Пісні серед прози не зайві. Так можна охарактеризувати і творчість автора цитати Юрія Яновського. Втім, його проза здатна не лише співати. Вона народжена ще й для того, щоб у словах зберігати різноманітні звуки.
Звукова насиченість слів Ю.Яновського особливо відчутна у його романі «Чотири шаблі», де проза злилася з поезією. Проза войовнича, інколи жорстка і безжальна. Але варто надати слову певного звукового колориту – стиль Яновського отримує виразну своєрідність. Авторові вдалося засобами звуконаслідування яскраво відобразити «звукову інструментовку» подіям громадянської війни. Герої роману – чотири друга, які фанатично вірні революції, – Шахай, Галат, Остюк та Марченко. Вони не мають імен. Їх прізвища – звуковий показ душі кожного з них. Шахай наводить жах на своє військо, Галат має гарний голос, Остюк – колючий, Марченко – пройнятий маревом. Поведінка героїв протягом усього твору спричиняє до появи шуму, гомону, що проникає крізь тишу, яка, здається, «розірветься через голосне квиління стріл, брязкіт щитів, іржання коней і затремтить степ, затрясуться шляхи під копитами сміливих вершників». Навіть вітер над ярмарком, зображеним автором, нагадує «шум та гомін армії».
Досліджуючи звук, вивчаючи його будову, Юрій Яновський прагне до збереження його неповторної природності. «Мідне овкання» дзвонів церкви, де відбувається весілля Шахая, струни кобзи, що «дзенькають, ніби надають у безвість дзвінки країни часу», коливання пісні, що схожа на самобутнього вершника, і металевий тембр голосу Шахая.
Особливу увагу автор звертає на звуки струн кобзи. Струни то грізно рокочуть під пальцями сліпого музики, розходяться «бадьорити, сильними звучаннями», то заходяться цілим сплеском звуків, що несуть спогади, то гудуть, «як весняні джмелі, як жовті працьовиті бджоли».
Часто Ю.Яновський звертається до народної пісні, в якій звучать повтори, як особливе підкреслення звукового фону:
Ой ти, боже, ти, Дажбоже, рано, рано,
Зверни ж мені з доріженьки, ранесенько
Бо ти богом рік від року, рано, ра-но,
Але князем раз на віки ранесенько!
Засобами мовної виразності, а саме асонансами та засобами алітерації автор підкреслює милозвучність фраз. Це своєрідний ліричний відступ від тих грізних баталій, що також несуть свою звукову насиченість. «Бойові» звуки Яновського – унікальна спроба спіймати, увічнити мить, може, навіть, бажання віднайти в них неповторність історії, той короткий дзвінкий спалах, за який – смерть: «А кулі літали, як трутні, тонко співаючи погребні пісні».
«Дзвінка нерухомість» в повітрі, дзвін кожної голови, що завмер у «велетенському бедламі» над станцією, де «кукурікали стрілочники, гавкав паровоз, шипів, випускаючи пару. Це була нестерпна анархія звуків». Чи не дивно, що саме дзвінкий звук переважає перед боєм, ляскіт та дзвін шабель, дзвін степу, дзвін слів.
Мовні фонічні особливості відчутні також у творі Ю.Яновського «Вершники». Вже з перших слів роману відчувається перевага асонансу. «Лютували шаблі, і коні бігли без вершників», «Половці не пізнавали один одного, а з неба палило сонце, а ґелґання бійців нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою ось і розбіглися всі по степу, і Оверко переміг».
Як і в попередньому творі, в романі «Вершники» також відчувається акцент на особливостях дзвінких приголосних дж. Це простежується в описі рідного степу, звідки походить рід Яновського: «... Дикі бджоли гудуть медом, ховрашок свистить, цвіркунці – одно пиляють у свої скрипки, наче сільський швець на весіллі».
Тонкий музичний слух письменника дозволяє йому відтворювати все нові й нові звучання. Кожна новела твору – це особливий світ звуків, світ вигадливої евфонії, де живе навіть найкоротша нотка, запозичена в природі: «Знову дзвеніли, бриніли, сурмили комарі, допікали, дошкуляли, діймали, жерли, гризли...» Часто звуки досягають кульмінаційних моментів. В новелі «Шаланда в морі» навколишній водний простір «зажерливо реве». А дев'ятнадцятий рік в новелі «Батальйон Шведа» «гримить підземними водами». О «дев'ятнадцятий рік двадцятого століття. Які драми гримлять на землі революцій, які симфонії й хори бринять у грізному повітрі!». Та в іншій новелі авторові ніби хочеться спокою, і тоді він наділяє звуками сосни в лісі, через який Чубенко – герой новели – веде свій полк. Вони «сипали рівним снопом шепіт і рипіли, мов снасть, і вуркотіли, мов паруси». Яновський зумів поєднати у своїй творчості романтику з тонкою лірикою, жахливе з прекрасним, поезію з прозою.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові