Широко відомо, що попри всю свою талановитість та риторичний вишкіл, найкращі літератори та публіцисти вважали своїм обов'язком перечитувати і правити текст кілька разів після його написання, даючи йому при тому відлежатись, щоб подивитись на нього вже не очима зануреного в нього автора, а налаштованого в той чи інший спосіб: байдуже, критично, або очима такого читача, що дивиться на текст з певним сумнівом.
Менш відомо, що і видатні письменники, і звичайні, але дуже досвідчені радянські (саме радянські, бо їм доводилось на рівні з автором відповідати за текст) редактори, читаючи рукопис, – і я в тому числі колись набув такої здатності, – чули авторський голос чи авторську інтонацію і, якщо їм доводилось знайомитись з автором вже після прочитання рукопису, із здивуванням пересвідчувались, що автор розмовляє саме так, як їм чулося, коли вони читали рукопис.
І ще одне. Як твердив Арістотель, найсправедливіше було б викладати істину такою, як вона є, без всякого «стилю», але цього не можна робити, через «зіпсутість» слухача. Це не значить, звичайно, що Арістотель звинувачував давньогрецьких слухачів (і читачів) у розбещеності. Йдеться про неспроможність «сприймальних механізмів» сприйняти ту інформацію, яка закладена в тексті, через те, що механізм сприймального устрою і механізм, закладений в тексті, як зараз кажуть, не стикуються.
В радянський час завдання редактора, а в наш час, я вважаю, швидше, літературного консультанта і порадника (такими порадниками були й ті найкращі радянські редактори, про яких Віктор Некрасов в інтерв’ю радіо «Свобода» якось сказав, що єдине, за чим він шкодує, у ненависній йому видавничій системі – це окремі мудрі і порядні редактори) – сприяти тому, щоб текст відповідав характеристикам читача настільки, щоб той міг адекватно (термін теорії перекладу, який належить А.В.Федорову і перенесений в теорію редагування Р.Г.Іванченком) сприйняти текст. Наведу хрестоматійний приклад, що ним користуюся вже понад тридцять років: «Вчені довго ламали голову над розв'язанням складної задачі. Врешті, їм пощастило це зробити». Зрозуміло, що після запису цього прикладу на дошці в аудиторії чути було сміх. Теоретичний розгляд цього елементарного прикладу показує, що перед нами два різні зображення, пов'язані з недосконалістю відтворення авторської думки. В другому, читачевому, перед нами поламані голови вчених. Тоді як в першому – авторському – розв'язане вченими складне завдання. А чи не про близьке явище говорить відоме прислів'я: «кожен розуміє в міру своєї зіпсутості». Мені не раз доводилось спостерігати, як якийсь сороміцький жарт дівчина, що не зазнала відповідних впливів, просто не розуміла, або високоінтелігентний редактор часом не помічав у тексті низького значення. Не берусь твердити, що саме цим – нездатністю помітити – було зумовлено появу в сталінські часи на сторінках «Комсомольской правды» заклику «Если делать – то по-большому!», а в «Історії ВКП(б)» – свідчення: «После поражения революции Плеханов ушел в кусты», або поширено фразему «троцкистско-бухаринские двурушники», яка, навіть виробила у слова «двурушник» значення «зрадник», чому, напевно, серед іншого сприяв уявний префікс «дву», хоча, за досталінськими словниками російської мови, «двурушникам» називали кишенькового злодія високого класу, який умів лазити по чужих кишенях одразу обома руками. Швидше всього, Й.Сталін і вжив вперше це слово в його жаргонному значенні, а перебудова картини, представленої словом, відбулася вже в міру недостатньої зіпсутості радянських трудящих, більшість з яких не знала, хто такий «двурушник» і відповідним чином перебудувала його значення.
Якщо наведені приклади виводили помилку (?) на загальномовний рівень, то, щоб покінчити з першою підтемою моєї статті, наведу ще одну невдало побудовану картину: «На березі річки з'явилися люди з тракторами за спинами», або картину, безглуздя якої не помітив цнотливий хлопчик-абітурієнт: «Радянська влада знищила всяку різницю між чоловіком і жінкою», – не міг же він думати, що уявлення екзаменаторів щодо «різниці» дещо інакші.
Якщо говорити про можливі неадекватності у сприйманні тексту, які редактор повинен усувати, то практично завжди дуже зручно розглядати їх як хиби тексту у зображенні. Апарат, яким можна користуватися і для того, щоб виробити певні навички, і для того, щоб в конкретному випадку пояснювати потребу у виправленні, уявляється нам таким.
Загальна картина світу національної мови або територіального діалекту (ніякими зусиллями не було можливим перетворити в українській мові слово «заможний» у негативне, довелось використати інший синонім (?) – «куркуль» (етимологія – той, що курку їсть, подібно до того, як болгарський «чорбаджи» їв чорбу, жирну і багату на різноманітні овочі юшку).
Слідом за загальною мовною картиною іде мовленнєва картина світу, коли людина, тільки-но заарештована, зверталась до представника правоохоронних органів не товариш, а громадянин.
Значно ближчі до редагування аспекти, пов'язані з антропогенними характеристиками текстів (мовлення), котрі обумовлюються в першу чергу тими особливостями сприймання, що пов'язані з віком, освітніми характеристиками.
Перед усім це стосується здатності людини сприймати певні структури текстів за ознаками як матеріально представленими, так і такими, що стосуються лише сфери мислення. Не дивно, що в американських редакціях на столах в літературних працівників лежать таблиці, у яких зазначено властиві для людей різного рівня освіченості довжини речень, які, власне, відповідають антропогенним характеристикам процесу сприймання.
Числом, що є вихідним для цих рекомендацій, є число три. Діти дошкільного віку найкраще сприймають речення типу: «Мама миє вікно». Цікаво, що коли з віком здатність сприймати речення щодо його величини змінюється аж до 18-24 слів (для англійської мови), то ділення самої системи тексту і для найбільш освічених людей лишається бажаним на три частини, і в популярній літературі читач відчуває недостатність одного або двох прикладів, що доводять якесь положення, а разом з тим починає відчувати зайвість і набридливість четвертого прикладу. В інших видах літератури, маю на увазі передусім літературу практичного призначення, незручності у відповідному випадку не відчуваються, але що краще згрупований у невеличкі групи матеріал (тут важливу роль відіграє так зване «магічне число Міллера» – 7±2), то більше він відповідає структурам людської пам'яті і сприймання.
Серед інших числових особливостей можна навести якийсь час навіть висміюване вченими уявлення про золотий перетин, згідно з яким співвідношення 3(2) дозволяє надати гармонійності будові (співвідношення довжини і висоти), творові – між відстанями від початку твору до кульмінації чи того, що замінює її, і від кульмінації до закінчення твору.
Надзвичайно важливим є відповідність композиційної структури твору і (композиції) речень типу мовної (мовленнєвої) картини світу в межах загальної мовної картини даного народу. В цьому плані, слідом за М.Шигарєвою, ми виділяємо чотири структурні типи мовленнєвих картин. Спочатку розглянемо настановчу картину світу, (вперше, не вживаючи ані терміну «мовна картина світу», ані терміну «настановча», її описав Арістотель як особливості сприймання «охлосу» – людей, здебільшого бідних матеріально, а передусім духовно – «голоти», в тому значенні, як вживав це слово Д.Донцов). Мовні картини світу цього типу побудовані на однозначно оціночному, чуттєвому, пристрасному зображенні світу, і закон будови тексту в них передбачає одноцільну оцінність (наприклад, сказати або «Слава!», або «Ганьба!»). На перший, і багато в чому справедливий погляд, тексти створені для «охлосу», настановні – дуже примітивні і не орієнтовані на збудження мислення. Але в деяких випадках такі тексти виявляються не просто потрібними, а і єдиноефективними. Йдеться про рекламу, санітарно-медичну і протипожежну пропаганду (швидше, агітацію), до певної міри, пропаганду правил дорожнього руху тощо.
Другий тип мовної картини світу за характеристиками згаданої авторки є теоретичним. Він не описаний у риториці Арістотеля і вперше згадку про нього ми знаходимо у статті Гегеля «Хто мислить абстрактно?». Порівнюючи реакцію старої жебрачки і поважного сивобородого вченого на повідомлення, що ведуть на страту юнака, який вбив свого батька, Гегель доводить, що стара жебрачка, яка вигукнула: «Вішати таких треба!», керувалася виключно однозначним почуттям і, отже, мислила абстрактно, в той час як вчений, який, схопивши бороду в руки, міркував, що спричинило до того, що юнак став злочинцем, – мислив конкретно, бо замість оцінки явища шукав механізм, що його продукує.
Проте теоретична картина світу дещо нагадує настановчу. Справа в тому, що, як правило, висувається механізм, який побудований лише на одному співвідношенні, що особливо яскраво видно в марксистській економічній теорії, де джерелом усіх бід є капіталіст, який привласнює собі додаткову вартість. В плані органічності, про яку ще буде мова, теоретичні картини світу майже не поступаються настановним.
Ще один тип мовних картин світу можна назвати прикладним, або прагматичним. Тут на згадку більше всього приходить образ Арістотелевого судді, який абсолютно позбавлений емоцій і зацікавлений у фактах і законних настановах, кожна з яких важлива сама по собі. В такій картині світу і відповідному до неї тексті найважливішим є відокремлення і цілісне однозначне оформлення кожного суттєвого для даної справи факту. Тут зовсім не обов'язкові ні єдине чуття, як в настановному тексті, ні єдина, просякаюча весь матеріал, організуюча його і підпорядковуюча думка, як у теоретичному тексті.
Нарешті, четверта типова картина світу, за сучасною дослідницею, – картина здорового глузду, властивого тій основній масі працьовитих, по своєму порядних і зосереджених, передусім, на забезпеченні власній родині й оточенню гараздів; вона не знає ні однозначних чуттєвих оцінок, ні, тим більше, єдиного теоретичного механізму, який все раз і назавжди пояснює. Певною мірою з цією картиною світу пов'язані Арістотелеві члени народних зборів, які рівномірно керуються почуттями і розумом, які мають свою думку і не мають, однак, знання. Скажемо лише, що носії здорового глузду (щось схоже є в тому, що на Галичині називають «на хлопський розум») значно менш упереджені й однозначні, ніж «члени народних зборів».
Легко помітити, що коли настановний тип картини найбільш доцільний, у творах покликаних створити рекламу політичну, чи іншу, – як правило, не дуже контрольовану розумом настанову, то теоретичний тип прийнятний лише для вищих рівнів публіцистики, і то з певними обмеженнями, а також неминучий при формулюванні нових пояснень розвитку світу, які, зрештою, швидко старіють, і, так би мовити, виходять з ладу; коли картина світу, побудована на самостійних блоках знання, особливо придатна для обслуговування прагматичних потреб фахівців, то картина світу здорового глузду передбачає лише достатнє для формування поглядів (рос. мнения) знання, а також певну міру емоцій, що робить процес читання більш людяним.
У зв'язку з викладеним треба сказати про дві характеристики побудови твору, які також, до певної міри, пов'язані з антропогенними характеристиками людини. Перша з них – органічність, коли виклад весь зосереджений довкола одної якоїсь думки чи теми і підпорядкований їм. Такий виклад не випадково названий органічним (органон – діючий). Він справді орієнтований на те, щоб не розмірковувати, а діяти, завдяки своїй одноцільності він легко і міцно засвоюється, а основні думки (і в настановчому, і в теоретичному викладі) стають потужним керівництвом до дії. Інший тип викладу, що відбиває іншу структуру мовної картини світу, так би мовити амбівалентну, – есеїстичний, коли матеріал групується і притягується в текст не виходячи з якогось одного почуття, ідеї, чи навіть теми, а принаймні, на перший погляд, цілком довільно – усе, що згадалося, чи спало на розум. У радянській традиції есеїстичний виклад чи не переслідувався, хоч для української філософської і політичної літератури ніколи не був чужий. Есеїстичний виклад нічого силою не нав'язує, до активної дії просто не здатний закликати, а проте дуже сприяє розвитку самостійного і незалежного мислення, може, через це він і прийнятний і властивий людині здорового глузду, навіть більшою мірою жінці, ніж чоловікові.
Нарешті, існують формули, які дозволяють моделювати процес сприймання твору. Найпростіша з них «увага – інтерес – прийняття рішення – дія». Застосувавши їх у зіставленні з очікуваною картиною світу читача, редактор може обрати, чи порадити більш вдалу структуру твору. Тут мій хрестоматійний приклад те, як почала свій виступ на конференції одна з моїх учениць: «Наша голубая мечта – такое комплектование групп слушателей, когда...». «Наша голубая мечта», безперечно, привернуло увагу, «такое комплектование групп» – вже викликало інтерес.
Проблема, якій присвячена ця стаття, може бути названа по-різному: «Ефективність викладу», «Взаємодія автора і читача в тексті». Я хотів звернути увагу на механізм, пов'язаний з мовною і мовленнєвою картинами світу, антропометричними характеристиками читача і автора текстом, як зображенням дійсності. Це, як і мої більші праці на цю тему, лише початок. Справа за молодими дослідниками.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові