Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


ЯК СЛОВО ВАШЕ ВІДІЗВЕТЬСЯ... (Формування громадської думки мовними засобами в сучасних ЗМК України)

Леся Городенко

Спочатку було Слово... Хто з тих, для кого засобом професійної діяльності є саме слово, хоч раз у житті не згадав ці перші рядки з Євангелія від Івана, не завжди навіть замислюючись над глибиною їх змісту. І хто не ігнорував наступні рядки про те, що Слово було в Бога і Слово було Бог. Очевидно, поряд з іншими біблійними істинами, саме цими віршами Небо попереджує людство, яку гостру і велику зброю Господь уклав йому в уста і як обережно й виважено треба нею користуватися.

Однією з найважливіших засад діяльності Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, як зазначає його директор, професор Володимир Різун, є формування професіонального мовця, професіонального комунікатора – глибоко обізнаного, принципового і безкомпромісного, котрий добре розуміє, якого впливу на громадську думку можна досягти мовними засобами, яке збурення у суспільстві може викликати свідоме чи просто необережне використання слова.

Наш Інститут має на меті виховати, сформувати журналіста, котрий би – не зважаючи на розбурхані вуличні події, на розгул охлократії – зберігав розважливий тон, не пускався до брутальності, до смаків натовпу. Людина, котра досконало володіє словами, не сміє бути сліпим виразником настроїв юрби, вона зобов'язана хоч трішки, але йти попереду, бо таку місію собі обрала.

На ці роздуми спонукала автора цих рядків добре продумана антиукраїнська кампанія центральною (але далеко не визначальною, далеко не самостійною і не головною) газетою, фігурою якої став Олесь Бузина. Не відомий науковому світові, далекий від елементарних засад дослідницької діяльності, цей чоловік заповзято взявся – щонайменше! – перевернути усталене уявлення про Тараса Шевченка як письменника, як людину, як Пророка української нації. (Принагідно додамо, що О.Бузина вирішив «пропрасувати» життя і творчість не тільки Кобзаря, але й Лесі Українки.)

Звичайно, як каже шведська дитяча письменниця Астрід Ліндгрен, «кожен може бути Карлсоном», тобто, кожен може бути Бузиною з його хворобливим інтересом до певних особливостей характеру, звичок того чи іншого письменника, кожен має право на власні висновки і на їх виголошення. Але з якою метою здійснюється це виголошення? Чому не якесь інше видання, а саме російськомовні «Киевские ведомости» взялися озвучити одіозні так звані дослідження Олеся Бузини «Вурдалака Тарас Шевченко» [«КВ», 12, 19, 26 червня 1999 р.]. На перший погляд, газета, як відомо, живе один день, емоційно переживши чи байдуже спостерігаючи вибух невдоволення з боку свідомого українства ще 1999 року, могла б і не повертати до шевченківської теми. Однак політичні обставини осені 2000 склалися так, що замовникам знову знадобився цей писака з борцівськими кулаками, і його витягли на світ божий, тепер уже як жертву «якихось жінок, либонь письменниць» [«КВ», 3 листопада 2000 р.], котрі буцімто побили Бузину після судового засідання (до суду на автора «Вурдалаки Тараса Шевченка» подала Спілка письменників України). «Бузину могли вбити» – таким заголовком відкрили першу полосу «Киевские ведомости» 3 листопада 2000 року. Сам потерпілий на цій же полосі розповідав, що його спровокував письменник Сергій Плачинда, котрий, – який підступний! – у публікації в газеті «Столиця» посмів Бузину назвати «українофобом» і «геростратиком». Дуже боляче відреагував делікатний пан Олесь на ці епітети, щиро образившись. Однак сам цнотливий новоявленим літературний дослідник уже в самій назві своєї публікації кинув виклик національний почуттям українців. В одному визначенні «вурдалак» (українською «вовкулака») вмістилась уже сутність і мета «літературних вправ» Бузини. Добором певного мовного ряду автор досягає мети – принизити, девальвувати, знищити національний символ, національну гордість українців.

«Кобзарь» называют «Библией украинского народа». Шевченко – его пророком. Тогда почему же мы удивляемся, что наше место – на задворках Европы? С таким «пророком» и такой «Библией» в другое место не пустят» [О.Бузина, «Вурдалак Тарас Шевченко», КВ, 12 червня 1999 р.].

Ось тобі, читачу, згусток зневаги. Знадобилося тільки три речення, щоб зрозуміти, якого рівня «дослідження» тобі пропонує Бузина. Даруйте, що не перекладала українською – нехай звучить мовою тих, хто «замовив» великого публіциста і літературознавця. З номера в номер «Киевские ведомости» відводять Бузині певне місце на своїх шпальтах, довкола «побиття» точиться розмова, нагнітаються пристрасті, в дискусію втягується все більше коло людей, обговоренню теми присвячують публікації інші видання, зокрема й така поважна газета як «День». Зіставляються думки (хоча, здається, що тут зіставляти?), відповідно розверстуються матеріали на полосі так, щоб «прихильники» творчості О.Бузини отримували перевагу.

Одне слово, відбувається цілеспрямоване формування громадської думки про вторинність усього українського, про те, що навіть наші національні символи є заляпані сивушними випарами і «от природы вышли какими-то недоконченными» (О.Бузина). І що ж залишається українцям, як не задвірки Європи?

Неупереджений читач згадав, що в цей час (жовтень-грудень 2000 р.) громадська увага була прикута до долі журналіста Георгія Гонгадзе, який зник, то чому ж вітчизняним майстрам чорного піару не відвернути увагу на щось інше, на того ж О.Бузину з його «Вурдалаком»? До речі, звернення до емоцій аудиторії – явище звичне, не нами придумане. Американські фахівці з питань масової комунікації визначають використання людських почуттів одним із засобів формування громадської думки. Знаходимо ці твердження в працях професорів У.Олбіга.

Цікаві висновки щодо формування емоційної агресії людей на основі слова висловив у своїй праці «Антологія людської деструктивності» видатний філософ і психоаналітик Еріх Фромм [1, с.22-23].

Аналіз показує, що формування громадської думки навколо Бузини і «Вурдалаки Тараса Шевченка» відбувалося за класичною технологією, коли читачеві навіюються певні думки, оцінки таким чином, щоб він вважав, ніби самостійно зробив висновок. Аргументація підміняється свідомим повторюванням набору стереотипів. Вони діють як стимули, що викликають рефлекс симпатії чи неприязні.

Велике значення має чергування матеріалів, які викликають емоційну напругу чи спричиняють заспокійливу дію. Саме такий вплив слова на емоційний стан читача, слухача, глядача, зокрема, у період передвиборної кампанії 1998 року досліджує директор Центру з інформаційних проблем територій НАН України, кандидат технічних наук Петро Жук у статті «Вибори – 98: особливості національного полювання на електорат» [2, с.103-105].

Незаперечною умовою успішного впливу на аудиторію є вміння знайти спільну з читачами точку зору, викликати в них інтерес, бажання повернутися саме до цього джерела інформації. І навпаки – небажання враховувати запити певного кола людей призводить до несприйняття конкретної публікації і видання загалом.

Наведу конкретний приклад. «Наша газета+» 14 жовтня 2000 року опублікувала матеріал Ірини Король «Музична справа: У Львові знов взялися за російську музику». З авторкою можна погоджуватися, можна сперечатися, бо торкається вона загибелі композитора Ігоря Білозіра і намагання місцевої влади упорядкувати музичне озвучення в громадських місцях та розважальних закладах. Однак єдиним словом журналістка яскраво виявила свої антиукраїнські симпатії: «...Зайвий раз з'явиться мотив сказати, що Львів – це місто, куди росіянам краще не показувати носа. А львів'яни й надалі в багатьох зверненнях імплементуються «западенцями» або ще гірше».

Куди вже гірше – називати українців калькованим з російської словом «западенці»! Бо людина, яка знає і шанує державну мову, ніколи так не скаже. Однак, якщо ми так хочемо «в Європу», то західняк – не найгірше тавро для львів'янина. Отож, з бажання принизити західних українців в Ірини Король нічого не вийшло; вона тільки ще раз про демонструвала прагнення своїх роботодавців знівелювали українську національну ідею, почуття національної гідності, якого в нашого народу і так не дуже багато залишилося.


1. Эрих Фромм. Антология человеческой деструктивности. - М.: Республика, 1994. – С.22-23.

2. Див. Журнал «Перехід – IV». – 4.1. – 1999. – С.103-105.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові