Військовий педагог – це фахівець, який виконує навчально-виховну роботу у військах. Ураховуючи специфіку військово-професійної діяльності та функціональних обов'язків, кожен командир і начальник водночас є не лише вчителем, але і вихователем і організатором усього військово-педагогічного процесу. Це накладає на нього велику відповідальність як за зміст і результати власної педагогічної діяльності, так і за поведінку та результат службової діяльності підлеглих. Окрім цього, він залишається командиром.
Більшість військових педагогів сумлінно виконують свої педагогічні функції та досягають на цьому нелегкому шляху істотних результатів. Їхній досвід доводить, що за певної військово-професійної та психолого-педагогічної компетентності, розвинених особистісних рис кожен військовий педагог може досягти справді позитивних результатів у навчанні, вихованні, а воднораз розвиткові та психологічній підготовленості військовослужбовців, допомогти кожному з них стати майстром власної справи. Поміж особистісних якостей військового педагога особливе місце посідає культура спілкування українською мовою з воїнами як учнями, яка є необхідною умовою для формування в останніх національної свідомості, виховання пошани до української мови, народних традицій і звичаїв, утвердження українського менталітету, відданості ідеям українського державотворення.
У структурі педагогічної діяльності педагога культура спілкування українською мовою відіграє вирішальну роль. Дослідження Н.В.Кузьміної, В.О.Сластьоніна, А.Т.Сластьоніна, О.І.Щербакова доводять, що діяльність педагога включає ряд конкретних видів: діагностичну, орієнтовно-прогностичну, конструктивно-проектуальну, організаційну, практичну, комунікативно-стимулюючу, аналітично-оцінну, дослідницько-творчу. Кожен з них поєднується з конкретними педагогічними заходами.
Але нас особливо цікавить комунікативно-стимулююча діяльність військового педагога, без якої унеможливлюється військово-педагогічний процес. Тому формування особистості українського військового педагога та ефективність його впливу на підлеглих, насамперед, визначаються його власним духовним багатством, відданістю національній ідеї, вірністю найкращим традиціям і звичаям українського народу та його Збройних сил. Також не менш важливим є усвідомлення і сприйняття культури та етикету українського народу.
Діяльність військового педагога – особливий вид діяльності, який постійно включає урахування важливості людського фактору. В.О.Ключевський наголошував, що викладачеві слово дано не для того, щоб заколисати свою думку, а щоб збудити чужу. Ш.О.Амонашвілі також підтримує думку про «життєрадісне, гуманне, оптимістичне спілкування з учнями» [1, с.103]. Щоб воно було справді таким, педагог повинен володіти такими особистісними якостями:
- любити своїх вихованців такими, якими вони є, що буде стимулом до встановлення добрих приязних взаємин у навчальному колективі;
- уміти розуміти тих, кого виховує і навчає;
- бути оптимістичною людиною;
- прагнути у вихованні своїх учнів персоніфікувати людину майбутнього;
- бути, безперечно, творчою людиною тощо.
Безумовно, ці якості військового педагога виявляються саме під час спілкування, тому воно має бути комунікативно олюдненим і національно спрямованим. Характер спілкування військового педагога несе в собі особливе виховне значення. І насамперед, виховують не просто самі його слова, а високий ступінь вияву індивідуальності військового педагога і його особистісних характерних якостей. Тобто у процесі спілкування він реалізує свою людяність і неповторність. Ш.О.Амонашвілі говорить про це так: «Яким є спілкування у вихованні, таким і є саме виховання» [1, с.62].
Отже, військовий педагог має бути майстром своєї справи, необхідною складовою якої є культура спілкування українською мовою. У вітчизняній педагогічній науці досить глибоко проблему педагогічної майстерності досліджено вченими та педагогами Полтавського педагогічного інституту імені В.Г.Короленка. Керівником цієї всесвітньо відомої наукової школи є академік, доктор філософських наук, професор І.А.Зязюн. Основний доробок їх досліджень подано у навчальних посібниках «Краса педагогічної дії» [2], «Основи педагогічної майстерності» [4, 5] і підручнику «Педагогічна майстерність» [6], які ми теж використовуємо для підготовки військових педагогів.
Автори згаданого підручника розглядають педагогічну майстерність як найвищий рівень педагогічної діяльності (якщо говорити саме про якісні показники результату), як вияв творчої активності особистості педагога (якщо характеризується власне психологічний механізм його діяльності [6, с. 30].
Найважливішими рисами педагога-майстра вважаються гуманістична спрямованість його діяльності, глибока професійна обізнаність, не лише педагогічні здібності, але й напрацювана досвідом педагогічна техніка. Усі складові педагогічної майстерності тісно пов'язані між собою та сприяють також подальшому саморозвиткові педагога.
У зв'язку з цим актуальною і своєчасною є така думка К.Д.Ушинського: «У вихованні все повинно ґрунтуватися на особистості вихователя, тому що виховна сила випливає тільки із живого джерела людської особистості. Жодні статути та програми, жоден штучний організм, як би він добре не був осмислений, не може заступити особистість у вихованні. ...Без особистого безпосереднього впливу вихователя на вихованця істинне виховання, яке проникає в характер, неможливе. Тільки особистість може впливати на розвиток і визначення особистості, тільки характером можна формувати характер» [7, с.63-64]. Педагог повинен бути носієм високої культури, яка має бути підґрунтям повсякденної поведінки та вчинків. А це, виявляється, досить складна проблема, яку не так легко сьогодні розв'язати.
Будь-яка культура, у тому числі й педагогічна, ґрунтується на певних знаннях. К.Д.Ушинський у своїй праці «Про користь педагогічної літератури» підкреслював необхідність для педагога широких знань у галузі анатомії, фізіології, політичної економії, історії цивілізації, літератури та мистецтва. Виходячи зі специфіки діяльності військового педагога, слід наголосити на необхідності для нього як загальних і військово-професійних, психолого-педагогічних знань, так і набуття знань з української мови та літератури. Гарні знання з української мови, безумовно, допомагають у вихованні загальної культури військовослужбовців.
Отже, теоретичні й практичні досягнення в оволодінні військового педагога українською мовою, можна сказати, визначають його своєрідну ерудицію в україністиці загалом. Вона є надійним «компасом» у його напруженій, але надто необхідній та змістовній діяльності в лавах Збройних сил України на етапі їх реформування і розвитку згідно з Державною програмою.
Серйозна мовна підготовка військового педагога виявляється у вільному володінні на наукових засадах українською мовою, а також навичках і уміннях здійснення різних навчально-виховних дій, впровадженні оптимальних рівнів мовного впливу, дійових методів і форм всього навчально-виховного процесу.
Мова педагога має бути докладною, ясною, образною і водночас – конкретною і змістовною. Володіння мовою – це велике мистецтво. Наприклад, В.О.Ключевський підкреслював, що гармонія душі та слова – це дуже важлива і часом нерідко фатальна проблема для педагога. Письменник К.Г.Паустовський, згадуючи свого шкільного вчителя історії Клячина, особливо підкреслював його вміння оповідати: «він кидав слова, як грудки глини» і «ліпив ними живі статуї».
Техніку мови педагога можна підсилювати за допомогою правильного дихання, постановки голосу, дикції та ритміки. Класичним прикладом цього є досвід А.С.Макаренка. Усім відомі його слова: я став справжнім майстром тільки тоді, коли навчився говорити «Йди сюди» з 15-20 відтінками, коли навчився давати 20 нюансів на обличчі, в постаті і в голосі. І тоді я не боявся, що хтось до мене не підійде або не почує того, що треба.
В.О.Сухомлинський розвивав ідеї А.С.Макаренка і розробив своєрідний кодекс мовлення педагога. Він уважав, що слово педагога не може бути брутальним і нещирим.
Отже, комунікативність – це одна з головних властивостей особистості військового педагога, яка становить, по-перше, основу формування особистості, по-друге, є підвалиною будь-якої діяльності, особливо педагогічної, по-третє, усі сучасні концепції навчання ґрунтуються на демократичному, рівноправному і гуманному спілкуванні. Власне, характер цього спілкування надає їм особливого значення: високу емоційну насиченість, виразний виховний відтінок, особистісно-гуманний підхід до об'єктів навчально-виховного процесу та ін. Цих обставин, на думку автора, достатньо для того, щоб вважати комунікативність окремою важливою і суттєвою властивістю особистості військового педагога.
Педагогічне спілкування – це різноманітні форми психологічної взаємодії військового педагога з тими, хто навчається як під час занять, так і поза ними, формування і всебічний розвиток їх особистостей, створення умов для реалізації їхніх творчих здібностей. У зв'язку з цією дефініцією педагогічного спілкування мудрими є слова Ш.О.Амонашвілі, що спілкування є основою, і сутністю, і інтегральним методом виховання [1, с.62], і підхід В.О.Сухомлинського до спілкування, який мудрість педагога вбачав у збереженні довіри дитини до нього, в її бажанні спілкуватися з педагогом як з другом і наставником. Слово педагога має бути спрямоване не до слуху, а до її серця. Отже, яким є спілкування, таким і є саме виховання. Відповідно, це спілкування має бути пронизане життєрадісністю, гуманністю, людяністю й оптимізмом. Педагогічне спілкування виконує такі функції:
- взаємопізнання учасників військово-педагогічного процесу;
- обмін думками, почуттями та інформацією;
- організація і здійснення різноманітних навчально-виховних дій;
- самовираження, самовизначення і самоутвердження учасників цього процесу.
Навчитися мистецтву спілкування можна і необхідно. Для цього слід постійно вдосконалювати власний стиль спілкування, вивчати передовий досвід педагогів-новаторів сучасності, сучасні концепції навчання, відповідну педагогічну і психологічну літературу. Наприклад, це книги І.А.Зязюна, В.А.Кан-Калика, Д.Карнегі, В.Лезі, А.Піза, Г.М.Сагач та ін.
За В.А.Кан-Каликом, структура професійно-педагогічного спілкування включає:
- прогностичний етап, зміст якого полягає в моделюванні майбутнього спілкування з аудиторією;
- комунікативна атака, що передбачає організацію спілкування на початку навчально-виховного заходу;
- управлінський етап, сутність якого полягає в здійсненні безпосереднього спілкування протягом навчально-виховного заходу;
- заключний етап, значення якого полягає в аналізі перебігу спілкування та його результатів і внесення відповідних корективів у модель майбутнього спілкування [2, с.27].
Характер спілкування педагога з тими, хто навчається, визначає основні стилі його роботи. Виокремлюють такі стилі:
- авторитарний;
- демократичний;
- ліберальний [2].
На основі стилю роботи і ставлення педагога до навчального колективу виділяють такі його стилі спілкування:
- спілкування на основі захопленості спільною творчою діяльністю;
- спілкування на основі дружнього ставлення;
- спілкування – дистанція;
- спілкування – лякання;
- спілкування – загравання [2, с.97].
Узагальненим вираженням стилю спілкування педагога є педагогічний такт, сутність якого полягає в педагогічно доцільному ставленні та впливі військового педагога на військовослужбовців як вихованців, в умінні налагоджувати ефективний стиль спілкування. К.Д.Ушинський, який володів справжнім педагогічним тактом, писав, що жоден педагог «ніколи не може стати добрим вихователем-практиком без такту. ...Жодна психологія неспроможна заступити людині психологічного такту, який є незамінним у практиці через те, що діє швидко і вмить... і який передбачає приязнь без удаваності, справедливість без прискіпливості, доброту без слабості, порядок без педантизму і, головне, постійна розумна діяльність» [7, с.259].
Педагогічний такт виявляється у педагогічно спрямованому спілкуванні. Він є показником зрілості військового педагога як майстра своєї справи. Це великий засіб, за допомогою якого воїнів можна перетворити на своїх спільників чи, навпаки, суперників. Військовий педагог повинен працювати над формуванням власного педагогічного такту і постійно його вдосконалювати. В основі нього має лежати культура спілкування українською мовою. «Мова народу кращий, що ніколи не в'яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові відтворюється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народною духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, и фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози – весь той глибокий, сповнений думки й почуття, голос рідної природи, який гучно лунає в любові людини до її інколи суворої батьківщини, який виразно підбивається в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів» [8, с.269].
Також в формуванні мовленнєвої особистості військового педагога суттєву роль мають відігравати стилістика, лінгвістика тексту, прагматика, герменевтика, культура мовлення, соціолінгвістика, психолінгвістика, соціальна і особистісна психологія, педагогіка, соціальна педагогіка, методика викладання мови [2, с.163]. Відповідно, ефективна мисленнєво-мовленнєва діяльність складає основу професіоналізму військового педагога.
Таким чином, на основі української мови у військовослужбовців Збройних сил України найефективніше формується національна психологія, характер, світогляд, свідомість, самосвідомість, ментальність та інші компоненти духовності українського народу.
1. Амонашвили Ш.А. Психологические основы педагогики сотрудничества: Книга для учителя. – К., 1991.
2. Зязюн І.А., Сагач Г.М. Краса педагогічної дії: Навч. посібник. – К., 1997.
3. Кан-Калик В.А. Учителю о педагогическом общении. – М., 1987.
4. Основы педагогического мастерства / Под ред. И.А.Зязюна. – К., 1987.
5. Основы педагогического мастерства: Учеб. пособие для спец. высш. учеб. заведений / Под ред. И.А.Зязюна. – М., 1989.
6. Педагогічна майстерність: Навч. посібник / За ред І.А.Зязюна. – К, 1997.
7. Ушинский К.Д. Собр. соч.: В 11т. -М.; Л., 1959. – Т.6.
8. Ушинський К.Д. Рідне слово // Твори: В 6 т. – К., 1954. – Т.1.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові