У системі підготовки майбутніх журналістів повноправними є курси, що передбачають вивчення літератур (вітчизняної та зарубіжної), а також специфічних, суто журналістських дисциплін, зокрема курс «Літературна праця журналіста». Отже, студенти мають справу з текстами, абсолютно різноплановими перш за все функціонально й структурно. Тому цілком правомірною є необхідність усвідомлення майбутніми журналістами як різниці між літературно-художнім та журналістським текстом, так і того спільного, що є між ними.
Головною ознакою художнього тексту є образність, яка досягається завдяки єдності у використанні зображальних та виражальних засобів. На лекціях та практичних заняттях з літератури та теорії літератури студенти спостерігають зокрема за тим, як слова, конструкції, потрапляючи до образної тканини художнього тексту, набувають особливих функціональних можливостей. Уміле використання виражальних засобів зумовлюється потребою автора художнього тексту висловити своє ставлення до того, що зображується. Авторське ставлення дуже по-різному виявляється у тексті, і все, що так чи інакше пов'язане з втіленням особистісного начала, – це авторське ставлення. Тут і певна точка зору, і різні суб'єктивно-модальні значення, контактовстановлюючі засоби, різні види волевиявлення, тобто все те, що входить у поняття модус.
Функціонування виражальних і зображальних засобів тісно взаємопов'язане. Не можна щось зобразити, не висловивши при цьому у тексті свого «я». У лінгвістичному й літературному вжитку виразним, значущим називають текст, насичений виражальними засобами. Набір цих засобів дуже широкий. У принципі будь-яка мовна категорія може бути використана як виражальний засіб (це закладено у самій природі людської мови). Однак, виражальними засобами називають перш за все такі одиниці, у яких призначення бути виражальним засобом є основним: окличні речення, риторичні питання, модальні частки тощо. Сюди відносять усі тропи й фігури. Дуже часто мовна одиниця поєднує в собі зображальні й виражальні властивості. Так, наприклад, діє метафора.
Коли виражальні засоби органічно поєднуються із зображальними, текст набуває принципово нових якостей. Зображальний компонент, що осмислюється в аспекті авторського виразу ставлення, набуває концептуальних ознак, отримує смислову перспективу й можливість узяти участь у формуванні смислової структури тексту в цілому. Цю ознаку тексту називають образністю, а відповідний компонент тексту – образом. Таким чином, образ у лінгвістичному розумінні – це компонент тексту, що відтворює фрагмент позамовної дійсності й виражає при цьому ставлення автора до зображуваного у відповідності до загального задуму, концепції твору. У процесі аналізу художніх текстів студенти (це особливо важливо майбутнім редакторам і видавцям) доходять висновку, що образ як категорія поетична, літературознавча осмислюється трохи з іншому плані, при цьому актуалізуються такі аспекти, як гносеологічний, типізація тощо.
Образність як ознака тексту приводить до того, що слово у художньому тексті набуває нових функціональних можливостей, зокрема виконує естетичну функцію. Значення слів в образній тканині тексту синтезують нові художні смисли у відповідності до ідеї твору. Тим самим слово набуває більшої смислової глибини. Естетичне значення може бути реалізоване у слові, котре використовується як пряма номінація, а також у будь-якому тропі. Для слова у художньому тексті характерні смислова неоднозначність, особливі багатоаспектні зв'язки з найближчим контекстом і текстом у цілому. Значення, що містяться у конкретному художньому тексті, неможливо повністю вербалізувати, пояснити словами. Семантична багатоплановість естетичного значення полягає в тому, що в ньому одночасно мовби мерехтять важливі для автора думки, емоції, натяки на ще не оформлені смисли.
У художньому тексті через те, що велика смислова атмосфера не розподіляється з абсолютною точністю по окремих словах, значна частина смислу залишається не вираженою вербально. Цей смисл знаходиться мовби у смислових щілинах (рос. – «смысловые скважины», термін М.Жинкіна). У такій смисловій структурі важливими виявляються паузи, умовчання, усі багатства підтексту. Студенти, як правило, зацікавлюються прикладом з повісті В.Теккерея «Вдівець Лоувел». Блискуче відпрацьована письменником техніка внутрішнього монологу дає можливість відтворити гарячковий потік думок, асоціацій та образів персонажа: «Але ж я мертвий... Ах, Боже мій, як це жорстоко! І як дивно! Мене поховали. Але мій дух повертається до могили... Тут спочиває Ч.Б. Нікому не потрібний... Самотній! Скажи мені, Доле, де тепер Вічний Жид? Де острів Хуан Фернандес? Здається, переді мною містер Крузо?.. А Гамлет?» Зовнішньо ніби несподівані асоціативні ланцюжки образів тим не менше диктуються логікою переживань і внутрішнім досвідом людини, прекрасно демонструють необмежені можливості підтекстового сприйняття.
Аналізуючи художні тексти, студенти переконуються в тому, що кожного разу, при новому прочитанні, художній текст сприймається по-новому. Різні читачі ставляться до тексту по-різному, оскільки мають різний життєвий досвід. Той самий читач сприймає текст по-різному, оскільки змінюється його стан, що приводить до актуалізації різних смислів, виражених у тексті як вербально, так і невербально. Кожного разу при новому читанні ми одержуємо іншу картину смислів, котра викликає у душі читача інші почуття, переживання й думки. Саме тому ми відчуваємо потребу перечитати книгу, вивчити напам'ять улюблений вірш. Студенти охоче апелюють до власного читацького досвіду, наводять переконливі приклади того, як змінилося (часто зовсім кардинально!) враження від прочитаного у школі і проаналізованого зараз, на 3-4-му курсах університету.
Отже, художній текст постає перед нами як своєрідний інтелектуальний пристрій, створений для того, щоб генерувати у свідомості читача кожного разу все нові й нові смисли. Цим значною мірою пояснюється і невичерпність тексту як об'єкта вивчення. Кожне нове покоління може брати з текстів нові смислові структури. І в цьому плані текст можна розглядати як смислову структуру, що продовжує саморозвиватися.
Студентська увага звертається ще на одну важливу ознаку художнього тексту. Створюючи текст, автор кожного разу безпосередньо чи опосередковано використовує досвід існуючої літературної традиції, виражає своє ставлення (свідомо чи несвідомо) до минулого культурного досвіду. В результаті – кожен новий художній текст вбирає в себе минулий літературний контекст і залишається при цьому відкритим для наступних текстів. Тому й складається погляд на літературу як на єдиний писемний текст (ця теорія одержала назву теорії інтертекстуальності). У рамках одного художнього тексту інтертекстуальні зв'язки з попередніми творами можуть здійснюватися у різних формах: цитати, переказ, алюзії, ремінісценції, імена героїв, художня топоніміка, відтворення певних ситуацій тощо, тобто реалізується можливість власне безкінечних прочитань художнього тексту. Уже перші ж критики «Уліса» Д.Джойса наголошували, що для того, аби зрозуміти цей текст, треба знати творчість таких майстрів слова й думки, як Рабле, Монтень, Декарт, загалом добре орієнтуватися в літературі та культурі античності, епохи Відродження, бути обізнаним з Біблією (цей перелік можна множити й множити).
Зовсім іншими є тексти практичних стилів, зокрема журналістські. Візьмемо як приклад текст хронікальної інформації. Смисл слова тут лише незначною мірою є більшим його значення, і тому текст сприймається практично однозначно. Всі ключові смисли виражені вербально, а невербалізовані смисли при потребі легко вербалізуються. Як правило (студенти самостійно доходять цих висновків), смисл слова й тексту принципово меншою мірою залежить від особистого, індивідуального досвіду. Такий текст годі уподібнювати до генератора смислів, це, скоріше, обмежений простір, який містить готові до вжитку смисли. Читач, що вже один раз узяв ці смисли, нічого нового там уже не знайде. Саме тому навряд чи хто відчуватиме потребу учити напам'ять хронікальну інформацію і потім повторювати її про себе. Образно кажучи, якщо сьогодні ми з цього смислового гнізда узяли все, що там лежало, ми не можемо сподіватися, що завтра там з'явиться іще щось.
Аналізуючи на практичних заняттях численні журналістські тексти (курс «Літературна праця журналіста»), студенти пересвідчуються і в тому, що публіцистичний стиль, особливо у його газетному різновиді, є надзвичайно сприйнятливим до образних елементів.
Ступінь розвитку образного начала у журналістському тексті є різним і залежить від жанру. Слабкі елементи зображення зустрічаються навіть у коротких інформаційних замітках:
На Михайла прославляли покровителя Києва у Михайлівському Золотоверхому соборі
Ні ранковий туман, ні будень не завадили сотням киян прийти до храму, щоб прилучитися до священної літургії на честь Архістратига Михаїла. Кажуть, на великі свята або визначні події Бог посилає людям якесь диво. Так було й цього разу. Прочани, підходячи до храму, мимоволі зупинялись перед сяючою постаттю Михаїла. Саме туман, прикриваючи землю, наче відділив собор від неї, і Святий в оточенні золотих куполів ніби тільки-но спустився з небес [Т.Кузьмичова. Хрещатик, 23.12.2000].
Зображальні компоненти дуже легко й природно включають до своєї структури репортаж і кореспонденція, що цілком зумовлюється специфікою жанру. Репортаж повинен дати уявлення про те, що відбувається і як воно виглядає. Кореспонденція дає аналіз проблеми на основі конкретного матеріалу, прив'язаного до певного місця, часу, конкретних осіб.
Найбільш повно й різноманітно виявляється образність у художньо-публіцистичному жанрі – у нарисі перш за все. У процесі відтворення реальності нарисовці активно використовують художні засоби зображення, зокрема елементи художньої конкретизації, яскраві вияви особистісного начала. Студенти звертають увагу на те, що пейзаж, деталь, портретні характеристики застосовуються для характеристики зовнішнього середовища й внутрішнього стану людини.
Зіставлення, аналіз численних текстів дають змогу констатувати: публіцистичний текст ніколи не досягне такого ступеня розвитку образного начала, який може бути притаманний художньому тексту, оскільки принципово різними є основні функції літературно-художнього і публіцистичного текстів. Літературний текст формує образ з метою художнього осягнення дійсності, публіцистичний має на меті відтворення авторської позиції, висловлення її відкрито, експліцитно. Знання особливостей художніх та публіцистичних текстів дає широкі можливості майбутнім журналістам удосконалювати й шліфувати власну майстерність.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові