Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Формування національного телепростору – функція держави

Г. Сащук
УДК 621.397.13.347.83(477)

У статті розглянуто не лише рольову функцію інформаційного чинника в системі національної та інформаційної безпеки держави, а й звернено увагу на вирішальну роль та обов'язок влади у створенні належних умов для формування національного інформаційного простору України як вагомого фактору захисту національних інтересів.
Ключові слова: функція інформаційного чинника, національна та інформаційна безпеки, національний інформаційний простір.

In the proposed article the author considers not only the role function of the informational factor in the system of national and informational security of our state but also and first of all pays attention to the decisive role and obligations of the authorities in the creation of proper conditions for the formation of Ukraine's national informational space as an important factor in the protection of our national interests.
Key words: function of the informational factor, national and informational security, national informational space.

Не можна стверджувати, що питанням національної та, відповідно, інформаційної безпеки України раніше не приділялося належної уваги. Однак в умовах переходу країни до принципово нової парадигми забезпечення національної безпеки, нової політичної та соціально-економічної системи, а також глибоких змін на геополітичній картині світу, різкого погіршення середовища проживання людини ці проблеми набувають нової форми, змісту та особливої актуальності. Пріоритети в забезпеченні національної та інформаційної безпеки України в сучасний період її розвитку мають бути об'єктивно орієнтовані на цивілізаційний перехід країни до постіндустріальної фази, приведення у відповідність до умов цього переходу її соціально-політичної системи та умов гуманістичного формування й творчої реалізації особистості з урахуванням національних і психологічних її особливостей. А це передбачає реформування суспільства, формування, в першу чергу, системи цінностей, що відповідають постіндустріальному етапу розвитку та національно-культурній ідентичності українського суспільства.

Сучасний стан забезпечення національної та інформаційної безпеки України є перехідним від радянської системи державної безпеки до становлення нової системи національної та інформаційної безпеки, яка формується в умовах, що істотно змінились. Це потребує розробки науково обґрунтованої державної політики та стратегії в цій галузі, визначення системи національних цінностей, життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави, визначення зовнішніх і внутрішніх загроз цим інтересам, пошуку ефективних заходів для забезпечення безпеки в усіх її сферах. Особливістю реалій України є несформованість і недостатня визначеність системи цінностей та інтересів суспільства, наявність низки суперечностей між інтересами різних соціальних спільнот і професійних груп, що спричинює політичну та соціальну нестабільність. Унаслідок несформованості консенсусу в суспільстві щодо національних цілей, інтересів і цінностей не забезпечується належна конструктивність у гарантуванні національної та інформаційної безпеки країни як "стану захищеності життєво важливих інтересів особистості, суспільства та держави від зовнішніх і внутрішніх загроз". Життєво важливі інтереси як елемент національних інтересів по-різному сприймаються не лише в різних соціальних та етнічних групах, а й у різних регіонах України.

Досягненню національного консенсусу цілей перешкоджають як об'єктивні, так і суб'єктивні чинники національної безпеки. До об'єктивних чинників можна віднести недостатність ресурсів модернізації, неналежний рівень інтелектуального, технологічного та оборонного потенціалу, зниження якості життя значної частини населення, збільшення соціальної напруженості, зростання злочинності та зниження безпеки особистості й суспільства, погіршення екологічних умов та ін. Суб'єктивними чинниками є інерція мислення різних соціальних груп суспільства, збереження у свідомості певної частини населення світоглядних стереотипів, збільшення соціального контрасту, хронічна боротьба політичних партій за сфери впливу та владу, відсутність сформованої системи національних цінностей та сталих інтересів суспільства, що дало б змогу консолідувати спільні зусилля особистості, суспільства і держави на реалізацію стратегії державотворення.

Кожну з названих вище складових національної безпеки з повним правом можна вважати головною. Але, враховуючи подвійну природу інформаційного чинника, який присутній у кожній із інших складових національної безпеки (політичній, соціальній, економічній, екологічній, військовій тощо), можна виокремити саме його. Цільовий вплив на інформаційні ресурси держави в явній чи неявній формі є одним із джерел загроз національним інтересам, що найбільш активно може здійснюватись у формі "інформаційної блокади", "інформаційної інтервенції" і навіть "інформаційної війни". Всебічне поширення автоматизованих інформаційних систем відкриває нові можливості для несанкціонованого проникнення до закритої інформації в державних і корпоративних системах, що може завдати значної шкоди національній безпеці, включаючи її військові, економічні, соціально-політичні та психологічні аспекти. За таких умов особливої актуальності набувають питання забезпечення необхідного рівня захисту застосовуваних технологій обробки та збереження інформації.

Логічно обумовлюється потреба розробки механізму забезпечення інформаційної безпеки країни. Він міг би ґрунтуватися на таких положеннях:

1. Реорганізація всіх державних і громадських інститутів, що дісталися у спадок від радянської системи, у парадигмальних вимірах нових ціннісних орієнтувань. Адже цей крок було здійснено незграбно, а подекуди й цинічно – простою заміною старих кадрів, без врахування рівня життєвого досвіду, освіти, професіоналізму і т. д. Відомі дослідники журналістики характеризують це явище по-різному. Наприклад, В. Шкляр – "розладом гармонії", А. Чічановський – "в тенетах свободи". "У багатьох країнах, особливо тих, які створені на територіях національних республік колишнього Союзу РСР, помітна стурбованість у відношенні можливостей розповсюдження інформації у вертикальному та горизонтальному напрямках, а значить і доступу до цієї інформації, участь населення у загальній системі інформаційного зв'язку суспільства. Ці можливості звузились настільки, наскільки обмежився, "роздрібнився" інформаційний простір внаслідок ділення єдиного багатонаціонального утворення на ряд самостійних національних держав" [13, 25].

2. Визначення основних принципів і напрямів всеукраїнської і регіональної політики у сфері інформаційної безпеки та організації взаємодії органів державної влади з її забезпечення. Доцільно зауважити: такі принципи й напрями спочатку не входили до пріоритетних, доки масований наступ центральних радянських ЗМІ, які де-факто і де-юре стали російськими, не змусив владу приймати відповідні закони. У зовнішній політиці українська влада до середини 90-х рр. "дозріла" до перекомутації колишніх центральних радянських, а нині російських телеканалів, до підвищення цін на закордонну, а отже, й російську друковану продукцію тощо. У внутрішній політиці, зокрема, частина вітчизняних ЗМІ почала або економічно, або інформаційно узалежнюватися від влади. "В Україні політична боротьба ведеться на рівні преси, радіо, телебачення. До цієї ж категорії належить і проблема "інформаційної підгодованості", коли одні видання можуть інформаційно "підгодовуватися" однією групою політиків, а ряд інших видань – їхніми політичними опонентами. Іще грошовий підкуп журналістів робить можливими публікації чи передачі прихованої реклами під виглядом журналістських матеріалів. Корупція, наче іржа, роз'їдає свободу слова та журналістську етику..." [10, 146].

3. Удосконалення системи нормативно-правових актів, що регулюють відносини власності у сфері інформаційних ресурсів. На початку незалежності України телеканали, окрім державних, могли належати будь-яким власникам, які мали відповідні кошти. Але з другої половини 90-х рр. українські "олігархи", за спинами яких стояла та ж держава, запропонували своїм іноземним партнерам поступитися своєю часткою телевізійного бізнесу в Україні. Так сталося з телеканалом ICTV, телеканалом "Інтер", "Новим каналом". На сьогодні практично всі телевізійні канали мають власників – громадян України. При цьому Антимонопольний комітет, який повинен перешкоджати зосередженню в руках одного медіамагната або більше 30–40 % одного виду ЗМІ, або кількох "перехресних" ЗМІ в межах певного регіону.

4. Формування правового забезпечення механізму реалізації державних гарантій права на інформацію, захисту права вільного отримання, передачі, виробництва та поширення інформації, інформаційної недоторканності приватного життя, охорони особистої та родинної таємниці, таємниці листування та інших повідомлень. Слід зазначити, що загалом законів щодо інформації в Україні цілком достатньо. Інша справа, як вони працюють, чи спрямовані на існування незалежних ЗМІ, чи просто розроблені для перехідного періоду, коли багато положень "старіє" на очах. Поки очевидно лише те, що можна говорити про теоретичні основи забезпечення свободи слова в країні (крім спеціальних законів, такі права закріплені в Конституції України). Тим часом "аморфне" законодавство України в інформаційній сфері допустило експансію російських ЗМІ в країні, яку на сьогодні припинити так і не вдалося.

5. Удосконалення системи правового забезпечення механізму реалізації державних та громадських інтересів у сфері формування, збереження і використання інформаційних ресурсів. Звичайно, держава має право чекати від державних ЗМІ повноцінного висвітлення своєї політики, при цьому тут не завжди державні інтереси збігатимуться з громадськими. "Коли поставити сакраментальне запитання "З чого починається держава?", то одна з можливих відповідей така: з законів, які оголошуються непорушними (на всі часи), і з хронік, які розповідають про минуле держави. Інакше кажучи: держава створює автопортрет і автобіографію. Влада присвоює монополію на створення власного іміджу і суворо карає тих, хто замахується на цю монополію. Друковане та мовлене в ЗМІ слово стає синонімом влади, а все, що пов'язане з народженням текстів, окутується ритуалом, обставляється етикетом [14].

6. Вдосконалення правового забезпечення державних гарантій захисту інтелектуальної власності, включаючи права авторства, патентного захисту, захисту комерційної діяльності, а також захисту власності на інформацію як на внутрішньому, так і на світовому ринку інформації.

Зауважимо, що закони України про авторське право та суміжні права відповідають рівневі європейських і світових стандартів, але користі від цього мало, оскільки вони рідко спрацьовують. Як наслідок такого стану речей, безкарно процвітають продавці розтиражованої чужої інтелектуальної власності: аудіо-, відео-, художніх творів і програмного забезпечення. Популярна друкована продукція українських авторів передруковується в сусідній Росії без дозволу авторів; так само будь-яке видавництво, користуючись неуважністю автора або незнанням ним тонкощів укладення угод, може привласнити собі весь прибуток від проданого бестселера. Величезних збитків завдає відео- і комп'ютерне піратство, і вже нікого не дивує знищення неліцензованої продукції на вимоги американського держдепартаменту. Незаконним використанням американської продукції грішить також телебачення – як державне, так і комерційне. Навіть у кінотеатрах на сеансах першого перегляду зафіксовано випадки таємного переписування стрічок за допомогою високоякісної спецапаратури, що становить досить прибутковий канал для відеобізнесу. Тиск іноземних корпорацій-виробників інтелектуального продукту та міжнародних організацій змушує владні структури України звертати увагу на наведення порядку в цій сфері. Адже, крім прийняття закону про захист авторських прав, Україна приєдналася ще до двох основоположних конвенцій у сфері використання інтелектуальної власності: Всесвітньої конвенції про захист авторських прав 1974 р. та Бернської конвенції про захист літературних творів 1986 р.

Тим часом, як вважає О. Мелещенко, "відомо, що українські інтелектуальні пірати досі залишаються непереможеними через, по-перше, сміховинні норми матеріального покарання, визначені законодавством, і, по-друге, не запущений повною мірою механізм захисту прав авторів. Саме тому Держагентство з авторських і суміжних прав (ДААСП) України внесло до комісій ВР пропозиції щодо зміни ступеня фінансової відповідальності за піратство... Також передбачається внесення змін у Карний кодекс... За ініціативою ДААСПу почала працювати система виплати авторських гонорарів – насамперед на радіо й телебаченні... Причому у виграші не лише українські автори. Іноземці також одержують своє" [10, 111]. До наведення порядку з використанням інтелектуальної власності дедалі частіше підключаються закордонні організації. Наприклад, у листопаді 1995 р. відома організація "Альянс інтелектуальної власності" (зі штаб-квартирою у США), яка об'єднує 1500 авторів і організацій, що володіють авторськими правами, висунула претензії до п'яти українських комерційних телекомпаній у зв'язку з неліцензійним використанням фільмів. Ідеться, зокрема, про скандал у Запоріжжі, пов'язаний з трансляцією обласною ДТРК по місцевому каналу "Запоріжжя" 52-серійного художнього фільму "Інспектор Фрост". Справа в тому, що комерційна телекомпанія "Хортиця", яка мала прокатне посвідчення на показ серіалу (єдиний документ на трансляцію фільмів), розцінила дії колег з ДТРК як піратські і звернулася до Арбітражного суду, виставивши позов "за спричинення моральних збитків, погіршення ділової репутації та втрату рекламодавців". Причому це був не перший випадок піратських дій з боку держтелекомпанії. Арбітражний суд ухвалив рішення на користь "Хортиці", проте на захист "телепіратів" стала облпрокуратура [5].

7. Формування правових гарантій існування та розвитку єдиного інформаційного простору на території України, включаючи процеси передачі та обміну інформацією.
Цей процес ґрунтується на розумінні інформаційного простору, зокрема в тлумаченні українських учених В. Шкляра та А. Чічановського. Отже, перейдемо до характеристики ситуації, що склалася на сьогодні в національному телепросторі. В Україні діє чотири загальнонаціональні канали: УТ-1, УТ-2, "Інтер" та ICTV, 25 державних регіональних ДТРК, кілька сотень недержавних ТРК, концерн радіомовлення, радіозв'язку, телебачення (РРТ) і кілька центрів потужного радіомовлення. Крім того, є мережа кабельного телебачення, проте середня частка його становить близько чотирьох відсотків. Те ж саме можна сказати й про супутникове телебачення. Верховна Рада 13 червня 1997 р. прийняла Закон України "Про Національну раду з питань телебачення та радіомовлення". Тим самим було створено ще одну структуру (окрім Держтелерадіо), яка активно формує національний інформаційний простір України, використовуючи контрольні та наглядові функції. Цей незалежний за задумом орган, до складу якого входять вісім осіб, половина з яких призначається Президентом України, а решта – парламентом, не зміг у своїй діяльності уникнути тиску з боку владних структур.

Інформаційне зловживання з боку держави формує відповідний імідж України на міжнародній арені, де ще з кінця 90-х рр. активно розвивається цифрове телебачення, що дає змогу відкривати тисячі нових телевізійних каналів, забезпечуючи тим самим необхідний плюралізм думок. В Україні на розвиток цифрового телебачення не знаходиться коштів, проте нескінченні фінанси з'являються під час чергових парламентських або президентських перегонів. За роки незалежності України проведено вже багато парламентських слухань про свободу слова в країні, які, зрозуміло, включають у себе й питання інформаційної безпеки телевізійного простору. Але порушені проблеми роками не розв'язуються. Через це будь-які висловлювання на цю тему залишаються актуальними. Наприклад, народний депутат, голова тимчасової Комісії ВР з вивчення ситуації в інформаційному просторі С. Аксененко зазначав, що ситуація в телеінформаційному просторі України є відображенням того, що відбувається в суспільстві загалом у період переходу від керованої до саморегульованої системи, коли в умовах вакууму, що утворився, йде привласнення того, що "погано лежить". У сфері телерадіомовлення це стосується всього, починаючи від каналів мовлення і закінчуючи обладнанням. У міждержавному масштабі – це витіснення сильнішими слабших, експансія іноземного капіталу в українському телерадіоефірі. Третій аспект характеризується спробою встановлення монополізму в недержавних ЗМІ фінансово-політичними групами.

"Постійні порушення законодавства і використання державних коштів не за призначенням, які практикуються керівництвом Держтелерадіо, – наголошує С. Аксененко, – призвели до того, що державне телебачення і радіомовлення переживають жорстоку кризу... Україна втратила контроль над більшістю свого телерадіоінформаційного простору, і в умовах нестабільної економічної і політичної ситуації зарубіжні та українські фінансові структури можуть серйозно впливати на події у нашій державі, і саме ті організації, які повинні стояти на сторожі державних інтересів і закону в сфері ТБ і РМ, певною мірою сприяли створенню такого становища і самі стали на шлях беззаконня.

Україна практично позбулася контролю над своїми загальнонаціональними каналами; зруйнована база виробництва українських художніх фільмів, інформаційно-аналітична політика державного телебачення здійснюється шляхом жорсткої цензури і віддана на відкуп комерційним структурам та іноземному капіталу, прибутки від реклами на загальнонаціональних каналах ідуть за кордон, проводиться політика підриву рекламного і національного ринку України, йде торгівля всім і вся, починаючи від часу в новинах, аж до загальнонаціональних каналів, приватизуються навіть телевежі, а обладнання купується через посередників, не розвивається шоу-бізнес, у недержавний телерадіоефір просочується великий фінансовий капітал, і боротьба за канали мовлення загострюється, як правило, на шкоду телеглядачам.

Керівники державних телерадіоорганізацій забули, що вони лише правлять державною власністю, обслуговують загальнонаціональне надбання, а не володіють ним" [1]. Розлога цитата С. Аксененка наведена невипадково, адже про справжній стан українського інформаційного простору пересічним громадянам нерідко доводиться лише здогадуватися. Деякі фахівці вважають найкращим захистом національного інформаційного простору не заборони та не запровадження цензури для закордонних видань, а забезпечення належних економічних умов для діяльності вітчизняних ЗМІ, підвищення їхньої конкурентоспроможності на світовому інформаційному ринку [4; 14]. Гадаємо, що тут справі зарадити може паралельне цілеспрямоване застосування зазначених та деяких інших заходів, позаяк паліативами, як ми вже переконалися, тут не обійтися. Слід зазначити, що нині в телевізійному просторі країни набагато знижується ефективність телебачення загалом і робота окремих каналів зокрема, втрачається якість вітчизняних програм та їх привабливість для масової аудиторії.

Варто, зокрема, торкнутися питання формування за допомогою телевізійних передач морального обличчя молодого покоління, національних, духовних цінностей та ідеалів. Адже не є секретом, що протягом перехідного періоду за допомогою наймасовішого та найпотужнішого виду ЗМІ – телебачення – серед підлітків пропагується правовий нігілізм, гонитва за прибутками, історичне безпам'ятство, агресивне невігластво, відсутність християнської моралі, за яку часто видаються хрестики як елемент модної біжутерії.

"Справедливо дорікаємо за невибагливий смак та недостатній фаховий рівень культурологічних, освітніх, розважальних програм, – зауважує народний депутат України М. Слободян. – І хоч би скільки називали тутешніх виконавців модних шлягерів "зірками", вони настільки одноманітні – від набридлих чорних окулярів до по-школярськи завчених вихилясів африканського походження, що сумно стає від браку відповіді на запитання: а щось своє, не кальку з чужого, ви спроможні створити? Доки телебачення буде виспівувати і витанцьовувати на чужий лад? Є й у нас талановиті творці і виконавці, їхні імена часто чуємо, а їх бачимо на телеекранах. Та все ж бракує нам як високої музики, так і літератури, мистецтва. Наше плазування перед усім чужинським сягнуло й духовних сфер" [11].

Перетворення вітчизняного телевізійного ефіру на предмет політичних спекуляцій, процес його приватизації, який набув ще більш потворних форм, ніж у країнах Східної Європи, показ на каналах іноземної телепродукції, часто сумнівного змісту і низької моральної якості, зі сценами вбивств і насильства, змусив владні структури та громадські інститути організувати публічну дискусію щодо появи поряд з державною та комерційною формами власності ще й можливої третьої моделі телебачення – громадської.

У нашій країні було започатковано проект створення Громадського телебачення і радіо України ("ГУРТ"). Однак ця ідея, принаймні в ефірній формі, захлинулась у публічних дискусіях (сьогодні Громадське радіо існує в мережі інтернет). Причини цього певною мірою розкриває оглядач І. Балицька: "Назву "громадське" обрали невипадково. Хто наважиться сказати, що громадське телебачення – це погано? Ні ті, для кого слово "громадське" по-простому означає "народне". Ні ті, хто знає, що громадське телебачення існує в Європі, і Україна при вступі до Ради Європи підписала конвенцію про його створення. Ні ті, в кого перед очима приклад якісного ГРТ. Тим часом якраз на прикладі ГРТ можна впевнитися, що поняття "громадське", занесене з Європи на пострадянський ґрунт, легко перетворюється на свій антонім. Адже ГРТ, створене всупереч міжнародним нормам як акціонерне товариство закритого типу з контрольним пакетом акцій у держави, саме стало монополістом. Президентські вибори воно провело блискуче і безпардонно. Структура, яку мають створити в нас, – теж акціонерне товариство закритого типу. Але воно начебто відрізняється від ГРТ" [2].

Цілком очевидно, що Громадське телебачення та радіо не повинні служити нічиїм інтересам, окрім інтересів усього суспільства, широко залучаючи громадськість до обговорення актуальних проблем (формування національної ідеї, національних цінностей та орієнтирів, шляхів реалізації державотворчої стратегії тощо). Принагідно варто навести думку про стан українського телевізійного простору колишнього президента телемережі "СТБ" М. Княжицького. Він, зокрема, наголосив, що українське суспільство економічно не розвинуте настільки, щоб могла повноцінно розвиватися телеіндустрія. В Україні є кілька великих монополістів, ціла купа компаній, які займаються відеопіратством, і лише кілька телекомпаній, які намагаються чесно вижити. І все ж він впевнений, що Україна незабаром переживе ситуацію, що характеризується: 1) матеріальною скрутою; 2) браком належної державної уваги до ЗМІ; 3) відсутністю антимонопольних законів у цій сфері та контролю за діяльністю електронних ЗМІ з точки зору їхньої громадської користі [6].

Отже, аналіз дає підстави для таких висновків:

1. Запропонований механізм забезпечення інформаційної безпеки телевізійного простору країни передбачає створення системи, що складається з правових засад, організаційної структури, вироблення стратегії і відповідної тактики у вигляді визначення національних інтересів та їх пріоритетів в інформаційній сфері; прогнозування, виявлення, усунення та запобігання впливу загроз і дестабілізуючих чинників на національні інтереси в інформаційній сфері; локалізації, деескалації та розв'язання інформаційних конфліктів; ліквідації наслідків інформаційних конфліктів та впливу дестабілізуючих чинників.

2. Міжнародне співробітництво у сфері інформаційної безпеки передбачає врегулювання належних інформаційних відносин між державами; входження в існуючі та утворення нових двосторонніх і багатосторонніх структур (організацій), діяльність яких спрямована на спільне вирішення проблем інформаційної безпеки.

3. Ефективне функціонування системи забезпечення інформаційної безпеки України зумовлює активну участь громадян, усіх соціальних груп і суспільства загалом у здійсненні права на інформацію та свободу слова. Це може мати такий вигляд: громадяни України на виборах, референдумах, через інші форми безпосередньої демократії, а також через органи державної влади та місцевого самоврядування висловлюють і реалізують своє бачення національних інтересів України в інформаційній сфері, засобів їх захисту; привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ і процесів в інформаційній сфері; захищають власні права та інтереси в інформаційній сфері всіма законними способами і засобами.

4. Регламентуюча діяльність держави стосовно ЗМІ загалом і телебачення зокрема полягає у запровадженні антимонопольного законодавства, яке, наприклад, забороняє зосереджувати в одних руках або друковані активи з накладом більше 500 тисяч примірників, або так зване "перехресне володіння" відразу кількома ЗМІ, або більше одного національного ЗМІ. Інші заходи щодо державного регулювання засобів масової інформації полягають у встановленні певного відсотка прибутків від реклами та певного ефірного часу за годину мовлення, а також чітких квот на зміст імпортної та національної телепродукції.

1. Аксененко С. Проблеми національного телерадіомовлення України // Україна: інформація і свобода слова: Зб. законодавчих актів, нормативних документів та статей фахівців / Упоряд. А. М. Задворний. – К.: Молодь, 1997. – С. 690, 692, 699–700.
2. Балицька І. "ГУРТом" на другий канал: Громадське телебачення у першому читанні // День. – 1996. – 20 груд.
3. v Даник Ю. Г., Катков Ю. І., Пічугін М. Ф. Національна безпека: запобігання критичним ситуаціям / Національна академія оборони України, Житомирський військовий ін-т радіоелектроніки ім. С. П. Корольова. – Житомир: Рута, 2006.
4. Москаленко А. З. Проблеми розвитку масової комунікації на сучасному етапі // Вісн. Київ. ун-ту. Сер.: Журналістика. – 1995. – Вип. 2. – С. 3–25.
5. Гулый Ю. В Запорожье прокуратура встала на защиту государственной телекомпании // Киевские ведомости. – 1997. – 26 сент.
6. Романчук И. СТБ находит языковой компромисс // Киевские ведомости. – 1997. – 5 сент.
7. Кормич Б. А. Інформаційна безпека: організаційно-правові основи: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. – К.: Кондор, 2004.
8. Кремень В. Г., Бінько І. Ф., Головащенко С. І. Політична безпека України: концептуальні засади та система забезпечення / Міжрегіональна академія управління персоналом. – К., 1998.
9. Ліпкан В. А., Ліпкан О. С., Яковенко О. О. Національна і міжнародна безпека у визначеннях та поняттях. – К.: Текст, 2006.
10. Мелещенко О. К. Комп'ютерні і телекомунікаційні технології як гарант інтеграції журналістики України в світовий інформаційний простір. – К., 1998. – С. 111, 146.
11. Слободян М. Національний телерадіопростір та його програмне заповнення // Україна: інформація і свобода слова: Зб. законодавчих актів, нормативних документів та статей фахівців / Упоряд. А. М. Задворний. – К.: Молодь, 1997. – С. 720–721.
12. Циганов В. В. Політична безпека і безпечна політика: Складові, ознаки, стан, тенденції. – К.: Ніка-Центр, 2006.
13. Чічановський А. А., Шкляр В. І. Світ інформації: особистість, суспільство, держава. – К.; М.: Слов'янський діалог, 1995. – С. 7, 23–25.
14. Шкляр В. І. Національна журналістика: від розладу до гармонії // Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра: Істор.-теорет. нарис. – К., 1996. – Вип. 1. – С. 53.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові