Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Філософські аспекти іміджу телебачення

М. І. Андрющенко
div>

к. філол. н
УДК 621.397.13.17.022.1

 

Розглядаються філософські аспекти телеіміджу, зокрема телеміфологізація як рецидив тоталітарного минулого.

Ключові слова: телеімідж, телеміфологізація.

It is observed the philosophical aspects of the TV-image particularly the TV-miphologisation as a (рецидив) of totalitarian past.

Key words: profile literature, methodology and practice.

Філософія як світоглядна наука, або "наука наук", у полі зору якої є міфотворчість та міфологія, допомагає розібратися в самій природі такого явища, як телевізійний імідж. Філософський підхід дає змогу сформулювати ідейну базу дослідження телеіміджу. На думку більшості сучасних дослідників, імідж, скажімо, телеведучого – це природний елемент ринкового телевиробництва, яке своєю сутністю створення іміджу первісно спрямоване на естетико-етичне формування особистості [1]. І як частина виробництва він має давати економічну вигоду. Як наслідок завдання телеіміджу – приваблювати глядача: бути яскравим, цікавим, залишатися у пам'яті. Що більше імідж передачі приваблює аудиторію, то більше прибутку отримує телекомпанія. Відповідність до запитів аудиторії є одним із найголовніших завдань телевізійного іміджу.

Крім того, дослідники проблеми іміджу переконливо доводять, що імідж – це також інструмент накидання різноманітних соціальних та інших стереотипів [2]. Ще одна точка зору полягає в тому, що імідж – це продукт міфологічного світогляду, а міфологізація є важливим інструментарієм іміджології (Г. Почепцов) [3, 98]. Міф є, насамперед, вигадкою. Міфологія становить притаманне первісній людині фанстастичне уявлення про світ, виникненя божеств, всесвіту, людини, передане у формі усних оповідок – міфів. Як складник вірувань людей на ранніх етапах розвитку міф був зразковою моделлю для людської поведінки, вчинків і сподівань. Міф – це перша, початкова форма художнього мислення людства [4]. Людина первісно користувалася особливою здатністю своєї свідомості – створювати в мозку ілюзорний світ для зв'язку з довколишньою дійсністю, а відтак – і для пізнання й підкорення природи. Міф є історично першою формою самосвідомості.

Україна також має свою прадавню дохристиянську міфологію у вигляді анімістичної віри (від лат. аnimus – душа, живе). Оскільки міфологічний світогляд був антропоморфним, то було неминучим формування анімістичної картини буття, тобто одухотворення всього сущого. "Людина вірила, що все кругом неї живе: почуває, розуміє, має свої бажання, бореться за своє існування, як усяка жива істота, а тому до природи первісна людина ставилась, як до істоти живої. Культ природи стояв в основі первісного релігійного світогляду, а релігія була одухотворенням усього довкілля. По цьому людина стала все своє довкілля уособлювати, очоловічувати, віра ставала антропоморфічною (від грец. antropos – людина). Оці три елементи: анімітизм – оживлення, анімізм – одухотворення й антропоморфізм – очоловічення – становлять основу давнішого (українського. – М. А.) вірування,... бо все: сонце, зорі, місяць, вогонь, вода, рослини, звірини, каміння, дерева, вітер, зілля й т. ін. – усе це живе, має свою душу, чоловіковидне", – зазначав Іван Огієнко [5].

Родове суспільство виробило собі світогляд у міфопоетичній формі. Тому міф є "перше повстання поезії проти прози життя" [6]. А історія філософії є, за К. Ясперсом, становленням розуму, визволенням думки, проявом і проясненням людського буття через розумову практику за допомогою внутрішньої дії думки [7].

Міфологічна свідомість властива й сучасному телеглядачеві. Сучасне українське суспільство також насичене ідеологічними, політичними та іншими міфами. "Сила міфу полягає в тому, – вважав С. Кара-Мурза, – що він дає цілісне й стійке, що зв'язує покоління, майже позачасове бачення реальності. У ньому згладжено суперечності, у світі наведено лад, що дає людині впевненість у тому, що головні питання буття піддаються вирішенню так, як вони вирішені у міфі. Міф, спрощуючи реальність і даючи людині ілюзію розуміння, звільняє від страху перед невизначеністю" [8, 338]. Людина прагне оточити себе всілякими псевдосимволами й уявленнями – релігійними, культурними, ідеологічними і навіть науковими. Прикладом останнього може бути уявлення про начебто всесильність науки. Це саме стосується й релігійних уявлень. І донині надприродний, фантастичний світ певною мірою ще живе у свідомості людини. Християнська чи інша релігія, ідеологія певних класів суспільства, наука і мистецтво протягом тривалого часу виробляли методи і засоби формування в мозку людини образної, реально неіснуючої, але необхідної певним колам суспільства, представникам певної релігії, касти, ордену тощо картини світобудови та суспільства. "Зауваживши властивість заразливості масового настрою, члени первісних племен навчилися викликати, розбуркувати один в одного настрій, придатний для початку полювання, воєнних дій, важливої ради або свята. Це досягалося стихійно складеною й успадкованою від давніших поколінь системою традиційних обрядів і церемоній, співом, танцями та іншими ритуальними дійствами всіх членів племені" [9]. Ритуал (від лат. ritualis – обрядовий) уводить людину у взаємозв'язок подій у світі, тим самим наділяючи її здатністю впливати на їх перебіг" [10].

Християнська церква також протягом багатьох століть формувала систему емоційно насичених обрядів та культових дійств, здатних справити вплив на психіку людини. "Вона спиралася не лише на вражаючу силу комбінованого естетичного впливу (мальовничість ікон та розписів храму, спрямовані до неба бані, напівморок, мерехтіння свічок, хоровий спів), а й на інтерпретацію народних звичаїв, традицій, норм, моралі, що склалися задовго до появи монотеїстичних релігій" [11].

До певної міри міф – це добре продумана казка, яка інколи потрібна, щоб увести громадськість в оману. Державна машина використовує міф у засобах масової інформації як психологічний вплив. Можемо також стверджувати, що найсучасніше мистецтво – телебачення і створюваний у ньому імідж телеведучого, програми, каналу – це також один із засобів продукування й тиражування сучасних міфів.

Г. Почепцов у праці "Імиджелогия: теория и практика"[3, 100] подає перелік міфів, які оточують сучасну людину: партійні міфи, державні міфи, родинні міфи, дитячі міфи, історичні міфи. Дослідник вважав, що міф являє собою особливі умови комунікації, оскільки в ньому є слухач. Так само і К. Ясперс зауважує, що "філософія розуму створює глибину комунікації, творить гідність і шляхетність людського буття" [7].

Міф можна розглядати як певний оператор універсальності, оскільки він підтверджується фразами на кшталт "так говорять", "існує думка" тощо [3, 101]. Отже, одна з форм міфу лежить в основі телевізійного іміджу і є його першопочатком, або радше джерелом. А телеведучий, режисер передачі, кореспондент та інші працівники телебачення – це до певної міри міфотворці. "Міфи виступають у ролі банку даних, з яких черпаються всі серйозні ідеї й цілі" [12, 23].

Імідж телевізійного продукту – це також міфологічний образ, що створюється за допомогою комплексних образотворчих засобів. Крім того, образ тележурналіста – це певний комунікативний код, який він використовує для спілкування з глядачем, а індивідуальність, неповторність цього коду визначається поєднанням художніх засобів, які підсилюють і формують оригінальність обраного іміджу. Отже, оцінюючи телевізійний імідж, слід насамперед звертатися до його образно-виражальних засобів.

Таким чином, щоб говорити про імідж тележурналіста, слід звертатися до філософських, психологічних, соціологічних та інших основ, що визначають мову образу тележурналіста, а вже потім говорити про саму мову.

У сучасній дійсності людина інколи шукає в телеекрані небачений у реальності світ, тобто міф. Вона часом прагне жити в ілюзорному світі, подалі від сірої реальності. Телебачення та комп'ютерні ігри, тобто віртуальна реальність, стали приваблювати людей, відіграючи значну роль у їхньому житті. Імідж – це інструмент міфологізації. Він є засобом створення засобами масової інформації на замовлення співтовариства виробників віртуальної суспільної думки, представники якої немовби кимось уповноважені, наділені правом висловлювати суспільну думку. До того ж, значущість цієї "думки" визначають самі її творці [14].

Телеміфологізація в Україні від часу знищення залізної завіси набула значних форм. Наявність великої кількості каналів та програм іноземного виробництва сприяє тиражуванню уявного життя, усіляких міфів, як-от: міф про людину-героя або надлюдину у виконанні Шварценеггера чи іншої зірки, міф про ілюзорну можливість західного світу принести безхмарне щастя, про безконфліктність західного суспільства і непереборність кризи в себе у країні тощо. Раціоналізація західної цивілізації, яка також була для нас своєрідним міфом, спричинила трансформацію поняття міфології. Людина не захотіла бути гармонійною часткою природи, а заповзялася її підкорювати, змінювати. Якщо для первісної цивілізації або сучасної східної цивілізації сенс існування полягає у слові "бути", то тепер для західної людини на першому плані виступає поняття "мати", "володіти", тобто задоволення власних потреб. До речі, те саме відбувається і в сучасному українському суспільстві, хіба що у значно менших масштабах, що пов'язане з глибокою екномічною кризою. Міф перестав бути спонтанним творчим актом. Відбулася його раціоналізація й трансформація з творчого продукту в інструмент маніпулювання суспільною думкою. Раціоналізація призвела до самоошукання.

Річард Харріс зауважує стосовно телебачення: "Можливо, що ми вважаємо деякі події та питання важливими тому, що їх саме такими подають у новинах. Комедійні серіали можуть відображати певні цінності, спосіб життя і звички, які потім підхоплюються суспільством. Телевізійні мелодрами зачіпають питання, на які потім звертають увагу глядачі. Стереотипи, побачені по телевізору, непомітно навчають юних глядачів того, що являють собою певні групи людей, а постійна присутність на телеекрані насильства прищеплює думку, що світ – жорстокий. Реклама переконує людей, що в них є певні бажання й потреби, про які вони раніше не знали. А такі ток-шоу, як "Окна" з Д. Нагієвим формують у людській свідомості псевдоуявлення про міжособистісні стосунки. З цієї точки зору роль ЗМІ не зводиться до відображення того, що відбувається довкола нас. Радше, вони конструюють світ, який пізніше стає реальністю для споживача. Цей світ може бути прийнятий телеглядачами, які нерідко не підозрюють про подібні приховані процеси, вважаючи, що їх лише розважають. Через деякий час образ світу, яким його сконструювали ЗМІ, може настільки вкорінитися в нашій свідомості, що ми будемо нездатні відрізнити його від реальності" [15].

Вважається, що завдяки великій кількості телеканалів, газет, журналів людина має можливість вільного вибору інформації. Але більшість ЗМІ подають її згідно з поширеними в суспільстві очікуваннями, переконаннями, стереотипами, завдяки яким інформація й видозмінюється. Приміром, під час сербсько-албанського конфлікту 1999 р. більшість західних ЗМІ позитивно відгукувалися про албанців і негативно – про сербів, а українських – навпаки. Це свідчить про те, що потоки інформації керуються залежно від соціальних настанов і уявлень. І саме ті, хто може ними керувати, визначають уявлення й поведінку людей.

Телебачення і створений у ньому імідж телеведучого, диктора, шоумена перетворилися на своєрідний інструмент формування і тиражування сучасних міфів. Прикладом такої сучасної міфологізації була передача на Першому національному каналі з ведучою Л. Лисенко "Не все так погано в нашому домі", в якій окремі успішні явища в різних сферах життя сучасної України нав'язувалися широкому загалові телеглядачів як системні й повсюдні. Натомість живий і безпосередній зв'язок з дійсністю, висвітлення на місці конкретних подій та цікавих явищ життя вигідно відрізняють від вищезгаданої передачі “Країну On-line” з Василем Климчуком на “Ері”.

В. Різун вважає, що на телебаченні "міфотворчість перебудовує сприймання і мислення аудиторії. Особливий, кліповий характер безперервного потоку повідомлень диктує іншу швидкість психічних процесів. Скорочення часу для коментарів і аналітичних програм веде до деградації мислення аудиторії. У результаті вона стає все більш довірливою до сприймання різного роду міфів… Внаслідок цього люди втрачають контроль над своєю залежністю від ЗМІ" [16].

Для Українського телебачення актуальними виявляються думки Ф. Ніцше про роль міфу в житті суспільства. "Міф, – зазначав філософ, – це сконцентрований образ світу. Це образ цілісний, у якому нема суперечностей. Це світ єдності Аполлона та Діоніса, тимчасового і вічного, дійсного і таємного" [6].

На місце колишньої партійно-державної цензури прийшла нова, не менш жорстка економічна цензура, коли редакційний піар-менеджер або сам автор передачі дивляться на будь-який виступ в ефірі з позицій його фінансового зиску. На місце колишніх заборонених тем, посад і особистостей прийшли нові, пов'язані з тими людьми, що забезпечують фінансову й матеріальну базу, – рекламодавці, спонсори, нарешті, патрони-можновладці.

Як вважає С. Кара-Мурза, вплив міфу визначається тим, що він завжди несе в собі містичне, релігійне начало, що пригнічує критичне мислення: людина, яка мислить згідно зі структурою міфу, вірить [8, 440]. Наприклад, він ототожнює реального політика з його міфічним образом.

Від безмежної віри в сили природи було пройдено шлях до віри та олюднення Бога, до віри в людину та в себе. Потім людство прийшло до безвір'я, атеїзму і, нарешті, до нового кумира – технічної комунікації, телебачення. Як наслідок міфотворчої діяльності засобів масової комунікації виникла "мозаїчно-кліпово-міфологічна масовокомунікативна свідомість" [17]. Унаслідок цього свідомість людини звикає вірити в те, що показує телебачення, навіть якщо показане – цілковита вигадка. Отже, телебачення у творенні сучасних міфів посідає чільне місце. Людина із задоволенням переживає уявні почуття, компенсує відсутність позитивних емоцій у реальному житті завдяки екранним міфам.

Як реакція на міфологізацію виникли так звані "мильні опери", які при тривалому їх спогляданні можуть позбавити реального погляду на дійсність. Людина заповнює своє життя особливими стереотипами. Згідно з теорією американського журналіста У. Ліппмана, стереотипи – це основний розумовий матеріал, на якому будується суспільна свідомість. Це стійкі, емоційно забарвлені, спрощені моделі об'єктивної реальності, що викликають у людини почуття симпатії чи антипатії до явища, яке асоціюється з тим чи іншим набутим нею досвідом [18]. Це також стійкі уявлення у свідомості людини, які справляють вплив на взаємини з іншими людьми і через призму яких сприймаються різні життєві ситуації. Існує схильність сприймати й запам'ятовувати ту інформацію, яка відповідає нашим стереотипам, й ігнорувати ту, яка їм суперечить. А оскільки в суспільстві значні групи населення мають однакові стереотипи, то їх можна використовувати, зокрема, у виборчій кампанії. Це робиться за такою схемою:

а) відповідно до стереотипів вивчається очікування людей;

б) моделюється ситуація з визначенням політичної сили, яка відповідає цим очікуванням;

в) очікування + потенційне задоволення певної політичної сили = прихід до влади цієї сили [19].

Джерелом багатьох видів упередженості, коли довкілля поділяється на "нас" та "них", можуть бути стереотипи як вияв соціальної категоризації. Р. Герріг та Ф. Зимбардо вважають, що у стереотипах як узагальненнях у певній групі людей закодовано очікування, які нерідко сприяють появі того чи іншого ставлення до події чи особи [20].

Стереотипи можуть бути не повною картиною світу, а давати картину можливого світу, до якого пристосовується людина. Саме телебачення й почало створювати штучну модель життя. Людина тим частіше вмикає телевізор, чим більше вона втрачає впевненість у завтрашньому дні. Вона тікає від злигоднів життя до екранного віртуального світу.

Телеміфологізація в наш час нерідко набуває крайніх форм. Тиражуючи уявне життя, телебачення несамохіть загострює його, бо людині дедалі важче тепер визначити, де правда, а де неправда, де справжня дійсність, а де її фікція. Таким чином, людина може жити у двох реальностях: тій, що відповідає дійсності, й уявній. Сучасне суспільство часто називають символьним, оскільки вся людська діяльність дедалі більше охоплюється й переймається символами. Виникає небезпека так званого аутичного мислення (від грец. аутизм – сам, один), коли формуються туманні уявлення про дійсність, які викривлюють картину світу й не мають нічого спільного з дійсністю. Аутизм підміняє реальність моделлю, міфом. Схильність до аутичного мислення використовується в політичних технологіях, коли повідомляється не про реальні події, а накидають модель, вигідну політикам [19]. Головне завдання телебачення, зокрема реального та інтерактивного, – спростувати міфи, а не накидати їх, переконувати, навчати людей, зрештою, розважати їх, вселяти оптимізм, а не сіяти зневіру. З міфотворця телебачення у своїх сучасних формах телешоу і таких передачах, як, скажімо, "Без табу", "Енний кілометр", "Моя професія", "Документ", "Подвійний доказ", "Я так думаю", "Ключовий момент" тощо, має перетворитися на порадника й супутника життя.

Важливо, щоб телебачення повернуло людину до її першопочатків, до реального й зрозумілого буття, не прикрашаючи нічого в ній, але й не приховуючи її недоліків. Воно має перетворитися з міфотворця або зомбувальника на реального й чуйного помічника людини в її нелегкому житті. Воно, можливо, і справді є "останнім енергоресурсом для духовного відродження нації", за висловом О. Чекмишева [21]. Особливо в державі перехідного періоду, якою є Україна. А телеведучий як центральна особа телеекрана має бути людиною, якій вірять і довіряють, яка допоможе знайти правду в житті, дійти до істини.

Отже, справді гуманістична місія телебачення – нести правду з екрана, а не тиражувати міфи, переконувати людей, що причини їхніх негараздів криються в продукті їхньої діяльності. Телебачення має допомогти людині вийти з духовної та економічної кризи, а не затушовувати дійсність, насаджувати нехіть до боротьби за свій власний добробут.

Г. Почепцов визначив етапи еволюції комунікативної організації сучасного суспільства: зміни в комунікації – зміни моделі світу – зміни в поведінці [12, 27], які можна прийняти як стратегічні для Українського телебачення. Наприкінці ХХ ст. у світі відбулися великі соціально-культурні зміни. На Заході вже існує цілий напрям досліджень, що дістав назву "соціодинаміка культури", який досліджує те, як виробляються, зберігаються й передаються різні елементи культури: ідеї, факти, образи, а також те, як вони сприймаються. Розвиток української телеіміджелогії в цьому напрямі, на наш погляд, не має альтернативи.

Телебачення в умовах громадянського суспільства, що поволі будується в Україні, повинне рішуче відмовитися від раціональної міфології, від ідеології влади й маніпулятивних комунікативних технологій і стати на шлях деміфологізації. А поняття іміджу має повернутися до своїх першоджерел – до людської природи. З цього погляду неабияке значення має підвищення ролі місцевих телекомпаній, що наблизить телебачення до реального життя.

 

1. Шепель В. М. Имиджелогия. Как нравится людям. – М., 2002. – C. 45.

2. Кириченко А. В. Современные психологические технологии влияния на личность в профессиональных целях. – Минск, 2003. – С. 177.

3. Почепцов Г. Имиджелогия: теория и практика. – К., 1998.

4. Шанін Ю. Вічна юність античності // Легенди і міфи Стародавньої Греції. – К., 1996. – С. 7.

5. Митрополит Іларіон (Огієнко). Дохристиянські вірування українського народу. – К., 1992. – С. 13–14.

6. Ницше Ф. Рождение трагедии из духа музыки. – СПб., 2000. – С. 204–205.

7. Ясперс К. Всемирная история философии. Введение. – СПб., 2000. – С. 74–75.

8. Кара-Мурза С. Г. Манипуляция сознанием. – К., 2003.

9. Парыгин Б. Д. Основы социально-психологической теории. – М., 1971. – С. 7.

10. М'ясоїд П. А. Загальна психологія. – К., 1998. – С. 41.

11. Перелыгина Е. Б. Психология имиджа. – М., 2002. – С. 7.

12. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии двадцатого века. – М., 2002.

13. Беспамятнова Г. Н. Языковая личность телевизионного ведущего: Дисс. … к. филол. н. / Воронеж. гос. ун-т. – Воронеж, 1994. – 217 с.

14. Полборн Р. Образ и предвкушение. – М., 2003. – С. 15.

15. Харрис Р. Психология массовых коммуникаций. – СПб.; М. – С. 74–75.

16. Різун В. В. Формування масової свідомості – тонка річ // День. – 2000. – 3 берез.

17. Різун В. В. Маси. – К., 2002. – С. 71.

18. Кошмаров А. Ю. Телевизионный образ политического лидера как результат репутационного менеджмента // Психология как система направлений: Ежегодник Российского психологического общества. – М., 2002. – Т. 9. – Вып. 2.

19. Прохоров А. Что такое СМИ в современном мире? // PART ORG UA: Политическое издание. – 2002. – 29 січ.

20. Герриг Р., Зимбардо Ф. Психология жизни. – СПб., 2004. – С. 921.

21. Чекмишев О. Телебачення як останній енергоресурс // День. – 2001. – 4 трав.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові