Ласкаво просимо

У навчальному процесі при викладанні будь-якої дисципліни викладач завжди  орієнтує студентів на вивчення матеріалу за загальновизнаним  чи за найкращим, на його погляд,  підручником. Останнім часом з'явилися підручники і навчальні посібники, які сміливо можна віднести до праць нового типу. Вони, по-перше,  не тільки викладають усталені в суспільстві знання, а й пропонують для осмислення  нові теорії та погляди. А по-друге, вони виводять вивчення дисципліни на новий, міждисциплінарний рівень, закладаючи новий напрям у вивченні тієї чи іншої проблеми. До таких підручників належить і праця Ф. С. Бацевича "Основи комунікативної лінгвістики", де викладено засади вивчення мовного спілкування з погляду законів комунікації. Автор розглядає спілкування як процес ширший за комунікацію, такий, що включає до свого складу власне комунікацію, тобто обмін інформацією, інтеракцію як зв'язки і впливи учасників, і перцепцію, що являє собою сприйняття за допомогою органів чуття (с. 27). Такий підхід до спілкування, де мова/мовлення є  одним із складників взаємозв'язку адресата і адресанта, є плідним для вивчення процесу комунікації в системі журналістської освіти. Цілком слушним у такому разі стає введення цієї праці до навчальних програм не тільки  дисциплін  мовного циклу, а й до програм таких   курсів, як "Теорія твору", "Теорія сприймання та розуміння твору", "Типологія помилок"  тощо. 

В анотації до  роботи зазначено, що це перший в Україні підручник, в якому з позицій сучасної науки про мову розглянуто найактуальніші проблеми комунікативної лінгвістики,   описано загальні закони спілкування за допомогою мови, вплив на мову психічних, соціальних і культурних чинників.

Підручник містить п'ять розділів. Перший, як прийнято в науковій та науково-методичній літературі, розглядає завдання, предмет, методологічні основи,  концептуальний апарат нової навчальної дисципліни. У першому підрозділі  другого розділу описано природу спілкування, його основні функції, відмінності комунікації людей і тварин, основні закони і особливості міжособистісного спілкування,  а також моделі комунікативного акту. Наступний параграф присвячено опису компонентів  і каналів комунікації, вербальних і невербальних компонентів,  ситуативного контексту спілкування. У цьому ж розділі представлено структуру діалогу і полілогу, етапи породження і сприйняття  мовлення, а також різні аспекти спілкування — прагматичний, гендерний  тощо. У третьому розділі подано опис типів дискурсу, диференціацію тексту і дискурсу, тут проведено аналіз мовленнєвих жанрів і мовленнєвих актів, функціональних стилів мовлення і комунікативних помилок. Четвертий розділ містить відомості про особливості міжкультурної комунікації, як вербальної, так і невербальної, і комунікативні помилки. І, нарешті, п'ятий присвячено аналізові конкретних комунікативних ситуацій, подано схеми, за якими в певній послідовності можна виявити  комунікативні позиції дійових осіб, розвиток діалогу згідно з законами спілкування, комунікативні стратегії учасників спілкування, прийоми впливу на співрозмовника і як наслідок  ефективність прочитаного твору. Кожний розділ закінчується запитаннями і завданнями. Перші дозволять студентові самостійно перевірити, як і наскільки глибоко він зрозумів прочитаний матеріал, другі допомагають перевірити свої знання на практиці. Наприкінці підручника  подано список літератури, в тім числі польською, німецькою, французькою,  англійською мовами,  що демонструє студентам широкі обрії науки, показує стан опрацювання тієї чи іншої проблеми закордонними дослідниками і, сподіваємося, стане в пригоді при глибинному опрацюванні певного розділу. Закінчується підручник коротким словником, що містить терміни і терміносполучення,   вживані  сучасною наукою при дослідженні різних аспектів спілкування людини в соціумі.

Уже тільки перелік питань і проблем, порушених у цій праці, свідчить про її незаперечне значення для системної підготовки сучасного фахівця, майбутня спеціальність якого пов'язана зі спілкуванням. Дуже важливою вона є для філологів і журналістів, для яких слово є метою і засобом успішної професійної діяльності.

У підручнику гармонійно поєднано теоретичний і практичний аспекти, що, по-перше, дає змогу краще засвоїти матеріал, а по-друге, розширює аудиторію, яка може скористатися виданням. Для філологів, безперечно, цінним виявиться узагальнюючий розділ про методи комунікативної лінгвістики, де описано види сучасного лінгвістичного підходу до вивчення мовних явищ. Журналісти при вивченні фахових дисциплін теж користуються  такими видами аналізу, як прагматичний, дискурс-аналіз, контент-аналіз тощо. Останнім вони часто послуговуються при написанні бакалаврських і магістерських праць, аналізуючи вплив ЗМК на масову аудиторію. Щоправда, виділення автором пропагандистського аналізу викликає  певні застереження, хоч і так само іменується в інших працях з теорії комунікації (див., напр.: Почепцов Г. Г. Теорія комунікацій. — К., 1999). На наш погляд, його трохи суб'єктивна оцінна назва певною мірою суперечить об'єктивним нейтральним завданням. Йдеться не про невизнання завдань того аналізу, що їх вміщено на с. 21, а про його назву, яка дуже нагадує мову радянських часів. Ідеологічна завантаженість цього слова перевищує рівень усвідомлення пострадянським читачем (не журналістом)  того факту, що пропаганда в сучасному світі вже є "серйозною наукою" (Г. Почепцов). Але очевидно, що автор рецензованого підручника менш за все винен  у відсутності адекватної термінології. 

Важливі проблеми спілкування порушено в кожному розділі й підрозділі підручника. Наприклад, автор подає поняття спілкування і комунікація не як синоніми, а як такі, що перебувають у гіпо-гіперонімічних  "стосунках", тобто у відношенні "рід — вид" (хоч подекуди в тексті вони виступають саме як синоніми).  Спілкування як процес є ширшим за комунікацію, оскільки, крім останньої, містить у своєму складі ще два компоненти: "інтеракцію" — зв'язки і взаємовпливи людей та "перцепцію" — сприйняття органами чуття. Власне ж комунікацію на с. 28 визначено як "смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в різноманітних ситуаціях". Але ж це останнє визначення з опорним словом "обмін" обов'язково передбачає сприйняття, тобто той компонент, що виділений автором як самостійний. Крім того, у визначенні опущено аспект, що стосується мовного каналу передавання інформації, для життєдіяльності соціуму і міжособистісного спілкування він, безперечно, є основним. Це, на наш погляд, робить визначення суперечливим і водночас неповним.

Зрозуміло, що після окреслення взаємовідношень термінів комунікація і спілкування, автор визначає й описує функції спілкування, подає типологію спілкування і описує його основні закони. Думаю, що цей розділ  є надзвичайно важливим і, безперечно, цікавим для майбутніх журналістів. Те ж саме  можна сказати і про підрозділ "Тенденції розвитку сучасного спілкування". Він написаний стисло, кожний з 14 пунктів показує зміни, що відбулися в суспільстві за останні десятиріччя, але кожний з цих пунктів хочеться якнайглибше осмислити і обговорити, на жаль, погоджуючись з автором. На жаль — тому, що на тлі "персоніфікації особистості", усвідомлення нею своєї унікальності  міжособистісний процес спілкування з його теплою, невимушеною атмосферою і,  головне, без поспіху і метушні займає все менше місця в її комунікативному житті.

Для журналістів буде корисним і ознайомлення з  моделями комунікації, що враховують різні  компоненти комунікативного акту (адресат, адресант, код, ситуація комунікативного акту тощо). Йдеться про моделі Г. Лассвелла, К.-Е. Шеннона, Р. Якобсона, Ю. Лотмана, хоч найчастіше при викладанні  мовно-психологічних і мовно-соціологічних дисциплін, таких, як "Типологія помилок", "Теорія твору", "Теорія сприймання і розуміння твору", "Соціолінгвістика" викладачі застосовують модель Р. Якобсона, що  широко використовується  в сучасній вітчизняній лінгвістиці.

Важливим для викладання ряду дисциплін є підрозділ, в якому розглянуто породження і сприймання мовлення  як креативної діяльності, що послідовно розгортається в часі і має певну структурну організацію. Автор описує етапи і рівні породження мовлення, подає різні моделі, запропоновані відомими психологами і лінгвістами  ХХ ст.:  Л. Виготським, О. Лурія, О. Леонтьєвим та Т. Рябовою, Б. Норманом, І. Зимньою, Н. Хомським, О. Кубряковою та ін. Цікаво, що аргументом і теоретичному представленні латентного процесу внутрішнього мовлення виступають приклади мовленнєвих девіацій, узятих, по-перше, з художньої літератури, де вони могли бути "запланованими" автором твору, і, по-друге, з мовлення футбольних коментаторів, у такому разі їх спонтанність не викликає жодних сумнівів.

Безперечно, цікавим є і наступний підрозділ, присвячений аналізу складників комунікативного акту. Серед  компонентів комунікативного акту, пов'язаних з учасниками спілкування, автор виділяє соціальні та комунікативні ролі, перші з яких неодмінно впливають на другі, а також комунікативні позиції (Батько, Дорослий, Дитина), запропоновані американським психоаналітиком Е. Берном. Викладений  матеріал допоможе студентам при  вивченні курсу "Теорія сприймання і розуміння твору" і навчить звертати увагу на можливості виявлення внутрішнього психічного стану співрозмовника. Аналіз гендерних аспектів спілкування знайде своїх прихильників насамперед серед представників слабкої статі.

Вартим уваги є й розділ, присвячений власне мовному спілкуванню, де розглянуто питання про дискурс, його співвідношення із текстом (твором), мовленнєвий жанр, окремі комунікативні акти. Він насичений цікавою інформацією, у ньому викладено найновіші здобутки сучасної науки — прагматики, теорії дискурсу тощо, а також авторські напрацювання останніх років. Теоретичне завдання, що вирішує автор у цьому розділі, полягає у несуперечливому поєднанні двох традицій вивчення мовної комунікації особистості — західної, у тому числі й американської, з її увагою до мовленнєвих актів і російської, яка йде в цьому випадку від літературознавця М. Бахтіна. Останній ввів у науковий обіг поняття мовного жанру, яке згодом втратило статус літературознавчого, перетворившись у семіотичне, загальнофілологічне. Мовленнєвий жанр є узагальненою моделлю спілкування за певними мовно-комунікативними правилами, усталеними мовною спільнотою. У підручнику представлено розвиток учення про мовленнєві жанри, подано їх "паспорт", описано типологію (бесіда, розмова, суперечка, розповідь , історія, лист, записка, щоденник),  сформульовано взаємовідношення зазначеного поняття  з поняттям мовленнєвого акту, розробку  якого започаткував англійський дослідник Дж.Остін півстоліття тому. Зараз вивчення мовленнєвих актів набуло поширення у  вітчизняній лінгвістиці, але ще не є предметом вивчення в циклі мовних дисциплін факультетів журналістики. У підручнику подано їх класифікацію  і здійснено вдалу, на наш погляд, спробу узгодити, співвіднести два вищезазначені поняття — мовленнєвий жанр і мовленнєвий акт, "зв'язати" їх  з поняттям дискурсу, визначивши роль кожного з компонентів структури і представивши схему їх взаємодії на с.168. Кожний розділ є багатоаспектним, а в кожному своєму аспекті багатоплановим, поліфонічним. За обсягом поставлених проблем і методологічно несуперечливо викладеної інформації цей підручник важко порівняти з іншими:  подібних підручників  просто ще немає.

Вражає структура підручника, її багатошаровість, гармонійне поєднання високої абстракції і конкретних деталей. З одного боку, він є традиційним, "однолінійним", таким, що описує одну науку — комунікативну лінгвістику, з поділом на розділи й параграфи, в яких спочатку дано загальний погляд на проблему, що потім "дрібниться", наповнюється необхідними деталями, нюансами. Аналіз іде від абстрактного до конкретного, що дає змогу студентові спокійно пройти цей шлях аналітичного представлення наукових фактів. З іншого боку, міжпредметний статус комунікативної лінгвістики  зумовлює необхідність постійних "виходів" за межі конкретної науки, введення термінів тієї чи іншої дисципліни та їх тлумачення,  посилань на праці  дослідників, що працюють на теренах інших наук, нагромадження необхідних уточнень,  наочних прикладів і навіть досить значних масивів літературних текстів. І все це потребує процедур синтезу, узгодження для пошуку прийомів несуперечливого подання. Така робота вимагала неабиякої композиційної майстерності від автора. Останній повинен був так розташувати і подати матеріал,  щоб читач не зав'язнув у дрібницях (навіть якщо це наукові дрібниці), не втратив загальну картину, що представляє комунікативну лінгвістику як самостійну дисципліну, усвідомив її окремішність, "індивідуальність". Щоб, прочитавши підручник, студент чітко зрозумів, що ця дисципліна, незважаючи на міждисциплінарний статус, має власний предмет дослідження,  власні завдання і, користуючись методами різних наук, успішно ці завдання розв'язує.

З огляду на сказане вище можна стверджувати, що автор поставлене завдання успішно виконав.

© Шумарова Н ., 2005