Для всіх учасників текстової діяльності, тобто, автора – редактора – читача, поділ тексту на складники с необхідним етапом інтелектуального опрацювання інформації, передаваної в тексті.
Питання членування тексту складне й досі остаточно не з'ясоване. Лінійна структура тексту принципово відрізняє його від мови як системи. Потік мовлення, як слушно зауважує М.М.Пещак, будується за іншими законами, ніж ті, що ними описують лінгвістичні категорії в граматичному вченні про мову. Граматика мови, що описує одиниці як багатокоординатні елементи, відмінна від граматики тексту з одиницями однокоординатної системи, які вишиковуються одна за одною тільки в такому, а не в іншому порядку на прямій потоку мовлення і утворюють текст з відповідним змістом [1, с.260]. А проте в одиницях тексту поєднуються системні ознаки мови і властивості лінійного потоку мовлення [2, с.121]. Перед мовознавцями стоїть завдання розмежувати ці ознаки [1, с.262]. Один із шляхів такого розмежування – вивчення складників тексту.
Традиційне виділення складних синтаксичних цілих надфразних єдностей, складних синтаксичних єдностей ґрунтується на граматичних ознаках: «Складне синтаксичне ціле є сполучення речень, з'єднаних сполучниками чи сполучними синтаксичними паузами і не роз'єднане розділовими синтаксичними паузами» [3, с.459]. Надфразні єдності досить добре досліджені в сучасному мовознавстві [4, с.89-94; 5, с.1-27; 6, с.92-100; 7, с.115-118; 8, с.104-107; 9, с. 1-156]. Належну увагу приділено також абзацам [10, с. 4-18; 11, с.1-152; 12, с.1-60; 13, с.136]. Дослідники синтаксису виділяють також такі частини тексту, як висловлювання, фрази, прозові строфи тощо.
Різні критерії виділення частин тексту, а також неусталеність термінології надають особливої ваги працям, у яких встановлюється співвідношення між поняттями, що означають частини тексту. О.М.Пєшковський писав, що «особливих інтонацій, які принципово відрізняють абзац від складного цілого, нема» (абзац він визначав як «інтонаційно-синтаксичну одиницю», а єдину різницю між абзацами й надфразними єдностями вбачав у «сверхмерно удлинненных паузах». [3, с.458]. Дослідник чітко встановлює відмінність між поняттями «складне синтаксичне ціле» і «фраза», зазначаючи, що «основною інтонаційною одиницею мовлення є не речення, і не складне ціле.., а якась величина, граматично то складна, то проста, наділена однією з трьох зазначених інтонацій: закінчено-розповідною, питальною чи окличною. ...Ми пропонуємо називати цю величину інтонаційною єдністю, або (простіше) фразою... Поняття фрази і речення як інтонаційно-синтаксичної єдності і власне синтаксичної перебувають у досить складних і заплутаних відношеннях одне з одним. Відношення ці можна стиснути в такі формули: 1) фраза є завжди або речення, або комплекс речень; 2) речення є в переважній більшості випадків фраза (проста, складна чи часткова) і лише в незначній кількості випадків не утворює ніякої інтонаційної єдності; 3) комплекс речень («складне ціле») є завжди фраза (складна, чи, зрідка, проста); 4) часткова фраза є завжди або речення всередині складного цілого, або синтаксично об’єднана група членів усередині одиничного речення» [З, с.459-461].
Таким чином, поняття «складне ціле», «абзац» і «фраза» означають ту саму мовну реалію, яка характеризується, за Пєшковським, інтонаційно-синтаксичною єдністю.
Погляд на цю реалію з різних боків змушує використовувати для її позначення різні терміни: про складне ціле говорять, коли характеризують синтаксичні (тобто, мовні) ознаки; про фразу – коли йдеться про інтонацію (тобто, мовленнєву ознаку). З мовленнєвого погляду (інтонаційно) абзац від складного цілого принципово не відрізняється, а з мовного – за синтаксичними зв'язками – абзац може становити окреме синтаксичне ціле, а може бути частиною синтаксичного цілого. Про випадки, коли до складу абзацу входить кілька синтаксичних цілих, О.М.Пєшковський не говорить.
Більшість мовознавців відносить абзац до сфери мовлення і вважає його комунікативною одиницею. Так, Н.С.Поспєлов відзначає, що абзац має безпосередню установку на читача чи слухача. Дослідник установлює співвідношення між поняттями «абзац» і «висловлювання»: «Сам автор, об'єднуючи кілька висловлювань в один повідомлення, неодмінно повинен підходити до них як слухач або читач... Чим певніше адресується автор до аудиторії, до великого кола читачів, тим чіткіше будуть виділятися абзаци і тим частіше вони будуть збігатися з обсягом з висловлюваннями, тим тіснішою композиційно-синтаксичною єдністю вони будуть» [10, с.14-18]. Отже, до складу абзацу, за Поспєловим, може входити або кілька висловлювань (складних синтаксичних цілих), або одне.
Інший підхід до членування тексту ґрунтується на змістовому принципі. Тут теж єдиної термінології не вироблено. О.М.Пєшковський на позначення поєднання складних синтаксичних цілих уживав терміни «логічна єдність», «логічне ціле» [14, с.95]. Термін «логічна єдність» використовує М.П.Сенкевич [12, с.3]. Поділ тексту на основі змісту спостерігаємо у В.К.Гречка – т. зв. «поля» і «мікрополя» він виділяє на основі екстралінгвістичних факторів – аналізу «смислової ситуації»; у дослідженні синтаксичних особливостей наукового стилю німецької мови він виділяє: поля якісної характеристики (мікрополя властивості, конструктивної характеристики технічного об'єкта, призначення), проміжну зону (мікрополя можливості, необхідності), поле дії (мікрополя пасивності, активу) [15, с.1-164]. В.В.Одинцов пропонує свою класифікацію «функціонально-смислових типів логічних єдностей»: визначення поняття > пояснення; висновок > роздум; характеристика > опис; повідомлення > розповідь (оповідь) [16, с.88-91]. Т.М.Баталова використовує термін «предикативно-релятивний комплекс» (ПРК). ПРК, зазначає дослідниця, характеризується більшою, ніж надфразна єдність, смисловою дискретністю і функціональною завершеністю. В основу виділення ПРК покладено інформативний підхід. ПРК – це багатокомпонентна ієрархічна система комунікативних одиниць різного ступеня інформативної значущості. Інформативна основа ПРК – предикативні одиниці; релятивні одиниці виступають факультативними щодо основних. Отже, з одного боку, ПРК становить частину тексту, а з другого – є відносно самостійною мовленнєвою одиницею. ПРК – це одиниця тексту, завершена в смисловому і функціональному відношеннях. В основу виділення ПРК покладено принцип смислової дискретності. Щоправда, чітких формальних критеріїв виділення ПРК в роботі немає [17, с.119-120]. Н.А. Алексієнко використовує термін «смислові блоки» [18, с.123].
Спробуймо встановити співвідношення між поняттями «логічна єдність» («логічне ціле», «смисловий блок» і под.) і «абзац». Логічна єдність містить кілька синтаксичних цілих (О.М.Пєшковський), проте це твердження не виключає можливості передачі одного синтаксичного цілого в одному абзаці. Більш категорично характеризує абзаци Т.І.Сільман. Вона вважає, що основний критерій абзацу – єдина тема [11, с.112]. Тут треба з'ясувати питання про те, як співвідносять між собою смислове і тематичне членування тексту. Очевидно, що основою поділу тексту на смислові частини є те, про що говориться в цій частині (тема). Проте стверджувати, що кожен абзац має один предмет висвітлення (одну тему), мабуть, не можна. Найчастіше якраз буває по-іншому: одна тема висвітлюється в кількох абзацах. А втім, тут треба було б внести уточнення і в те, що розуміти під «темою» [19, с.1-272; 20, с.1-124; 21, с.1-200].
Видається доцільним навести два твердження, в яких наголошується на поєднанні синтаксичних, логічних та інших ознак частин тексту: «Складне синтаксичне ціле характеризується єдністю думки, теми, смисловою спаяністю всіх компонентів, а також закінченістю, завершеністю думки, повнішим (ніж у реченні) розвитком думки, що знаходить своє вираження в завершеності ССЦ» [12, с.3]; пор. також твердження Г.Я.Солганика: «...прозова строфа – це синтаксична одиниця мовлення, що являє собою тісну семантико-синтаксичну, модальну єдність самостійних речень, яка служить для вираження логічних єдностей» [12, с.5].
Незважаючи на наявність великої кількості термінів на позначення складників тексту, автор цього досліджений пропонує ще один – «семантично завершена частина» (СЗЧ) – спеціально для наукових творів.
Поділ тексту на частини детермінований призначенням певного твору і стилю в цілому, а точніше – загальностильовою орієнтацією на той чи інший вид сприйняття. Так, художні твори, орієнтовані на емоційне, образне сприймання, мають, очевидно, у своєму складі якісь інші складники, зміст, форма і комбінування яких спрямовані на одне – досягнення читачем т. зв. катарсису, тобто духовного «моменту істини», заснованого на емоційному співпочутті, співпереживанні автора й читача.
Інше членування – орієнтоване на досягнення специфічної мети, відповідної до сфери, яку обслуговує стиль, – притаманне діловим текстам. Досліджуючи документи XIV ст., М.М.Пещак застосовує поділ тексту на синтагми. Такий підхід тут найдоцільніший, оскільки синтагматичне членування співвідносне з комунікативним призначенням документів. Посилаючись на І.І.Мєщанінова, дослідниця підкреслює той факт, що від розмірів синтагм і їхньої структури залежав ступінь вагомості документів – один і той самий текст при різному синтагматичному членуванні набував різних смислових нюансів [1, с.247-248].
В основу членування журналістського твору доцільно покласти факти, як це робить В.В.Різун у своїй докторській дисертації [21, с.1-350], – саме такий поділ відповідає Призначенню засобів масової інформації, де сукупність фактів, подана в певній послідовності, викликає зміни в переконаннях читача, глядача чи слухача. Фактом дослідник називає «відображені у свідомості сторони дійсності різного рівня узагальнення і різного предметного змісту». В.В.Різун наголошує, що факт – поняття ширше за цифру, дату, назву і под. Під фактом він розуміє не тільки реальні, а й прогностичні, гіпотетичні, імовірнісні явища, процеси і події. У дослідженні подано також співвідношення між поняттями «факт» і «тема» [21, с.28].
Поділ тексту на семантично завершені частини видається оптимальним для аналізу саме наукових текстів. СЗЧ – зручна одиниця для встановлення пізнавальних і комунікативних ознак повідомлення: вона відображає певний аспект когнітивного утворення, а отже, відповідна до одного «кроку» мислення, або фрейму – частини знання (докладніше про фрейми див. [22, с.16-19]; СЗЧ є одночасно комунікативною одиницею, оскільки автор використовує її в тому чи іншому місці тексту як один із засобів досягнення мети (кожна окрема СЗЧ є одним із засобів досягнення авторської мети, усі СЗЧ в цілому, розташовані автором у певній послідовності, забезпечують досягнення мети; крім того, сукупність і послідовність СЗЧ відображає комунікативну стратегію автора, а отже, допомагає реципієнтові збагнути авторську мету).
Таке членування наукового тексту є психологічно зумовленим. Відомо, що людська психіка має певні обмеження: для того, щоб інтелектуально обробити інформацію, людина бере її «порціями», осмислює, конденсує (робить висновок) і в такому, вже обробленому (сконденсованому, скороченому, стислому), вигляді відкладає в довготривалу пам'ять, а також залучає до подальших інтелектуальних операцій [23, с.89]. Висновки, зроблені на основі окремих речень (або частин речень), – пропозиції. Висновки, зроблені на основі семантично завершених частин тексту, – макропропозиції [22, с.59]. (Тут особливо слід наголосити на тому, що макропропозиції виводяться не тільки внаслідок осмислення пропозицій, які містяться в тексті, а й із залученням фонових знань [22, с.59], – згодом ці макропропозиції самі стають фоновими знаннями). Отже, СЗЧ – це частина тексту, яка дає змогу читачеві співвіднести нову інформацію з відомою (тобто, з фоновими знаннями) і на основі цього співвіднесення вивести макропропозицію.
Для СЗЧ наукового тексту характерні такі ознаки: 1) тематична єдність – вона полягає в тому, що предметом висвітлення СЗЧ є чітко окреслена тема (при цьому додати, що одна тема може висвітлюватися з різних боків і у кількох СЗЧ, але ніколи одна СЗЧ не містить кількох тем, зміна теми – предмета обговорення – означає зміну СЗЧ; 2) логічна єдність – вона виявляється в тому, що СЗЧ становить відображення однієї складової частини когнітивного утворення (моделі), іншими словами – одна думка оформляється мовними засобами у межах однієї СЗЧ (на основі однієї СЗЧ реципієнт виводить одну макропропозицію; послідовність речень, яка виходить за семантичні межі однієї макропропозиції, вимагає утворення нової СЗЧ [100, с.62-62]; 3) граматична єдність – наявність системи граматичних зв'язків між реченнями в СЗЧ, виразне граматичне (поряд із змістовим) відмежування однієї СЗЧ від іншої; 4) комунікативна єдність – оскільки текст створюється з певною комунікативною метою, кожна СЗЧ є одним із засобів досягнення цієї мети – вона вводиться до тексту і поєднується з іншими СЗЧ так, щоб забезпечити виконання кінцевої (остаточної) мети; 5) стилістична єдність – вона полягає у використанні одного функціонального типу мовлення в межах ми СЗЧ, зміна типу мовлення майже завжди свідчить про зміну СЗЧ, функціональні семантико-стилістичні категорії (оцінки, гіпотетичності тощо) по-різному проявляють себе в СЗЧ різних типів (так, наприклад, в описових СЗЧ акцентуація здійснюється з використанням дещо інших мовних засобів, ніж у СЗЧ дефінітивного типу).
СТРУКТУРА СЗЧ
Ключові слова (а також словосполучення, речення) виконують подвійну функцію: з одного боку, вони є будівельним матеріалом для макропропозицій, з другого – поштовхом для подальшого використання знань (активізують знання, необхідні для розуміння подальшої інформації) [22, с.61].
Ключові слова позначають змістовий центр семантично звершених частин тексту. Вони відіграють вирішальну роль в організації інформації – у поділі її на частини, з яких виводяться макропропозиції. Якщо послідовність речень, які не можуть бути зведені до попередньої макропропозиції, збільшуються, у читача виникають труднощі в інтерпретації. У такому разі обирається (застосовується) стратегія очікування: як тільки інтерпретовано речення, яке дає ключ до пошуку теми, з довготривалої пам'яті дістається послідовність пропозицій, залучаються фонові знання і формується макропропозиція [22, с.65].
Отже, ключові слова служать, по-перше, для того, щоб сформувати гіпотезу на початку сприймання, – тому вони повинні розташовуватися на початку семантично завершеної частини тексту. По-друге, за їхньою допомогою перевіряється гіпотеза, сформована на початку сприймання СЗЧ, пригадується й коригується виведена макропропозиція – тому їх бажано розташовувати і в кінці СЗЧ. Таким чином, колова структура семантично завершеної частини наукового твору – оптимальна. Це підтверджується спостереженнями за порядком слів – чеський лінгвіст В.Матезіус, розвиваючи ідеї, висловлені А.Вейлем і Г.Паулем, установив, що слово, яке виражає вихідну частину думки (тобто логічний, чи психологічний, суб'єкт), розташовується в реченні на початку, а слово, що містить ядро висловлюваної думки (логічний, чи психологічний, предикат) звичайно стоїть у кінці речення [24, с.250-251]. Чи обидва види зазначених лексем можна вважати ключовими, а чи тільки «ядерні» одиниці? Очевидно, незважаючи на різне відношення до теми і реми повідомлення (перші становлять тему, другі – рему), ключовими є слова обох типів. Звичайно, вони виконують різну щодо утворення макропропозиції роль – перші настроюють читача на той чи інший різновид інформації, другі дають реципієнтові змогу зіставити свої висновки з висновками автора, скоригувати думку, уточнити утворювану в свідомості модель. Словом, обидва зазначені різновиди становлять семантичний центр СЗЧ.
Оптимальним є також виклад однієї СЗЧ у вигляді одного абзацу. Одна думка – один абзац. Це впорядковує процес сприймання результатів наукового пізнання. (У художніх текстах функція абзацу інша – він, зокрема, може відігравати експресивно-стилістичну роль [12, с.25]). А проте реальна змістова наповненість абзаців у наукових текстах може бути різною: частина з них збігається із СЗЧ (один абзац становить одну СЗЧ), але нерідко в одному абзаці може бути кілька СЗЧ або, навпаки, кілька абзаців становлять одну СЗЧ. Польський мовознавець В.Марцишевський уважає, що це явище виникає «не тільки внаслідок неправильного використання «нового рядка» авторами текстів, а й унаслідок того, що можна було б назвати багатозначністю чи багатофункціональністю нового рядка: починаючи нову фразу з нового рядка, ми таким чином інколи позначаємо зміну теми, а інколи, наприклад, лише перехід до іншого пункту чи аспекту розгляду тієї самої теми» [25, с.22]. Ієрархія семантичних складників у межах абзацу, як і змістова наповненість абзаців, не збігається у текстах різних жанрів і в частинах таких текстів. Чим більший рівень узагальненості повідомлюваного, тим складніші зв’язки в межах СЗЧ, і тим більші за обсягом самі СЗЧ (див. далі).
Сучасна науково-технічна революція зумовила надзвичайну увагу до ключових слів – особливо в галузі звукової перцепції та інформатики: з допомогою ключових слів здійснюється розпізнавання змісту повідомлення в шумі, ключові слова уможливлюють автоматизовану інформаційну службу й автоматичне реферування тощо [26, с.46| Мовне вираження основної думки тексту і його частині досліджували вчені різних галузей – лінгвісти, психолінгвісти, психофізіологи, кібернетики. Незважаючи на неусталеність термінології (пропонуються терміни «тематичні слова», «ключові слова», «слова-теми», «слова-ядра», «тематичні маркери» тощо [20, с.66-67]), усі дослідники визнають головне: ключові слова є змістовим центром будь-якого повідомлення. Завдання автора – просигналізувати читачеві про те, що певне слово, словосполучення, речення є ключовим для розуміння змісту тексту чи його частини. Експліцитно виражені ключові фрази (заголовки, підзаголовки) дають стратегічне спрямування інтелектуальній роботі реципієнта. Але й кожна семантично завершена частина, яка не має заголовка, теж містить певні елементи, що є вирішальними у формуванні змісту. Щоб допомогти читачеві зорієнтуватися в тексті, впізнати слова, словосполучення і речення, на основі яких треба будувати макропропозиції, використовується система мовних засобів – метатекстові одиниці.
Один із шляхів виділення ключових слів – використання засобів синтаксичної синонімії. Наприклад, номіналізація присудка зміщує комунікативну вагу члена речення. У реченнях «Відповідальність за цю роботу покладається на керівників господарств» і «Відповідають за цю роботу керівники господарств» комунікативна значущість суб'єкта дії (керівники) – різна, у першому варіанті суб'єкт відсувається на другий план, понижується в ранзі [27, с.132-133], відповідно на ключове місце висувається значення, передаване словом «відповідальність».
В.Марцишевський наголошує на тому, що поняття «ключове слово» тісно пов'язане з поняттям «тема» [25, с.18]. Незважаючи на приналежність до різних поняттєвих систем (перше поняття належить до понять теорії інформаційних мов, яка входить до складу інформатики, а друге – до понять логічної теорії тексту), обидва вони мають багато спільного [25, с.23]. Вивчаючи тематичну (і змістову) структурованість тексту, дослідник пропонує встановити шкалу рівнів індексування відповідно до ієрархії текстових одиниць (речення > абзац > група абзаців > параграф > розділ > повний текст). Глибина індексування залежить від обраної одиниці (в конкретній інформаційній системі завжди здійснюється індексування певної глибини). Відповідно і тема, і ключові слова в кожній з них будуть різними, пов'язаними між собою складними ієрархічними відношеннями [25, с.23-24].
Тип викладу. Про те, які слова є ключовими, сигналізує читачеві й тип викладу. О.А.Нечаєва зазначає: «...У процесі мислення і мовлення між судженнями (а в мовленні між реченнями і їх комплексами) встановлюються смислові зв'язки на основі відношень між об'єктами і явищами дійсності. Одні предмети і явища об'єднує те, що вони послідовні в часі, інші – те, що вони складові частини або якості одного практично одночасного для сприйняття предмета, пов'язані просторово або іншим чином, треті – що один предмет є причиною другого, а другий виступає наслідком першого. Мова закріплює ці відношення в стабільних мовленнєвих структурах...» [28, с.116]. Про такі структури (або, за О.А.Нечаєвою, «функціонально-смислові типи мовлення», «типи побудови текстів» [28, с.117], «функціонально-смислові типи логічних єдностей» [16, с.88] писав свого часу М.В.Ломоносов, називаючи їх «повествованием, описанием и рассуждением» [29, с.332]. Згодом думку вченого підтвердив І.М.Сєченов, довівши, що в мисленні об’єкти виступають тільки як члени споріднених груп (або класифікаційних систем), як члени просторових сполучень і як члени послідовно змінюваних у часі родів [30, с.404]. У сучасному мовознавстві ідею трьох типів викладу підтверджують численні дослідження, щоправда, висловлюється думка й про інші типи [16, с.88-91], але зрештою вони зводяться до трьох основних.
В описових частинах ключовими словами є ті, що позначають предмет опису і його характеристику. В оповідних (розповідних) основна увага приділяється діям (і, відповідно, дієсловам). У СЗЧ-роздумах ключовими виступають речення-висновки.
Організація змісту навколо головної ідеї в частинах з різним типом викладу здійснюється неоднаково. В оповіді обов’язковою є пряма чи обернена хронологія; опис відображає рух погляду спостерігача по об'єкту опису, його складових частинах (зліва направо, згори донизу, знизу догори); рух оброблюваної деталі (комплексний оповідно-описовий тип); маршрут руху; класифікаційний принцип з різною підставою для поділу на частини (за досліджуваним і об’єктом; за методом дослідження; за структурою досліджуваного об'єкта, за властивостями об'єкта, за територією тощо); зменшення (спадання) чи зростання ознаки: а) від нижчої до вищої або навпаки; б) від простої до складної, від більш до менш значущої; г) від означуваного до означального; д) від загального до конкретного тощо; в роздумі – структура умовиводу в доведенні чи спростуванні (від засновків до висновку, від тези до аргументів і від них до висновку); та чи інша закономірність пізнавального руху по досліджуваному об'єкту (від явища до сутності, від фіксування змін до аналізу їхніх причин, від розгляду якісних характеристик предмета до вивчення його кількісних параметрів, від елементів до їхнього зв'язку, від встановлення закону, його змісту до розкриття його модифікацій, форм прояву в різних умовах, від з'ясування предмета до його історії, метод сходження від конкретного до абстрактного, діалектичний метод сходження від абстрактного до конкретного)» [28, с.118-119].
Таке розгортання змісту характерне як для організації СЗЧ, так і для їхнього поєднання в цілий текст – за умови переважання певного функціонально-смислового типу мовлення в тексті. Переважна більшість науково-технічних текстів містить різні щодо типу викладу частини. Досвідчені автори завжди враховують добре відому особливість людської психіки – нездатність довгий час зосереджуватися на чомусь одному, – а тому чергують у текстах описи, оповіді й роздуми. «...Наша здатність сприймати інформацію, – зазначає І.Р.Гальперін, – поступово знижується, якщо форма викладу не піддається модифікації. Ніщо так не втомлює, як одноманітність і монотонність» [31, с.130] Гармонійне чергування СЗЧ з різними функціонально-смисловими типами мовлення закріплене традицією – у стереотипній будові науково-технічних текстів різних жанрів.
Кожна семантично завершена частина становить не тільки змістову, а й мовну єдність. Тип викладу значною мірою впливає на добір мовних засобів, що їх застосовують для граматичної організації СЗЧ.
Взаємодія мовних одиниць різних рівнів в описових, оповідних СЗЧ, у СЗЧ-роздумах і в СЗЧ-дефініціях
Повний функціонально-стилістичний аналіз семантично завершених частин тексту передбачає:
1) виділення СЗЧ;
2) установлення концепту – ключового (основного) поняття, навколо якого організовується зміст СЗЧ (визначення теми СЗЧ):
3) аналіз мовних засобів вираження концепту (ключових слів і ключових фраз);
4) визначення засобів, за допомогою яких ключові слова і фрази виділяються в тексті;
5) з'ясування ролі мовних одиниць різних рівнів у створенні смислової структури СЗЧ;
6) аналіз граматичних зв'язків між компонентами СЗЧ;
7) установлення взаємодії смислових, граматичних і стилістичних засобів у межах СЗЧ, з'ясування їхньої ролі у забезпеченні цілісності СЗЧ.
Загальний принцип семантико-граматичної і функціонально-стилістичної будови спільний для СЗЧ різних типів: концепт, як правило, експлікується на початку і повторюється в кінці; для виділення ключових слів використовуються ДОПОМІЖНІ (метатекстові) засоби тощо. А проте мовна організація різних СЗЧ має свої особливості, зумовлені неоднаковими характеристиками елементів позамовної дійсності, передаваних у СЗЧ.
СЗЧ описового типу. Пізнавальний процес починається з того, що людина вичленовує з реальної дійсності певний факт (предмет чи явище) – щоб осмислити його, тобто ввести до сукупності фактів, осмислених раніше, встановити співвідношення і взаємозв'язки між новим і вже існуючими фактами. Інтелектуальне освоєння нового факту в кінцевому підсумку веде до утворення нового поняття (встановлюється дефініція, приписується словесний знак – термін), а відтак і до зміни вже наявної системи понять. Нова реалія (факт) проходить усі етапи пізнання – від найпростішого до найскладнішого. Форми знання – факт, класифікація, типологія, гіпотеза, теорія і закон – є різними ступенями пізнавального процесу, причому кожний вищий ступінь водночас і спирається на нижчий, і є його узагальненням. Опис факту (реального предмета чи явища) становить найнижчу форму знання. Класифікація спирається на опис (включає його). Типологія – різновид класифікації (класифікація за суттєвими властивостями предметів чи явищ). Гіпотеза будується на основі узагальнення сукупності фактів (отже, неможлива без попередньої класифікації). Теорія – це та сама гіпотеза, тільки вже доведена. Закон – згорнута, стисла, конденсована теорія (резюме теорії). Ієрархія форм знання стосується не тільки одержання знання, а і його експлікації з допомогою мовних засобів: кожна наступна форма «засвоює» спосіб вербалізації попередньої і, звичайно, розвиває власні виражальні засоби [32, с.96].
Семантично завершені частини описового типу, таким чином, відображають першу стадію інтелектуальної обробки позамовної реалії. Опис становить характеристику статичного об'єкта, або статичну характеристику об'єкта (у професійному мовленні описові частини називають «статикою»). За умови статичності об'єкта пізнання повинен існувати динамічний компонент – в іншому разі предикація стає неможливою. Таким компонентом виступає суб'єкт, що перебуває в стані пізнавального руху – спостерігає за об'єктом, подумки розчленовує його на складові частини, встановлює ієрархію частин, характеризує їх. Послідовність описуваних елементів – традиційна, вироблена для кожної галузі.
До СЗЧ описового типу належать ті, в яких відображаються: а) властивості об'єкта пізнання (предмета чи явища); б) конструкційні особливості (особливості будови технічного об'єкта); в) призначення технічного об'єкта або дія описуваного явища (вплив описуваного явища на явища, пов'язані з ним); г) різноманітні класифікації.
У СЗЧ, які відображають властивості предметів і явищ, ознаки подаються в певній послідовності: від нижчої до вищої, від простої до складної, від головної до другорядної, від вихідної до похідної тощо [28, с.118-119].
Центральними семантичними компонентами СЗЧ властивості виявляються прикметники відомий, важливий, корисний, постійний, великий (високий), незначний (низький). «Пристрої на основі лінійних формувачів відеосигналів через низьку швидкість передачі зображення і відносно невисоку якість відеосигналів у телебаченні практично не використовуються» [33, с.60]; «Скануванням керує досить складний пристрій великих габаритів і маси» [33, с.57].
Синтаксична модель підмет + зв'язка/напівзв'язка + прикметник є найпоширенішою конструкцією для відображення властивості. Причому, на відміну від художнього стилю, де ад'єктивні речення відображають властивості в повному розумінні, у наукових текстах семантика властивості як правило трансформується у семантику можливості, необхідності, кількості, наявності [34, с.12]: «Так, сигнальне поле може бути дискретним за часом, неперервним за просторовими аргументами (змінним) та дискретним за значеннями» [35, с.19]; «Усякий гільбертів простір є нормованим...» [35, с.23]. Той факт, що аналізовані прикметники найчастіше входять до складених іменних присудків, переконливо доводить їхню ключову позицію в СЗЧ. Набуваючи в умовах речення предикативності, вони функціонально ототожнюються з дієсловами й починають відігравати важливу текстотвірну роль. У вираженні значення властивості беруть участь дієслова є, являти собою, становити, вважатися, кваліфікуватися, мати характер, характеризуватися, відзначатися: «Одна з функцій має ім'я main і є головною, з неї починається виконання роботи» [36, с.7].
Великою частотністю відзначаються в СЗЧ аналізованого типу вторинні предикатні синтаксеми, тобто синтаксеми, утворені внаслідок об'єднання двох або більше елементарних простих речень в одне просте ускладнене [37, с.269]. Продуктивність таких синтаксем властива науковому викладові в цілому, що пояснюється загальною ознакою наукового стилю – його іменним характером (конденсацією семантичного навантаження в іменниках-термінах): «При збільшенні інтенсивності світлового потоку на аноді зменшується напруга...» [33, с.96]; «Порівнявши фізичні параметри різних оптронів, можна вказати на такі їх особливості...» [33, с.101]; «Для економії пам'яті ЕОМ декілька компонентів структури можна розміщувати в одному машинному слові вигляді груп послідовних бітів (бітових полів)» [36, с.41] Пор. речення, в якому семантико-синтаксичної конденсації не відбулося «Щоб збільшити пам'ять, на одному кристалі об'єднують декілька блоків з довільним доступом до кожного з них...» [33, с.63].
СЗЧ, які відображають особливості будови технічного об'єкта характеризуються насамперед наявністю відношень цілого і його частини, вказівкою на вид виконання технічного об'єкта і взаємного розміщення його складових частин [34, с.26].
Опис технічних об'єктів здійснюється, як правило, відповідно до їхньої конструкції, тобто описові СЗЧ відображають певні вузли пристрою чи механізму. Послідовність описових СЗЧ тут теж детермінована позамовними факторами, а саме – розташуванням і послідовним з'єднанням окремих вузлів і деталей.
Ключовими словами аналізованих СЗЧ виступають назви технічних об'єктів (машин, механізмів, пристроїв), а також їхніх деталей і вузлів: «Функціональну схему регенеративного оптрона можна представити у вигляді замкнутого функціонального кільця перетворень сигналу, що складається з п'яти ланок (рис. 5.7,а): випромінювача (В), оптичного середовища (ОС), фотоприймача (ФП), ланцюга приймача (ЛФП) та зовнішнього підсилювача (П)» [33, с. 106].
До дієслів, які забезпечують семантико-синтаксичне розгортання змісту належать передусім такі: складатися, мати (у своєму складі), бути (частиною), входити до складу, містити і под.: «Блок запам'ятовування складається з окремих чарунок, у кожну з яких можна помістити одне слово (число або команду) у формі коду»; «Основними конструктивними частинами будь-якого лазера є активний елемент, система накачування, резонансна система формування» [38, с.165].
Взаємне розташування і з'єднання деталей і вузлів детермінує залучення лексики на позначення просторового і функціонального співвідношення: приєднуватися (прикріплюватися) до чогось, розташовуватися (розміщуватися відносно чогось). Зазначена семантика може передаватися утвореними на основі дієслів дієприкметниками, що уможливлює синонімію синтаксичних конструкцій: «Розроблено і трансверсальні фільтри, в яких вагові коефіцієнти відводів не фіксовані, а можуть електрично перепрограмовуватися за допомогою МДН-транзисторів з різною крутизною, підключених до плаваючих електродів ПЗЗ-елементів». [33, с.67]. «Аналог нейристора являє собою ланцюжок S-структур, розміщених на спільній напівпровідниковій пластині» [33, с.78].
Складність відображуваних об'єктів зумовлює значну синтаксичну насиченість СЗЧ аналізованого типу, хоч оформляються вони досить-таки одноманітними синтаксичними конструкціями, в яких обов'язковими є субстанціальні (переважно об'єктні і локативні), а також адвербіальні та атрибутивні синтаксеми:
«Сам діод Ганна являє собою кристал арсеніду галію електронної провідності з двома омічними контактами на протилежних гранях. Активна частина діода Ганна звичайно має довжину 1-100 мкм та концентрацію донорів 2 • 1014 – 2 • 1016 см-3. Для створення омічних контактів служать шари сильнолегованих напівпровідників з концентрацією домішок 1018-1019 см-3. Діаметр кристала становить 50-250 мкм.
Вихідна потужність у безперервному режимі становить 10-100 мВ, в імпульсному досягає сотень ват.
Діоди Ганна можуть працювати і в режимі неповного формування домена, коли частота генерованих коливань не залежить від товщини кристала» [33, с.90].
СЗЧ аналізованого типу в «чистому вигляді» представлені тільки в патентній документації, де «статику» і «динаміку» (тобто опис конструкції технічного об'єкта і опис його дії) відображають у різних розділах. У статтях, монографіях, підручниках описовий тип поєднується з оповідним, утворюючи своєрідний комплексний оповідно-описовий тип (див. далі).
Частини тексту, в яких ідеться про призначення об'єкта семантичними центрами мають дієслова використовувати(ся), служити, застосовувати(ся), забезпечувати, уможливлювати, давати змогу, підвищувати, поліпшувати, оптимізувати, призначати(ся) і под.: «Покриття внутрішньої поверхні футеровки полуменевих печей... забезпечує економію палива до 35 %, інтенсифікацію теплообміну, збільшення строку служби і часу обробки вогнетривів, а також скорочення матеріальних витрат» [39]; «Технологія забезпечує практично повне (99%) спалювання органічних речовин...» [39]; «Застосування газоповітряної суміші забезпечує підвищення теплової потужності генератора плазми за рахунок введення додаткової теплової енергії з горючим газом та підвищення напруги на дузі. Зі зростанням теплової потужності плазмотрона підвищується продуктивність установок напилення» [39].
Сучасні науково-технічні тексти засвідчують досить поширену синонімію конструкцій з семантикою призначення.
Наприклад: «Виявлено, що найкраща відповідність між інформаційними (точність, кількість інформації) та термодинамічними (енергія, ентропія) характеристиками досягається при використанні структур з аналого-дискретною формою подання сигналів» [40, с.161]; «Цей же апарат використовується при розв'язанні задачі уточнення сцени» [40, с.170]; «Бібліотека підтримки засобів обробки та аналізу зображень забезпечує такі функції...» [40, с.171].
Когнітивні дії суб'єкта під час проведення класифікації полягають насамперед у виборі типу класифікації (визначенні принципу класифікації) – за досліджуваним об'єктом; за методом дослідження; за структурою досліджуваного об'єкта, за властивостями об'єкта, за територією тощо [28, с.118]. У логіці визначають три основні правила поділу понять: 1) правило несумісності: обсяги видових понять не повинні накладатися (перехрещуватися); 2) правило послідовності: не можна поділяти відразу за двома підставами; 3) правило співрозмірності: сума обсягів видових понять повинна дорівнювати обсягові родового поняття [41, с.28]. Класифікації – впорядковані сукупності видових понять – використовують для пошуку нових взаємозв'язків між поняттями, а також з метою систематизувати вже наявне знання. Класичний приклад складної наукової класифікації, яка дала змогу одержати нове знання, – періодична система Д.І.Менделєєва [41, с.28-29].
Семантично завершені частини класифікаційного різновиду описового типу широко представлені в науково-дидактичній літературі. Див., наприклад, класифікацію магнетиків, здійснену на основі їхніх властивостей:
Усі розглянуті матеріали, здатні намагнічуватись у магнітному полі (магнетики) можна розділити... на дві групи – магнітом'які та магнітотверді.
До магнітом'яких належать магнітні матеріали з малою коерцитивною силою (Нс < 800 А/м) і високою магнітною проникністю. Вони досягають насичення в слабких магнітних полях, мають вузьку петлю гістерезису і, отже, малі втрати на перемагнічування.
До магнітотвердих належать матеріали з великою коерцитивною силою (Не > 4кА/м). Граничні значення коерцитивної сили для матеріалів першої групи становлять менше 1 А/м, а для матеріалів другої групи, магнітотвердих, вони можуть перевищувати 500 кА/м [33, с.158].
Наведена класифікація становить зразок дихотомічного поділу поняття – поділ родового поняття на пари контрадикторних одне щодо одного видових понять (тобто понять типу «білий – не білий», «людина – не людина», «круглий – не круглий» тощо) [41, с.22]. Таку класифікацію в логіці вважають оптимальною, оскільки в ній завжди виконуються правила поділу понять.
Дихотомія, виражена в протиставленні «мала коерцитивна сила» – «велика коерцитивна сила» детермінує семантико-синтаксичне розгортання СЗЧ: протиставні відношення між другим і третім компонентом забезпечуються на лексичному рівні (магнітом'які – магнітотверді, мала коерцитивна сила – велика коерцитивна сила). Елементами, які служать покажчиком об'єднання протилежних понять в одне родове, є паралельна будова другого і третього компонентів (до ... належать матеріали з ... коерцитивною силою), а також лексико-семантична структура першого компонента (усі... матеріали ... можна розділити... на дві групи – магнітом'які та магнітотверді). Власне, перший компонент СЗЧ настроює читача на подальшу класифікацію дихотомічного типу. Такий тип темо-рематичних відношень між реченнями називають «кущовим зв'язком» [42, с.298; 9, с.18], коли джерелом формування тем кількох наступних речень виступає рема попереднього (стрижневого) речення.
СЗЧ оповідного типу становлять хронологічне відображення дії об'єкта, розчленованої на послідовно змінювані етапи (стадії). Оскільки такі частини тексту відображають динамічний об'єкт, у професійному мовленні вони одержали назву «динаміка».
Розгляньмо приклад СЗЧ оповідного типу:
У дослідах використовували кристали цукру та алюмоамонієвих галунів, кожен з яких та всі разом зважувались на початку та в кінці кожного досліду, який тривав 60 хв. Схема експериментальної установки наведена на рисунку. В даному досліді середнє значення температури кипіння розчину підтримувалось постійним шляхом регулювання розрідження пари розчинником. Досліди проводили в трьох режимах: зростання сумарної маси кристалів (пересичений розчин); зменшення цієї величини внаслідок розчинення кристалів (ненасичений розчин); приблизної постійності сумарної маси – режим зовнішньої рівноваги. В дослідах використовували три різні методики: ріст та розчинення двох та чотирьох кристалів (алюмоамонієві галуни); двох значно відмінних за лінійними розмірами та масами складових кристалів фракцій (кристалів цукру); кристалів-лідерів (кристали цукру та алюмоамонієвих галунів). У багатьох випадках кінцеві кристали попереднього досліду використовували як початкові для наступного [43, с.62].
У наведеній СЗЧ предикація першого порядку відображає ситуацію використання кристалів цукру та алюмоамонієвих галунів для проведення дослідів. Зазначену предикацію відображено в головній частині першого речення. До предикацій другого порядку належать ті, що відображають складові частини (етапи) основної ситуації: 1) зважування кристалів (час проведення зважування, час тривання кожного досліду); 2) підтримування температури (шлях підтримування температури – регулювання розрідження пари розчинником); 3) режими проведення дослідів (зростання маси кристалів, зменшення маси кристалів, дотримання постійної маси кристалів); 4) методика проведення дослідів (використання різних видів кристалів); 5) послідовність використання кристалів. У дужках зазначено ситуації, які становлять предикації третього порядку, утворені на основі відповідних предикацій другого порядку. Таким чином, структура наведеної СЗЧ відображає ієрархію тем (вона експлікується в різних ключових словах), а також темо-рематичні відношення між компонентами СЗЧ, які оформляються різнотипними зв'язками. Між реченням, яке відображає предикацію першого порядку і тими, які відображають предикації другого порядку, наявний зв'язок «кущового типу» – джерелом формування тем кількох речень є гіпертема, виражена в стрижневому реченні. Структурно-семантичні зв'язки між компонентами, які відображають предикації наступних порядків, оформляються по-різному: у першому із зазначених випадків спостерігається лінійна структура, у другому – паралельна, у третьому і четвертому – кущова.
Виразно помітна безсуб'єктність таких СЗЧ: усуваючись із семантичного простору, автор спрямовує увагу читача на дію. Це досягається використанням неозначено-особових форм дієслова: використовували, проводили, підтримувалось. Часові значення, поряд із дієслівними засобами, можуть виражатися багатьма іншими способами: прислівниками, часовими додатками, назвами дат та ін.
Послідовність описів, розміщених у хронологічному порядку, становить мішаний – оповідно-описовий – тип СЗЧ. Такі СЗЧ у науково-технічних текстах є найчастотнішими – вони відображають роботу машин, механізмів, описують рух оброблюваної деталі, перебіг різних процесів і под., СЗЧ оповідно-описового типу нерідко супроводжуються візуальними засобами передачі інформації – схемами, рисунками, малюнками. Див., наприклад, СЗЧ, що входять до складу технічної характеристики утилізаційного нагрівника повітря:
(1) Основне нагрівання та зволоження припливного повітря здійснюється в контактній камері 1 в шарі сідлоподібної насадки при безпосередньому контакті з теплою водою. Далі повітря проходить шар насадки 2, який служить каплевловлювачем, калорифер 3, де нагрівається до заданої температури і подається в приміщення.
(2) Охолоджена вода з піддона 4 насосом подається для нагрівання в теплообмінник 5. Потім основна частина нагрітої води надходить через водорозподільник 6 на насадку контактної камери 1, решта – в систему захисту від обмерзання (включені послідовно гріюча сорочка 6 та опорна гратка 8, що обігрівається) і далі в шар насадки. В шарі насадки контактної камери вся вода охолоджується і стікає в піддон.
(3) Теплоносій з подавальної магістралі системи теплопостачання надходить до калорифера 3, потім у теплообмінник 5, куди може подаватися скидна тепла вода з температурою 30-40?С (наприклад, із системи охолодження монологічного обладнання) і далі з температурою 30-20? у зворотну магістраль системи теплопостачання [44, с. 2].
Тісний зв'язок з невербальною частиною змісту (схематичним зображенням утилізаційного нагрівника повітря) зумовлює певну обмеженість мовних засобів. Теперішній час має тут значення позачасовості; послідовний опис дії об’єкта виводить увесь текст (і кожну СЗЧ) за межі часової (динамічної) характеристики, надаючи йому статичності, – відбувається, по суті, констатація якостей об'єкта, тобто оповідність трансформується в описовість. Взаємопов'язаність вузлів пристрою, а також взаємна зумовленість їхньої дії визначає жорстку структуру семантико-синтаксичного ланцюжка: темо-рематична організація одноманітна (кожна наступна ланка підпорядковується попередній).
Змістовий зв'язок підсилюється і суто мовними засобами. Лексичний повтор: «повітря – повітря» (у першій СЗЧ); «вода-вода-вода» (у другій СЗЧ); послідовність дій вузлів пристрою (а отже, і функціональна взаємопов'язаність складових частин об'єкта) передається прислівниками «далі (1), потім (2), потім, далі (3)». Граматичну єдність забезпечує вживання висловлювань одного семантико-синтаксичного типу.
Сприйманню будь-якого наукового тексту завжди передує інтенція читача – його бажання і готовність брати участь у пізнавально-комунікативному процесі. А проте СЗЧ різних типів мають неоднакову комунікативну спроможність. Так, описові, оповідні та описово-оповідні СЗЧ виконують переважно інформативну (довідкову) функцію: інформація, передавана в СЗЧ, може бути вихідним пунктом для подальшої інтелектуальної роботи (аналізу, синтезу, узагальнення, абстрагування), але може й не бути. Тому зазначені СЗЧ максимально об'єктивовані, безсуб'єктні і, як правило, не містять конкретизаторів авторської позиції, а також мовних засобів упливу на читача.
СЗЧ-роздуми співвідносні з такими формами знання, як поняття, гіпотеза, теорія, закон. У них відображається механізм пізнавального процесу: структура умовиводу в доведенні чи спростуванні містить засновки і висновки, тези – аргументи – висновки. Семантико-синтаксичне розгортання змісту відображає пізнавальний рух: спершу окреслюють (називають) явище, а потім з'ясовують його сутність; встановлюють зміни – і аналізують їхні причини тощо.
Серед функціональних семантико-стилістичних категорій, які реалізуються в СЗЧ-роздумах, одне з основних місць належить ФССК логічності, а також категоріям узагальненості (абстрагування), модальності, гіпотетичності.
СЗЧ-роздуми належать до таких, де найвиразніше виявляється сутність пізнавально-комунікативного процесу – його діалогічність. Спілкування завжди відбувається за передбачуваною автором схемою, а тому змушує автора використовувати засоби, що уможливлюють діалог і спонукають до спілкування. Функціональні семантико-синтаксичні категорії акцентності й оцінки формують комунікативну спрямованість СЗЧ-роздумів. До мовних формул із семантикою авторської оцінки належать, як уже зазначалося, такі: звичайно; зрозуміло: безсумнівно; безперечно; без сумніву; не викликає сумніву той факт, що; немає ніякого сумніву в тому, що; очевидно; мабуть; можливо, схоже на те; як видно, як свідчить; відомо, добре відомо, загальновідомо.
Семантичний зв'язок мовних одиниць різних рівнів виявляться у їхній взаємній детермінованості в межах певного контексту. Так, дієслова із семантикою «здійснення» (погоджуватися, підтверджувати, приєднуватися, вважати і т.д.) у СЗЧ-роздумах (у смислових блоках типу «уточнення формулювання», «зіставлення з формулюванням іншого автора», «імплікація і зіставлення висновків» тощо) семантично зв'язані з мовними формулами типу слід розглядати як; варто відзначити, що; на нашу думку; саме в цьому плані; так званий; наприклад; в широкому розумінні цього слова; точніше; з не меншими підставами можна вважати, що; як указує Р; очевидно; отже; звичайно; звідси випливає; нарешті; у даному разі; тим самим та ін. [18, с.123].
Семантична взаємодія різнорівневих компонентів СЗЧ-роздумів має закономірний характер: появу певних одиниць часто можна передбачити. Ось, наприклад, кілька функціонально стійких семантико-синтаксичних пар: заперечні конструкції – модальні синтаксеми можливо, очевидно, мабуть, мовні формули з одного боку, з другого боку, по-перше, по-друге, на наш погляд – модальне слово можливо (у ситуації експлікації різних поглядів на проблему); синтаксична конструкція зі значенням причини – лексема мабуть, а також формули із семантикою категоричності ні в якому разі, ніколи; узагальнено-дієслівні форми на позначення стверджувальних конструкцій (визначається, детермінується, характеризується, пояснюється) – модальна синтаксема очевидно; модальне слово звичайно –лексичний повтор у постпозиції (він визначає межу єдності модального слова з контекстом); мовні формули нарешті, отже, таким чином – синтаксичні конструкції, які відображають розчленування поняття; стверджувальні конструкції констатації (було встановлено, зрозуміло, відомо) – модальні синтаксеми безперечно, безумовно; синтаксичні конструкції узагальненого змісту – лексеми наприклад, так – синтаксичні конструкції конкретного змісту, які відображають об'єктивні характеристики відображуваного поняття (явища) [45, с. 164-165].
СЗЧ дефінітивного типу в окрему групу виділено тому, що вони, на відміну від усіх інших СЗЧ, у своїй сукупності становлять узагальнене і цілісне знання, передаване певною терміносистемою. Дефінітивні СЗЧ у сконденсованому вигляді, тобто у вигляді термінів, представлені в СЗЧ будь-якого типу. Вони фактично і визначають специфіку сприймання наукового тексту. Сприймання наукового тексту відрізняється від сприймання текстів інших стилів – тут читач не просто послідовно поєднує сприйняте з тим, щоб наприкінці частини чи тексту дійти якогось висновку, а постійно зіставляє різною мірою розкриті поняття з уже наявною в його свідомості системою понять (синтагматичне сприймання стає поштовхом до парадигматичного, лінійне – до категоріального). Звідси – абстрактність (іменний характер), а також сконденсованість (внаслідок орієнтації на фонові знання) наукового викладу. І термін як мовний знак дефініції, і вербалізована дефініція, І дефініція, доповнена поясненням і доведенням – всі вони співвідносні з поняттям, яке може перебувати в свідомості як у вербальному, так і в невербальному вигляді. Поняття може бути вихідним моментом породження тексту, а також кінцевим результатом його декодування, коли його сприйняв і зрозумів читач [46, с.17].
Взаємна детермінованість дефініцій термінів надає великої ваги як мовному вираженню дефінітивних СЗЧ, так, з другого боку, пошукові оптимального словесного знака для позначення поняття – терміна.
СЗЧ дефінітивного типу відзначаються бездоказовістю, аксіоматичністю, категоричністю Являючи собою, по суті, останній етап пізнавального процесу, вони не передбачені для різносприймання і не розраховані на діалог із читачем.
Засоби досягнення діалогічності тут відсутні (пор. з СЗЧ-роздумами).
Сучасна науково-технічна література довідкового типу (словники, довідники, енциклопедії) містить тексти, які супроводжують дефініції термінів стислим поясненням – переліком основних ознак дефінованого поняття. Такі – пояснювальні – мікротексти становлять цікаве явище з погляду взаємодії мовних одиниць різних рівнів. Найвідмітнішою їхньою ознакою є, звичайно ж, змістова згорнутість (компресованість, стислість, сконденсованість). Кожне речення становить семантично завершену частину і часто навіть є тією макропропозицією, яку читач колись вивів на основі якогось тексту – в процесі попереднього освоєння певної частини наукового знання. Звідси – кожне речення може бути вихідним для розгортання цілого тексту. По суті, це послідовність (сукупність) резюме (макропропозицій) багатьох текстів, подана в ієрархічному порядку відповідно до змістових (логічних) зв'язків відображуваної позамовної реалії Якщо спробувати визначити їхній статус у зіставленні з СЗЧ інших типів, виявиться, що, з одного боку, вони становлять сукупність речень-СЗЧ, а з другого – є окремими СЗЧ, СЗЧ високого рівня узагальнення. Щоб довести це твердження, необхідно розглянути інформаційну значущість складових частин, які входять до пояснювального тексту. Немає сумніву в тому, що кожне речення становить тут предикативну структуру, тобто стверджує щось або заперечує. При цьому воно відображає певну частину наукового знання, тобто є підсумком інтелектуального освоєння частини наукового знання. Пор.:
ЗАРЯДОВЕ ЗІСТАВЛЕННЯ – операція заміни частинок їхніми античастинками. Сильна та електромагнітна взаємодії при З.с. не змінюються: будь-якому процесу з частинками для тих самих взаємодій існує точно такий самий процес з античастинками. Такій симетрії законів сильної і електромагнітної взаємодій відносно З.с. відповідає закон збереження зарядової парності. При слабкій взаємодії цей закон порушується: якщо продукти розпаду частинок летять переважно в один бік, то при розпаді античастинок – в інший. Назва «зарядове зіставлення» не зовсім вдала, оскільки цій операції підлягають і нейтральні, і істинно нейтральні частинки, позбавлені електричного заряду [38, с.114].
У наведеному поясненні дефініції терміна зарядове зіставлення наявні СЗЧ описового типу (2, 3, і 4 речення), а також СЗЧ-роздум (5 речення). Між СЗЧ спостерігається не тільки зв'язок за змістом, а й граматичні зв'язки: між дефініцією (1 речення) і наступним реченням – зв'язок з допомогою лексичного повтору (зарядове зіставлення – З.с). Третє речення містить узагальнення інформації, переданої в другому (будь-якому процесу з частинками існує такий самий процес з античастинками > це є симетрією). Третє і четверте речення теж пов'язані лексичними засобами – повтором слова закон, зв'язок посилюється застосуванням у четвертому реченні вказівного займенника цей. П'яте речення, що являє собою СЗЧ-роздум, пов'язується з першим, замикаючи семантичне коло и оформляючи весь текст в одну СЗЧ вищого ступеня порівняно з СЗЧ – її складниками.
Цілісність наукового твору великою мірою зумовлена належною мовною організацією семантично завершених частин різних типів, їхньою співрозмірністю, оптимальним поєднанням, умотивованим чергуванням тощо.
1. Пещак М.М. Стиль ділових документів ХІV с. (структура тексту). – К.: Наукова думка, 1979. – С.260, 262, 247-248.
2. Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики. – М.: Соцэкгиз, 1933. – С.121.
3. Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. – М.: Учпедгиз, 1956. – С.458-461.
4. Лосева Л.М. К изучению межфразовой связи: Абзац и сложное синтаксическое целое // Русский язык в школе. – 1967. – № 1. – С.89-94.
5. Пивоваров А.Е. Сверхфразовые единства в украинской художественной прозе конца ХІХ – начала XX ст. (преимущественно на материале произведений М.Коцюбинского): Автореф. дис. канд. филол. наук: 10.02.02 / Киев. Гос. ун-т им. Т.Г.Шевченко. – К., 1973. – С.1-26.
6. Серкова Н.И. О некоторых вопросах функциональной перспективы предложения в терминах «сверхфразовых единств» // Вопросы языкознания. – 1967. – №3. – С.92-100.
7. Карпова Л.В. К вопросу о структуре текста с позиции актуального членения единиц, больших, чем предложение // Материалы науч. конф «Лингвистика текста». – М.: МГПИИЯ, 1974. – Ч. 1. – С.115-118.
8. Глаголев Н.П. Семантико-структурные элементы актуализации сообщения в сверхфразовом единстве // Проблемы лексической семантики: Материалы научной конференции. – М.: МГПИИЯ им. М.Тореза, 1976. – С.104-107.
9. Орлова Л.В. Структура сверхфразового единства в научных текстах. – К.: Наук. думка, 1988. – С.1-156.
10. Поспелов Н.С. Сложное синтаксическое целое и основные особенности его структуры // Доклады и сообщения Института русского языка. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1948. – Вып. 2. – С.14-18.
11. Сильман Т.И. Проблемы синтаксической стилистики (на материале немецкой прозы). – Л.: Просвещение, 1967. – С.1-152.
12. Сенкевич М.П. Работа редактора над сложным синтаксическим целым и абзацем. – М.: МПИ, 1968. – С.1-60.
13. Севбо И.П. Структура связного текста и автоматизация реферирования. – М.: Наука, 1969. – 136 с.
14. Пешковский А.М. Школьная и научная грамматика. – М. – С.95.
15. Гречко В.К. Синтаксис немецкой научной речи (элементарное предложение). – Л.: ЛГУ, 1985. – С.1-164.
16. Одинцов В.В. Стилистика текста. – М.: Наука, 1980. – С.88-91.
17. Тураева З.Я. Лингвистика текста. – М.: Просвещение, 1986. – С.119-120.
18. Алексієнко Л.А. Науковий текст і його автор // Українське мовознавство. Респ. міжвідомчий зб. – К.: Вид-во КДУ «Вища школа», 1985. – Вип. 13. – С.123.
19. Дридзе Т.М. Текстовая деятельность в структуре социальной коммуникации: Проблемы семисоциопсихологии. – М.: Наука, 1984. – С.1-272.
20. Ризун В.В. Определение темы текста: Проблема редакторского анализа: Диссерт. канд. филол. наук: 10.01.10. – К., 1988. – С.1-124.
21. Різун В.В. Моделювання і технологія редакторських систем: Дисерт. д-ра філол. наук: 10.01.10. – К., 1996. – С.1-350.
22. Ван Дейк Т.А. Язык. Познание. Коммуникация: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1989. – С.16-19, 59, 61, 65.
23. Леонтьев А.А. Современное состояние проблемы // Теория речевой деятельности. – М.: Наука, 1968. – С.89.
24. Мельничук О.С. Розвиток структури слов'янського речення. – К.: Наукова думка, 1966. – С.250-251.
25. Марцишевский В. От понятия темы предложения к понятию ключевого слова. Заметки о программе исследований // Научно-техническая информация. Сер. 2. Информационные процессы и системы. – 1976. – №11. – С.18, 22-24.
26. Миколаєва Т.М. Единицы языка и теория текста // Исследования по структуре текста. – М: Наука, 1987. – С.46.
27. Єрмолєнко С.Л. Синтаксис і стилістична семантика. – К.: Наукова думка, 1982. – С.132-133.
28. Мильчин А.З. Методика редактирования текста. – 2-е изд. – М.: Книга, 1980. – С.116-119.
29. Ломоносов М.В. Полное собр. соч. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1952. – Т. 7: Труды по филологии. – С.332.
30. Сеченов И.М. Избранные философские и психологические произведения. – М.: Госполитиздат, 1947. – С.404.
31. Гальперин И.Р. Текст как объект лингвистического исследования. – М.: Наука, 1981.– С. 130.
32. Котюрова М.П. Об экстралингвистических основаниях смысловой структуры научного текста (функционально-стилистический аспект). – Красноярск: Изд-во Краснояр. ун-та, 1998. – С.96.
33. Кравченко О.П. Фізичні основи функціональної мікроелектроніки: Навч. посібник. – К: Либідь, 1993. – С.57, 60, 63, 67, 78,90, 96, 101, 106, 158.
34. Гречко В.К. Синтаксис немецкой научной речи (элементарное предложение). – Л.: ЛГУ, 1985. – С.12, 26.
35. Маєвський О.М., Бабак В.П., Щербак Л.М. Основи побудови систем аналізу сигналів у неруйнівному колі: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1993. – С.19, 23.
36. Проценко В.С., Чаленко П.Й., Ставровський А.Б. Техніка програмування мовою Сі. – К: Либідь, 1993. – С.7, 41.
37. Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. – К.: Либідь, 1993. – С.269.
38. Біленко І.І. Фізичний словник. – 2-е вид. – К: Вища школа, 1993. – С.114, 165.
39. Науково-технічна документація Інституту газу НАН України. Обробка сигналів і зображень та розпізнавання образів // Праці першої всеукраїнської конференції 17-21 лист. 1992 р. – К: Ін-т кібернетики АН України, 1992. – С.161, 170, 171.
40. Переверзев В.Н. Логистика: Справочная книга по логике. – М.: Мысль, 1995. – С.22, 28, 29.
41. Закономерности структурной организации научно-реферативного текста / Отв. ред. В.И.Перебейнос. – К.: Наукова думка, 1982. – С.298.
43. Доповіді Національної академії наук України «Математика, природознавство, технічні науки». – 1995 р. – С.62.
44. Утилізаційний нагрівник повітря. – К.: Внешторгиздат, 1991. – С.2.
45. Богдан С.К. Суб'єктивна модальність і функції вставних слів у наукових текстах // Семасіологія і словотвір. – К.: Наукова думка, 1989. – С.164-165.
46. Новиков А.И. Аспекты общей и частной лингвистической теории текста. – М.: Наука, 1982. – С.17.
47. Жинкин Н.И. Речь как проводник информации. – М.: Наука, 1982. – С.84.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові