Ласкаво просимо

ІМ'Я Й РОЗУМІННЯ, або ЖУРНАЛІСТИКА ЯК ОНОМАСТИКА

Одна з найглибших думок А. Потебні звучить так: «...Питання про відношення думки до слова вичерпує все мовознавство» [9, с. 12].

Поза цією думкою, однак, лишається річ.

Проблема співвідношення речі, думки й слова дві тисячі років бентежить філософів та лінгвістів.

Чи існує слово без думки – так, і часто.

Чи існує думка без слова – в науці щодо цього століттями триває в'яла й непевна дискусія, ми до неї нижче повернемося.

Річ без слова існує безсумнівно.

Але те, що не існує думки без речі, про яку людина думає, – це не викликає сумніву.

Річ у цьому контексті має найширше значення, річ є абсолютно все матеріальне і навіть нематеріальне: думка теж у цьому розумінні є річ, явлена нам у слові.

Сумнів тут означає найсуб'єктивніший з можливих ідеалізмів: думати про ніщо – значить не думати. Думати, що існує щось, що не є річ – значить думати про ніщо.

Ім'я речі не є сама пойменована ним річ, ім'я – слово, знак, але особливе слово, «не просто» слово, і особливий знак. Ім'я є слово у тому розумінні, що обидва вони ідеальні, віддзеркалюють річ у думці, і ще у тому, що слово – промовлене, й ім'я теж промовлене. Однак зміст їх різний. Слово не є реченням, їх збіг («Вечоріє...») є просто збігом. Натомість ім'я речі як правило складається з кількох і навіть з багатьох слів, речень. Петро – ім'я, але для всіх Петрів світу. Петро Іванович Сердюк – вже дозволяє ідентифікувати людину набагато точніше. Якщо ж до цього додати рік та місце народження, місце роботи, місце проживання – поіменується саме ця людина, й цієї інформації буде достатньо, скажімо, для міліції або податкових органів для ідентифікації особи.

Ім'я починається від речі, від змісту речі, відступається від неї у поняття речі, потім згортається у слово, далі – у знак, і так далі воно згортатиметься, доки не виконає власного призначення – іменування найсуттєвішого.

Ім'я не є сигналом. Номер державної автоінспекції на автомобілі допомагає визначити «саме цей» автомобіль, але він не є його ім'ям. Людину можна визначити за номером її телефону («абонент номер 47-12-06»), однак номер теж не буде її ім'ям. Сигнал співвідноситься з річчю виключно випадково й ніякого відношення до її сутності не має. А ім'я – це і є сформульована сутність речі.

«Петлюра» – ім'я в Україні цілком достатнє. До нього вже можна нічого не додавати. Носієві іншої мови потрібно буде значно розширити це ім'я, втілити його у багато слів, щоб він зміг ідентифікувати людину у її визначальній сутності – не як чоловіка з таким прізвищем, а як одного з лідерів визвольних змагань українського народу. Отже, ім'я здійснюється в даному мовному й соціальному середовищі, має об'єктивний вимір.

Має воно й вимір суб'єктивний. «Сполучені Штати Америки» – теж ім'я. Для одних ця країна – зразок процвітання т.зв. демократії, для інших – світового імперіалізму.

Отже, ім'я, як і будь-яке слово, має як об'єктивні, так і суб'єктивні виміри розуміння. До нього відноситься ствердження А. Потебні: «Таким чином, вже при самому народженні слова з'являється в ньому протилежність суб'єктивності та об'єктивності; вона пов'язана... з іншою, такою ж нероздільною з мовою, протилежністю мови й розуміння» [Потебня, мсльяз, с. 29].

Відтак сутність самого явища імені починає розмиватися в своєму суб'єктивному вимірі – й вимагати для себе чогось більш певного.

Можливо, це важливо при переході від індивідуального до масового масштабу участі імені у здійсненні розуміння. Господар у своїй садибі може дати домашній тварині, скажімо, теляті, будь-яке ім'я. Але як тільки він виганяє теля у череду, він віддає його разом з ім'ям. Якщо у стаді вже є тварина з таким іменем, виникає потреба або змінити ім'я, або розширити його. Була просто Зірка, а тепер стала «дідова Федькова Зірка» на відміну від «Зірки Стефкиної».

Ім'ям може бути цілий текст. Тому стаття в енциклопедичному або тлумачному словнику спроможна визначити дійсно суттєве, і воно є, але воно має міститися в самій речі, а не в нашому розумінні її. Однак не всякий текст збігається з ім'ям: як правило, текст ширший за ім'я, він вміщує в собі, крім імені, багато несуттєвого, побічного або й зайвого. Цілком природним є існування текстів, які не охоплюють суті явища і тому є фрагментом імені.

Відтак будь-яка вербальна діяльність, в тому числі й журналістика, має відношення до іменування й може бути розглянута як ономастика. У кожної речі одна сутність і тому в кожній мові у неї має бути одне ім'я. Синонімія тільки заплутує справу, будь-який відтінок значення порушує зв'язок імені з цією річчю, а надання одній речі кількох імен заплутує справу розуміння ще більше. А мета – максимально прояснити з допомогою слова-імені суть речі.

Змістовно і влучно назвав це Лосєв: «Ім'я предмета – арена зустрічі... того, хто пізнає, і того, кого пізнають» [8, с.48-49]. Ім'я якнайтісніше пов'язане з суттю речі. В людській мові інакше не повинно бути. Шляхів встановлення такого зв'язку два. Якщо ім'я дається усвідомлено (Українська Народна Республіка, Міністерство освіти й науки України), в ній свідомо закладено головне, що ім'я має відображати. Якщо ж воно присвоюється випадково, як немовляті, тоді сутність речі, що виявляється пізніше, нерозривно пов'язується саме з цим іменем. Твердження про те, що ім'я визначає суть речі, є ненауковим, однак можна погодитися з тим, що воно впливає на набуття такої суті. Комуністична партія Радянського Союзу, попри всі порушення нею і в ній марксистсько-ленінської ідеології, до останнього прагнула лишатися саме комуністичною і саме всього СРСР, бо таким було її ім'я. Відомо, що людина з неблагозвучним ім'ям відчуває дискомфорт, з неї кепкують оточуючі, і врешті виникає потреба у зміні імені.

Називаючи, людина підкреслює суттєве у речі. Розвиваючись, виявляючи свою сутність, річ пов'язує суттєве у собі з іменем, даним йому завчасно.

Ім'я має бути коротким, якнайкоротшим, тому що воно виявляє суть речі (а не усієї якісної характеристики її), а в самій суті – прагне виявлення найсуттєвішого. Отже, ономастика – спосіб розуміння речі.

Найбільша таємниця розуміння співвідношення речі та її імені полягає у механізмі їх поєднання. Існують різні рівні розуміння того, чим є річ.

Річ і поняття речі;

річ і слово;

річ і знак;

річ і символ;

річ і метафора;

річ та її ім'я.

У цьому ряду остаточне розуміння речі через її ім'я відбувається у масових масштабах, і це найцікавіше для журналістів. За думкою Лосєва, «лише в імені обґрунтована вся найглибша природа соціальності...» [8, с.20].

Так розташував послідовність осягнення суті речі А.Лосєв у фундаментальній праці «Філософія імені», що вийшла у 1927 році.

З чим із лосєвської спадщини неможливо погодитися – це з його перебільшеним схилянням перед іменем речі. Якщо ім'я світу є Бог, тоді їм і існувало до речі, яку воно означає. Ставлячись обережно до всього трансцендентного (бо з його появою місце імені заступає віра), а отже й магічного, спробуймо переконатися в тому, як виникає магія імені.

Вона, за Лосєвим, виникає тоді, коли ім'я притаманне збігається з ім'ям даним. Але природа імені земна. Незрозумілим у межах земного є словосполучення «ім'я притаманне». Як і будь-яке слово, ім'я речі дається, і дається людиною, і без людини у речі імені немає, хоч є її покликання – те, для чого вона існує у всесвіті. Якщо ми забираємо цю земну природу речі та його імені до сфери трансцендентального, тоді ми починаємо інтерпретувати Бога, а це є спроба стати з Ним нарівні, і найменша кара за таке – довічне смаження на пекельних сковородах.

Питання про існування Бога має на цих теренах такий вигляд: чи існує ім'я перед річчю? Надзвичайна важливість та складність цього питання не дає спокою після того, як Лосєв проголосив: «Природа імені... магічна». Ще до Лосєва це питання поставив О.Потебня: «Чи існує думка перед словом?» [с.17]. Він залучає в союзники Беккера та Шлейхера, і разом вони дають суперечливу відповідь.

Пересічний журналіст, який «видає» по 200 рядків петиту щодня, запитає: тоді чому ж інколи буває так важко підібрати слова для того, що автор вже відчув і навіть зрозумів? Зв'язок між фактами вже побачив, а назву, слово чи комбінацію слів він ще не знайшов. Так буває, і нерідко, у тих, хто пише щодня й багато.

Досвід підказує нам, що назва приходить до речі від її оточення. Ім'я дають, ім'ям нарікають річ люди. Без них річ є безіменною. Ім'я приходить ззовні, інколи навіть апріорно, і тоді, нерідко помилково, приходить від тих, хто може і глибоко, й неглибоко знати сутність речі – зокрема, тому таким великим є відсоток помилок при даванні імен. Дитина приходить у світ – її нарікають, згідно з чинним законодавством, не пізніше ніж через місяць. Дають імена нейтральні – «Іван» чи «Галина», або «Опель» (як правило, зовсім не маючи на увазі етимологію імені, його значення у міфології). Дають імена, вказуючи на бажаний зв'язок Людмила (мила людям) чи Прудконогий Олень, як у північноамериканських індійців. Дитина стає дорослою людиною, і виявляється, що вона зовсім не мила людям, а має сварливий характер; нічого від оленя, тим більше прудконогого, з колишнього немовляти на вийшло попри всі намагання – його, батьків та членів племені – відповідати такому імені. Відомо, що індійці дозволяли дорослій людині міняти ім'я. Виходячи з реалій власної істоти, невдалий Олень ставав Сторожким Вухом або й Довгою Жердиною, і всі з цим новим ім'ям погоджувалися. Отже, батьки дитини вкладали в ім'я особисті бажання, а не суть того, кого іменували, бо вона була невідомою. Християнські священики нарікали новохрещених цілком випадково – від імені того святого, у день якого з'явився на світ охрещуваний. Перейменування не допускалося, і лишалися Вікторами-переможцями вічні аутсайдери, Наталіями-рідними круглі сироти і т.п.

Велике мистецтво – вдало давати імена. Воно вимагає бачити суть того, що нарікається. Ім'я речі й суть речі – ці два центри мають бути максимально наближені одне до одного, прагнути збігу. Успішне вирішення завдання такої складності залишає враження здійснення долі, втілення вищого задуму, віднайдення того, що вже було в речі або людині до її іменування.

Формулу «Думка не існує поза мовою» – можна прийняти як робочу – з одним необхідним тут уточненням. За поняттям «мова» лінгвісти полишають притаманну їй складність, однак думка бачиться ними як щось дане, втім вона є такою ж складною, як і мова, і в ній наявна структура, в тому числі блоковість. Думати, що мова складніша за думку, – це покладатися на нонсенс. Загалом, думка складніша за мову.

Показовим і доречним тут буде згадати відомий «діалог» і видавця та книготорговця у Стародавньому Римі щодо того, як розходиться нове видання:

-?

- !

І – все. Чи це мова? Так, безсумнівно, адже це – розмова. Латина? Не знаючи контексту, на це запитання відповісти неможливо. Але де ж фонеми, морфеми, підмоги з присудками?

Фактично, ми маємо тут справу з мисленням та мовленням блоками – комплексами добре відомих учасникам шикування думок, які не вимагають для себе детального відображення у словах. Ім'я заміняє слово, не порушуючи комунікативного процесу, оптимізуючи його.

Діалог, як правило, відбувається саме блоками, зрозумілими обом суб'єктам спілкування настільки, що розгортати їх структуру немає потреби. Це – дуже важливе спостереження щодо існування думки, слова й імені В масовій свідомості та, зокрема, у масово-інформаційній діяльності. Тут зазначимо, що О.Потебня, розвиваючи думки В. фон Гумбольдта, першим приступився до спостережень щодо такого способу співіснування думки й мови. Посилаючись на роботу Штейнталя, він пише: «Знак може означати блок» [с.159 і далі].

Слово було промовлено, ім'я було дано! Блоковість нашого спілкування, сприйняття – одна з найважливіших особливостей настання розуміння у світі масового спілкування.

Блок речей передбачає блок думок. Блок думок передбачає «спресований» мовний знак. Він дещо подібний до дорожніх знаків. Наприклад – «Обережно, ведуться земляні роботи». Бачачи в трикутнику силует людини з лопатою, водій зовсім не промовляє, навіть подумки, ці слова, а просто посилює увагу, зменшує швидкість руху автомобіля й т.д.

Наведемо приклад, спеціально переобтяжений високою емоційною напругою, змоделюємо ситуацію, де правильне чи хибне розуміння, «розпакування» блоку може коштувати людям життя. Під час війни розвідник бойового загону бачить на узліссі фігури, придивляється і подає умовний знак: «Наші!». Весь загін разом і водночас сприймає цілий комплекс думок, де спільними, блоковими є: «Бою не буде, ми залишимося живі, тепер у нас більше сил і ми переможемо й уціліємо в черговому бою». Окремі думки – у командира: «Завдання виконав, людей зберіг, замість трибуналу буде орден!», у їздових теж свої: «Розпрягати. Спочатку гнідого, потім булану...», у кашоварів, зв'язківців і т.п. – багато чого спільного за цим знаком: «Наші!». Ще більше спільного, блокового було б за іншим знаком: «Ворог!».

Ми показали, як ім'я «розблоковує» або, найменшою мірою, вказує на блок і при цьому додає до нього щось нове, змінюючи його зміст, навіть не розкриваючи його.

Журналісти щодня тим, власне кажучи, й займаються, що іменують своїми текстами нові, неповторні речі, комбінації прізвищ, посад, подій, їхні миттєві актуальні комбінації.

Коли журналіст дає ім'я речі? Тоді, коли розуміє її смисл? Але саме для нього чистого розуміння («зрозуміння» або, ще краще, «розуміння для себе») недостатньо: він розуміє не для власної потреби, а для своєї аудиторії. Отже, коли інтерпретує? Етап інтерпретації дає речі ім'я чи уточнює його?

Напевно, дає остаточно, якщо подивитись на процес з боку його розвитку від першопочатків до наслідків.

Отже, треба запропонувати інший механізм розгортання, розпочинати розуміння:

річ і поняття речі;

річ та її ім'я;

річ і слово;

річ і знак;

річ і символ;

річ і метафора.

Якщо зважати на те, що ім'я означає, означує найсуттєвіше в речі, виходить струнка піраміда розгортання і уміння від найменшого до найбільшого.

Журналіст дає ім'я само так, як це робили первісні перші філософи, – вперше, і вже пізнавши сутий її, речі. Однак після стародавніх ім'я лишалося назавжди – у даній мові та й у десятках інших мов, а ім’я, дане журналістом, скоріше всього забудеться назавжди – вірніше, буде заміненим на нове, наступне.

Як відбувається найменування речі?

А.Лосєв пише про велику таїну цього акту, підкреслює його інтелектуальну інтимність: «...Абсолютна несповідимість перших змістових зачать» [7, с.402].

Попри безсумнівно хвилюючу виразність вдалої фрази, в ній Є надмірна абсолютність. Навіть зачаття як таке поволі віддає вченим свою несповідимість – всупереч протестам церковних ієрархів, професійних знавців «абсолютного». Утім, задовго до того, як була написана ця фрази, лінгвісти ставили перед собою подібні питання на своєму, філологічному рівні. Найвдаліше з великих це робив В.Гумбольдт, після нього – український учений О.Потебня. Вони правильно (але не абсолютно правильно) вказували, що перші слова – це вигуки (междометия), але треба зауважити, що їхнє місце – на уявній межі між «мовою» тварин, яка вся є вигуки (викрики) та мовою первісної людини з її, певна річ, широко вживаним звуконаслідуванням.

Сучасні маленькі діти, коли бачать щось незвичне, вигукують: «О! О! О!» – і реагують бурхливо, виявляючи збудження. Приблизно так поводять себе й дорослі мавпи-примати – але цікаво, що вони при цьому теж видають звук «О! О! О!».

Пояснити такий збіг неможливо (і не треба) нічим іншим, як тим, що корені людських реакцій, людської поведінки та людської мови сягають самих глибин живої природи. Конрад Лоренц у філософсько-біологічній книзі «Оборотная сторона зеркала» доводить цілковиту подібність основних реакцій найпростіших організмів та найвищих тварин і людей.

Людина – продукт, невід'ємна частка та творець природи, і вилучати з «піраміди життя» саме і лише спілкування, розуміння, мову немає ніяких підстав. Натомість є всі підстави вважати, що, подібно до того, як мозок людини є вищим ступенем організації живої матерії порівняно з мозком шимпанзе, так і мова людини є вищим явищем, продуктом найвищого ступеня розвитку життя, починаючи від його найнижчих щаблів.

Сама поява «других» (після вигуків) слів теж нерозривно пов'язана з існуванням природи й людей у ній. Ці слова теж ще дуже далекі від понять – такі далекі, як англійське відтворююче рикання великої тварини «биер» (дуже близько від нього таке ж за походженням «роар» – ричання) далеке від українського ведмедя – того, хто відає мед. Між ними – величезна відстань, як від першого враження до філософської абстракції. Але ж які дивовижні звуковідтворення збереглися у найрозвиненіших сучасних мовах! Чого варте лише американське «буффало» – в ньому чується й «бурчання», й важке дихання, так притаманне бикам, буйволам, на відміну від свійських тварин.

Звідки взялося слово «барабан» – зрозуміло. Цікаво на цьому прикладі спостереження над звуконаслідуванням у різних мовах. В англійській мові ця річ менша за розміром, це не турецький великий барабан, у який б'ють з усього розмаху і тому рідко, англійське «друм» вилітає з невеликих барабанів, якими ведуть в атаку і піхоту або прислуговують на церемонних святах невеличких містечках «старої доброї Англії». Так ім'я вказує на визначальну якість речі.

Ось приклад того, як воно визначає співвідношення з річчю. Дієслово «стріляти» – одне з найдавніших, адже надзвичайно давньою є дія, позначувана ним. Англійське «шуут», німецьке «шіссен» та слов’янське «стріляти» відображають різні фази одного процесу відносно того, хто та у чий бік стріляє. Ключ до розуміння – явне звуковідтворення кожної з фраз.

«Стр-» нагадує звук спочатку натягнутої й відразу рвучко відпущеної тятиви, «іл-» – виліт, політ, літ стрі-л-и до ці-л-і. Натомість «шіссен» відтворює свист стріли, що пролетіла повз людину. Це – середина траєкторії. І, врешті, «шуут» – це останній відрізок перед метою й мить зіткнення стріли з перепоною, стук, який чує той, хто слухає та звуковідтворює.

Слова-поняття повинні були з'явитися значно пізніше – з появою здатності мислити абстрактно. Спочатку треба навчитися давати імена тому, що неможливо було відчути органами сприйняття. Пам'ять, влада, дружба, хоробрість – речі, які не існують як речі, у їх предметній даності. Цікаво, що в світі тварин вони вже були «відомі», але не мали слів, мали тільки сигнали. Ватажок стаї бабуїнів добре знає, що таке влада та як її утримувати, в разі непокори котроїсь з мавп він нагадує про свою владу над нею і кількома стусанами, гнівним штовханням та ричанням.

Дедалі більше ускладнення суспільного життя привело людство до ситуації, коли може здатися, що всі речі й поняття вже поіменовано.

Це не так.

Саме зовсім не так, у тому-то й справа. Безліч речей існує без імен: скажімо, щороку ентомологи дають імена великій кількості комах, до того невідомих. І це ставить під дуже великий сумнів твердження О.Лосєва про те, що ім'я існує перед річчю.

Ще більша кількість речей мають нечітко визначені імена. Так, математична точка має кілька десятків визначень, але не має остаточного однозначно визначеного імені, крім «математична точка», яке й включає до себе решту окремих визначень конкретних значень.

Більше того, саме ім'я не має чітких меж та визначень. Іменем може бути слово або його частка («Вань!» – «Чого тобі, Люсь?»), словосполучення, речення (дефініція), навіть цілий текст. Слушно визначити думку, що гіпертекст, який існує в «Інтернеті», наближається до значення імені дійсності – хоч ми бачимо й хибність такого твердження.

І, врешті, щосекунди в суспільстві виникають такі комбінації добре відомих речей, які складають собою нові речі – і вони теж вимагають для себе імен.

Як приклад – створення нової комбінації політичних сил у Росії, що здобула назву «Єдність», в Україні – «Злагода» тощо. В США це «Буш-молодший». Ім'я іншої речі виглядає інакше: «Військово-повітряні сили НАТО сьогодні розпочали бомбардування Югославії». Через короткий проміжок часу від нього залишиться мінімум, одне слово: «Югославія», і в ньому будуть і бомбардування, і проблеми Косово, і позиції Америки й Росії і дещо інше, що складатиме цей блок у цей день.

Це – реальні речі суспільного світу, їхні імена теж сталі, часто уживані, для розуміння «блоку» досить одного слова або стількох слів, щоб забезпечити розуміння. Комбінації речей, з якими має справу преса, летючі, щодня або й щогодини змінювані, мить – і в наступному випускові новин уже новий текст, тобто модифіковане ім'я оновленої речі, а старе залишиться тільки у підшивках газет чи папках. Журналіст дає ім'я даній комбінації суспільних відносин та їхніх носіїв, які окремо вже мають імена – як загальні назви речей відносин чи абстрактних понять), так і власні політиків, бізнесменів, учених, «зірок»; десятки тисяч імен мішаються щодня, але імен не речей чи людей, а їхніх націй.

Що є структурою, принципом та сутністю імені в журналістиці? За відповіддю звернемося до найголовнішого (та Й, здається, єдиного) справжнього спеціаліста філософа й лінгвіста О.Ф.Лосєва. Цитувати цього автора – надзвичайно невдячна справа. Як тільки починаємо виймати одну його фразу (думку) з контексту – відразу вишукана лосєвська діалектика змінюється на грубу метафізику. (Такою, між іншим, є сила «справжнього тексту: слово перед словом і слово після слова мають для розуміння не менше значення, ніж власне слово або ім'я. Глибока думка, зокрема міська, – багатослівна: давно відомо, що сказати одне – це не сказати нічого).

Утім, є й винятки. Легко «виймається» з контексту й легко встеляється як цитата у будь-який контекст така фраза: «Найважче – описати та побудувати подумки дійсність такою, якою вона є» [6, с.181].

Однак у нашому випадку цитування цього автора не уникнути. Ось кілька пов'язаних між собою його думок щодо того, чим є ім'я:

«Ім'я речі є знаряддям спілкування з нею усього, що її оточує» [6, с.183]. Спілкування є процес, є «спосіб тягнутися до» знання через розуміння. Отже, ім'я, дане одним, є способом зрозуміти річ усіма, хто її оточує. Відтак ім'я має масовий характер, воно стає подією соціокультурного масштабу. Розгорнувши лосєвське посилання, ми побачили, що ім'я забезпечує масове розуміння. Це зближує його з журналістикою, ім'я як таке тотожне кінцевому продукту журналістики як такої.

«Ім'я речі є знаряддям смислового (розумного) спілкування з нею» [6, с.184]. Через нього йде спілкування, воно використовується при спілкуванні. Спілкування здійснюється через ім'я, в тому числі, безперечно, й у масових сферах. Всі спілкуються з річчю через її ім'я. Отже, той, хто дає ім'я речі, вибирає знаряддя спілкування, отримує змогу керувати процесом розуміння імені.

«Ім'я речі є знаряддям суттєво-смислового спілкування з нею» [6, с.186]. Продовження попередньої думки показує, що в руках того, хто нарече річ (добра гра слів!), опиняється не тільки керування процесом, а й смисл речі, не тільки розуміння, а й інтерпретація. Той, хто раніше виступить у теленовинах і першим дасть ім'я події, матиме пріоритет у суттєво-смисловому представленні речі під час масового спілкування з аудиторією.

«Ім'я речі є знаряддям індивідуально-живого, смислового або особистісного спілкування з нею» [6, с.187]. Сказане не протиставляє індивідуальне й масове, а підкреслює первинність та визначальний характер індивідуального розуміння: масове ж настає як його наслідок. Тут є геніальний натяк на те, що індивідуальне розуміння безумовне, масове ж умовне. Більше того, оскільки ім'я речі міститься в ній, на відміну від слова, воно пов'язане з місією речі, відтак в осягненні імені (й місії за ним) первинним має бути індивідуальне, тобто безпосереднє розуміння, розуміння від самої особи, що осягає, а не від посередника, журналіста. Отже, журналіст не стільки дає ім'я речі (це був би суб'єктивізм), скільки допомагає індивіду сумістити місію речі, дану в її імені, з розумінням цієї ІСТИНИ, а потім перевірити вірність цього розуміння на масовій аудиторії.

«Ім'я речі є знаряддям розуміння її з боку всього оточуючого» [6, с.189]. Надане ім'я лишається з річчю, і будь-хто може прийти до імені й зрозуміти річ за ім'ям так, як вона була названа, або дати йому власне ім'я, і якщо воно матиме визнання оточуючих, воно здійсниться як ім'я.

До сказаного слід додати: як суб'єкт процесу найменування журналіст дорівнює іншим суб'єктам. Будь-хто може дати ім'я. Але тільки журналіст може в справжніх vасштабах оприлюднити його, дати йому потрібний масштаб існування. І тому іменування – суто журналістський акт.

Цілком земна дія мисленнєвого перенесення речі у сферу інобуття, меонізація (за лосєвською термінологією) іменованої речі у світ думок, де все ідеальне і немає нічого матеріального, де річ виступає тільки як ім'я – є нормальним кроком у розумінні речі, її імені та її сутності. Однак ми відділяємо меонізоване ім'я від його фізичної суті й мусимо назвати ім'я по-новому, бо це вже не є ім'я у попередньому розумінні: ми повинні дати окреме ім'я новій з'яві імені.

І це нове ім'я речі є: це – місія речі.

Закладена творцем (або Творцем) чи така, що склалася внаслідок природних процесів появи речей, вона є кінцевим, крайнім вираженням смислу речі, її призначенням, вираженням того, для чого, в кінцевому підсумку, призначена річ. Так, праскою можна виконувати багато операцій: використовувати її як вагу, забивати нею цвяхи, жонглювати нею в цирку. Але її головним призначенням є те, для чого вона була створена – прасувати тканину. Необізнана в цьому процесі людина, скажімо, з Полінезії, вперше побачивши праску, нічого в ній не зрозуміє та інтерпретуватиме цей шматок блискучого заліза з загостреним кінцем та ручкою у свій спосіб: можливо, як зброю або знаряддя для розлупування кокосових горіхів. Але якщо їй показати, для чого праска призначена, – все стане на свої місця.

Журналісти щодня стикаються з подібною ситуацією. Щойно створене об'єднання ряду політичних партій у депутатську фракцію, навіть якщо не має ще назви – вимагає для себе імені.

Головне в імені – відповідь на запитання «навіщо»? Що з цього буде для парламенту, уряду, виборців, суспільства? Журналістові треба знайти, зрозуміти, інтерпретувати сутність нової речі, а в цій сутності віднайти головне, що є суттю сутності, задля чого річ (комбінація речей) була покликана до існування. Всі ці процеси, але у площинному вимірі «Я – Ти», досить глибоко вивчені й описані в науковій літературі. Якщо це вдалося, лишається дати речі ім'я, тобто, окрім словесного вираження імені, співвіднести цю річ з іншими речами – так, як це висвітлив О.Лосєв. Отже, в кінцевому рахунку, все це привело нас до такого висновку: знайти нову річ, виявити її місію та дати їй ім'я, щоб через нього «інші» мали змогу її зрозуміти – у цьому й полягає суть щоденної праці журналіста у забезпеченні масового розуміння, побачена від філософії імені або від ономастики.

1. Бахтин М. М. Проблема диалогической речи // Собр. соч. в 7 т., Т. 5. – М.: Русские словари, 1996. – 730 с. – С.209 – 218.

2. Владимиров В. М. Герменевтика журналістики. – Луганськ: Вид-во Східноукраїнського держ. ун-ту, 1999. – 129 с.

3. Герменевтический анализ: Филологические аспекты понимания. Учебное пособие / Под общ. ред. Н.В.Халиной. – Барнаул. Изд-во Алт. ун-та, 1998. – 91 с.

4. Каган М.С. Мир общения: проблема межсубъективных отношений. – М.: Политиздат, 1988. – 319 с.

5. Лоренц Конрад. Оборотная сторона зеркала: Пер. с нем. / Под ред. А.В. Гладкого; Сост. А.В.Гладкого, А.И.Федорова; Послесловие А.И.Федорова. – М.: Республика. – 1998. – 493 с.

6. Лосев А.Ф. Имя. – Спб.: Алетейя, 1997. – 614 с.

7. Лосев А.Ф. Миф – число – сущность – М.: Мысль, 1994. – 619 с.

8. Лосев А.Ф. Философия имени. – М.: Изд-во МГУ, 1990. – 169 с.

9. Потебня А. А. Слово и миф. – М.: Правда, 1989. – 622 с.

10. Потебня А.А. Полное собрание трудов: Мысль и язык. Подгот. текста Ю.С.Рассказова и О.А.Сычева. Комментарии Ю.С.Рассказова. – М.: Лабиринт, 1999. – 300 с.