Ласкаво просимо

«ЩЕ УКРАЇНА В СЛОВІ НЕ ЗАЧАТА...» (ЛІНА КОСТЕНКО)

Колись Ліну Костенко назвуть генієм. Сьогодні наші сучасники із традиційним запізненням починають вивчати феномен її творчості, і все-таки ще зарано остаточно висловлюватись: все іще в дорозі – до невідомого обрію свого людського й мистецького єства. Проте ... безсумнівно, що її поезія не вкладається у виміри сьогодення – на неї треба дивитись з тої високої точки естетичної думки, звідки поволі увиразнюється ще до кінця не розпізнаний ареал минулого української літератури та вгадується її затьмарене майбутнє.

Поезія Ліни Костенко – незміряний степ народної душі, серед якого прокладено одну, головну, магістраль. Туга за втратою «національної субстанції» – підмурок і болючий нерв усієї її творчості – здається, після Тараса Шевченка, і Українки, Євгена Маланюка та Василя Стуса ще не і струмувала з поетичних рядків така пристрасть і духовна напруга... Мандрівний дяк в її романі «Маруся Чурай», такий собі доморослий філософ, споглядач й уболівальник за українськими бідуваннями, – одна з іпостасей самої авторки. Це про себе вона каже його устами: «Усе складаю в душу, як в шкатулку. Уже душа гіркіша полину». У своїй творчості Ліна Костенко понад усе полюбляє «історичну думку» (Лев Толстой); історіософські її витвори замішано на сьогоднішніх враженнях. Цілковите неприйняття української сучасності поглиблює трагізм історичних візій поетеси, її твори слушно було б назвати реквіємом по Україні, коли б не потужна еманація інтелектуальної й емотивної енергії, яку вони випромінюють і яка безпомильно засвідчує: «А ми ще є. І то найбільше диво, що цей народ іще раз воскреса» [1, с.109].

Але така вже українська ментальність: однаково дужа й безоглядна і в журбі та плачі, і в героїчному піднесенні. У цьому Ліна Костенко – істинна донька свого народу. В її поезіях досхочу ремств, докорів історії, долі й співвітчизникам, зневіри й навіть відчаю. У багатьох ретроспективних медитаціях і врешті в останньому великому творі – історичному романі «Берестечко» Ліна Костенко прагне осмислити все, що накопичено й вистраждано народом століттями несвободи, боротьби, перемог і поразок, щоб нічого не розгубити в нелегкій дорозі в майбутнє тисячоліття.

Принципи творення її інтенсіонального світу пов'язані в єдиний технологічний вузол. Симбіоз чуттєво оснащеного концепту й одухотвореної речі створює реальність своєрідного ґатунку, звільнену від гніту типовості, навантажену супровідними імпліцитними смислами, для якої поетеса шукає і знаходить «непередбачені», «ще неприборкані слова»: «Душа як храм з очима древніх фресок. Все бачить.

Все мовчить. Все далі понесе» [2]. Подібні параболічні конструкції характерні тим, що їхня виразна предметність настільки художньо паритетна вкладеній у ній думці, що далебі здатна домінувати в читацькій уяві, втрачаючи свою порівняльну функцію. Ліна Костенко – велика майстриня концептуально вигостреної метафори, де означуване невідрізненне від того, що означує: «Не бачу обличчя істини, воно спотворено болем» (у тій самій добірці в ЛУ).

Поетеса прагне істини, не затьмареної стражданням. Полюбляє життєформи, непорушні й незмінні у своїй прихильності до людини.

Найчастіше в Ліни Костенко ефемерну субстанцію почуття арміровано суворим шитвом матеріального втілення. Загалом же вона, митець великих пристрастей, лишається понад усе речником поезії інтелектуальної. Її слово – владне, барвисте, панорамно-углиблене – завжди заряджене думкою, яка прибирає або чуттєву метафоричну одіж, або гостру оголеність соціально-філософського концепту. Його проникна когнітивність дозволяє сказати: поетеса немовби мислить не думками, а станами.

В її віршах досить невимушено сусідять образи різного стильового ґатунку: «мегафони мальв», «печалей білі епілоги», «наші кроси крізь тунелі проса» тощо. Світ сьогоднішньої України вона уявляє таким собі «квадратним коренем ІЗ мрій романтика»: «Мій предковічний, мій умитий росами, космічний, вічний, зоряний, барвінковий...». Осягнути безмежно ускладнений, «від плуга до ракет», життєвий матеріал можливо, на думку поетеси, якщо «Оголеними нервами угадуєш словам нестачу мікровольта і зайвий міліграм». Естетично Ліна Костенко цілком опанувала сцієнтистський аспект художніх реалій (з добірки в ЛУ):

Розношена щоденна проста математика.
Душа підіймається до вищої.
Душа обчислює суму площ:
минуле – майбутнє – живі і знищені –
правда – поезія – атомний дощ.

Але не все так просто. Хоч стильова розузгодженість давно вже стала надбанням модерної поезії, та Ліна Костенко усвідомлює її як не вповні неподолану несумісність: «Кипить у нас в артеріях сучасність. Нас із металу виклепав модерн». Тоді: «Чому ж її та раптом потрясли осінні яблука, що сумно пахнуть льохом, і руки матері, що яблука внесли?!». Більш психологічно переконливим сприймається замилування поетеси зовнішніми, чуттєвими формами буття, даного людині безпосередньо. Вона залюбки поринає в старовину, у «неповторний смуток ретроспекцій», де – «Усе святе, усе неповториме». Десь у її генетичній пам’яті існує старожитній світ сільського дитинства, заселений лагідними, дивакуватими людьми («Храми», «Українське альфреско»), яким, здається, немає місця в сьогоднішній їхній батьківщині. З циклу «Інкрустації»: Мені снилась бабуся. Що вона ще жива. Підійшла як у церкві. Засвітила слова. Стіни білі-пребілі, і натоплена піч. Інкрустований місяць в заворожену ніч [3, с.540].

Непроминальним жалем стискається серце поетеси, яка бачить, що зникають, збезлюдніють старі села і вмирають старі люди («Вишневий Хутір... Ні душі. А де ж ті вишні, де ті вишні? І де ті сни давнеколишні?»); вона сумує, що вже й «кінь в степу не заірже, що вже нема верби тієї...». І вимагає, ні! – благає: «Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу. Віддайте мені ліс і річечку в лугах», «В дитинство хочу, там усе моє». Тут Ліна Костенко здебільшого уникає складної метафоризації; прості й рідні речі безпосередньо промовляють до її серця: «димок туману в пригорщах долин, і кухлик той, і та в яру криничка, і обважнілі грона горобин...». І поетеса відверта: «Я не зійшла, посіяна в бетон», свою дорогу у літературі визивно називаючи «шляхом, а не дистанцією».

Раціоналістичний погляд може вбачити суперечності між принципами образотворення, скажімо, у таких рядках: «квадратний корінь квітів і трави» та «спогад стежини і дикої груші». Перший – це прозирання прихованої сутності матерії. Другий – погляд серця, який ще довго (а може, й ніколи) не поступиться першому. Та ця суперечність позірна. І не тільки тому, що цілком розв'язана в особливій – естетичній – площині. А й тому, що корені традиційності живляться серцем. Національна субстанція української мови, закодована в її базових духовно-образних блоках, ще не вичерпала своїх культурологічних потенцій. Ще не для всіх сучасних генетичних українців вона є тим таємничим каталізатором мовленнєвої й естетичної свідомостей, без чого неминуча трагедія національного знеособлення, зникнення національного хронотопу в житті народу. До того ж для національно орієнтованої свідомості рідна мова щільніше пов'язана з природною конкретикою, ніж із розумовими абстракціями. Бо росте вона, за словом поетеси, «із ґрунту, мов жита», «І кров'ю предків тяжко пурпурова». Цей інтимно-особистісний аспект національної самосвідомості має величезну (щоб не сказати – основоположну) вагу в наш час суспільно-ідейної невизначеності.

Доля української мови, українського Слова – великий біль і постійна, «серцем вистраждана» турбота Ліни Костенко: «...де ж те Слово, що його Тарас коло людей поставив на сторожі?!». Де той, хто напише нарешті «велику книгу нашого народу?!». Поетеса певна, що «лиш народи, явлені у Слові, достойно жити можуть на землі», бо: «Велике діло – писані слова!». І виголошує жорстокий вирок, усю філософсько-соціальну глибинь якого поки що не осмислено належним чином: «Ще Україна в слові не зачата».

Філософічний склад світовідчуття, драматична спрямованість особистих почувань, фрагментарність психологічні по малюнку, особливості поетичної референції (історіософські медитації навколо української проблематики, обрання переважно гострих ситуацій) визначають структуру художнього дискурсу Ліни Костенко. Вона впевнено варіює і строфіку й віршові розміри. Знає і «слово-брилу», і «слово-філігрань». Володіє суто модерними синтаксичними побудувами («Пінг-понг», «Спини мене...»). Не цурається іноді неологізмів («було всього, а буде ще всьогіше», «щоб татари ж бачили, що він татаріший»). Серед великого розмаїття її віршових форм, дві особливо улюблені: ліро-драматичні та ліро-епічні полотна («Маруся Чурай», «Берестечко», «Скіфська Одіссея», «Сніг у Флоренції», «Дума про братів неазовських», «Мандрівки серця», «Циганська муза», «Древлянський триптих», «Зоряний інтеграл») і параболічні гноми («Летючі катрени», «Інкрустації», «Коротко – як діагноз»). Останні становлять цілком оригінальну малу форму, в якій філософська концентрація думки співвіднесена з витонченою лапідарністю і карбованістю вислову – чимало з них – вишукані афоризми: «А справжня слава – це прекрасна жінка, що на могилу квіти принесе»; «На світі велетням самотньо».

Полюбляє вона й вкорочені та називні речення: «Ніхто», «Осанна», «Я інквізитор», «В такому забутті», «А ти стоїш», «Ні», «Месію вбили». Поступово, в міру кристалізації творчої волі, в поетеси виробилась своєрідна форма поетичного дискурсу, в якому виявляється епічний нахил її обдарування і водночас долається протипоказана поезії описовість і подієвість змісту, позначаючись короткими словесними віхами, що часто перебирають на себе функцію хронотопу: «Рожеві сосни... Арфа вечорова», «Любов і літо», «Я йду. Я скоро. Я наздожену», «Людей немає. Коні не іржуть», «Тиша. Попелище», «Повільно пив. І випив. І погас».

Спитаємо митця: яка структура почування криється в цьому уривчастому ритмі, закодована у спалах стислих синтагм, так часто схожих на зойки крізь ридання? Вона відповідає віршами: «То непрощенно – гріх багатослів'я. Коротко – як діагноз» (з добірки в ЛУ).

За цим стоїть по-сучасному фрагментарне уявлення про навколишній світ, де вже давно, з часів Гамлета, урвався зв'язок часів... А ще – нечувана в жіночому мистецтві духовна дисципліна, аскетична влада над зливою уявлені, і здатність увести їх у береги шляхетної стриманості. Це останнє можна розглядати як творче кредо Ліни Костенко, що особливо знаменно в наш час, коли незрозумілість уважається модерністю й алогічність видається за нові філософське світобачення. Ліна Костенко – самодостатня постать у літературі. Затаврувавши абсурдистське українське сьогодення («Летючі катрени», «Інкрустації», «Коротко – як діагноз»), вона відмовилась від жодної з ролей «цьому сатанинському спектаклі» – це свідчить як її багаторічне письменницьке мовчання ще за радянських часів, так і нинішній соціально-політичний нонконформізм. Проте вона не переймається дріб'язковою опозиційністю, не докучає суєтним самоствердженням шляхом вилучення суспільності («Вежа моєї самотності не оббита зсередини корком»), її не спокушає ні самолюбне формотворення псевдомодернізму, ні естетично пріснуваті ігри постмодернізму. Творчості Ліни Костенко притаманна справжні не визивна, не сформалізована модерність, здатна залишитись в арсеналі української літератури, оскільки вічності належить лише таке мистецтво, що є «пристрастю, втіленою у стилях» (Сергій Квіт). Творчості Ліни Костенко притаманний модернізм у його власному розумінні, зародки якого вже наявні в попередніх великих стилях. Удаючись до метафор самої поетеси, скажемо, що носій її натхнення – не традиційний Пегас, хоч і має вигляд крилатого коня, а водночас і «невкоськане лоша», і – «не той самий фенікс, а зовсім інший, неймовірний птах!». Отакий симбіоз двох різноспрямованих інтенцій: національно-фольклорного та своєрідно-особистісного, традиційного та осучаснено-унезвичаєного.

Ліна Костенко розробляє найглибший, ідеєносний шар українського буття – порятунок мови та національної станції, без яких усіляка метушня навколо власного самоздійснення втрачає сенс. Сіє на своєму «шматочку поля» – занедбаному ґрунті автохтонної української екзистенції. Але так само перебуває й осторонь таких етнопсихологічно закорінених в українській естетичній свідомості художніх систем, як бароко й романтизм. У цілому їй чужі суб’єктивна утаємниченість й психологічна аура «надзвичайності», яка насичує романтичний простір, хоч ситуаційна «надзвичайність» навіть характерна для її творів, а в ліриці подеколи виникають романтичні інтонації. Особливо і виразно, навіть принципово, протистоїть творчість Ліни Костенко бароковому стилю – з його конституюючим принципом розширення висловлювання в межах одного твору шляхом повторюваного споглядання предмета з різних перспектив, що перебуває в очевидній суперечності до поступального руху думки в класичному вірші. Крім стильової концентрованості, знаходимо (у романі «Маруся Чурай») навіть прямий закид на адресу тих українських поетів барокової доби, які, «убогі словом, мислію порочні», «зродивши рясно плевелами слів»,

... пишуть солодко, під метри,
Про три персони божі. А слова,
слова, Марусю, видумані, мертві.
Од слів таких чманіє голова [4, с. 101].

Сказано, безперечно, надто різко, бо націлено проти елітарності «високого бароко», що був не до вподоби мандрівному дякові, в уста якого вкладено цю філіппіку. Але концептуально-методологічний підтекст цієї інвективи з боку авторки очевидний.

Творча технологія Ліни Костенко відзначена передусім потягом до реалізму, що тривалий час перебував на маргінесі вітчизняної літератури. Але не до класичного реалізму XIX століття, що його Дмитро Чижевський назвав «вузьким», і не славнозвісного «реалізму без берегів», що його пропонувала марксистська критика. А до того, де сакраментальна «життєподібність» набуває нового змісту, втягуючи у своє розуміння, а відтак і в переживання, інформаційні новації. Справді, скажімо, письменники всіх часів однаково кохаються в рідній природі, але для Івана Нечуя-Левицького зелене листячко – це щось інше, ніж для Ліни Костенко, яка знає, що лист має свою математичну формулу, а після спалення не зникає як фізична реальність, а стає невидимим оку. Тому й можливий у неї такий образ: «квадратний корінь листя і трави»... І можливим стає нове обличчя реалізму, – у віршах Ліни Костенко можна знайти і експресивну декоративність, і сувору простоту; кольоровість і чорно-біле креслення; не чужа їй також імпресіоністська деталь, лірична гіпербола і скривлений часо-простір. Це – риси, які мають особливе значення для долі українського реалізму і до яких Ліна Костенко з часом виявляє всезростаючий смак. Проте зберігається і переважна тенденція її творчої праці: унормованість уявлень про речі, прозора означеність їхніх основних вимірів.

Ліна Костенко не випадково назвала своє поетичне слово «брилою»: її вірш наче вирізьблений з твердого матеріалу, в якому вилучено все зайве і де неможливі жодні зміни, – так усе міцно припасовано, наче ковано владною творчою рукою. Недарма улюблені поетесою постаті селян постають як «різьба по каменю», «барельєфи», «каріатиди з божої глини», «атланти», що тримають на собі дідівську хату та й увесь світ. Характер художньої чуттєвості поезії певним чином причетний до міфопоетичного типу її уяви Так, наприклад, не можна вважати алегорією такі рядки: «Біля білої вежі чорне дерево. Спи». Для поета міфопоетичної спрямованості подібна образність перебуває водночас як у реальній, так і в абстрактній площинах, позаяк міфологічне мислення онтологічно не відокремлює явище від його видимої оболонки. Якщо ж перекласти наведений загадковий рядок на аналітичну мову, то можна пригадати заповітний для поетеси образ вежі, з якою вона ототожнює свою одвічну духовну одинокість, та міфологічне Всесвітнє Дерево, в образі якого їй уявляються якісь наріжні параметри історичного та духовного Буття («Дерева хитаються. Дохитують XX століття»; «Всесвітнє дерево струснулося дощами»). А також втілюється доля справжнього поета: «Я на планеті дерево людське. Мене весь час підрубують під корінь». Щоправда, якби доля обранця була іншою, він перетворився би на «нерозпізнане дерево в цьому страшному раю»...

У Ліни Костенко складні стосунки з фольклором. Народні мислеформи присутні в її віршах як тло, на якому вишито модерні візерунки:

У присмеркові доброї дібровості
Пшеничний присмак скошеного дня.
На крутосхилах срібної дніпровості сідлає
вічність чорного коня [3, с.439].

Реалії традиційного, здебільшого старого українського побуту та рідної природи, закорінені на знаковому рівні в національній свідомості, здобувають у творах Ліни Костенко оновлений екзистенціальний статус. Їх ніби оголено і виокремлено у своєрідний інтимний куточок життя, наповнений ностальгійним змістом: «Одгородила доля шматочок поля та й каже: – Отут нам з тобою сіяти»; «Ой, у полі три тополі. Та не всі зелені. Ой, у полі криниченька. В поліетилені»; «Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх».

Ліна Костенко прагне відвороти грядущу катастрофу пристрасним словом. Хай хоч воно залишиться, коли – борони, Боже! – запанує в країні духовна пустка. Може, тому поетеса так настійливо звертається до історії. Щоб «будити мисль затуркану і кволу». Розкопати замулене джерело національної гідності. І пише віршований історичний роман «Берестечко». Пише впродовж не одного десятка років, вклавши в нього духовний досвід як минулої, так і сучасної української історії. На багатьох сторінках схвильованої оповіді – суворих, безсторонніх роздумів, жорстоких оцінок, відвертих зізнань, гірких одкровень, нестримної зливи болю й гніву – розгортається трагічний сувій української історії. Величні слова знаходить авторка для визначення ідеї свого твору: «Відбілює душа свою велику правду У лузі споминів, над річкою Буття» [1, с.71].

Сучасний читач ризикує скласти хибне уявлення про тогочасну українську культуру, високий рівень якої встановлено багатьма розвідками та засвідчено тодішніми іноземними мандрівниками, якщо повірить, що вона, за текстом роману, не мала «ні світського письма, ні людяних понять», що «нам головне – співати про калину», «а нам би ще мислителя, поета»... Подібне уявлення про український народ, який створив цілу плеяду високоталановитих діячів культури (хоч вони й писали в ХVІ-ХVІІ століттях переважно латиною) – справжню національну еліту, що впродовж століть була духовним донором не однієї лише Московії, є найісторичним.

Проте поетеса, шукаючи сучасного занепаду національної самосвідомості, загострюючи в ім'я рятунку рідного народу і його державності потенційну смертельну небезпеку самознищення, устами Богдана виголошує найжорстокіший вирок: «Ми, вільні люди вільної землі, тавро поразки маєм на чолі» [1,с. 121].

Це – вирок Богдана і самому собі: «В мені було зерно поразки». Такою виглядає відтворена Ліною Костенко постать легендарного гетьмана – точніше, легенда про гетьмана, оскільки побачений він через століття сумного національного досвіду.

Силкуючись розгадати одвічну загадку української історії, Ліна Костенко вигукує: «Як страшно знати правду без прикрас!» І тут уражає майстерність, з якою поетеса, не полишаючи риторико-художніх меж, змінює етнологічний та геополітичний матеріал. Перетворюючи суху референцію на пристрасну поезію, картає неситих сусідів-загарбників, цих «зайшлих вбивць», а разом із ними «і своїх нікчем», яничарів, запроданців, перекинчиків, котрі «і матір продадуть, і Україну по світах оббрешуть». Можна стверджувати, що від часів Шевченка в українській поезії ще не лунали інвективи такої художньої місткості проти поневолювачів – і водночас на оборону української справи («Я знаю свій народ. Кляну його пороки. Але за нього Господа молю!»). Насправді ж таким чином увиразнюється подальша перспектива для української ідеї. Перспектива історична: «Дорога правди довга». Перспектива духовна: «Нема нам щастя – мусить бути чудо. Ми ще постанем зі Своїх руїн».

Визначний історик і соціолог В'ячеслав Липинський писав, що без легенд хворі нації «не можуть видужати, але, щоб видужати, вони, побіч легенди, мусять мати суворий, нещадний і можливо вірний діагноз» [5, с.417]. Роман «Берестечко» Ліни Костенко, як і вся її творчість, є таким жорстким реалістичним діагнозом українському суспільству і воднораз поетичним закликом до серця кожного українця: «нема попереду століть, щоб триста років знов іти по колу». Останні рядки роману – це історично виважена і романтично наснажена теза:

Не допускай такої мислі,
Що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку [1, с.157].

Поетеса вірить: «Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть»! Адже колись – «люди виростуть...» (Шевченко).

Тому «Не треба думати мізерно» – у цих Ліниних словах відлунює відома Довженкові теза – «думати тільки про велике». Про велике – це й є про «чудо», яке «мусить бути» попри всі раціоналістичні, «мізерні», присуди. Немає часу ні на історичну Поразку, а ні права на постмодернівську Зневіру.

Ім'я Ліни Костенко, «цариці поетів в Україні» (Дж.Луцький, США), лауреатки Літературної премії їм. Франческо Петрарки, врученої як «Спеціальна премія світовій поетесі Ліні Костенко», Почесного професора Національного університету «Києво-Могилянська академія», уже сягнуло межі української літератури. її творчість підносить українську ідею на рівень світової культурологічної думки тим, що розробляє надзавдання майбутнього тисячоліття: животрепетну проблематику остаточного, «недекоративного» виведення людської та національної особистості «із-під варти» наглядачів духовного концтабору, звільнення від постколоніального синдрому національної летаргії й – нарешті! – створення нової енергетики – «гуманітарної аури своєї нації» (Ліна Костенко).

1. Костенко Л. Берестечко: Історичний роман. – К.: Укр. письменник, 1999. – С. 71,109, 121, 157.

2. Костенко Ліна. Коротко – як діагноз: [вірші] // Літ. Україна. 1993. – 14 жовт.

3. Костенко Л. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – С. 439, 540. Далі вірші цитуємо за цим виданням, вказуючи сторінку.

4. Костенко Ліна. Маруся Чурай. – К.: Наук, думка, 1999. – С. 101.

5. Липинський В'ячеслав. Листи до братів – хліборобів. – Київ і Філадельфія, 1995. – Т.6. – С.417.