Попри надзвичайну популярність терміна «дискурс» у його фукодіанському розумінні (нагадаємо, що характерною ознакою такого розуміння є наявність поряд з терміном «дискурс» генітивного (напр., дискурс влади) або атрибутивного (напр., парламентський дискурс) означення), поняття дискурсу, і зокрема політичного дискурсу, у сучасній лінгвістичній науці належать до найбільш неоднозначних і найменш розроблених (серед нечисленних праць, присвячених цій проблемі, назвемо роботу П.Паршина [1]). Однією з причин відсутності адекватної лінгвістичної характеристики політичних дискурсів, на нашу думку, є чимала міждисциплінарна дистанція, що відділяє лінгвістів від основної частини користувачів цього терміна в фукодіанському розумінні філософів, соціологів, літературознавців і культурологів.
Лінгвістичне за походженням і внутрішньою формою поняття «дискурс» є дещо «чужим» науці про мову – лінгвістам значно звичніше говорити про текст. Дуже показовим у цьому відношенні є те, що в когнітивній лінгвістиці й у лінгвістичній теорії дискурсу цей термін має суттєво відмінний від фукодіанського понятійний зміст, який фактично виводиться з категорії тексту (згадаймо характерне використання поняття «дискурс» у рамках лінгвістичної моделі текстотворення [2, с.41]).
Водночас цілком очевидно, що в методологічному плані завдання опису політичного дискурсу споріднене як (частково) з проблематикою теорії мовних підсистем, так і (значно більшою мірою) з традиційними завданнями стилістики, дослідженнями мови того чи іншого стилю, навіть граматики. Перший підхід, відомий у науці як контент-аналіз, має тривалу історію, а ось підхід другого типу представлений значно слабше. На ньому ми і зупинимося у нашій статті.
Очевидним і загальновідомим є той факт, що належність тексту до певної предметної сфери, жанру, регістру, стилю тощо виявляється у своєрідності лексики, яка використовується в ньому. Особливо це стосується предметної сфери – тут цілком обґрунтовано говорити про термінологічні підсистеми. Цілком очевидна й можливість ідентифікувати предметну сферу тексту за його термінологією.
У структурі природної мови зафіксована не тільки різноманітність предметних сфер, комунікацію з приводу яких вона обслуговує, але й різноманітність типів і способів діяльності, в яку інкорпоровано вживання мови, і якщо перше фіксується переважно в предметній лексиці, то друге заторкує лексику абстрактну і навіть граматику.
Інкорпорація мови в той чи інший конкретний вид діяльності – це одна зі складових процесу формування особливого типу дискурсу. І саме через задіяність у конкретні дискурсні моделі реалізується спеціалізація мовних засобів щодо того чи іншого типу діяльності.
Звертаючись до політичної діяльності, можна припустити, що принаймні деякі її типи здатні породити таку специфіку обслуговуючого їх дискурсу, яка не зводиться до використання специфічної термінології (типу соборності, електорату або посткомунізму), а зачіпає і деякі більш близькі до граматичного полюса шкали «лексика-граматика», а також ті характеристики дискурсу, що можуть бути визначені функціонально-семантичними термінами. Врахування цих характеристик здатне послужити меті опису різновидів політичного дискурсу.
Спробуємо ідентифікувати специфічні особливості одного з різновидів сучасного українського політичного дискурсу, обмежившись розглядом ідеологізованого декларативного дискурсу. Причин такого обмеження декілька. По-перше, політичний дискурс – категорія дуже широка, і багато що в його специфіці визначається жанровими параметрами. Фіксація жанру, в нашому випадку жанру декларації (заяви позиції), при цьому фактично неминуча. По-друге, саме в разі ідеологічної декларації функціональна обумовленість того, що відповідає уявленню про мовну специфіку такого дискурсу, простежується найбільш виразно. Наявність певних уявлень про те, що таке з когнітивного погляду ідеологія, дозволяє структурувати виклад, хоч і не замінює емпіричного дослідження (до речі, ідеологізований дискурс досить легко ідентифікується). І по-третє, лінгвістичному аналізу підлягає саме ідеологічно навантажений дискурс, саме йому приписуються основні випадки «політичного зловживання мовою» та ін.
Що ж до конкретики, то, безумовно, найбільшою мірою на статус ідеологічного в сучасній Україні може претендувати протестний дискурс опозиції (пор. [3]). Відразу варто зазначити, що під ідеологією ми розуміємо систему переконань, тобто когнітивних структур, виявлених зовні думками про якусь предметну галузь. Система цих думок (з допомогою відповідних когнітивних структур) здатна впливати на сприйняття та інтерпретацію тверджень, що сприймаються суб'єктом, і фактів про дану предметну сферу (переважно соціально-політичну).
Вербальним існуванням ідеології є ідеологічний дискурс. У сучасній мові можна виділити цілий пласт категорій, що тяжіють до функціонування саме в ідеологічному дискурсі, – т.зв. функціонально ідеологічну лексику. Це питання, на жаль, у сучасній науці фактично ще не висвітлене (виняток становлять хіба що праці Ф.Тетлока, в яких запропоновані цим дослідником принципи кодування когнітивної складності автора тексту якраз і ґрунтуються переважно на врахуванні абстрактної лексики і навіть синтаксису).
До функціонально ідеологічної лексики, тобто загальносемантичних засобів презентації сучасної ідеології, належать:
1. «Категоричні» квантори, мовними корелятами яких є такі одиниці, як категорично, ні за що, обов'язково, у кожному разі, неодмінно; завжди, скрізь, всякий, тотальний, безумовний, ніколи, ніде, ніхто; відсутність, немає нічого [антигуманнішого, небезпечнішого, жахливішого, безглуздішого, ...], єдиний, тільки, та ін., а також «квантори квазікатегоричні»: [у нас в Україні] зазвичай, як прийнято тощо.
2. Фазові та «трансформаційні» показники (мовні кореляти): за планом, поетапно, початок/починатися, кінець/закінчуватися, тривати, продовжуватися, зберігатися, новий, старий, колишній, незмінний, зміна/змінюватися, перетворюватися, вичерпуватися, втрачати, набувати, знаходити, виявлятися, наближатися, вступати, виходити, підходити, криза, занепад, деградація, розпад, руйнування, відродження, розвій, розвиток, трансформація, модернізація, ривок, прорив, вже, ще та ін. (у межах цієї групи, зрозуміло, можлива детальна класифікація).
3. Показники ранжування, частіше «позитивні» – центральний, найважливіший, головний, основний, домінування, пріоритет, суть, кредо.
4. Показники належності до тих чи інших можливих cвітів (в основному із «самостійними» лексичними корелятами, хоч іноді трапляються і службові; оскільки ж диференціація світів, принаймні частково, є оцінною, то дані засоби є водночас і оцінними): демагогія, наклеп, брехня, обман, ганьблення; насправді, у реальності, уявний, ілюзорний, фантастичний, (не)реальний, міфічний; вигаданий, надуманий, існуючий тільки в уяві; можливий/неможливий; приховувати, виявляти, оголювати; зомбувати; прикидатися, ніби, начебто та ін.
5. Ментальні стани і дії та їхні характеристики: логіка, (а)логічний, обґрунтований, закономірний, (не)природний; ясний, чіткий, раціональний; божевілля, безумство, шалений; мінливий, перекручений; пояснювати, тлумачити; передбачати, пророкувати (останні два є водночас «міжсвітовими» операторами) тощо.
6. Засоби вираження контрасту: а зіставне, але, однак; навпаки, на противагу, інакше, не так, одні VS. інші. Виразно виділяються також найбільш поширені контрастні пари: колись VS. тепер; тоді VS. тепер; сьогодні VS. завтра; учора VS. сьогодні; раціоналізм VS. емоції; норма VS. аномалія, конструктивізм VS. демагогія і т.д. (наповнення, власне кажучи, може бути будь-яким; важливо, що сама категорія контрасту, безсумнівно, володіє підвищеним «ідеологічним потенціалом»).
7. «Семіотичні» категорії: символізувати, втілювати, символ, знак; відчуття, передчуття та ін. (останні два є водночас «міжсвітовими» операторами). Цей клас мовних засобів бере участь лише в тій презентації, якій тією чи іншою мірою властивий відкритий ірраціоналізм ідеології.
8. Лексика володіння: володіти, захопити, приписати, узурпувати, привласнити тощо.
9. Лексика соціальної дії: коригувати, диригувати, маніпулювати, збуджувати, експлуатувати та ін.
10. Каузальні та «квазікаузальні» показники: наслідок, причина, основа, стрижень, підґрунтя, триматися на, перешкоджати, с/втримувати [від] тощо.
11. Оцінна лексика: незалежність, толерантність, демократичний, вільний, національно свідомий, патріотичний та багато ін.
12. Мовні засоби концептуалізації доцільної діяльності: ціль, мета, інтерес, завдання, проблема, питання, план, вибір, сценарій, ресурс, альтернатива, умисний, необхідність, обґрунтованість.
Структурними компонентами будь-якого ідеологічного дискурсу є часткові ідеологічні твердження (т.зв. ідеологеми), абстрактні, але виразно визначені теми і сценарії (т. зв. динамічні ідеологеми), і «синтагматичні» системи ідеологем та обслуговуюча їх логіка (див. також [4, 5]).
Загалом під ідеологемами розуміють найбільш «природні» елементи базового рівня організації систем переконань, які найлегше актуалізуються у пам'яті і найшвидше піддаються когнітивній переробці. Серед них: взаємний антагонізм, прихильність, взаємний, співпраця, панування, конфлікт, перемога, відчуження, революція, метаморфоза, відступництво, путч, порятунок та ін. Сюди ж (з деяким переосмисленням) можуть бути віднесені також емоційні сюжетні одиниці (напр., використання сприятливої ситуації).
Важливою складовою ідеологічного дискурсу є суб'єкти соціально-політичної дії (йдеться про їх набір, визнання або невизнання за яким-небудь претендентом статусу політичного суб'єкта, розділення або ототожнення суб'єктів, а також «розписування» суб'єктів за темами, сценаріями і планами). Так, зокрема, у сучасному українському ідеологічному дискурсі зустрічаємо: незалежна Україна, Захід, влада, органи влади, силові структури, демократи, національна еліта, народ, інтелігенція, олігархи, мафіозні структури, вітчизняний виробник.
Як бачимо, певну частину мовної структури можна цілком обґрунтовано вважати спеціалізованою щодо обслуговування ідеологічного дискурсу, що свідчить про (принаймні часткову) функціонально-прагматичну обумовленість мовної системи.
1. Паршин П.Б. Идеополитический дискурс // Диалог’96. – Москва, 1996.
2. Моделирование языковой деятельности в интеллектуальных системах. – Москва, 1987.
3. Паршин П. Б. Уступка и антиуступка в деонтическом диалоге // Референция и проблемы текстообразования. – М., 1988.
4. Hopper Р., Traligott Е. С. Grammaticalization. – Cambridge etc, 1993.
5. Абельсон Р. П. Структуры убеждений // Язык и моделирование социального взаимодействия. – Москва, 1987.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові