Ласкаво просимо

Порівняльна характеристика диктора і ведучого

У статті розглядаються спільні та відмінні характеристики представників сучасної радіожурналістики – диктора і ведучого. На основі цього порівняння зроблено висновок, що роль ведучого нині вважається первинною. На відміну від диктора ведучий – людина творчо-емоційна, володіє мистецтвом грати голосом, вміє виявляти свою індивідуальність.
Ключові слова: радіожурналістика, диктор, ведучий.

The article tells common and different features of represantatioves of modern radiojournaligm – broadcaster and director. By comporison it is concludid role of a director nowedays is believed to be primary. In contrast to the broadcaster the director is creative, posseses gift of playing the voise, cans show his individuality.
Key words: radiojournaligm, broadcaster, director.

І диктор, і ведучий працює перед мікрофоном. І той, й інший інформує слухача. У цьому полягає їхня чи не єдина спільна характеристика. Зважаючи на те, що сучасне радіо практично відмовилося від дикторів (вони залишилися тільки на державному радіо), є сенс говорити про переваги характеристик ведучого, що дозволили йому стати центральною постаттю у радіожурналістиці.

Соціальні ролі, які вважалися головними для журналістики і яким приділялася особлива увага за радянських часів (це організатор, агітатор, пропагандист, завдання яких полягало у цілеспрямованому впливові на аудиторію, формуванню знань, політичних ідеалів, ціннісних орієнтацій та моральних уявлень), поступово залишаються у минулому. Нині, як зазначає Й. Дзялошинський, первинною стає роль ведучих, які виступають як виразники громадської думки, генератори ідей, критики, захисники тощо. Словом, ведучі у сучасній радіожурналістиці відіграють абсолютно полярну до радянського періоду роль [1].

Оскільки всі сучасні державні обласні радіостанції, де власне збереглися посади дикторів, більше орієнтуються на журналістів-ведучих, то, схоже, нема сенсу порушувати питання "хто важливіший". Ця полеміка, як вважає Л. Довженко, вже відійшла у небуття. Сучасні ведучі добре знаються на інформації, яку подають в ефірі, вони краще, ніж диктори, інтерпретують свій текст, вміють імпровізувати, висловлюють власну точку зору. Ведучий зарекомендував себе як яскрава творча особистість [2].

Диктори вважаються представниками тієї епохи, коли радіо було максимально віддаленим від слухачів. За словником іншомовних слів: "Диктор – це особа, яка читає перед мікрофоном повідомлення, що передаються радіостанцією" [3]. Власне у цьому вся сутність диктора – він професіонал мови, який усуває емоції, мистецтво грати голосом, показувати свою індивідуальність. На відміну від ведучого, він не веде, а читає передачу.

Дикторське подання інформації асоціюється насамперед з офіційним мовленням, коли в ефір йде набір слів, що складають окремий текст: повідомлення, новину, анонс, погоду тощо. Диктор чітко вимовляє те, що у нього заклали журналісти та кореспонденти. Будь-яка інформація з вуст диктора – чи це буде привітання зі святом, чи повідомлення про трагічні події – звучатиме однаково. Втім, іноді й ведучим слід повчитися у самих дикторів: як правильно поставити логічний наголос, як чітко вимовляти слова й виділяти важливе та менш цікаве. Це напевне єдина перевага дикторів перед тими ведучими, які мають відмінні здібності журналіста, але посередні – оратора.

На зміну дикторам прийшли ведучі – журналісти, які раніше залишалися поза ефіром, люди творчі й неординарні. Вони істотно відрізнялися від своїх попередників, їм було замало однієї поінформованості, одного вміння знаходити потрібну інформацію й інтерпретувати її. Та й аудиторії, як вважає доцент Російського інституту підвищення кваліфікації працівників телебачення й радіомовлення М. Голядкін, не до душі був тип журналістів, які просто віталися з публікою і забезпечували зв'язок між епізодами програми [4].

Оскільки роль ведучого в сучасній журналістиці набула великого значення, слід чітко з'ясувати й окреслити його постать. Професор В. Миронченко називає ведучим радіожурналіста, який веде в ефірі інформаційні передачі [5]. Це яскраво виявлена творча індивідуальність, принаймні такою має бути людина, яка претендує на посаду ведучого. Ведучий представляє тих, хто має виступати в ефірі, вимовляє текст, який з'єднує компоненти передачі, коментує, доповнює їх, регулює перебіг розмови біля мікрофона, керує дискусією. Російські вчені пропонують розрізняти два типи ведучих: ведучий – автор, журналіст, який сам пише текст і озвучує його в ефірі, та ведучий – актор, який вимовляє слова, написані іншими авторами, як свої [6].

Втім, на думку О. Гояна, такого журналіста нині правильніше було б називати або презентером новин (якщо він веде випуски новин), або ж оглядачем (якщо він веде авторські аналітичні огляди подій, фактів та явищ), або ж коментатором (якщо він коментує важливі події дня чи тижня). А ось ведучим ("людиною-якорем" – від анг. anchor man) слід називати радіожурналіста, який веде розмовні або музичні програми. Втім, і тут для кожного з них є своє визначення: ведучий розмовних програм – це модератор (від анг. moderator – "арбітр", "суддя", "посередник"), а ведучий музичних програм – це ді-джей (з англ. disk-jockey – ведучий дискотеки) [7]. До речі, останнього правильніше було б називати r-джей (від анг. radio-jockey – ведучий радіо).

Ведучий – це творча людина, яка надзвичайно обізнана і постійно збагачує свої знання; це професіонал, який досконало володіє голосом, манерою поведінки, роботою перед мікрофоном; це універсал, який може виконувати роботу журналіста, редактора, режисера і оператора, а отже, самостійно вирішувати поставлені завдання; це особистість, яку не можливо не слухати і яку б хотілося чути ще не раз; це відповідальний працівник, який дотримується всіх правил, встановлених у редакції чи компанії (хоча творчі люди далеко не завжди відповідальні, і це треба враховувати).

Значення ведучого на комерційних радіостанціях трохи зменшується, як вважає К. Мошков, зазначаючи, що fm-станції насамперед зацікавлені в дотриманні досить вузького музичного формату та в рекламі. А для цього, зрозуміло, особлива самореалізація ведучого не так уже й потрібна. А ось некомерційні радіостанції якраз і приваблюють нечисленного, але вірного слухача імпровізацією, еклектичністю свого музичного стилю, опорою на авторський елемент [8].

Втім, де б не працював ведучий – на комерційному чи некомерційному радіо – є низка характеристик, які мають бути йому притаманними. Це насамперед голос. А ще – освіта й персоналіті (ді-джей не актор, тому не повинен перевтілюватися. Він має одного разу знайти себе і зробити знайдене привабливим, щоб недоліки здавалися перевагами) [9]. "Не обов'язково бути видатним талантом, достатньо залишатися ентузіастом і не зраджувати собі", – цитує К. Маккой слова ведучої американської радіостанції Y-100 Мадам (Джо Медер) [10].

Подібні тези слід вважати нормою переважно на комерційному радіо, оскільки державне мовлення вимагає від своїх ведучих бути і розумними, і ненудними, і талантами, й ентузіастами. Ведучі повинні розвивати думку, оцінювати й інтерпретувати події. А для цього слід бути переконливим і логічним як у відборі та осмисленні фактів, так і у мовних засобах.

Здійснюючи своє головне завдання – утримувати увагу аудиторії словом, ведучі не повинні забувати про елементарні норми етики, про власну відповідальність за сказане в ефірі слово. Інакше проблема агресивності, наступальності, а то й обману сучасної журналістики може набути загрозливих масштабів, буде втрачено довіру аудиторії.

Відповідальність в ефірі не повинна сприйматися новою молодіжною радіожурналістикою як обмеження прав та свобод. Навпаки, за словами заступника головного редактора рекламно-інформаційного радіоцентру "Эфір" (Росія) Н. Маєвич, природність спілкування зі слухачами і водночас суворе ставлення до кожного слова допомагають журналістам постійно зростати, вдосконалювати власну майстерність [11].

Як показав час, завдяки своїй індивідуальності та емоційності ведучі справили помітний вплив на якість ефірного продукту, кардинально змінили його на краще. І, незважаючи на те, що слухачі загалом отримували один і той самий продукт, інтерес до програм, які веде саме журналіст, виявився набагато більшим, як вважає В. Миронченко.

Найважливіші особливості роботи, які в сучасній практиці радіомовлення вже здаються звичними, дикторам недоступні. Жодному диктору не вдасться перетворити добірку інформації на програму. Звісно, він зможе навчитися цього, але, враховуючи його досвід в ефірі, виникає сумнів, що людина, яка звикла грати голосом в офіціоз, зможе так само зіграти й невимушеність чи жвавість. Ведучому, у свою чергу, не завадило б перейняти у диктора деякі риси. Це йому доступніше зробити, ніж диктору повчитися у ведучого.

Комерційні радіостанції слухає переважно молодіжна аудиторія, дикторів на таких радіостанціях немає й не буде. Національне радіо має слухацьку аудиторію здебільшого похилого віку, людей, які звикли чути відкарбованим кожне слово, звикли сприймати саме дикторське подання будь-якої інформації. Тому й не дивно, що на першому, третьому каналах Українського радіо та на "Промені" диктори продовжують вести мовлення в ефірі. Хоча, якщо проаналізувати їхню роботу, можна зробити висновок, що робота диктора звелася до зачитувань розширених анонсів та коротких 5-хвилинних випусків новин. Якщо донедавна диктори виходили в ефір разом з ведучими, зачитуючи в їхній програмі випуски новин, то нині це роблять виключно ведучі, адже їм як нікому відомо, про що йтиметься в програмі в першу чергу, яким новинам слід приділити більшу увагу, а які й викреслити зі списку.

Молоді журналісти, які тільки починають працювати на радіо, нині сприймають академічне дикторське ведення передач як щось архаїчне. Втім, і ведення передач самими журналістами, на жаль, не завжди можна назвати зразковим. Ведучий Одеської ОДТРК І. Шевчук цілком справедливо звинувачує в цьому державне мовлення, яке має невелику за обсягом і не найкращу за якістю частку національного ефіру [12].

Через низькі зарплати на державному радіо молоді журналісти не дуже прагнуть тут працювати. Хіба що приходять початківцями, аби набути необхідного досвіду, а потім "вигідно продати" себе до комерційної структури. Звісно, там, де, на думку Е. Бабчук, відбувається інформаційна вакханалія, розгул низькопробної попси, чужомовна стихія і відверте загравання ведучих на межі дозволеного з молодіжною аудиторією, навряд чи такі журналісти зможуть відчути повну творчу самореалізацію [13]. Компенсується це пристойною зарплатнею.

Дикторське читання, хоч значно й втратило позиції, та все ще має коло своїх шанувальників. Зокрема, люди старшого віку, яких біля приймача тримає переважно сила звички, не сприймають швидкий темп сучасних ведучих. Їм більше до вподоби розмірена, офіційно-піднесена мова дикторів. Диктор як носій високої культури мовлення, людина, яка майстерно володіє усним словом, не є зайвою ланкою у сучасному виробництві радіопрограм, як запевняє І. Шевчук.

Одна з головних відмінностей між диктором і ведучим полягає в тому, що останній поєднує в собі й журналіста-ведучого, який веде радіопередачу (представляє її учасників, виголошує текст, що поєднує її компоненти і т. д.), і журналіста-диктора, який читає перед мікрофоном підготовлені до випуску в ефір матеріали. Диктор не може поєднувати у собі цих якостей, бо він суто диктор (актор, декламатор), а не журналіст-диктор.

Процес формування нового розуміння професії радіожурналіста розглядає й О. Гоян. Якщо диктор лише представляє кінцевий продукт в ефірі, то ведучий здатен самостійно виконувати роботу на всіх етапах підготовки інформації до ефіру, а також працювати у різних жанрах. Зокрема, він може бути і ведучим ефіру, і презентером новин, і редактором, і ді-джеєм, і репортером, і коментатором, і оглядачем. Також ведучий може бути "людиною-оркестром", яка поєднує всі ці професії [14].

Найвищим рівнем як у галузі журналістики, так і в інших галузях О. Самарцев називає коментатора і оглядача. Коментатор здійснює глибокий всебічний аналіз найбільш вагомих соціальних проблем і більше покладається на свою авторитетну точку зору, ніж на факт. Факт у роботі коментатора – це матеріал, який використовується для доведення висновків. У друкованих ЗМІ коментатори мають, зазвичай, власне місце на газетній шпальті, на телебаченні й радіомовленні – власні авторські програми. О. Самарцев називає коментаторами найбільш досвідчених журналістів або експертів у певній галузі, які на телебаченні та радіо виконують роль ведучих аналітичних або авторських програм [15].

На відміну від коментатора, оглядач переважно покладається на факти, розкладаючи їх і встановлюючи зв'язок між різними явищами та подіями. Оглядач утворює з розрізнених фактів загальну картину явища. В електронних ЗМІ він зазвичай є автором або ведучим підсумкових інформаційних програм, і він цілковито покладається на вже відомі слухачеві або глядачеві факти.

Коментатор і оглядач на телебаченні чи радіо зазвичай ведуть власні програми і, таким чином, поєднують у своїй діяльності дві функції – ведучого та коментатора або оглядача. Як ведучі, вони забезпечуть взаємозв'язок елементів програми, а як коментатори або оглядачі представляють її фактичний матеріал. У деяких програмах виступ коментатора чи оглядача може бути окремим елементом у виступі ведучого. Так, наприклад, двогодинна вечірня інформаційна програма на першому каналі Українського радіо, яку готує і веде один журналіст, передбачає в своїй структурі півгодинну передачу коментатора (В. Науменка чи О. Маловічко) і 10-хвилинний огляд преси (Л. Оксенчук), які ведучий підводить-відводить і навіть може доповнити. У деяких випадках ведучим може стати й інтерв'юер, якщо жанр програми заснований на інтерв'ю чи співрозмові.

Ведучі в конкретних часових межах, визначених формі й жанрі своєї передачі, її передбачених структурних елементах щоразу мають справу з новою інформацією чи людьми, а отже, заздалегідь убезпечені від стереотипізації. Кожне повідомлення у своїй передачі інформаційний ведучий на інтонаційно-емоційному рівні озвучуватиме інакше, ніж інші, залежно від важливості чи цікавості повідомлення. Спілкування з новою людиною ведучий прямоефірної передачі ніколи не будуватиме за шаблоном попередньої, бо змінюються тема, рівень зацікавленості самого ведучого, особистість співрозмовника, враховується рівень слухацької активності й, як результат всього цього, можливість непередбачуваного.

Робота диктора передбачає уникнення несподіванок і не враховує емоційних проявів його творчої особистості в ефірі. Вона припускає кліше і штампи, а, отже, підлягає стереотипізації. Диктор не продукує нові знання, не готує, а тому не аналізує підготовлену до ефіру інформацію, він не має можливості використовувати творчі підходи у своїй діяльності. Натомість ведучий ще задовго до появи інформації в ефірі неодноразово пропускає її через свій мозок, опрацьовує її, в результаті чого вона стає для нього не творінням іншого, а "власно народженим дитям" [16].

Ведучий не тільки готує добірку інформації за певною схемою своєї програми, розташовує її там, де вона краще сприйматиметься, прибирає зайве, а й здатен на експромт (залежно від часового відрізку або подій, що відбуваються у світі). Слухач одразу відчуває інтонацію ведучого, і, хоча це й не доведено, може вгадати, з яким настроєм ведучий вийшов у ефір. Про такі речі, як оперативність, і казати нема що: хто, окрім журналіста, зорієнтується в ефірі і, наприклад, зачитає одразу з комп'ютера надзвичайну інформацію? Навряд чи ланцюг "редактор-журналіст" спрацює у подібному випадку.

Є такі ведучі, які, подібно до диктора, теж користуються підготовленим іншими особами текстом. Але, по-перше, таких ведучих небагато, а по-друге, вони, як і всі інші ведучі, мають ту головну рису, що істотно відрізняє їх від дикторів. Це манера ведення новин та поведінка в ефірі. Інформацію подають і диктори, і ведучі. Але енергетикою наділені переважно ведучі. Вони поводяться в ефірі природно, легко й невимушено, з притаманними саме їм манерою й інтонацією вони розмовляють зі слухачем, розповідають йому про важливе й цікаве. Їхні емоції не можуть проявлятися так, як у ведучих тематичних і розважальних програм, але й не відсутні зовсім, як у дикторів. Якщо ведучий навіть у викладі новин показав себе високим професіоналом, цікавим оповідачем, компетентною і небайдужою до власних слів людиною, успіх у слухачів йому гарантовано.

Специфіка роботи диктора не дозволяє йому максимально наближатися до інтересів слухачів, подавати їм якомога ширшу жанрову палітру в полегшеному варіанті. Натомість ведучий, який нагадує собою, за визначенням Н. Маєвської, "симбіоз суто журналістських підходів у підготовці передач" [17], інформуючи, розважає, розважаючи, інформує. Він володіє універсальними здібностями – ремеслом у кращому сенсі цього слова, він щирий, невимушений у спілкуванні, звісно, володіє інформацією. Це дозволяє йому налагодити справжній контакт зі слухачем, викликати у нього довіру. Гарний ведучий той, за словами Е. Бойда, хто вміє встановити контакт з аудиторією [18].

Диктори одноманітні у своїй діяльності, манері ведення програм, підходах до роботи, тимчасом, як кожен ведучий – це особистіть, яка має здорові амбіції і готова до новацій. На думку Н. Маєвської, ведучим, які тільки-но починають працювати у радіожурналістиці, не треба наслідувати когось, бо наслідування – найкоротший шлях до втрати індивідуальності. Не треба боятися бути схожими на себе. Якщо фаховий рівень ведучого, інтелектуальний потенціал і, зрештою, громадянська позиція на високому рівні, то й сам ведучий – це вже явище в ефірі.

Ведучий – не тільки провідна одиниця радіожурналістики, а й вагома фігура в контексті комунікативної політики органів державної влади та місцевого самоврядування регіонального рівня. Зокрема, за словами В. Дрешпака, особистість ведучого радіопрограм як безпосереднього комунікатора з масовою аудиторією відіграє важливу роль в ефективній комунікації за вектором "влада-суспільство". Роль диктора у цій системі практично відсутня [19].

Якщо порівнювати роботу диктора і ведучого, то, безперечно, перевага за останнім. На користь ведучого свідчить і унікальна специфіка його роботи, і діапазон творчих можливостей, й індивідуальність кожної окремо взятої людини. Диктор своє практично віджив. Остаточно він зникне разом із тим поколінням, яке звикло слухати дикторів, а не таких самих людей, як і вони. Професія ж ведучого нині визнається провідною у радіожурналістиці, вона виникла як вимога саме цього часу. В ефірі панує людина, а не машина. Слухач завжди має можливість послухати, посперечатися, підказати чи прийняти. І це природно для сучасного радіо. Те ж, які різновиди ведучих є і чи доцільна така кількість різновидів, – питання часу. Адже кожна радіостанція, чи то FM, чи то державне радіо, намагаються відчути хвилю слухацьких бажань і запитів, а отже, допомогти почути з ефіру саме те, що потрібно у даний момент людині.

Порожнє базікання ді-джея упродовж дня чи інформаційно насичений ефір ведучого Національного радіо – все це трапляється в практиці вітчизняної радіожурналістики. А те, наскільки воно доцільне і що важливіше, – це ще одна тема для дискусій. З одного боку, порожнє базікання (як часто характеризують роботу ді-джея) викликає роздратування у людей старшого віку, які вважають, що молодь повинна бути більш розсудливою, поінформованою. З іншого боку, молоді люди упереджено ставляться до інформаційно-розважальних програм (у першу чергу, програм Національного радіо), їм вони нецікаві. І в цьому є частка правди: ані служби Національного радіо, ані служби fm-станцій не можуть задовольнити одразу всі смаки, тому й існує розподіл аудиторії за віком або смаками.

Разом з новою, якіснішою роллю ведучого на радіо зростає і його власна відповідальність, самоцензура. З одного боку, ведучому вже не треба бути слухняним і покірним у всьому, а з іншого – це змушує його бути обачнішим, обережнішим у словах, міркуваннях та вчинках. Ті журналісти, які зраджують людській довірі у власні слова, поводяться нахабно, зверхньо, цинічно, забувають про такі речі, як гуманність та людяність, і думають лише про фінансовий добробут, не піклуються про формування розвиненого, розумного суспільства, дискредитують всю журналістику і змушують говорити про неї як про безлику та байдужу до всього. "Так звані сучасні "акули пера", – розповідає в одному з інтерв'ю С. Гуревич, – не можуть порівнятися з багатьма прекрасними радянськими журналістами. Сьогодні достоїнство журналіста, його прагнення допомагати конкретній людині втрачено" [20].

Сучасна радіожурналістика, за словами О. Гояна, – це творчо-виробничий процес. І якщо ведучі – природне явище в цьому процесі, то диктори вже не знаходять тут місця. Ведення диктором інформаційних випусків негативно позначається на оперативності інформування, а саме воно здавна є визначальною рисою радіомовлення.

1. Дзялошинский И. Е. Программа курса "Основы журналистского мастерства" // Учебно-методический план занятий специального отделения факультета журналистики МГУ. – М., 1988.
2. Довженко Л. Ведучий в практиці Запорізького радіомовлення // Ведучий у практиці сучасного радіомовлення: Зб. навч.-метод. матеріалів. – К., 2006. – С. 73.
3. Словник іншомовних слів. – К., 1975. – С. 443.
4. Голядкин Н. Роль ведущего в программе // Санди телеграф. – 1987. – 21 июня.
5. Миронченко В. Я. Основи інформаційного радіомовлення. – К., 1996. – С. 79.
6. Радиожурналистика: Учеб. / Под ред. А. А. Шереля. – 2-е изд. – М.: Изд-во МГУ; Высшая школа, 2002. – С. 461.
7. Гоян О. Я. Основи радіожурналістики і радіоменеджменту: Підруч. – К.: Веселка, 2004. – С. 175–186.
8. Мошков К. Радиовещание для начинающих // Особиста інтернет-сторінка. – http:// www.moshkow.net/articles.htm.
9. Тищенко С. Профессия, которой нет // Телерадіокур'єр. – 2003. – № 1.
10. Маккой К. Вещание без помех. – М.: Мир, 2000.
11. Маевич Н. Как мы научили американцев радио акционировать // Журналист. – 2002. – № 2.
12. Шевчук І. Особливості національного мовлення: на прикладі окремо взятого регіонального державного радіо // Ведучий у практиці сучасного радіомовлення: Зб. навчально-методичних матеріалів. – К., 2006. – С. 76.
13. Бабчук Е. Прямий ефір: з чого все починалось... Аналіз сучасного стану прямоефірних передач // Ведучий у практиці сучасного радіомовлення: Зб. навч.-метод. матеріалів. – К., 2006. – С. 15.
14. Гоян О. Я. Журналістська телерадіоосвіта: сучасні тенденції // Наукові записки Інституту журналістики. – 2003. – Т. 12.
15. Самарцев О. Р. Современный коммуникативный процесс // Теория и методика журналистики: Учеб. пособ. – Ульяновск: УлГТУ, 2000. – Ч. 2.
16. Маловічко О. Порівняльна характеристика диктора і ведучого радіопрограми // Журналіст України. – 2002. – № 2.
17. Маєвська Н. П. Експеримент триває… // Деякі аспекти роботи і творчі проблеми ведучих радіопрограм: Збір. матеріалів наук.-практ. семінару з теорії та практики персоніфікованого радіомовлення. – К., 2001.
18. Бойд Е. Телерадіожурналістика: техніка новин: Фрагменти з посіб. // Телекритика / Пер. В. Коваленка. – 5-те вид. – Лондон, 2000. – http://telekritika.kiev.ua/articles/127/0/163/.
19. Дрешпак В. Ведучий радіопрограм у контексті комунікативної політики органів державної влади та місцевого самоврядування регіонального рівня // Деякі аспекти роботи і творчі проблеми ведучих радіопрограм: Збірник матеріалів наук.-практ. семінару з теорії та практики персоніфікованого радіомовлення. – К., 2001.
20. Назаров А. Семён Гуревич: Нельзя терять чувство нового // Журналист. – 2005. – № 12.