Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


РОЛЬ ЗАКАРПАТСЬКОЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ПЕРІОДИКИ 20-30-х РОКІВ XX СТОЛІТТЯ В УТВЕРДЖЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Ольга Пискач

Закарпатська українськомовна преса 20-30-х років XX століття частково вже була об'єктом наукового вивчення у працях А.Волошина, А.Животка [4; 5], Й.Камінського, І.Мацинського, П.Лісового [9], О.Рудловчака, О.Мишанича та ін. Особливої уваги варті спеціальні наукові розвідки І.Добоша [3], В.Габора [2] з історії українськомовної преси Закарпаття цього періоду. На роль закарпатських педагогічних журналів «Пчілка», «Наш рідний край», «Учитель» у формуванні виховного національного ідеалу звертала увагу М.І.Кухта [7; 8]. Що ж стосується мови педагогічної преси, то вона досі ще ніким із дослідників спеціально не вивчалася.

Питання розвитку й функціонування української мови на Закарпатті є одним із найважливіших і найактуальніших серед регіональних наукових проблем. Перш ніж оцінювати роль закарпатської педагогічної преси в утвердженні української літературної мови у 20 – 30-ті роки XX століття, варто проаналізувати мовну ситуацію, що склалася тоді в Підкарпатській Русі та була тісно пов'язана з ситуацією політичною.

Як відомо, Закарпаття за рішенням Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1918 року було приєднано на правах автономії до складу Чехословацької республіки [16, с.51]. Демократичний лад Чехословацької республіки посприяв небувалому досі розвитку освіти. Для спорудження нових шкіл на ПідкарпаттІ було виділено багато коштів, прикладено чимало зусиль [8, с.5]. На фоні сумної угорської спадщини подібні здобутки не могли бути непоміченими.

Боротьба за навчання рідною мовою в школі, за надання їй функцій державної розпочалася, на думку М.Могорити, з наукової оцінки мови підкарпатських русинів, яку дала Чеська академія наук у своїй постанові №62756/19 від 20.ХІІ.1919 року, де, зокрема, говорилось: оскільки місцеве руське наріччя в Карпатській Русі, про котре говорить Генеральний статут, є незаперечно наріччям малоруським, треба писемною мовою тамтешнього населення визнати мову малоруську, тобто українську [11, с. 259]. Однак і в цих, здавалося б, сприятливих умовах для свого розвитку рідна мова зазнавала всіляких перешкод з боку так званих карпаторосів (С.Фенцик, А.Бродій, І.Куртяк), які стояли на «москвофільських» позиціях, а також представників «русинської» мовної орієнтації [11, о 260; 16, с.57].

Передові культурні й громадські діячі 20-30-х років відстоювали єдність населення Підкарпатської Русі з українцями інших земель, право корінного населення на свою рідну мову. Серед них відомі педагоги, науковці, письменники А.Волошин [17], І.Панькевич [15], В.Ґренджа-Донський [10; 14] та ін.

У цей час на Закарпатті виходили українською, російською, чеською, угорською, єврейською мовами, а також так званим «язичієм» найрізноманітніші періодичні й неперіодичні видання; газети, журнали, календарі, альманахи, звіти різних товариств, навчальних закладів, спеціальні випуски тощо. Як засвідчують дослідники, саме в період Чехословацької республіки національна преса зросла не тільки кількісно, але й якісно: якщо за час австро-угорського панування на Закарпатті нараховувалося всього 17 періодичних видань, у тому числі 4 – угорською мовою, то до 1923 року їх було вже 35, а до 1938 року – 126 друкованих видань українською, російською мовами та «язичієм» [2, с.2]. «Язичіє», на думку М.А.Жовтобрюха, – це штучне поєднання російських і староукраїнських та місцевих діалектних елементів, розбавлених, крім того, польськими, німецькими та мадярськими словами» [6, с.47] «Язичієм» користувалися представники «москвофільської» мовної орієнтації не тільки Закарпаття, але й Галичини та Буковини. Щодо періодичності видань першість посідали тижневики і місячники. Проте українськомовних часописів було найбільше. Демократична преса Закарпаття вже з другої половини 20-х років починає відігравати вирішальну роль у справі національного самоусвідомлення закарпатських українців та запровадження загальнонародної літературної мови [16, с.52]. В.Габор поділяє пресу доби Чехословацької республіки (1919 – 1938) на три періоди: 1) 1919 – 1923 роки (період сприятливого розвитку преси); 2) 1924 – 1930 роки (період національного утвердження); 3) 1931 – 1938 роки (доба всеукраїнського визвольного руху) [2,с.9].

Починаючи з середини 20-х років, особливу роль у формуванні національної свідомості, виробленні культурно-освітнього стереотипу починає відігравати педагогічна періодика української орієнтації, репрезентована часописами «Підкарпатська Русь» – орган Педагогічного товариства Підкарпатської Русі (головний редактор А.Волошин), присвячений пізнанню рідного краю, педагогічним і літературним справам; «Учительський голос» (відповідальний редактор Андрій Ворон); «Наша школа» (друковані органи народовецького педагогічного товариства «Учительська громада»); «Учитель» (1920—1938) – перший педагогічний часопис Шкільного відділу (реферату), редактором якого два роки був І.Панькевич, згодом – С.Бочек, пізніше – Й.Пешина і Ю.Ревай; «Наш рідний край» – часопис для молоді Підкарпатської Русі (редактор О.Маркуш, відповідальний видавець Е.Егрецький); «Пчілка» – ілюстрований місячник для молоді, родин і народу (редактор А.Волошин, адміністратор П.Кукуруза); «Віночок для підкарпатських діточок» – ілюстрована газета для молоді (редактор – І.Панькевич, пізніше – Я.Розвода, О.Маркуш).

Журнал «Пчілка» почав виходити у 1922/23 навчальному році і спершу був ілюстрованим додатком до журналу «Підкарпатське пчолярство» для шкільної молоді. Тематика вміщених статей, повідомлень, художніх текстів спочатку має суто природничий характер, учить ремеслу бджолярства, виховує любов до всього живого. Із часом журнал «Пчілка» зазнав переорієнтації із природничого на загальнопедагогічний. Особливої популярності часопис набув у 30-ті роки. Тут активно друкуються різнопланові дидактичні матеріали, а також художні твори Т.Шевченка, М.Шашкевича, І.Франка, С.Руданського, Б.Лепкого, О.Олеся та інших майстрів художнього слова.

Часопис «Наш рідний край» (редактор – народний вчитель, шкільний інспектор і письменник О.Маркуш) ґрунтувався на засадах краєзнавства і етнопедагогіки. Запроваджуючи передові освітницькі ідеї в практику підростаючого покоління, творці журналу щедро використовували різноманітні жанри фольклору – прислів'я, повір'я, пісні, казки, баяння (заговорювання), що втілюють дидактичні принципи народної педагогіки [3, с.24 – 25].

З вересня 1922 року почав виходити місячний часопис для шкільної молоді «Учитель» за редагуванням А.Маркуша (1922 – 1936). Цей журнал був фаховим виданням, адресованим суто професійній учительській аудиторії. Основним своїм завданням часопис уважав об'єднання прогресивної інтелігенції краю у справі розбудови народної школи. На сторінках «Учителя» розглядалися актуальні проблеми методики викладання шкільних предметів. Окрім української, тут друкувалися матеріали також чеською й угорською мовами. Важливе місце в часописі відводилося й мовним питанням. Автори публікацій постійно констатують, що мовою навчання може бути тільки материнська рідна мова.

У журналі «Учитель» публікували свої наукові статті відомі закарпатські культурні діячі Ю.Ревай, К.Чехович та ін.

Усі вищезгадані часописи користувалися етимологічним правописом, що, на думку М.Штеця, «мав стати тим штучним бар'єром, яким чеська адміністрація намагалася відгородити населення Закарпаття від українців Галичини, Буковини та України» [15, с.184]. Проте ще в 1931 році на сторінках часопису «Учитель» була вміщена стаття К.Чеховича «Мова і правопис», у якій автор, висвітлюючи історію правописів «ярижки» і «драгоманівки», подає також окремі риси фонетичного правопису і доводить його наукові переваги: «Фонетичний правопис тримаєся практичноЂ засады: пиши, як правильно говориш. Се не значить, що кождый може писати так, як хоче. Навпаки, фонетичний правопис має бути выразом правильноЂ народноЂ литературноЂ мовы, такоЂ, яка обминає мЂсце†діялектичнЂ властивости и є спільна всЂм освЂченым народовцям» [Учитель, 1931, р.ХІІ, ч.7-8, с.139]. Необхідність закріплення фонетичного правопису в Підкарпатті обумовлена історично: «Коли члены одноЂ націЂ уживають неоднаковых знаков на означеня однакових звуков своєЂ литературноЂ мовы, тодЂ затемнюєся мЂж ними почутя національноЂ єдности, а ровночасно утруднюєся взаємне передаваня думок и усЂх культурних вартостий звязаных з мовою» [Учитель, 1931, р.ХІІ, ч.7-8, с.137]. Уболіваючи за долю рідної мови, К.Чехович критикує ту частину закарпатської інтелігенції, яка вживає мішанину слів церковнослов'янських, російських та місцевих «замЂсць уживати чистоЂ народноЂ литературноЂ мовы» [Учитель, 1931, р.ХІІ, ч.7-8, с.138].

Тільки з середини 30-х років фактично запроваджується новий фонетичний правопис на Закарпатті, на який орієнтуються й педагогічні журнали «Учительський голос» (1933 – 1938) та «Наша школа» (1936 – 1938), що були друкованими органами товариства «Учительська громада».

Це товариство було проти використання в школах будь-яких неукраїнських підручників, воно виробило чітку програму українізації і мало значні переваги над «русофільським» «Учительским товариществом Подкарпатской Руси», друкованим органом якого був часопис «Народная школа» (редактор М.Василенко).

Особлива роль в утвердженні української мови на Закарпатті належить часопису «Наша школа» (відповідальний редактор Іван Васко). Тематика вміщених статей, повідомлень, художніх творів мала навчальний характер. Основною і найважливішою рисою цього щомісячного друкованого видання була безкомпромісність у мовних і національних питаннях. Часопис «Наша школа» відстоював право українського народу на рідну мову, сприяв її формуванню і розвитку. Саме на його сторінках чи не найбільшої гостроти набуло питання про перехід шкільної освіти на фонетичний правопис, що порушувалося у статтях Ф.Агія «Перехід з етімолоґїї на фонетику» та А.Макаренка «Як перейти в нашій школі на фонетичний правопис?». Слушною видається думка Ф.Агія про те, що «з наукового боку для нашої мови найліпше годиться правопис фонетичний. Без наукового правопису культурним життям жити не можна» [НШ, річник II, вересень 1936, ч. 7, с.15]. Указуючи на труднощі переходу до фонетичного правопису на Підкарпатті, А.Макаренко вважає його «пристойним убранням нашої мови, тим убранням, яке відповідає естетичним і етичним вимогам нашої мови й духові часу» [НШ, річник II, грудень 1936, ч. 10, с.1-2].

Як відомо, літературна українська мова на Закарпатті впроваджується лише після 1945 року. З огляду на це ми можемо говорити тільки про процес становлення української літературної мови на Закарпатті, оскільки мова аналізованих педагогічних часописів ще за багатьма критеріями відрізняється від сучасної унормованої і відшліфованої форми загальнонародної мови. Так, досить помітне місце займають діалектизми, що й тепер активно вживаються в українських говорах Закарпаття: хосен «користь», хворота «хвороба», звідати «питати», гейби «ніби», днешня «сьогоднішня», ружова «рожева», табла «дошка», кілько «скільки», сесі «ці», даґде «подекуди», нігде «ніде», иншак «інакше» тощо. Для позначення окремих наукових термінів використовуються лексеми злучник (сполучник), приложник (прикметник). Подекуди натрапляємо й на русизми типу падеж, конечно, окружаючий, средство, ошибки тощо.

Серед фонетичних особливостей мови педагогічної періодики помітні такі:

1) непослідовне пом'якшення л у запозичених словах: алькоголь, клясифікувати, колективізм тощо;

2) вживання літери і в словах іншомовного походження типу презідент, сітуація, Паріж, цітуючи та ін.;

3) послідовне використання ґ у запозиченнях: маґистр, ортоґрафія, маґазин, ґімназія, лоґічно, педаґоґічний, оксиґен, реґулярно, етноґрафія та багато інших;

У плані морфології привертають увагу такі риси:

1) наявність історично закономірної флексії -и в родовому і давальному відмінках однини іменників сучасної III відміни: моральности, побожности, лінивости, помочи, склонности, бездіяльности, степени, самостійности, винахідчивости, приналежности тощо;

2) вживання запозичених іменників типу контроля, метода, класа в жіночому роді;

3) відсутність подовження м'яких приголосних в іменниках середнього роду на -а (-я): житя, означеня, передаваня, вражіня, достигненя, вихованя, здивованя, пізнаня, почутя, стараня, составленя, що спричинене впливом місцевих говірок;

4) наявність флексії -ови в давальному та місцевому відмінках однини іменників чоловічого роду: братови, сватови, ученикови;

5) сплутування м'якої і твердої груп відмінювання прикметників: порожний, міжнародня, безпосередна, посередна, недавний, народня та ін.;

Наведені вище фонетичні, лексичні та морфологічні ознаки аж ніяк не є показником однакового рівня мови аналізованих педагогічних видань, оскільки тут є суттєві відмінності. Найбільш «чистою», тобто наближеною до сучасної літературної, є мова часопису «Наша школа», бо, як засвідчили результати дослідження, і діалектизми, і вказані вище фонетичні та морфологічні специфічні риси тут помітно рідшають, поступаючись місцем нормативним відповідникам.

Отже, з усього вищесказаного випливає, що в педагогічній періодиці Закарпаття 20-30-х років XX століття, незважаючи на ідеї «русинства» та «москвофільства», помітне місце займали позиції українізації, які особливо поширилися до кінця 30-х років. Важливу роль у формуванні національної свідомості, утвердженні літературної української мови відіграли часописи «Учитель», «Наш рідний край», «Учительський голос» і «Наша школа».


1. Венжинович Н.Ф., Кондор М В. Мовна ситуація на Закарпатті у 20-30-х роках XX століття // Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні. – Ужгород, 1993. – С.74-76.

2. Габор В. Закарпатська україномовна преса 20-30-х років XX століття у контексті національного відродження краю: Автореф. дис. канд. філ. наук. – К., 1997. – 20 с.

3. Добош І. Історія української журналістики Закарпаття 20-30-х років XX століття. – Івано-Франківськ, 1995. – 127 с.

4. Животко А. Нарис історії української преси: Курс лекцій. – Подєбради, 1937. – 107 с.

5. Животко А. Рукописні часописи української молоді. – Львів, 1938. – 27 с.

6. Жовтобрюх М.А. Мова української періодичної преси (кінець XIX – початок XX ст.) – К.: Наукова думка, 1970. – 302 с.

7. Кухта М. Використання досвіду педагогічної преси 20-30-х рр. у період становлення та розбудови української незалежної держави // Карпатський край. – 1998. – № 1-2. – С.72-75.

8. Кухта М.І. Роль педагогічної преси Закарпаття (20-30-і рр. XX ст.) у формуванні виховного національного ідеалу. – Ужгород, 1997. – 50 с.

9. Лисовой П. Журналистика Закарпатья второй половины XIX – первой половины XX ст. и ее связи с другими украинскими землями и Россией: Автореф.дисс. докт.филол.наук. – К., 1970. – 48 с.

10. Мандзюк Г.І.В. Ґренджа-Донський – в авангарді борців за українську мову на Закарпатті // Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні. – Ужгород, 1993. – С.221-225.

11. Могорита М. Боротьба закарпатських українців за рідну мову у XX столітті // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам'яті Івана Панькевича (23-24 жовтня 1992 р.). – Ужгород, 1992. – С.259-262.

12 Пайкош О.М. Мовна боротьба на Закарпатті 20-30-х років XX століття // Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні. – Ужгород, 1993. – С.251-259.

13. Сербенська О.А. Мова газети і мовотворчість журналіста в аспекті соціально-культурного розвитку суспільства // Автореф. дис. канд. філ. наук. – Львів, 1986. – 38 с.

14. Ференц Н.С. В.Ґренджа-Донський про мову закарпатців // Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні. – Ужгород, 1993. – С.314-320.

15. Штець Микола. Роль і місце Івана Панькевича в становленні правопису на Закарпатті і в Східній Словаччині // Матеріали наукової конференції, присвяченої пам'яті Івана Панькевича (23-24 жовтня 1992 р.). – Ужгород, 1992. – С.183-185.

16. Штець Микола. Українська мова в Словаччині (Соціолінгвістичне та інтерлінгвістичне дослідження). – Пряшів, 1996. – 252 с.

17. Юсип Ю.В. Авґустин Волошин і мовна дискусія 20-х років XX століття // Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні. – Ужгород, 1993. – С.338-342.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові