Ласкаво просимо

Ключові слова: профільна література, сучасні медіадослідження.

The compact review and the characteristic of the basic profile literature from history, theories, methodology and practice of the TV are analyzed in this article.

Key words: TV-image, TV-miphologisation.

Оглядаючи різноманітну наукову, науково-популярну, навчально-методичну, методичну літературу з проблематики телебачення, можемо констатувати, що представлена вона досить повно й багатогранно: серед популярних видань, скажімо, останніх років є й суто теоретичні розробки, націлені на фахівців вищого рівня, і довідково-термінологічні словники, спеціалізована література для журналістів-початківців, практичні поради для ведення телевізійного бізнесу, вузькопрофесійні керівництва з техніки й методики новітнього монтажу, операторської майстерності та роботи зі світлом тощо.

Відрадно й те, що періодичні видання, присвячені проблематиці телебачення, якісно урізноманітнили і підвищили свій змістовий рівень. Зокрема, "Телекритика", маючи інтернет-версію і друкований аналог, значно розширила межі потенційної аудиторії, даючи можливість читачам вести активне пряме спілкування й обговорювати актуальні теми, порушені на його сторінках. Журнали "625" та "Телерадіокур'єр", націлені передусім на професіоналів медіаринку, торкаються проблем вузько-профільного характеру; виступають з культурологічними ініціативами в сфері електронних мас-медіа, здійснюють певні освітні й видавничі проекти, друкуючи літературу для фахівців медіагалузі [1].

Стабільний науковий інтерес до телебачення простежується й у численних публікаціях на сторінках фахових наукових збірників [2], збільшується й кількість дисертаційних досліджень, які охоплюють журналістикознавчі, політологічні, культурологічні, мовознавчі, філософські, мистецтвознавчі напрями наукового пошуку. На підтвердження цієї тези свідчить також факт успішного захисту дисертацій протягом останніх років на базі провідних журналістських шкіл (у тому числі й в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, зокрема "Формування образу політичного лідера засобами телебачення (вітчизняний і світовий досвід)" Н. Симоніної, "Телевізійні новини в політичній комунікації України: жанрова типологія, технологія виробництва, взаємодія з аудиторією" Т. Федорів, "Творення іміджу телебачення України" М. Андрющенко, "Безпекові імперативи телевізійного простору України" Г. Сащук, "Міжнародний відділ на телебаченні: організаційний, жанрово-творчий і технологічний потенціал" М. Малого та ін.) [3]. Однак ще багато аспектів телевізійної тематики залишаються відкритими для наукових дискусій.

Аналіз наявної джерельної бази з теорії, історії, практики телебачення є особливо актуальним сьогодні, оскільки журналістикознавство потребує комплексного дослідження сучасного телебачення як одного з найпотужніших засобів масової інформації та комунікації, як одного з найбільш доступних віртуально-реальних джерел розваги та рекреації, як одного з активних гравців ринку електронних медіа та як одного з найефективніших видів творчої діяльності журналіста.

Насамперед необхідно систематизувати історіографічні джерела за хронологічними і тематичними параметрами. У статті пропонується обмежити часові межі періодом, який умовно можна назвати першим. Умовно, оскільки література, присвячена проблематиці телебачення, видавалася й раніше. Однак у запропонованому огляді ми вдамося до вибіркового аналізу джерел, з огляду на якісні характеристики видань.

Отже, 60–80-ті рр. ХХ ст. можна без перебільшення вважати непересічними як для практичного телебачення, що стрімко розвивалося творчо й технічно, а також набувало стабільного авторитету в соціокультурному середовищі, так і для теорії телевізійної журналістики, яка формувалася, викристалізовувалася як окремий, самодостатній напрям у вітчизняному журналістикознавстві. Водночас цей період не можна оцінювати однозначно, оскільки, з одного боку, це був час відкриттів, експериментів, пошуків, ініціатив, з іншого – час ідеологічного тиску на ЗМІ, тотальної відсутності свободи слова. Тому й література того часу подекуди містить відбиток подвійних стандартів.

До окремої групи належать так звані першоджерела: архівні документи, оригінали листів, особисті записи і спогади режисерів світового кіно, відомих театральних діячів, літераторів, критиків, телевізійних публіцистів, до яких звертаються впродовж багатьох десятиліть дослідники теорії телебачення. Зауважимо, що автентичні, невідредаговані документи далекої доби мають не лише цінне інформаційне значення, конкретний фактаж, а й потужну енергетику, неабияку силу. Чимало таких праць виходили друком і перевидавалися багато разів.

Серед спадщини довоєнного періоду варто виокремити доробок українського кінорежисера й письменника Олександра Довженка, чиї спостереження стосовно специфіки кінотворчості багато в чому актуальні й для творців сучасного екранного мистецтва – телережисерів, телеоператорів, телепубліцистів, журналістів авторського телебачення, аналітичного та художньо-публіцистичного типів мовлення. Неможливо обійти увагою й роздуми про естетику кіномистецтва, особливу роль режисури та монтажу визнаних майстрів екранного видовища Сергія Ейзенштейна, Всеволода Пудовкіна, Белли Балаша, одного із засновників теорії монтажу Лева Кулешова та ін. Читаючи ці твори, а також подібні праці сучасних митців екрана, можна простежити закономірний поступ і розвиток екранних мистецтв.

Заслуговують уваги перевидані багато разів щоденники Дзіги Вертова, одного з перших кінорежисерів-документалістів, що започаткував основи поетики телебачення. Причому Дзігу Вертова бажано не лише читати, а й дивитися. Дослідники кіно- й телепубліцистики мають побачити цей оригінальний кіноматеріал, який став золотою спадщиною кінохроніки ХХ ст. і своєрідною азбукою хронікально-документального кіно для майбутніх поколінь сценаристів, режисерів, операторів. Також корисно звернутися до творчої спадщини автора унікальної кінопоеми в кольорі "Тіні забутих предків" Сергія Параджанова [4]. Вищезгадані твори стануть у пригоді дослідникові специфіки екранних мистецтв та особливостей професійної діяльності творчих працівників сучасного телебачення. Важливо наголосити, що ця джерельна база весь час поновлюється працями сучасних авторів, які розглядають екранну творчість крізь призму власного досвіду й здобутків попередників.

Далі згрупуємо праці 60–70-х рр., присвячені естетико-культурологічному феномену телебачення, які хоч і не є досконалими з точки зору комплексного теоретичного осмислення, втім залишаються й сьогодні цінними, бо саме в них закладено підвалини майбутньої теорії телебачення як виду естетичної творчості. Перші аналітичні статті, начерки, нариси, книги про нову музу ХХ ст. належали, як правило, мистецтвознавцям, кінознавцям, театрознавцям, які прагнули вдаватися до аналізу художніх ресурсів "блакитного екрана", оперуючи мистецтвознавчими, естетичними категоріями. Зауважимо, що мистецтвознавчі та журналістикознавчі наукові школи й сьогодні рухаються паралельно, взаємодоповнюючи і збагачуючи одна одну. Так само й досі триває дискусія навколо питання феномену телебачення як виду мистецтва і як виду журналістики.

Одним із перших авторів, який зумів побачити унікальне у новому виді синтетичного мистецтва й новому засобі масової інформації, був Володимир Саппак. У жовтні 1960 р. вийшла його перша стаття про особливість і специфіку телебачення, а в 1963 р. – перше видання книги "Телевидение и мы", що здобула славу справжнього бестселера ХХ ст. [5]. Ця праця начисто позбавлена ідеологічної мішури, незаангажована, прозора, афористична. Згадаймо хоча б класичні тези про "рентген характеру", "ефект присутності", "дистанцію довіри", які стали ідеєю, своєрідним концептом у розумінні природи ТБ для майбутніх поколінь дослідників.

Про особливості телебачення як нового мистецтва йдеться у книзі А. Рохліна та В. Шастіна "Телевидение как искусство", надрукованій в 1962 р.; про естетичні риси ТБ писав також О. Юровський у книзі "Об искусстве телевидения", яка вийшла у 1965 р. Власне ці праці є одними з перших, де автори спробували викласти бодай фрагментарно основні позиції теорії телебачення як непересічного мистецтва, що має сталі естетичні критерії й ознаки. Згодом, частково наприкінці 60-х і більш повно у 70-х рр., мистецтвознавчу позицію щодо розуміння телебачення посилив В. Вільчек, який у своїх численних наукових роботах мав нагоду довести реальну сутність телемистецтва як видовищної художньої культури. Культурологічну, мистецьку складову ТБ аналізувала у багатьох публікаціях і виданнях Н. Фрольцова; теле-, кіно- й театральне мистецтво в контексті спільного й відмінного, репродукованого, тиражованого й оригінального розглядали Т. Марченко, Р. Копилова. Серед авторів того часу, які також зверталися до цієї багатогранної проблеми, можна назвати й М. Кузнєцову, Ю. Богомолова та ін. [6].

Загалом цей період став особливо сприятливим для розвитку наукової думки в галузі телебачення. Тематичні межі досліджень були розширені: від телебачення як виду мистецтва до телебачення як виду ЗМІ. Дослідниками цього наукового напряму стали Е. Багіров, Р. Борецький, О. Юровський, В. Хелемендик, С. Фурцева; специфіку телевізійної публіцистики досліджували С. Муратов, Т. Ельманович; особливості журналістської діяльності на телебаченні, а саме репортерську працю в інформаційному мовленні аналізували Г. Зубков, Г. Кузнецов; професійну майстерність диктора й телевізійного ведучого розглядали А. Зайцева, Л. Брус та ін. Доречно згадати й нарисово-портретний твір "Я хочу рассказать вам…" одного з популярних телевізійних персонажів тогочасного телебачення І. Андроникова, чиї сентиментальні, втім надзвичайно влучні розмірковування з приводу авторської ролі героя-оповідача на телевізійному екрані є актуальними й у наш час. Паралельно здійснювалися й соціологічні спостереження в межах функціонування нового засобу масової інформації, його взаємодії із потенційною глядацькою аудиторією, специфіки зворотного зв'язку тощо. Одними з перших у цьому напрямі були наукові пошуки Б. Фірсова, В. Єгорова, В. Коробейникова та ін. [7].

Варто звернути увагу на те, що в цей період історії чимало актуальних проблем телебачення було порушено також на рівні дисертаційних досліджень. Оглядаючи цей сегмент літератури, необхідно висловити позитивні оцінки деяких робіт, зокрема кандидатської дисертації з філологічних наук А. Балаяна (1971), що торкається проблеми діалогічного характеру телевізійної комунікації; кандидатської дисертації з мистецтвознавства В. Вільчека (1972), у якій автор розглядає естетичні критерії телевізійного програмування з огляду на видовищну природу телевізійного мистецтва; кандидатської дисертації з філологічних наук С. Муратова (1973), присвяченій принципам та методам спостереження в телевізійній журналістиці (вже пізніше саме цей автор зумів визначити й охарактеризувати особливий професійний статус журналіста авторського, коментаторського телебачення, ввів до обігу таке поняття, як екстремальна журналістика, був одним із ініціаторів створення Кодексу професійної етики журналіста. Таким чином, почавши журналістську й нау

кову творчість понад 30 років тому, С. Муратов зумів на власному прикладі довести, що журналістська праця сприяє багатогранному творчому розвитку особистості). Також заслуговує високої оцінки науковий доробок Н. Фрольцової, яка в 1974 р. вдалася до ґрунтовного аналізу образної теледокументалістики у кандидатській дисертації з мистецтвознавства й продовжила вивчення культурологічних аспектів телебачення та специфіки аудіовізуальної творчості у подальших наукових працях. М. Кузнецова наприкінці 70-х рр. здійснила спробу філософського аналізу структури та специфіки функціонування телевізійного образу в розрізі проблем телебачення як мистецтва [8].

Окремої уваги заслуговують збірки праць, об'єднані спільним тематичним спрямуванням: сценарна майстерність телевізійного публіциста, професійна діяльність журналіста, режисера, оператора у різних типах телевізійних передач тощо, новітні можливості телевізійного виробництва, специфіка знімання на натурі й у павільйоні та багато ін., які стали символічною дискусійною трибуною для обговорення актуальної проблематики тогочасного телебачення в контексті поєднання творчого й технічного компонентів. На сторінках цих збірників публікували свої роздуми й звичайні журналісти-практики, які щодня працювали в ефірі й створювали випуски новин, й імениті сценаристи, режисери, оператори, які працювали над розважальними програмами, й авторитетні документалісти, чиї фільми здобували нагороди на міжнародних фестивалях, і перші міжнародні оглядачі, й керівники регіональних телевізійних студій, і викладачі вищих навчальних закладів, які готували професійні кадри для телебачення. Серед таких видань заслуговують уваги, зокрема, книги 1971 р.: "Телевизионный публицист", "ТВ-публицист: Сборник сценариев"; "Телевизионный сценарий: Сборник сценариев телевизионных передач / Под ред. Э. Г. Багирова" 1975 р.; збірники 1976 р. : "Откровения телевидения", "Проблемы телевидения", " ТВ-репортер / Под ред. Э. Г. Багирова" та ін.

Цінність цих праць полягає насамперед у тому, що вони неупереджено ілюструють епоху, даючи можливість читачеві поринути у живі, яскраві епізоди реального телевізійного минулого. Окрім того, деякі книги, зокрема присвячені творчості сценариста, демонструють стиль телевізійного письма публіцистів 70-х рр., подаючи у повному обсязі сценарії тогочасних телевізійних передач. Свого часу ці твори стали своєрідними шаблонами, взірцями для журналістів, які опановували ази публіцистичного стилю, які вчилися писати сценарії для телепрограм інформаційно-аналітичного типу мовлення. Зауважимо, що курс сценарної майстерності журналіста, започаткований багатьма факультетами журналістики в часи формування тележурналістської спеціалізації (а це, як правило, 70-ті рр. минулого століття), базувався здебільшого на ілюстративних матеріалах такого типу видань. У потребі подібної літератури ми переконалися також на власній практиці під час викладання в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка нормативного курсу "Художньо-публіцистичне телебачення", коли спільними зусиллями студентів і викладачів здійснили навчальне видання збірки студентських телевізійних сценаріїв "Моя Україна". Ще раз наголосимо, що ефективність використання такого типу праць під час підготовки спеціалістів надзвичайно висока.

З іноземних видань тієї доби можна відзначити класичну працю Ф. Зіберта, Т. Петерсона і В. Шрамма "Four Theory of the Press", яка згадується й сьогодні в багатьох дослідженнях у контексті бачення ролі ЗМІ в суспільстві, М. Маклюена "Understending Media. The extension of Man", Дж. Фріске, Дж. Хартлі "Reading television", а також рідкісні на той час перекладні видання, які вийшли обмеженим тиражем – "Азбука телевидения" Д. Девіса та "Технология телевизионного производства" М. Джеральда, присвячені основним питанням творчо-виробничої організації телевізійного ефіру. Останні джерела швидше можна зарахувати до науково-пізнавальної, спеціалізованої літератури, корисної для практиків телевізійного виробництва й усіх, хто цікавиться цією галуззю професійної діяльності людини [9].

До речі, більшість праць, оглянутих за цей період, побудовані на матеріалах ЦТ, виходили друком у Москві, однак уже у 80-ті рр. ситуація почала змінюватися завдяки переорієнтації республіканських наукових шкіл на користь регіонального, місцевого матеріалу. Відповідно, у республіканських видавництвах почали друкуватися й книги, спрямовані на широку аудиторію дослідників, знавців, професіоналів кіно-, театрального, й телемистецтва.

Підсумовуючи ж огляд спеціалізованої телевізійної літератури 60–70-х рр. минулого століття, зауважимо, що саме цей період став знаковим для створення базової концептуальної моделі теорії телебачення. Можна стверджувати, що вже в ті роки сформувався стійкий науковий інтерес до телевізійного мистецтва. І, що надзвичайно важливо, цей період став поштовхом для активної наукової творчості кількох поколінь дослідників телебачення.

Ще варто звернути увагу на те, що в переважній більшості опрацьованих джерел (за винятком підручників і, частково, дисертаційних досліджень) практично відсутня ідеологічна, партійна складова, обов'язкова уже на той час для літератури з історії, теорії, методики й практики журналістики. Ця тенденція частково (окрім підручників, актуальних наукових публікацій і дисертаційних робіт, праць із історії й практики закордонного телебачення, а також соціальної психології, сфери дослідження впливу ЗМІ на глядача та ін.) зберігається у фаховій літературі 80-х рр., зокрема цензурованого періоду в історії журналістики.

Аналізуючи спеціалізовану літературу 80-х рр. минулого століття, насамперед зауважимо, що помітно зросла кількість наукових, науково-популярних видань, зорієнтованих на проблематику телебачення. Почало з'являтися більше дисертаційних досліджень філологічного спрямування зі спеціальності "Журналістика", які торкалися багатьох аспектів журналістської діяльності на телебаченні. Можна вважати, що саме в ті часи актуалізувалася потреба у вивченні природи телевізійної комунікації крізь призму журналістики. Отже, поряд із мистецтвознавчими, культурологічними напрямами дослідження телебачення як виду мистецтва, традиційно багатогранними й оригінальними, заявила про себе й новітня тенденція: розгляд телебачення в контексті журналістикознавства як виду журналістики, як однієї зі складових системи засобів масової комунікації.

Серед дисертаційних розвідок цього періоду виокремимо праці українських науковців, які започаткували традицію неупередженого вивчення Українського телебачення. Зокрема Т. Щербатюк визначила основні тенденції розвитку Українського телебачення як типу республіканського телевізійного мовлення; на матеріалах Українського телебачення побудовані дисертації З. Дмитровського, який розглянув специфіку телевізійної інформації й особливості її функціонування в інформаційних програмах; Ю. Арешникова, який проаналізував граматичну структуру мови коментатора телевізійних і радіопрограм [10].

Загалом цей період виявив неабияку тематичну різноманітність дисертаційних досліджень. Скажімо, Т. Адам'янц загострила увагу на проблемі ефективності документального матеріалу в радіо- й тележурналістиці, М. Вєнкова порушила питання персоніфікації у телевізійній журналістиці, А. Макарський зосередився на вивченні засобів виразності в інформаційно-публіцистичних програмах тогочасного телебачення, А. Айзенберг розглянув етапи розвитку телепубліцистики на екрані, Л. Прохорова дослідила особливості телевізійного тексту науково-популярного сегмента телевізійного мовлення з огляду на структурно-композиційні складові, М. Бережная простежила параметри професійної діяльності ведучого контактної телевізійної передачі (цікаво, що майже через двадцять років ця тема знайшла нове прочитання у науковій розробці М. Бурмаки).

Звісно, це не повний перелік дисертаційних назв, утім навіть такої кількості достатньо для того, щоб зробити такий висновок: кандидатські дисертації з філологічних наук, виконані у різних наукових школах, об'єднані спільною метою – дослідження телебачення як виду журналістики. Важливо, що це наукове завдання збереже свою актуальність і впродовж наступних десятиліть.

Повертаючись до тези про паралельні наукові пошуки журналістикознавців та мистецтвознавців, зауважимо, що у 80-ті рр. було заявлено низку оригінальних тем докторських дисертацій, присвячених телебаченню. Зокрема це стосується наукової роботи О. Нечай, яка впродовж багатьох років накопичувала матеріал, що став основою розробленої нею теорії функціонування телебачення як особливої художньої системи [11].

Науково-популярна та навчально-методична література охопила ширший сегмент телевізійної тематики. У цей період почали активно друкуватися навчальні посібники й підручники, підготовлені як науковцями, викладачами вищих навчальних закладів, що готували тележурналістів, так і практиками від телебачення. Це популярні на той час колективні праці "Основы телевизионной журналистики", "Теле- и радиоинформация", в яких систематизовано основні напрями теорії й практики сучасної журналістики. Більшість творів спрямовані на цільову аудиторію: студентів, які вивчають журналістику й спеціалізуються на телебаченні, слухачів курсів підвищення кваліфікації журналістських кадрів, практиків. Однак стиль письма, дотепний виклад матеріалу, авторські міркування, так звані "ліричні" відступи, а також конкретні приклади із телевізійної практики, що доповнили теоретичну складову – всі ці чинники сприяли значному розширенню читацького загалу. Професійна література вийшла за межі вузькопрофесійного середовища. Праці таких авторів,

як С. Муратов, що досліджував журналістську майстерність на ТБ, зокрема у книгах "Активные методы обучения в телевизионной журналистике", "Диалог: Телевизионное общение в кадре и за кадром", "Выносится на обсуждение", "Встречная исповедь", Г. Кузнецов, який розробив ряд концептуально нових підручників з тележурналістики: " Телевизионный журналист", "Журналист на экране" та ін., знайшли свого вдячного читача [12].

Продовжуючи огляд, необхідно наголосити на тому, що у цей період спостерігався активний розвиток технічного потенціалу ТБ, удосконалювався творчо-виробничий процес. Телебачення поступово змінювало свій статус і виходило на лідерські позиції в галузі медіа. Відповідно зростав і суспільний інтерес до телебачення як оригінальної видовищної культури ХХ ст. Популярна телевізійна література того часу частково торкається й цих питань. Г. Нікуліна пише про телевізійний портрет, особливості показу екранних героїв телевізійними засобами, А. Сокольська аналізує поетику телебачення, Г. Вачнадзе відстежує сучасне телебачення з точки зору глобальних комунікативних можливостей, С. Новаковський розмірковує про перспективні напрями розвитку телебачення [13].

Українські науковці зосереджують увагу на питаннях професійного спрямування: В. Качкан аналізує специфіку телевізійних матеріалів і майстерність журналіста ТБ, М. Скуленко характеризує телевізійний коментар як жанр аналітичної журналістики. Етапи розвитку Українського телебачення відстежують М. Скачко, В. Цвік та інші автори [14].

Загалом література 80-х рр., видана в СРСР, переважає кількісно (у нашому реєстрі – понад 50 творів, присвячених ТБ), утім, як уже зазначалося, наявні у деяких працях тенденційні авторські оцінки та ідеологічні штампи позначилися не кращим чином на якості матеріалу.

Інакше – більш розкуто, сміливо, оригінально – написані праці, які вийшли наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. Цей пласт літератури вважаємо за потрібне аналізувати більш детально, паралельно з оглядом наукових джерел нового тисячоліття.

1. Український щомісячний журнал "Телекритика" (www.telekritika.kiev.ua), який виходить з 16 жовтня 2004 р.; журнал для фахівців медіаіндустрії "Телерадіокур'єр", що видається в Україні з 1998 р. з періодичністю п'ять випусків на рік, здійснив, зокрема, видання посібника з телевізійної режисури: Ширман Р. Телевізійна режисура. Майстер-клас. – К., 2004; Мащенко І. Телевізійні аномалії: Мас-медійні історії в деталях. – К., 2005; російський інформаційно-технічний журнал "625" виходить 10 разів на рік (з 2002 р. має український аналог "625" Украина"), видав, зокрема, 3 частини підручника з телевізійного монтажу: Соколов О. Монтаж: телевидение, кино, видео. – М., 2000, 2001, 2004 та ін.

2. Див.: наукові видання Інституту журналістики, зокрема "Наукові записки", "Актуальні питання українського журналістикознавства" та ін., збірники наукових праць Львівського національного університету імені Івана Франка "Телевізійна й радіожурналістика", збірники Запорізького національного університету "Нова філологія" та ін.

3. Симоніна Н. Формування образу політичного лідера засобами телебачення: Автореф. дис. ... к. філол. н. – К., 2004; Федорів Т. Телевізійні новини в політичній комунікації України: жанрова типологія, технологія виробництва, взаємодія з аудиторією: Автореф. дис. … к. філол. н. – К., 2004; Сащук Г. Безпекові імперативи телевізійного простору України: Автореф. дис… к. політ. н. – К., 2005; Малий М. Міжнародний відділ новин на телебаченні: організаційний, жанрово-творчий і технологічний потенціал: Автореф. дис. ... к. філол. н. – К., 2005; Андрющенко М. Творення іміджу телебачення України: Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – К., 2005 та ін.

4. Аксенов И. А. Сергей Эйзенштейн. Портрет художника. – М., 1991; Эйзенштейн С. М. Избранные. произведения: В 6 т. – М., 1964; Ейзенштейн С. М. Естетика кіномистецтва: Дослідж. Ст. Лекції. – К., 1978; Балаш Б. Кино: Становление и сущность нового искусства. – М., 1968; Беньямин В. Произведение искусства в век его технической воспроизводимости // Киноведческие записки. – М.: ВНИИ киноискусства, 1988. – № 2. – С. 151–173; Вертов Д. А. Статьи. Дневники. Замыслы. – М., 1968; Довженко А. П. Избранное. – М., 1957; Параджанов С. Исповедь. – СПб., 2001; Пудовкин В. И. Избранные. статьи. – М., 1955.

5. Саппак В. С. Телевидение и мы: 4 беседы. – 3-е изд. – М., 1988.

6. Рохлин С., Шастин В. Телевидение как искусство. – М., 1962; Вильчек В. Контуры: Наблюдения о природе телеискусства. – Ташкент, 1967; Вильчек В., Воронцов Ю. Телевидение и художественная культура. – М., 1977; Фрольцова Н. Телевидение: хроника, документ, образ. – Минск, 1977; Марченко Т. Телевизионный театр. Истоки. Возможности. Специфика. – М., 1978; Копилова Р. Кинематограф плюс телевидение: Факты и суждения. – М., 1977; Контакт: Заметки о феномене телевизионности. – М., 1974; Богомолов Ю. Проблемы времени в художественном телевидении. (Опыт сравнительного анализа). – М., 1977.

7. Багиров Э. Место телевидения в системе средств массовой информации и пропаганды. – М, 1976; Очерки теории телевидения. – М., 1978; Борецький Р. Информационные жанры телевидения. – М., 1961; Юровський О. Телевидение: Поиски и решения : Очерки истории и теории советской телевизионной журналистики. – М., 1975; Хелемендик В. Союз пера, микрофона и телекамеры. – М., 1977; Фурцева М. Мир площадью в сантиметры: Очерки об американской телеинформации. – М., 1975; Муратов С. Пристрастная камера. – М., 1976; Эльманович Т. Образ факта: От публицистики к фильму на Эстонском ТВ. – М., 1975; Зубков Г. Глядя прямо в глаза. – М., 1970; Миллион репортерских километров. – М., 1970; Пестрое зеркало. – М., 1973; Кузнецов Г. ТВ-репортер. – М., 1976; Зайцева А. О некоторых аспектах ведущего на телевидении // Вопр. киноискусства. – М.: Наука, 1975 – Вып. 2. – С. 215–244; Льюис Б. Диктор телевидения / Пер. с англ. В. Ткаченко. – М., 1973; Андроников И. Я хочу рассказать вам... Рассказы, портреты, очерки, статьи. – М., 1971; Фирсов Б. Телевидение глазами социолога. – М., 1971; Егоров В. Телевидение и зритель. – М., 1977; Коробейников В. Голубой чародей: ТВ и социальная система. – М., 1975.

8. Балаян А. Основные коммуникативные характеристики диалога: Автореф. дис. ... к. филол. н. – М., 1971; Вильчек В. Телевизионная программа: социальные функции и эстетические особенности: Автореф. дис. … к. искусствовед. – М., 1972; Фрольцова Н. Проблемы документально-образного отображения действительности на телевизионном экране: Автореф. дис. … к. искусствовед. – К., 1974; Муратов С. Принципы методы наблюдения в телевизионной журналистике: Автореф. дис. … к. филол. н. – М., 1973; Кузнецова М. Проблемы телевидения как искусства: Функционирование и структура телевизионного образа: Автореф. дис. … к. филос. н. – М., 1979.

9. Seibert F., Peterson T. and Schramm W. Four Theory of the Press. – Urbana: University of Illinois Press, 1956; McLuhan M. Understending Media. The extension of Man. – London: Routledge& Kegan Paul, 1964; Friske J., Hartley J. Reading television. – London, 1978.

10. Щербатюк Т. Украинское телевидение как тип республиканской телевизионной программы. Формирование и современные тенденции развития: Автореф. дис... к. филол. н. – К., 1982; Дмитровский З. Телевизионная информация: специфика, формы, методика. (На материалах Украинского телевидения): Автореф. дис. ...к. филол. н.: – К., 1988; Арешенков Ю. Грамматическая структура комментаторской речи (на материале информационных передач Украинского телевидения и радио): Автореф. дис. ... к. филол. н. / Днепропетр. гос. ун-т им. 300-летия воссоединения Украины с Россией. – Днепропетровск, 1989.

11. Адамьянц Т. О некоторых факторах эффективности документализма в радио- и телевизионной журналистике: Автореф. дис. …к. филол. н. – М., 1980; Венкова М. Персонификация в телевизионной журналистике: Автореф. дис. … к. филол. н. – М., 1982; Макарский А. Выразительные средства телевизионных информационно-публицистических программ: Дис. ... к. филол. н. – М., 1983; Айзенберг А. Публицистический телевизионный фильм. Становление и развитие: Автореф. дис. … к. филол. н. – М., 1988; Прохорова Л. Структурно-композиционные особенности телевизионного текста (На материале науч.-популяр. передач): Автореф. дис. … к. филол. н. – М., 1988; Бережная М. Телевизионный ведущий в контактной передаче (на материалах Ленинградского телевидения 1985–1988 гг.): Автореф. дис. … к. филол. н. – Л., 1989; Нечай О. Телевидение как художественная система: Автореф. дис. ... д. искусствовед. – М., 1983.

12. Багиров Э., Борецький Р., Юровский А. Основы телевизионной журналистики. – М., 1987; Васильева Т., Осинский В., Рукавишников Л. Теле- и радиоинформация: Учеб. пособ. – Л., 1987; Кузнецов Г. Телевизионный журналист. – М., 1980; Журналист на экране. – М., 1985; Муратов С. Активные методы обучения в телевизионной журналистике. – М., 1981; Диалог: Телевизионное общение в кадре и за кадром. – М., 1983; Выносится на обсуждение. – М., 1985; Встречная исповедь. – М., 1988.

13. Вачнадзе Г. Всемирное телевидение: Новые средства массовой информации – их аудитория, техника, бизнес, политика. – Тбилиси, 1989; Никулина Г. Лица знакомые и незнакомые: Заметки о телевизионном портрете. – М., 1980; Сокольская А. Поэтика ТВ: пути и поиски. – М., 1981; Новаковский С. Телевидение в ХХI веке. – М., 1981.

14. Качкан В. Особливості підготовки матеріалів для радіо і телебачення. – Л., 1987; Скачко М. Розвиток радіо і телебачення на Україні // Укр. рад. культура.: Зб. ст. – К., 1980. – С. 35–49; Скуленко М. Телевізійний коментар. – К., 1980; Цвик В. Украинское телевидение: Опыт, практика, проблемы. – К., 1985.