Ласкаво просимо

У статті з погляду структурного аналізу розглянуто цикл оповідань українського письменника 20-х років Майка Йогансена. В центрі уваги — забезпечення композиційних зв'язків у текстах та між ними, структурно вагомі стилістичні та наративні прийоми, Йогансенові метафори подорожі та вербалізації-як-смерті.

Ключові слова: українська література 20-х років, формально-структурний аналіз, енонсіативна та дейктична функція заголовків, наратив, читацька інерція, обрамлена (вкладена) оповідь, очуднення (поновлення).

The essay concerns the cycle of stories by Ukrainian writer Mike Johansen (1920-ies) by the view of structural analysis. The main issues are providing compositional cohesion in the texts and between them, structurally significant devices of style and narrative, Johansen's metaphors of travel and verbalization-as-death.

Key words: Ukrainian fiction literature of 1920-ies, formal and structural analysis, announciative and deictic functions of title, narrative, reader's inertia, framed (enclosure) narrative, queerness (renewal) device.

Найяскравішою особистістю в українській літературі минулого століття  і, зокрема, доби "великих 20-х" є М. Йогансена. Автор перших авантюрних і пародійних романів українською мовою, тонкий критик, філолог і перекладач з основних європейських мов. Водночас він був відомий як професійний мисливець і тенісист. Недарма Соломія Павличко називала його "найграйливішим і найменш дослідженим письменником цієї епохи" [1, 175]. Цикл "Оповідання про Майкла Паркера" складається з трьох середнього обсягу текстів, поєднаних спільними дійовими особами, а також певними мотивами. Розглянемо ці оповідання під кутом зору композиційної структури, адже якраз М. Йогансен першим в українському письменстві свідомо наголошував на ній. Пам'ятаючи, за першим із російських формалістів, В. Шкловським, що "літературний твір є чистою формою, він є не річ, не матеріал, а відношення матеріалів" [2, 227], ми, як писав Ролан Барт, "візьмемо один оповідальний текст, одне оповідання, і прочитаємо його так повільно, як це буде треба..." [3, 425].

Всі три оповідання, об'єднані в систему під спільною назвою, мають власні назви другого порядку, які, так чи інакше, пов'язані з головним персонажем циклу, — відповідно "Перша поява Майкла", "Майкл знайомиться з нечистою силою" та "Кінець Майкла Паркера". Р. Барт вважає, що "функція заголовків вивчена досі недостатньо — принаймні в межах структурного аналізу. (...) Заголовок має подвійну функцію: енонсіативну та дейктичну" [3, 429]. Тобто, з одного боку, назва — це своєрідне рекламне пропонування читачеві, що виконує аперитивну, заохочувальну функцію, з іншого — це окреслення факту існування літературного твору як такого, вказівка: "тут дещо існує, і це дещо має таку назву". У даному разі ми маємо справу з діалектикою заголовних функцій: якщо назва першого оповідання чітко відбиває суть описуваного далі й загалом просто іменує текст, то в другому оповіданні виражена енонсіативна напруга per se, посилена авторським обманом, несправдженими очікуваннями, адже ніяка нечиста сила в оповіданні не з'являється. Третій заголовок повертається до дейктичної функції (і знову в обманний спосіб: читач уже налаштувався на смислову невідповідність між назвою і текстом) і одночасно синтезує її в силогістичній формі з енонсіативною.

Перший текст — історія того, як закоханий у Рут і водночас зверхньо налаштований до неї Конні Стефен, прагнучи довести свою інтелектуальну перевагу, влаштовує містифікацію: наймає першого-ліпшого жебрака і незграбно видає його за більшовика з Росії. Наприкінці оповідання жебрак виявляється зниклим у радянській Україні Майклом Паркером, братом Рут, який потай повернувся і з сестрою розіграв того, хто сам збирався її розігрувати. Конні побито його ж зброєю. Засоромлений, він визнає, що Рут не така дурна, як він гадав, і заручується з нею. Центральний трюк оповідання — фірмова для Йогансена зміна ролей під час фінальної сцени: той, хто розігрує виявляється тим, кого розігрують, аґенс змінюється на пацієнс. Однак справжній стан речей, суть цієї зміни від нас ретельно приховано, і ми аж до останнього абзацу не розуміємо, яку гру веде кожен з героїв насправді, аж поки не настає приголомшлива — для недосвідченого читача — розв'язка. В тексті її цілком умотивовано, і, повернувшись назад при повторному читанні, ми зауважуємо, що в тексті розкидано певну кількість досить кричущих натяків, які неуважна публіка не помітила у лабіринті хибних ходів. Таку лінію оповіді сам Йогансен у своїй праці "Як будується оповідання" — її з повним правом можна назвати класичною — називав "ламаною", тобто з відкритою до передбачення кінцівкою, з кількома можливими варіантами передбачення подій. Дуже вдалим з погляду економії творчості є те, що роль жебрака доручено Майклові: це зменшує кількість реальних дійових осіб, одночасно вияснює історію жебрака (фальшивого персонажа) та історію Майкла (персонажа реального). Оповідання нагадує "правильно побудоване рівняння, всі частини якого перебувають між собою в функціональному зв'язку" [2, 75].

Заколисаний оптимістично-гумористичною атмосферою оповідання та його "гепі-ендом", читач переходить до другого тексту як до продовження цієї атмосфери та розважально-гедоністичного типу дискурсу. Тим більше, що й саме оповідання починається цілком ідилічно: Майкл Паркер знічев'я розказує другові Марку та Рут із Конні, вже молодятам, нібито фантастичну "історію про духів", що сталася з ним в Україні. Одначе трагічний фінал (який тільки в останню мить виявляється трагічним) геть руйнує читацьку інерцію. Виявляється, що в дійсності історія оповідає про те, як Майкл з українцем Григорієм Трушем, полюючи поночі зайців, балакали про нечисту силу й під упливом цих теревенів, сприйнявши в сутінках силует дочки Труша Оксани в кожусі за чорта, вбили Оксану. Окремо варто зазначити, що тут ми маємо справу з унікальним для української літератури випадком вкладеної,або обрамленої, оповіді, коли її предметом виступає інша оповідь і т. д. (як у відомих казках "1001 ночі"). В. Шкловський пропонував такий композиційний прийом називати "спеціально індійським" [2, 56], Ц. Тодоров порівнював з синтаксичною формою підрядності — "вкладенням", а відомий американський письменник Дж. Барт вважає способом "відкладання кульмінації" [4, 379-380]. Часами у Йогансена обрамлення сягає четвертого рівня складності: автор каже, що Майкл каже, що Труш сказав, що його мати сказала. Причому розв'язка оповіді Труша (поява чорта) ніби тягне за собою розв'язку оповіді Майкла (поява і смерть невпізнаної Оксани), а та — розв'язку оповідання як такого (Майкл повідомляє про свій намір їхати назад до України). Варто також зазначити, що автор поєднує структурну і психологічну мотивацію: як вияв першої, випадковий кожух Оксани та, як вияв другої, готовність Майкла і Труша до появи біса, які разом умотивовують смерть дівчини. На марґінесі оповіді виникає ідея, що демони виникає не там, де кояться якісь гріхи (як вважає Труш), а там, де тих демонів шукають і хочуть побачити, де готові сприйняти їх появу як належне. Труш і Паркер вбили дівчину, бо в певному сенсі прагнули цього.

Третє оповідання своєю похмурою назвою "Кінець Майкла Паркера" одразу налаштовує читача на невтішні прогнози. Але і цю інерцію очікувань Йогансен руйнує довгою та іронічно-безтурботною розмовою Паркера й Марка про полювання в Україні та конструктивні особливості рушниці-берданки (з такої само застрелено дівчину в попередноьму тексті). Мотив берданки, що проходить крізь два останні оповідання, стає в "Кінці Майкла Паркера" головним. Приїхавши в село, Марк, звісно, зразу знаходить несправну берданку і приносить її до Паркера. Той лагодить зброю. Марк, побавившись, кидає рушницю в траві, де її підбирають Паркерові вороги. Тільки ввечері друзі згадують про берданку, а коли кидаються шукати, Майкла вбивають — з неї ж таки. Тут знову всі ключові події відкладено на кілька останніх абзаців, доти ж читач не дістає переконливих натяків на ймовірний кінець. Паркер готує свою загибель сам, так само, як у попередній історії готував загибель дівчини. Задовга і багатослівна експозиція виявляється зав'язкою; такі композиційні ігри загалом притаманні Йогансенові. Чиста дія в оповіданні посідає дві сторінки, три чверті ж його обсягу — це балачки Майкла. Може скластися враження, що оповідання є для автора лише приводом поговорити про Україну та особливості місцевого полювання. Але ефектна кінцівка і непередбачувана смерть балакучого героя цілком виправдовують певну непропорційність тексту.

Ще видається цікавим зачепити такий аспект оповідання, як мова дійових осіб. Події мають місце в Україні, головні герої — американці — розмовляють українською. З одного боку, ніби мається на увазі, що їхня українська, за законами умовності, в спілкуванні між собою скрізь автоматично дорівнює англійській, з іншого — у випадку Паркера тривале перебування в Україні вимагає знання основ української. Однак інша річ з Марком, у пряму мову якого в кульмінаційний момент, по смерті Паркера, автор вставляє єдині в усьому циклові двоє речень англійською ("Brothers, we shall avenge his death. We shall break them, as I break this herе bloody rod!"). Чому структурно дорівнює ця англійська мова? Чи є вона простим смисловим виділенням кульмінаційної фрази чи підкресленням різності й спільності водночас Марка й селян? Сподіваємось, що на це запитання вдасться дати відповідь в окремому дослідженні, присвяченому мові й стилю Йогансена.

Тепер кілька зауваг стосовно зв'язків на рівні цілого циклу. По-перше, зазначимо майстерний розподіл другорядних дійових осіб, що утворюють такий собі ланцюг: у першому оповіданні діють тільки Рут+Конні, у другому — Рут+Конні та Марк, у третьому — тільки Марк. Кожна з цих функціональних одиниць бере на себе два оповідання, сполучаючись у середньому. По-друге, цикл є своєрідною розповіддю про наближення до України, рух у її напрямку: перший текст подає тільки певні здогади-чутки, чимало з яких хибні, другий показує читачеві Україну через бачення Паркера, у третьому події розгортаються вже безпосередньо в Україні. Таке поступове зближення з зображуваним та скорочення посередників між ним та реципієнтом тексту (Конні-Паркер-автор, Паркер-автор, автор) нагадує улюблену Йогансенову метафору подорожі: ми наближаємось до означуваного через тумани означника, предмет майне перед нами то тим, то іншим боком, і нарешті ми опиняємось просто перед ним — або всередині нього. Думаю, ми не помилимось, назвавши цю оповідну манеру прийомом учуднення, якого Йогансен, як і, приміром, Лев Толстой, зробив наскрізним для своєї прози (запропонувавши, до речі, інший український відповідник цього терміну — "поновлення"). Дивлячись на добре знайомі ландшафти очима чужинця, автор досягає ефекту "вперше баченого".

Крім того, світ оповідань Йогансена  підкорено складній боротьбі фатуму й випадку, а краще сказати, випадкові, піднесеному в ранґ фатуму. "Життя" дійових осіб — складне плетиво доріжок, що роздвоюються, і кожен незначний, локальний вибір, кожне "так" чи "ні" у найпростішій ситуації тягне за собою непередбачувані, неминучі й непоправні наслідки (Майкл міг взяти кожух замість Оксани; Майкл міг не лагодити поламаної рушниці). Звичайно, всі такі вибори підпорядковано структурній доцільності в конкретному творі.

Отже, зазначимо, що всі оповіді, які герої переказують одне одному, мають певне функціональне навантаження. Всі ці історії в той чи той спосіб призводять до смерті: через побрехеньки Труша гине його дочка, розповідь про берданку непередбачувано спричиняє смерть Майкла, як і, по суті, найперша його розповідь — про загибель дівчини. У певному сенсі вербалізація як убивство є долею героїв Йогансена; а оповідь, що вбиває свого оповідача, — одна зі сталих сюжетних структур, спосіб існування в його світі. Це — головний підсумок розвідки, яку можна хотілось би завершити трохи меланхолійним твердженням про те, що сам Йогансен якоюсь мірою повторив долю своїх героїв.

1. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі: Монографія. — К.: Либідь, 1999. — 447 с.

2. Шкловский В. О теории прозы. — М.: Из-во "Федерация", 1929. — 268 с.

3. Барт Р. Избранные работы: Семиотика; Поэтика: Пер.с фр. / Сост., общ. ред. и вступ. ст. Г. Косикова. — М.: Прогресс, 1989. — 616 с.

4. Барт Дж. Химера: Повести, очерки / Пер. с англ. — СПб.: Симпозиум, 2002. — 382 с.

5. Йогансен М. Вибране. — К.: Смолоскип, 2001. — 435 с.

© Горбик Р., 2005