|
Ні про що – та точніше не можна,
Ні для кого – та чутимуть всі:
Розростається звістка тривожна
У німій безпорадній красі.
Вицвів грім дзвонарів – не почули,
Загорілося небо – катма,
Бо іще обіймались з минулим,
Притискали руками двома.
Чхання пострілів – поза увагу,
Дотик кулі – таран комара.
Але щось відбиває наснагу
Монотонне тримати “Ура!”
Відступає колона заклята,
Свої очі ховає в туман.
Але поле вчорашнього свята
Кров’яний затягнув целофан.
Хвиля зойків руйнує терпіння,
Сміх безглуздий катує думки,
Навіть сонце стріляє промінням
Й, ніби тол, детонують зірки.
Втікачі загрузають в багнюці,
Що створило пролите вино
Й застигають у каторжній муці,
Проте колесу змін – все-одно.
Меле долі людські чорне диво,
Тільки згубі коритись не слід.
Хоч спинити його неможливо,
Але можна сповільнити хід.
|