вип. 43. — С. 155—159.

7.Казакова Т.В. Структура курса "Зарубежная журналистика" как актуальная проблема высшей школы в Украине // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. — 2004. — № 631. — Серія Філологія. — Вип. 40. — С. 220 — 222.

8. Неориторика: Генезис, проблемы, перспективы / Под ред. Н.А.Безменовой. — М., 1987.

9. Радченко В.Н. Американская наука об ораторском искусстве в ХХ в. Автореф. дис. канд. филол. наук. — М., 1986.

10. Шкляр В. І. Поетика журналістського тексту // Стиль і текст. — 2000. — Вип. 1. — С. 50—53.

11. Ehninger D., Gronbeck B.E., McKerrow R.E., Monroe A.H. Principles of speech communication / 9 th ed. Glenview, Illinois, 1984.

12. Perelman C. L'empire rhetorique: Rhetorige et argumentation. — P., 1977.

© Казакова Т.В ., 2005