Статтю присвячено визначенню ролі журналістики у воєнних та політичних гарячих точках, розглянуто основні принципи журналістської етики стосовно журналістики конфлікту, що дуже важливо при висвітленні гострих проблемних тем, наведено приклади порушення етичних норм журналістів під час показу конфліктів та окреслено основні засоби участі у вирішенні конфліктів посередників, якими можуть виступати журналісти.
Ключові слова: журналістика конфлікту, етичні норми.
The article is devoted to the rolle of journalistic in war and politicall hot points. It is examined the main positions of journalistic ethics. It is concerned to the journalistic conflicts what is very important in time of covering the problematic topics (questions). Examples of порушити the ethics norms of journalistic, and covered the main rules and ways in conflict sattlement.
Key words: journalistic of the conflict, ethics norms.
У наш час сама поява таких понять, як "інформаційна війна", "медіаагресія", "інформаційна безпека", свідчить не лише про тісний взаємозв'язок засобів масової інформації з конфліктними ситуаціями, але й про те, що у збройних та політичних конфліктах сучасності боротьба на інформаційному рівні не менш важлива, ніж безпосередньо воєнні чи дипломатичні дії. Якщо протягом перших двох третин ХХ ст. війна переважно впливала на інформаційну сферу, останнім часом бачимо зворотний зв'язок як на макро-, так і на мікрорівні [1]. Перелом в інформаційно-воєнній сфері – це в'єтнамська війна. Американські військовики неодноразово стверджували, що причиною їх поразки стала не так допомога Радянського Союзу та завзятість в'єтнамців, як негативна позиція власної преси. Тоді ж визнали необхідність наявності "інформаційно-психологічного забезпечення бойових дій", себто формування через ЗМІ суспільної думки таким чином, аби будь-які воєнні дії знаходили підтримку серед власних громадян, та й взагалі у більшості мешканців планети.
У сучасному суспільстві без участі ЗМІ не відбувається жоден конфлікт – чи є він "гарячою точкою", як Чечня, Афганістан, Ірак; чи являє він собою політичне протистояння, як газовий діалог між Україною та Росією; чи напружені стосунки Росії та Грузії. Більше того, засоби масової інформації вже давно є частиною, ба навіть – однією з фронтових ліній конфлікту. Кожен журналіст при всій претензії на об'єктивність діє в певному полі влади та заангажованості (політичної, етнічної чи редакційно-бюрократичної) [2]. ЗМІ, без перебільшення, мають владу роздути конфлікт своїми матеріалами, так і загасити його полум'я. Проблема цензури та самоцензури завжди стає перед журналістами під час висвітлення бойових чи політичних конфліктів. Прихильники цензури знаходять багато прикладів, коли репортажі в засобах масової інформації, особливо наживо, призвели до ескалації насильства. "У свободи слова є ціна, – вважає Андрій Черкізов, колишній голова прес-центру осетино-інгушського конфлікту. – ЦК ціна – людське життя та кров. Цензура є порушення усіх законів. Але вона рятує життя людей, ненависть зростає не без нашої участі, не без участі журналістів". Однак спроби влади вводити цензуру стосовно точних, правдивих матеріалів чи спроби самих журналістів замовчувати факти, аби знизити рівень напруги, не просто не допомагають, а й мають зворотний ефект. Спроби обійти такі інциденти мовчанням або представити їх в іншому світлі можуть лише підірвати довіру до ЗМІ. Адже замовчування інформації про конфлікт лише стимулює апетит публіки. Цензура спричиняє зростання впливу альтернативних джерел інформації: пропагандистських видань чи чуток, що можуть завдати ще більше шкоди справі врегулювання конфлікту.
Медіакомунікативний менеджмент у зонах конфліктів вимагає передусім великої "делікатності" від журналістів, які висвітлюють конкретну конфліктну ситуацію. Зазвичай журналістів звинувачують в упередженості обидві сторони конфлікту. Крім того, за подібних умов, всупереч власній волі й намірам, журналіст може стати черговою жертвою конфлікту. А ще частіше він може заробити репутацію "яструба", а не миротворця. Щоб цього не сталося, медіаторам-миротворцям для врегулювання конфлікту слід передусім проаналізувати початкову та фінальну ситуацію і встановити істинні причини конфлікту, знайти ті варіанти його розв'язання, за яких інтереси сторін можуть збігтися, створивши таким чином підґрунтя для готовності сторін рухатися назустріч одна одній. Відповідно мистецтво екстремальної журналістики полягає у знаходженні того "спільного ґрунту", що може і повинен стати "стартовим майданчиком" для миротворчості [3].
Центр екстремальної журналістики розробив кілька порад журналістам, що висвітлюють етнічні конфлікти, однак ці правила постійно порушуються, причому подекуди цілком свідомо, більше того, навмисно. Так, етнічний конфлікт сербів та албанців у Косово почали розкручувати з кадрів, що їх відзняла англійська компанія ІТN у 1992 р. Саме на них у своїх передвиборних промовах посилався Білл Клінтон. Ці кадри демонстрували, як усім тоді здавалося, мало не концентраційний табір, тому що показували людину за колючим дротом. Як потім виявилося, навколо табору взагалі не було колючого дроту, однак журналісти знайшли дім, де було віконце із дротом, і зсередини зняли албанця. Потім визначили дві цільові аудиторії для впливу на американське населення: дітей та євреїв, після чого почали формувати в їх свідомості враження появи у Європі "нових нацистів". Унаслідок цієї інформаційної кампанії з'явилися "погані серби" та "хороші албанці", при цьому інформацію сербського боку західні ЗМІ дуже часто практично повністю ігнорували [2].
Інформаційне забезпечення останніх воєнних кампаній Сполучених Штатів у Югославії та Іраку вже стало темою окремих досліджень. Перед початком воєнних дій провадилися потужні інформаційні кампанії з метою дискредитувати суперника й створити образ ворога. Головний етап інформаційної війни, як свідчить цей досвід, становить демонстрація переваг американської зброї, приховування власних втрат, перебільшення шкоди, завданої ворожій армії та об'єктам. Таку інформацію поширювали через підконтрольні військовим прес-центри. На початку кампанії, як вважають дослідники, завжди потрібні великі ресурси, аби швидко сформувати в суспільній свідомості потрібний стереотип. А зламати вже сформований стереотип практично неможливо [4].
Американська преса завжди була схильна до некритичного ставлення до власної влади під час висвітлення воєнних конфліктів. Більше того, є чимало прикладів достатньо шовіністичного ставлення великих та малих діячів пера й камери до опонентів Сполучених Штатів. Незважаючи на те, що офіційні аргументи, спираючись на які Пентагон розв'язав війну з Іраком, ґрунтувалися на брехливій інформації, преса не спромоглася це з'ясувати, хоча це можна було зробити просто звернувшись до європейських джерел. Скажімо, одразу ж після відомого виступу Держсекретаря США Коліна Павела в Раді Безпеки ООН у лютому 2003 р., за яке він через два роки вибачився перед американськими телеглядачами, Глен Рагвала, професор Кембриджського університету, переконливо спростував наведені у виступі дані про те, що Ірак має зброю масового знищення, а режим Хусейна пов'язаний з ісламістськими терористами. Втім, у Сполучених Штатах цей аналіз повністю проігнорували. Американські ЗМІ дуже помірно й з відвертою зневагою повідомляли про масові антивоєнні демонстрації в лютому 2003 р., в яких брали участь сотні тисяч громадян Сполучених Штатів і мільйони людей в інших країнах. При цьому про кілька сотень осіб, що протестували проти припинення "рослинного існування" Террі Шиаво перед дверима її лікарні, ЗМІ говорили значно більше й куди виваженіше. Жодна з 50 найбільших американських газет не агітувала проти вторгнення до Іраку своїми редакційними статтями, з'являлися лише окремі критичні публікації. В останні передвоєнні тижні американські телестанції, висвітлюючи стан справ на Близькому Сході, на 70 відсотків користувалися мілітаристськими джерелами і лише на 30 – антивоєнними. Таке співвідношення ЗМІ зберегли й протягом перших місяців війни. Лише пізніше, коли стало зрозуміло, що швидко американську демократію Іраку не нав'язати, а режим Саддама не мав ані запасів зброї масового знищення, ані засобів для його виробництва, американські журналісти та редактори почали виступати в критичній тональності. Однак навіть цей поступовий відхід від офіційної позиції був повільним та непослідовним. Так, кореспондент агенції Associated Press Чарльз Хенлі опублікував перший матеріал про тортури в американських тюрмах ще восени 2003 р. Утім, його колеги не звернули уваги на цей репортаж, передусім через те, що військова влада ці звинувачення повністю відкидала. А коли у квітні 2005 р. міжнародна правозахисна організація Amnesty International порівняла табір для військовополонених у Гуантанамо зі сталінським ГУЛАГом, адміністрація Буша назвала це порівняння абсурдним, після чого основна маса ЗМІ Сполучених Штатів просто вивела цю інформацію за рамки подій, що їх активно висвітлювали на той час. Навіть опубліковане лондонською газетою "Таймс" гучне викриття так званого "Меморандуму Даунінг Стріт", які доводило, що Білий дім свідомо маніпулював розвідданими з метою пропагандистської підготовки війни в Іраку, майже не знайшли відображення в американських засобах масової інформації. Так, з 1 травня до 20 липня 2005 р. служба новин провідної телекомпанії Ей-Бі-Сі 121 раз давала інформацію про судовий процес Майкла Джексона, однак жодного разу не повідомила про цей документ. Для телекомпанії Сі-Бі-Ес ці цифри становлять 235 і 0, для Ен-Бі-Сі – 109 і 6 [5].
Як наголосив Джавед Джаббар, віце-президент партії "Мілат" з Пакистану на Євразійському медіафорумі, теракт 11 вересня 2001 р., загострення конфліктів у деяких регіонах світу помітно вплинули на подання засобами масової інформації повідомлень про сутність ісламу та його сучасний стан. При цьому спостерігаємо поляризацію поглядів на сутність питання, передовсім на рівні належності ЗМІ тій чи тій державі. Світова преса нерідко подає викривлене зображення ісламу та мусульман – як у бік негативного ставлення до цієї релігії та її послідовників, так і в бік виправдання терактів [11].
Вимоги, що їх ставлять до відеоряду під час висвітлення воєнних дій, досить суворі. Саме тут самоцензура журналістів має пріоритетне значення. Одна з основних концепцій "візуального" мовлення під час воєнних конфліктів і катастроф телекомпаніями Сі-Ен-Ен, Бі-Бі-Сі та "Євроньюз" заснована на співчутливому та гуманному ставленні до глядача. Так, сцени насильства та трупи не показують без достатніх на те підстав. Телевізійні мережі уникають демонстрацій жахливих наслідків перестрілок. Людські жертви, понівечені тіла дуже сильно впливають на аудиторію, серед якої можуть бути й діти. Жорсткі обмеження на показ та демонстрацію насильства мають серйозне підґрунтя: вони не допускають зниження порогу чутливості аудиторії, десенсибілізації.
Телекомпанія Сі-Ен-Ен 28 вересня 1999 р. продемонструвала плівку з записом, як чеченець цілиться в голову захопленого в полон російського солдата. Тримає його на прицілі, курок зведений, але зненацька стріляє в іншого полоненого. Показуючи вперше матеріал, Сі-Ен-Ен не відредагувала плівку, і в ефір пройшов майже весь сюжет. При повторному ж показі плівка була відредагована: сцени вбивства вилучили [12]. Наміри журналістів зрозумілі: вони одержали унікальний відеоматеріал, і важко було утриматися від бажання показати його без купюр. Однак демонстрація сцен насильства не вписується в концепції мовлення глобального телебачення.
Візуальний бік конфліктів дуже важливий, оскільки саме він найбільше відбивається на масовому сприйнятті подій глядачами. Як вважають дослідники, сприйняття конфліктів значно стереотипізоване й містить у собі емоційну реакцію з почуттям ворожості стосовно однієї сторони та когнітивний аспект – прагнення до спрощення інформації, схематичну оцінку фактів, вибірковість сприйняття [6]. Стереотипне сприйняття інформації залежить від підходу до висвітлення конфліктів засобами масової інформації. Тележурналістам тут особливо складно: вони мають вести репортажі в обмежених часових рамках, і, звичайно, цілісна картина конфлікту може від цього постраждати. Такі прийоми, як схематизація конфлікту (за принципом "свій–чужий"), формування образу ворога (будь-які дії опозиційної сторони змальовують як навмисні) [7], використовують насамперед політики, а журналісти в теорії намагаються їх уникати, але в реальності це не завжди виходить. Кореспонденти опозиційних сторін найчастіше оцінюють конфлікт із різних точок зору і відбивають його діаметрально протилежно – цей феномен, що спостерігається зазвичай у політиці, дістав назву дзеркальних образів (та ж сама подія по-різному трактується палестинськими й ізраїльськими ЗМІ). В ідеалі ж необхідно інформувати аудиторію про інтереси і власної, і протилежної сторони. Конфлікт в ефірі часто з'являється "раптом", зненацька і несе із собою елементи сенсаційності, драматизму, невідомості розв'язки (на відміну від політичного середовища, де майже завжди з'являються провісники конфліктів: розбіжності в позиціях сторін, напруга, невдоволення тощо). Журналісти можуть "пророкувати" розв'язання конфліктних ситуацій у тій чи тій країні. Уміння володіти повною інформацією і прогнозувати подію – свідчення професіоналізму на вищому рівні. Звичайно, є ризик того, що попередження про конфлікт обернеться помилковою тривогою. Але "постріл у повітря" може стати й спонуканням до дій. Перевагою глобального новинного телемовлення можна назвати те, що нерідко конфліктні ситуації можна відстежити в розвитку: від початку і до кінця. "Довгострокова стратегія" виправдовує засоби: до розв'язання конфлікту залучаються різні фахівці й експерти, яких журналісти глобальних телемереж запрошують до студії чи проводять з ними телемости. Однак інтенсивне висвітлення криз і конфліктів глобальними новинними телеканалами вимагає швидкої реакції політиків, що не завжди сприятливо для врегулювання конфліктних ситуацій, яке передбачає поступовість процесу. Прискорення дипломатичних процедур і прийняття поспішних рішень, спровокованих висвітленням подій у реальному часі, може призвести до провалу переговорної стадії, ігнорування точок зору сторін, відмови від розгляду різних варіантів розвитку ситуації. Журналісти, що працюють у зоні воєнних дій, змушені дотримуватися визначених правил висвітлення боротьби, головними учасниками якої виступають політики. Серйозні проблеми з доступом до інформації можуть виникнути через замовчування фактів владою, пропагандистської діяльності політиків і неурядових діячів, а також через пряму загрозу життю журналістів.
Усе це створює непрості умови для кореспондентів глобальних телемереж. По-перше, вони повинні розбиратися в пропагандистській інформації сторін і виділяти реальні факти. По-друге, загроза життю журналістів може обмежувати рамки репортажів, а недогляд подробиць веде до неповного контексту. По-третє, уряд сильної сторони виставляє свої рішення в сприятливому світлі, намагаючись вплинути на суспільну думку. Так, під час війни в Іраку 2003 р. глобальним новинним ЗМІ доводилося витримувати сильний пресинг з боку влад-ініціаторів воєнних дій, через який об'єктивна оцінка ситуації ставала не завжди можливою.
Крім того, нерідко перед журналістами в зоні бойових дій постає дилема: бути неупередженим спостерігачем того, що відбувається, чи захисником однієї сторони? Постійне висвітлення різних воєнних конфліктів сприяло тому, що в журналістських колах виникла і триває гостра дискусія щодо позиції журналіста в репортажах з театру воєнних дій. Приводом до неї послужили постулати Мартіна Белла, колишнього кореспондента Бі-Бі-Сі, а згодом незалежного члена британського парламенту. Виступаючи на Форумі європейських мас-медіа в травні 1997 р., Мартін Белл заявив, що на зміну неупередженій журналістиці повинна прийти журналістика "співучасті", що вимагає від кореспондентів збереження "почуття причетності" до подій. Неприпустимо прикриватися евфемізмами, спостерігаючи, як гинуть ні в чому не винні люди, як вважає Белл. Треба не тільки повідомляти про факти, а й і зображувати свої почуття.
Белл наполягав на тому, що кореспондент не байдужий спостерігач, а учасник подій. Він розповів про випадок з репортером у Сараєві: той хотів написати про "роботу" снайпера. Сидячи поруч зі стрільцем, що цілився, журналіст запитав: "Що ви бачите?". Снайпер відповів: "Я бачу двох людей, що йдуть по вулиці. Кого з них пристрілити?" Запитання залишилося без відповіді: журналіст – жахаючись відійшов. Коли за його спиною пролунали два постріли, він почув голос снайпера: "Який жаль, одному з них ти міг би врятувати життя" [8].
Белл наголошував, що небезпека для журналістики – не цензура і не тиск влади, а цинізм і амбіції, закладені в основі журналістської творчості, а також відповідність комерційним інтересам. У вересні 1997 р. Белл опублікував свої концепції в "British Journalism Review", на які йому відповів ветеран британської журналістики Джон Сімпсон, редактор відділу міжнародних подій Бі-Бі-Сі (один із найавторитетніших журналістів світу, працює на Бі-Бі-Сі з 1966 р., вів репортажі з 30 зон воєнних конфліктів, неодноразово нагороджувався Королівським телевізійним суспільством, у тому числі за висвітлення війни в Перській затоці в 1991 р.). "Ми вступаємо в нове століття журналістики, і таким "стародавностям", як я, це не дуже подобається, – писав Джон Сімпсон у статті "Врятуйте нас від репортерів, що виносять вироки". – Журналісти, що працюють у зонах конфлікту, намагаються розповісти нам, як боляче їм усе це бачити. Вони пояснюють (і це в наше століття нещасть і катастроф!), що цивільне населення страждає від війни найбільше. Але що ще гірше, вони намагаються судити, хто погані, а хто гарні. Це "спадщина" Мартіна Белла, який вважає, що старі "чесноти" Бі-Бі-Сі – збалансованість і незворушність – застаріли після балканської кризи. Відтепер журналісту треба висловлювати свою думку, і з'являється новий журналізм "суджень". Навіщо? – запитує Сімпсон. – Ми даємо людям факти, і вони самі можуть зробити висновки. Невже нам треба учити їх, як думати і як оцінювати, що відбувається? А якщо "гарні" раптом виявляться поганими? Як можна розібратися в ситуації і відразу з'ясувати, хто має рацію, а хто винуватий?" [9]. Сімпсон навів приклад з особистого досвіду: коли він працював у Сараєві, то став свідком того, як миротворчі сили ООН знайшли в ринві висотою в три фути дві дюжини сербів. Там їх тримали мусульмани, кидаючи бранцям зверху їжу один раз на день. Журналісти, які не хотіли бути нейтральними у визначенні жертв і ґвалтівників, не виявили інтересу до цієї історії. Про це ніхто не зробив репортаж.
Сімпсон наголосив, що якщо хочеш впливати на напрям думок людей, треба ставати політиком, а якщо хочеш розповісти людям про те, що відбувається, треба бути журналістом. Варто просто відбивати події такими, які вони є, навіть якщо це буде неприємно аудиторії і зруйнує стереотипне ставлення до того, що відбувається. Зробити це значно складніше, ніж висловити свою думку про "ворогів" та "жертв" і прикрашати свою мову емоціями [9].
Нік Гоуінг теж виступає проти журналістів-"суддів": це підриває цілісне сприйняття подій аудиторією і ставить під сумнів об'єктивність кореспондентів, що ведуть репортажі з зон воєнних дій. Кореспондентка Бі-Бі-Сі-світ Кейт Еді, як і Мартін Белл, вважає, що треба зберігати "почуття" причетності до подій, але при цьому не слід ставати адвокатами тієї чи тієї конфліктуючої сторони. А Христина Аманпур, одна із найвидатніших журналісток Сі-Ен-Ен, переконана в тому, що під час війни, коли відбуваються злочини проти людства, залишатися нейтральним просто неприпустимо. У 1994 р. Аманпур викликала справжній шок у президента США Б. Клінтона, коли під час передачі "Глобальний форум" у прямому ефірі накинулася на нього з докорами: як він, лідер єдиної наддержави, міг допустити такий провал у зовнішній політиці, дозволяючи Заходу байдуже спостерігати за кровопролитною війною в Хорватії, Боснії і Герцеговині?
Така емоційна полеміка пов'язана і з крайнім ступенем ризику роботи в зоні воєнних дій, психічного пресингу, що виникає від необхідності вести репортажі "під кулями", в атмосфері насильства і безладдя. Питання про позицію журналіста, що працює в зоні воєнних дій, як і раніше, актуальне. Однак своє співпереживання професійний тележурналіст може передати за допомогою відеоматеріалу і монтажу: кадри будуть говорити самі за себе, передаючи атмосферу конфлікту і виявляючи складність ситуації. Наприклад, у 2000 р. у репортажах Сі-Ен-Ен і Бі-Бі-Сі-світ албанські біженці, тяжке становище яких постійно висвітлювалося телемережами, зненацька виступили в іншій ролі: вони люто громили миротворчі сили ООН під час безладу на мосту через ріку Ібр (тоді юрба албанців намагалася прорватися на "сербську" північну сторону м. Мітровиці).
Сьогодні політичні, ідеологічні та геополітичні погляди формуються у значної частини суспільства винятково на основі телекомунікацій. Медіаобраз фактично є атомарним синтезом, в якому зосереджено відразу кілька підходів: етнічний, культурний, ідеологічний, політичний. Інформаційний репортаж з будь-якої гарячої точки, про яку нічого не відомо мешканцеві, наприклад, Києва, має за максимально короткий час надати географічний, історичний, релігійний, економічний, культурний та етнічний профіль регіону, а також розставити акценти на події. Таким чином, мас-медіа у сучасному суспільстві відіграють не лише допоміжну роль, а й стають потужним чинником, здатним впливати на історичні долі народів [13]. І основне завдання, що постає перед кожним журналістом, який береться за висвітлення проблемної, конфліктної теми, схоже на основну професійну етичну норму лікаря не нашкодити.
1. Информационная война: роль СМИ в политических конфликтах современности. –
2. Мизаева Э. Правовые основания доступа к информации в боевых условиях и некоторые особенности взаимодействия журналистов с силовыми ведомствами. –
3. Шлапаченко Д. Екстремальна журналістика та медіа-комунікаційний менеджмент у зонах конфліктів. –
4. Почепцов Г. Психологические войны. – М.: Ваклер, 2000.
5. Nichols J., McChesney R. Tragedy and Farce: How the American Media Sell Wars, Spin Elections, and Destroy Democracy. – New York: New Press, 2005.
6. Хесль Г. Посредничество в разрешении конфликтов. Теория и технология. – М.: Речь, 2004.
7. Лебедева М. М. Политическое урегулирование конфликтов. – М.: Аспект Пресс, 1997.
8. Debate Flares Over whether Journalists Should Ever Stray from Objectivity // Europe Media Forum: News Traditions & Transitions. – London: The Freedom Forum, 1997.
9. Simpson J. Save Us from Reporters Who Pass Judgement // The Daily Telegraph. – 1997. – September 14.
10. Свенцицкая Н. Средства массовой информации как фактор поиска конструктивных решений в урегулировании региональной конфликтности. –
11. Информация, мир, безопасность. –
12. АР Media Industry Roundup. CNN Airs, then Edits, Graphic Videotape from Russia. –
13. Дугин А. Основы геополитики. – М.: Арктогея, 1997.