Ласкаво просимо

Сучасний етап функціонування мовної політики в Україні спричинений передусім історичним розвитком нашого народу, його культури та науки. Особливо важких випробувань зазнало наше суспільство за часів тоталітарної держави. Проведена під керівництвом М. Скрипника [1] в 20-х – на початку 30-х років українізація була унікальною у світовій практиці політичною кампанією.

Відомо, що у народів, які не мали держави, рідна мова викорінювалася особливо інтенсивно у містах. Унікальність українізації цього періоду полягала в тому, що при байдужому й навіть негативному ставленні до неї державної влади СРСР вона тривала протягом 5-6 років, енергійно, із залученням принципових адміністративних заходів. Результати и стали успішними, особливо в столиці республіки Харкові та в інших великих східних містах, русифікованих на той час найбільше.

У Харкові російська мова переважала не лише в середовищі чиновників І торгівців, але й робітників. Значній, у порівнянні з містами Центральної та Західної України, русифікації Харкова сприяло й те, що тут проживало багато росіян із сусідніх Курської та Воронезької губерній, а також те, що місцеві селяни, на відміну від мешканців інших областей України, не вважали росіян гнобителями. Історично тоталітарне ставлення їх до панування Росії визначив не стільки спільний захист від нападів татар у ХVІІ-ХVІІІ століттях, скільки те, що слобожанські козаки, на відміну від придніпровських, не були закріпачені. За часів Катерини II їм був наданий державний статус вільних селян. Тому в місті було досить мало української інтелігенції, а ідея національної незалежності не була популярною. У період громадянської війни місцеві робітники підтримували переважно більшовиків, а селяни – Махна. Це й було причиною проголошення Харкова столицею радянської України, хоча офіційне мотивування полягало в тому, що це місто – найбільший промисловий центр республіки, де сконцентрована велика кількість робітників, інтереси яких нібито захищали більшовики – партія робітничого класу. І хоча переважання в Харкові російської мови та культури було взято до уваги лідерами більшовиків, проте вони не врахували, що до нової столиці потягнеться з інших міст українська інтелігенція. І проведена за її активної участі українізація спричинила те, що майже 80% загальноосвітніх шкіл, вищих навчальних закладів гуманітарного та сільськогосподарського профілю були переведені на українську мову, тираж українських видань в 4-5 разів перевищив наклади російськомовних, з'явилися нові українські театри. У 30-х роках Харків уже не був русифікований більше ніж за міста Центральної України.

Українізація відбулася на всій території республіки. На українську мову було переведено діловодство державних закладів і партійних органів. Кількісно зросла українська інтелігенція – носій національної самосвідомості. І хоча, починаючи з 1934 року, офіційно засуджену українізацію змінила так звана «інтернаціоналізація» (реально – русифікація), українська мова перестала бути сільською, як це було раніше.

Ініціатор кампанії Микола Скрипник одержав призначення на посаду наркома освіти УРСР. Оцінюючи його політичні погляди та долю, зазначимо, що це найбільш суперечна, неоднозначна і трагічна постать в історії України першої половини XX століття. Він був, на відміну від більшості своїх колег, українським патріотом-націоналістом, за моїми поглядами значно випередивши свій час.

Московське керівництво ВКП(б) різко не припинило українізації з самого початку, а ініціювало її лише з 1933 року. Причина крилася в його подвійному ставленні до України. Починаючи з 1917 року, Росія ставилася з недовірою до України, проте змушена була з нею рахуватися. Перебуваючи в опозиції, з метою здобути союзника та послабити Тимчасовий уряд, Ленін підтримав автономію України, а згодом незалежність. Після приходу більшовиків до влади від цього важко було відразу відмовитися.

«М'який» підхід до України був зумовлений тим, що значна частина бійців Червоної Армії, які воювали на Півдні, була українською, а українські «банди» Махна врятували Москву від вторгнення Денікіна. У 1919 році він змушений був зняти з фронту ударну армію Слащова і кинути її проти них, не дійшовши до столиці всього 200 верст. Проте від початку створення радянської України і майже до смерті Сталіна все її керівництво затверджувалося у Москві, причому перший керівник – з довірених осіб, не корінної національності. Але найбільш розумні з них намагалися показати себе якщо не українцями, то принаймні людьми, які знали українську мову та звичаї. Так, зокрема Хрущов, який працював значно пізніше на найвищій посаді в Україні, носив українську вишиванку.

Хоча українська мова в радянській Україні була офіційною, реально ж вона спочатку в діловодстві не використовувалась через незнання державними службовцями норм української мови. Зміни відбувалися вкрай повільно. Це і спонукало члена Політбюро Скрипника в середині 20-х років підготувати проект рішення ЦК КП(б) України про українізацію і домогтися його прийняття. Переконати керівництво КП України прийняти таке рішення було нелегкою справою, проте Скрипнику це вдалося.

Обґрунтування підкріпив висловом Сталіна про те, що при соціалізмі розквітає культура народів СРСР, національна за формою, соціалістична за змістом. Цю тезу Сталін виголосив, коли ще не був «вождем народів», а обіймав посаду наркома у справах національностей. До моменту прийняття рішення щодо українізації його погляди змінилися, проте вголос він про це не казав. Лише з 30-х років «батько всіх народів» почав висловлювати великодержавні шовіністичні погляди.

Доводи Скрипника врешті-решт переконали обережного першого секретаря ЦК КП(б) України Лазаря Кагановича. Однак більш інтенсивно українізація почала відбуватися, коли Каганович у 1928 році поїхав до Москви і його замінив Станіслав Косіор. Українську мову він знав гірше за Кагановича, проте вважав за необхідне виконувати рішення попередника. Лютим ворогом українізації був другий секретар ЦК Павло Постишев, та невдовзі і він був переведений до Москви.

Після 1929 року всі співробітники державних установ та підприємств повинні були складати екзамени на знання української мови. Ті, хто не склав іспиту, звільнялися з роботи. Враховуючи існуюче на той час безробіття, цей захід був суворою карою. Ефект був приголомшуючим – до українських шкіл почали вступати учні з родин, де ніхто не говорив українською мовою, але вважав за потрібне навчити цьому своїх дітей.

Але, на жаль, скоро українізація була припинена. З цією метою в Україну в 1933 році повернувся Постишев. Скрипника звільнили з посади наркома освіти «з підвищенням» (на посаду заступника голови Раднаркому без визначеного кола обов'язків). Невдовзі він, очікуючи арешту, застрелився...

Звичайно, і сьогодні можна сумніватися щодо нашої історії, її окремих постатей, надто в галузі мовної політики, мовної ситуації. І це цілком природно. Бо так чи інакше вся історія людства відзначається конфліктами і трагедіями саме на мовному ґрунті. Якраз вона, ця ІСТОРІЯ, фіксує героїчні й зрадницькі вчинки та інші типи поведінки і окремих постатей, і тим більше цілих груп людей. Та це стосується не тільки минувшини. І зараз, у наш час, ми спостерігаємо мовні конфлікти, мовну напругу в різних регіонах світу, які часто спричиняють ворожнечу в суспільстві, ведуть до розбрату, до громадянських воєн. У таких небезпечних ситуаціях забувають про те, що в їх основі покластися дуже важливий принцип, який полягає в розумінні, що кожна мова – це самоцінність кожної людини й кожного народу. Про це ми забуваємо, коли дозволяємо в Україні паплюжити нашу рідну українську мову, заперечувати необхідність її широкого вжитку тощо. Така позиція призводить (і призвела вже!) до того, що українська мова сьогодні значною мірою не функціонує в суспільному житті. Вона витісняється зі шпальт засобів масової інформації, з наукового життя, з нашого побуту. Тому звужується сфера її вжитку, гальмується її розвиток. А тим часом панівне становище все більшою мірою закріплюється за російською мовою.

Ця непроста ситуація і в цілому питання мовної політики в нашій державі останнім часом загострилися, і сталося це як певною мірою негативна реакція на відоме рішення Конституційного Суду України від 16 грудня 1999 року, а також через те, що набирають загрозливого характеру деякі процеси, у тому числі небезпечній для самого існування України як держави.

Сьогоднішнє становище української мови дуже ускладнилося, питання давно набуло пріоритетного значення, є навіть обґрунтовані пропозиції розглянути його як складову гуманітарної політики на Раді національної безпеки й оборони. Проблема спільної мови – це проблема порозуміння різних груп населення, часом навіть полярних за поглядами, ідеологією, це важливий чинник, який може забезпечити їх солідарність і, отже, стабільність держави. Невипадково ми говоримо, що порозумітися – це означає «знайти спільну мову».

За роки незалежного існування України гострота мовного питання не зменшилась. Ухвалений десять років тому Закон «Про мови в Українській РСР» і Постанова «Про державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2002 року» в повному обсязі не виконано. Радянщина з її тотальною русифікацією залишила нам у спадок деформовану мовну ситуацію. За даними, які прозвучали на Всеукраїнській науково-практичній конференції «Державність української мови і проблеми оптимізації мовних відносин в Україні», рівень поширеності української мови сьогодні відповідає рівневі 1958 року, тобто рівневі хрущовської відлиги, рівневі мовних змагань шістдесятників. Тепер, як і тоді, українською мовою навчається лише 21% школярів. Це середній показник по Україні. На Донеччині, наприклад, де українці складають 51% населення, тільки 12% навчаються українською мовою. У Донецьку цей показник дорівнює 6%, а в Єнакієві та Макіївці – 4. У вересні 1999 року за парти в українських школах сіли 21% учнів, а це може означати, що через 10 років лише одна п'ята частина випускників Донеччини володітиме державною мовою. Не кращий стан справ на Луганщині. Так, у місті Красний Луч із 30 шкіл немає жодної української. Спроби ж місцевих державних адміністрацій закамуфлювати такий стан штучним наданням статусу українським школам, де відкрито по одному першому українському класу, проблем не розв'язує.

Мовну політику держави формує і скеровує її інтелектуальна еліта, її наука і культура, її преса. Проте і в національному інформаційному просторі ситуація не менш критична. Нині, як ніколи, потрібна нагальна підтримка національного українськомовного виробника інформації. Інформаційна продукція з-за кордону має обкладатися податком, а отримані кошти – йти на підтримку національного інформаційного виробника. Адже сьогодні не дивує теза, що світ нині має спотворене уявлення про Україну і якщо Україна не захищатиме національний інформаційний простір, він буде окупований.

А для того, щоб цього не сталося, потрібен певний протекціонізм для власного виробника інформації. На жаль, прийняті закони в цій галузі не відповідають концепції інформаційного простору і мають певні вади, зокрема, не забезпечується захист державних інтересів.

Значною вадою було й те, що Державний бюджет не передбачав жодних витрат на покращання іміджу держави через інформаційну продукцію. А тим часом, наприклад, США витрачають на цю справу щорічно 2 млрд. димарів, Словаччина – 2 млрд. доларів. Якщо ж говорити конкретно щодо ситуації, то насамперед для її поліпшення необхідно звільнити книжкову продукцію вітчизняних видавництв від податку на додану вартість і не обкладати податком прибутки з видавництв, які 70% книжок випускають державною мовою.

Щоб зупинити спад у галузі книговидавництва в Україні, треба внести суттєві зміни у п'ять законів: «Про видавничу справу», «Про податок на додану вартість», «Про оподаткування прибутку підприємств», «Про єдиний митний тариф», «Про патентування підприємницької діяльності». Відповідні зміни різко збільшать і здешевлять випуск книжкової продукції, зростуть надходження до бюджету. Все це сприятиме легалізації господарсько-фінансової діяльності книговидавців, припливу приватного та іноземного капіталу в цю галузь.

Сумна статистика свідчить про те, що в Україні зараз найвищі податки на книжки в Європі і це унеможливлює розвиток власного виробництва. У Росії, Білорусі, Молдові, Польщі книговидання фактично звільнене від усіх податків, і виготовлена там книжка вдвічі дешевша за українську. Російські видавці вивозять з України щороку кошти, еквівалентні 500 млн. грн. У 1999 році в Україні було надруковано 18 млн. книжок, що в 10 разів менше, ніж 1989 року і В 2,5 рази – ніж 1998 року. На одного українця припадає 0,36 книжки, що є найменшим показником у Європі (у Німеччині – 12 книг; Польщі – 9,5; Росії – 3,9 книг на особу). Державною мовою в Україні видано менше половини книг, на одну книжку українською мовою припадає чотири книжки російською, з яких три – видрукувані в Росії.

Не менш загрозлива ситуація і в засобах масової інформації. За даними Книжкової палати, щоденний середній разовий наклад російськомовних газет, що виходять в Україні, – 39,5 тис. примірників, тоді як українськомовних – 10,8 тис. Складається викривлена ситуація, коли на сто українців припадає 7 видань рідною мовою, а на сто росіян – 54. Більше того, тиск російськомовної преси на українського громадянина постійно зростає, за роки нашої незалежності посилився майже в 40 разів.

Шукати вихід із замкненого кола необхідно, передусім шляхом посилення впливу українськомовних засобів масової інформації на наше суспільство, але робити потрібно це розумно, виважено й послідовно.

Адже доки ми спілкуємося рідною мовою – ми є народ. В іншому разі ми втрачаємо статус народу, стаємо ніби натовпом, навіть ризикуємо втратити таку довгоочікувану державність.

У рішенні Конституційного Суду України від 16 грудня 1999 року, зокрема, сказано, що положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким державною мовою в Україні є українська мова, треба розуміти так, що українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, службової діяльності, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом.

Згідно зі статтею 150 Конституції України, рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Цими рішеннями зобов'язаний керуватися кожен громадянин України, в тому числі всі посадові особи. Невиконання таких рішень тягне за собою не лише адміністративну, а й кримінальну відповідальність.

У нинішній складній ситуації державна мовна політика має поєднувати цілеспрямованість і рішучість з розсудливістю і тактовністю. Необхідною стає широка державна підтримка української культури та українського словна, української освіти за допомогою ринкових і законодавчих механізмів. Усе це не знімає з нашої держави, звичайно, обов'язку піклуватися і про мови національних меншин, особливо малих національних груп. До задоволення їхніх мовно-культурних потреб ще далеко, за винятком хіба тих меншин, які мають досвід самоорганізації і підтримку з боку генетичних держав (молдавани, румуни, поляки, чехи, греки, литовці, мадяри та ін.).

Важливим напрямком до стабілізації мовної ситуації в нашій державі буде лише та умова, коли українська мова функціонуватиме як мова повноправного державного народу, коли вона задовольнятиме всі потреби нашого суспільного життя, коли її будуть визнавати і поважати на всіх рівнях комунікації. Михайло Грушевський зазначав: якщо ми, українці, хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба, нарешті, почати з поваги до самих себе. До цих слів можна ще й додати, що ця повага починається із власної совісті. Бо тільки вона, совість, контролює виконання патріотичного обов'язку, особливо в умовах демократії. Демократія, яка не має національно-патріотичного фундаменту в організації життя суспільства, яка не спирається на потужне прагнення і систему реальних прав титульної нації бути монопольним господарем у власній державі, рано чи пізно дає можливість іншим націям розчинити та поглинути титульну державу і, звичайно, демократію.