В есеї йдеться про відомого українського вченого-журналістикознавця, професора зі Львова Василя Лизанчука. Зокрема, аналізуються три визначальні риси цієї постаті – професіоналізм, порядність, патріотизм.
Ключові слова: Василь Лизанчук, постать.
The with the famaus Ukrainian scientist Vasyl Lyzanchuk from Lviv. Specifically, three main features of his character – professionalism, desency and patriotism – are being analysed.
Key words: Vasyl Lyzanchuk, character.
Вивчаючи підшивки української періодики та наукових збірників дорадянської доби, а також часописи української діаспори попередніх десятиліть, ретельний дослідник не може не помітити однієї промовистої деталі: на сторінках цих видань надто рясно подавалися публікації нарисового і рецензійного характеру. Це здебільшого розповіді про тих, кого сучасники (та й ми тепер, за їхнім прикладом) називали подвижниками національної ідеї, виразниками народних дум і устремлінь, невтомними сівачами на українознавчій ниві, а то й просто – скромними ратаями на науковому (літературному, освітньому, культурологічному, журналістському, видавничому, редакторському тощо) полі.
Що вже говорити про різноманітні за жанрами і обсягом матеріали про новинки українського друку.
Вихід у світ, скажімо, української книжки кожна проукраїнськи налаштована редакція прагнула показати як подію, до якої мав бути прилучений кожний свідомий український громадянин.
Бо йшлося про видання, які піднімали народ з колін, спонукали його думати, навертали до замулених духовних криниць, з яких зманкурчені, зденаціоналізовані, принижені антиукраїнською владою земляки діставали відповіді на вічні запитання: хто ми, чому ми такі, що з нами сталося і хто в цьому винен?
Прикро, але в наш розбурханий, розтривожений, до абсурду зпрагматизований час, позначений суцільним розчаруванням усіх верств українського суспільства через чергову (вже вкотре!) продажність, аморальність і особистий егоїзм політичної еліти (як з лівого, так і з правого берегів), її мало чи не суцільною корумпованістю, означені вище кращі риси української журналістики якось непомітно відійшли на задній план.
Сказати публічно, без каменя за пазухою, добре, щире, слово про колегу, вчасно помітити й непідробно порадіти за його відкритий і чесний громадянський вчинок, за його справді вартий уваги новий творчий чи науковий набуток, залучити цей набуток у коло обсервації своїх професійних інтересів, зрештою, просто підтримати добрі наміри ближнього – це вже стає, на жаль, позицією, на яку здатний далеко не кожен. Промовчування, непомічення в такій ситуації – це ще якось можна виправдати за умов, коли доведений Українською державою до стану зубожіння чесний український інтелігент змушений підробляти ще на двох–трьох роботах, окрім основної, аби прогодувати сім'ю, – де вже до уважного й системного читання розлогих друкарських новинок чи пак підготовки на громадських засадах ґрунтовних рецензій, які ще потім доведеться самому й "прилаштовувати" десь для друку. А от підозріле вишукування червоточини, негативу чи якогось недотягу, викликане все тим же задавненим малоросійським принципом "мені погано від того, що тобі добре" й озвучене обережно у вузькому колі "однодумців", – це в нашому, білянауковому, колі трапляється куди частіше... Коли ж до цього додати ще мимовільне ствердження в останні роки ганебної практики підписання готових текстів різноманітних рецензій, на творення яких у знаних і початкуючих "рецензентів" хронічно не вистачає часу, написання їх за умови дотримання прагматичного принципу "ти – про мене, я – про тебе", через що годі говорити про такі давні чесноти українського інтелігента, як принциповість і порядність, тоді тема високого чину ученого, громадського діяча, педагога, викладача, його відповідальної місії перед суспільством і часом стає, як ніколи, актуальною.
Такі нестандартні думки навіялися авторові цих рядків у конкретиці наближення несподівано поважного ювілею побратима за духом і устремліннями, відомого українського вченого і громадського діяча Василя Васильовича Лизанчука й написання на його честь цього невеликого есею. "...Учи неложними устами сказати правду" – так назвав передмову до однієї з найновіших і найфундаментальніших книг Василя Лизанчука "Кайдани ще кують" відомий український історик Ярослав Дашкевич. Назвав влучно, переконливо, правдиво. Бо своїм багатогранним, насиченим добротворчими справами, життям Василь Васильович давно вже довів, що має право саме такими устами учити інших говорити правду. Говорити колегам, друзям, студентам, десяткам тисяч читачів своїх численних книг та статей, сотням тисяч українських радіослухачів у своїх численних радіопередачах, у щоденному спілкуванні зі знайомими і незнайомими людьми. І говорити так, аби тобі вірили.
Обґрунтовуючи високий чин професії журналіста, редактора, видавця через формулу трьох "П" (професіоналізму, порядності й патріотизму), у конкретиці прикладів із життя наших сучасників, я давно вже називаю студентам прізвище цього сивочолого, доброго і щиросердного з обличчя львівського професора і журналіста. Спробую крізь призму цих трьох ключових слів обґрунтувати свій вибір. Професіоналізму в журналістиці, а згодом і в журналістикознавчій науці, Василя Васильовича вчило передусім життя.
Хто вступав вчитися "на журналіста" в 60–70-ті рр. минулого століття на два єдині тоді в Україні журфаки – Львівського і Київського університетів, – той добре пам'ятає, як неохоче приймальні комісії розглядали документи від вчорашніх десятикласників, яким низьким був їхній відсоток серед однокурсників у студентській аудиторії. Тепер розумієш, що в цьому був неабиякий сенс. Адже журналістика, як влучно сказали класики-журналісти, – це життя. І щоб "списувати", за висловом Тараса Шевченка, це життя, його слід глибоко пізнати і, зрозуміло, не з підручника. От і надавали тоді на факультетах журналістики перевагу тим, хто вже пройшов життєві університети, – молодим і талановитим провінціалам, які вже встигли попрацювати на виробництві в місті чи селі, вчорашнім армійцям.
Юний випускник сільської десятирічки з гуцульської Коломийщини пройшов на початку добру школу своєї "районки", куди дописував ще з восьмого класу і куди запросили його коректором, згодом – кореспондентом, заввідділу сільського господарства. Затим була тривала в часі праця на різних журналістських посадах в обласній газеті "Прикарпатська правда", на обласному та республіканському радіо (остання – в ранзі власного кореспондента Українського радіо по Івано-Франківській області). Журналістську освіту здобував заочно вже після армії. У науку Василь Лизанчук прийшов уже в зрілому віці. Кандидатську захистив після сорока, а докторську – після п'ятдесяти прожитих літ. Але саме ці роки, насичені результативною працею безпосередньо в газетному, телерадійному цехах, давали йому право посісти в молодому українському журналістикознавстві своє вагоме місце. Місце непересічного й авторитетного вченого, теоретичні й методологічні розробки якого базувалися не на компіляції вже опублікованих кимось джерел, а на глибинному вивченні й узагальненні журналістської практики, безпосереднім учасником і творцем якої він був і залишається понині. Професор Лизанчук – один із тих учених, який своїми численними науковими працями сміливо поламав стверджуваний протягом десятиліть “совєцький” стереотип наукового тексту як особливого виду писання, що створювався за принципом "чем непонятнее, тем научнее" (за словами героя немеркнучого фільму "За двома зайцями" Прокопа Сірка, "говорить так занавчено, аж страшно"). Його тексти легко й з цікавістю читаються як ученими, так і студентами, школярами. Бо мають легкий, доступний стиль викладу. Бо писалися людиною, яка глибоко знає і любить те, про що пише, чим хоче зацікавити читача. Порядність Василя Васильовича проглядається і в текстах (бездоганно довершених як із змістової, структурної, так і зі стилістичної точок зору), і в безпосередньому спілкуванні (вишуканий стиль класичного, на жаль, зникаючого, галицького інтелігента, який важко свідомо набути, якщо не мати вродженого коріння).
Мені не раз доводилося спостерігати, як поводить себе Василь Лизанчук у ситуаціях неординарних: коли в залі нагромаджується певне емоційне збурення, коли обговорюється якась складна дисертація, розгорається якась жвава наукова дискусія. Жодної нотки менторського тону, зверхності, зарозумілості ви не помітите у виступі вченого. І жодної участі в кулуарних нашіптуваннях і можливих інтригах. Вміння побачити позитивне, сконцентруватися на ньому, зробити з нього певний житейський урок. Так веде себе людина самодостатня, виважена, інтелігентна, порядна. Відповідь на те, як розвивалася і стверджувалася така рису характеру, я віднайшов у бібліографічному покажчику Василя Лизанчука, що вийшов друком напередодні його 65-річчя. Уважно переглядаючи назви його численних журналістських публікацій, не можна не звернути увагу на те, що переважна їх більшість присвячена сільським трудівникам. Попри суцільну компартійність тодішньої радянської преси в ній було немало людяного, доброго. Принаймні журналіст районної чи обласної газети міг тоді сміливо стати на захист простого трудівника, ображеного місцевими чиновниками-самодурами – бригадиром, головою колгоспу чи інструктором райкому. Може, тому й вірили так прості селяни силі друкованого слова, бачачи в такому небайдужому журналістові, готовому допомогти, останню інстанцію в пошуках правди.
Для багатьох простих сільських трударів у ті роки Василь Лизанчук цю правду відстоював. Він захищав їх, пам'ятаючи про своє сільське коріння, добре знаючи печалі й труднощі життя рядових колгоспників – людей згорьованих і випрацюваних на новій, радянській, панщині, але все ще щирих, добрих, порядних. Саме таку, виховану на багатовікових традиціях українського села, людську порядність і взяв з собою журналіст і вчений як дороговказ на свої непрості житейські розстані. Патріотизм. В одній із відповідей на анкету, яку я завжди "запускаю" після викладів своїх лекцій в університетах сходу і півдня України, одна студентка написала фразу, яка не могла не шокувати: "Я не боятимуся тепер говорити у нашому всуціль зросійщеному місті українською мовою, як і признаватися, який я фах здобуваю. Раніше, до Ваших лекцій, мені було соромно признаватися поза університетом, що я вчуся на українській філології". Отож, мало бути професіоналом своєї справи, треба бути ще й патріотом. Принаймні тепер, у нашій знекровленій духовно, зневіреній ідейно і розпроданій між олігархічними кланами матеріально Україні, яку численні приховані й явні вороги хочуть у черговий раз розіпнути, а українців позбавити права бути господарями на своїй землі, у своїй хаті. Василь Васильович Лизанчук належить до когорти тих працівників вищої школи України, кому по-справжньому болить душа за долю України. Він не очікує, склавши руки, як значна частина української інтелігенції (мовляв, а що від мене залежить?), а працює. Його робочим інструментом було й залишається Слово. І не лише те, що професійно й небайдуже мовлене з професорської кафедри, а те, що в тисячах примірників розходиться поміж людьми, спонукає їх не бути байдужими.
Якби професор Лизанчук нічого досі з книжкових видань не створив, а лише видав свої "Кайдани ще кують", його ім'я вже за це варто записати золотими літерами в новітню історію боротьби за українську Україну.
Це майже тисячасторінкове видання, яке побачило світ 2004 р. за постановою вченої ради Львівського національного університету імені І. Франка, має промовистий підзаголовок: "Факти, документи, коментарі про російщення в Україні". Видавці в анотації помилково назвали цю книгу монографією, що спрямовує до читання лише вузьке коло фахівців. Однак це книга-енциклопедія, книга-набат, біла книга принижуваного століттями "старшим братом" всього українства.
Спокійно і виважено, без найменшого емоційного збурення, але на численних фактах і документах автор цієї книги показав не лише московську лиходійність тривалої в часі асиміляції українців, а й нинішні, прямі й приховані методи русифікації України, яку не з меншим ентузіазмом, ніж російські праність, тоді тема високого чину ученого, громадського діяча, педагога, викладача, його відповідальної місії перед суспільством і часом стає, як ніколи, актуальною.
Такі нестандартні думки навіялися авторові цих рядків у конкретиці наближення несподівано поважного ювілею побратима за духом і устремліннями, відомого українського вченого і громадського діяча Василя Васильовича Лизанчука й написання на його честь цього невеликого есею.
"...Учи неложними устами сказати правду" – так назвав передмову до однієї з найновіших і найфундаментальніших книг Василя Лизанчука "Кайдани ще кують" відомий український історик Ярослав Дашкевич. Назвав влучно, переконливо, правдиво. Бо своїм багатогранним, насиченим добротворчими справами, життям Василь Васильович давно вже довів, що має право саме такими устами учити інших говорити правду. Говорити колегам, друзям, студентам, десяткам тисяч читачів своїх численних книг та статей, сотням тисяч українських радіослухачів у своїх численних радіопередачах, у щоденному спілкуванні зі знайомими і незнайомими людьми. І говорити так, аби тобі вірили.
Обґрунтовуючи високий чин професії журналіста, редактора, видавця через формулу трьох "П" (професіоналізму, порядності й патріотизму), у конкретиці прикладів із життя наших сучасників, я давно вже називаю студентам прізвище цього сивочолого, доброго і щиросердного з обличчя львівського професора і журналіста. Спробую крізь призму цих трьох ключових слів обґрунтувати свій вибір. Професіоналізму в журналістиці, а згодом і в журналістикознавчій науці, Василя Васильовича вчило передусім життя.
Хто вступав вчитися "на журналіста" в 60–70-ті рр. минулого століття на два єдині тоді в Україні журфаки – Львівського і Київського університетів, – той добре пам'ятає, як неохоче приймальні комісії розглядали документи від вчорашніх десятикласників, яким низьким був їхній відсоток серед однокурсників у студентській аудиторії. Тепер розумієш, що в цьому був неабиякий сенс. Адже журналістика, як влучно сказали класики-журналісти, – це життя. І щоб "списувати", за висловом Тараса Шевченка, це життя, його слід глибоко пізнати і, зрозуміло, не з підручника. От і надавали тоді на факультетах журналістики перевагу тим, хто вже пройшов життєві університети, – молодим і талановитим провінціалам, які вже встигли попрацювати на виробництві в місті чи селі, вчорашнім армійцям.
Юний випускник сільської десятирічки з гуцульської Коломийщини пройшов на початку добру школу своєї "районки", куди дописував ще з восьмого класу і куди запросили його коректором, згодом – кореспондентом, заввідділу сільського господарства. Затим була тривала в часі праця на різних журналістських посадах в обласній газеті "Прикарпатська правда", на обласному та республіканському радіо (остання – в ранзі власного кореспондента Українського радіо по Івано-Франківській області). Журналістську освіту здобував заочно вже після армії.
У науку Василь Лизанчук прийшов уже в зрілому віці. Кандидатську захистив після сорока, а докторську – після п'ятдесяти прожитих літ. Але саме ці роки, насичені результативною працею безпосередньо в газетному, телерадійному цехах, давали йому право посісти в молодому українському журналістикознавстві своє вагоме місце. Місце непересічного й авторитетного вченого, теоретичні й методологічні розробки якого базувалися не на компіляції вже опублікованих кимось джерел, а на глибинному вивченні й узагальненні журналістської практики, безпосереднім учасником і творцем якої він був і залишається понині.
Професор Лизанчук – один із тих учених, який своїми численними науковими працями сміливо поламав стверджуваний протягом десятиліть “совєцький” стереотип наукового тексту як особливого виду писання, що створювався за принципом "чем непонятнее, тем научнее" (за словами героя немеркнучого фільму "За двома зайцями" Прокопа Сірка, "говорить так занавчено, аж страшно"). Його тексти легко й з цікавістю читаються як ученими, так і студентами, школярами. Бо мають легкий, доступний стиль викладу. Бо писалися людиною, яка глибоко знає і любить те, про що пише, чим хоче зацікавити читача.
Порядність Василя Васильовича проглядається і в текстах (бездоганно довершених як із змістової, структурної, так і зі стилістичної точок зору), і в безпосередньому спілкуванні (вишуканий стиль класичного, на жаль, зникаючого, галицького інтелігента, який важко свідомо набути, якщо не мати вродженого коріння).
Мені не раз доводилося спостерігати, як поводить себе Василь Лизанчук у ситуаціях неординарних: коли в залі нагромаджується певне емоційне збурення, коли обговорюється якась складна дисертація, розгорається якась жвава наукова дискусія. Жодної нотки менторського тону, зверхності, зарозумілості ви не помітите у виступі вченого. І жодної участі в кулуарних нашіптуваннях і можливих інтригах. Вміння побачити позитивне, сконцентруватися на ньому, зробити з нього певний житейський урок. Так веде себе людина самодостатня, виважена, інтелігентна, порядна.
Відповідь на те, як розвивалася і стверджувалася така рису характеру, я віднайшов у бібліографічному покажчику Василя Лизанчука, що вийшов друком напередодні його 65-річчя. Уважно переглядаючи назви його численних журналістських публікацій, не можна не звернути увагу на те, що переважна їх більшість присвячена сільським трудівникам. Попри суцільну компартійність тодішньої радянської преси в ній було немало людяного, доброго. Принаймні журналіст районної чи обласної газети міг тоді сміливо стати на захист простого трудівника, ображеного місцевими чиновниками-самодурами – бригадиром, головою колгоспу чи інструктором райкому. Може, тому й вірили так прості селяни силі друкованого слова, бачачи в такому небайдужому журналістові, готовому допомогти, останню інстанцію в пошуках правди.
Для багатьох простих сільських трударів у ті роки Василь Лизанчук цю правду відстоював. Він захищав їх, пам'ятаючи про своє сільське коріння, добре знаючи печалі й труднощі життя рядових колгоспників – людей згорьованих і випрацюваних на новій, радянській, панщині, але все ще щирих, добрих, порядних.
Саме таку, виховану на багатовікових традиціях українського села, людську порядність і взяв з собою журналіст і вчений як дороговказ на свої непрості житейські розстані.
Патріотизм. В одній із відповідей на анкету, яку я завжди "запускаю" після викладів своїх лекцій в університетах сходу і півдня України, одна студентка написала фразу, яка не могла не шокувати: "Я не боятимуся тепер говорити у нашому всуціль зросійщеному місті українською мовою, як і признаватися, який я фах здобуваю. Раніше, до Ваших лекцій, мені було соромно признаватися поза університетом, що я вчуся на українській філології".
Отож, мало бути професіоналом своєї справи, треба бути ще й патріотом. Принаймні тепер, у нашій знекровленій духовно, зневіреній ідейно і розпроданій між олігархічними кланами матеріально Україні, яку численні приховані й явні вороги хочуть у черговий раз розіпнути, а українців позбавити права бути господарями на своїй землі, у своїй хаті.
Василь Васильович Лизанчук належить до когорти тих працівників вищої школи України, кому по-справжньому болить душа за долю України. Він не очікує, склавши руки, як значна частина української інтелігенції (мовляв, а що від мене залежить?), а працює. Його робочим інструментом було й залишається Слово. І не лише те, що професійно й небайдуже мовлене з професорської кафедри, а те, що в тисячах примірників розходиться поміж людьми, спонукає їх не бути байдужими.
Якби професор Лизанчук нічого досі з книжкових видань не створив, а лише видав свої "Кайдани ще кують", його ім'я вже за це варто записати золотими літерами в новітню історію боротьби за українську Україну. помогти, останню інстанцію в пошуках правди.
Для багатьох простих сільських трударів у ті роки Василь Лизанчук цю правду відстоював. Він захищав їх, пам'ятаючи про своє сільське коріння, добре знаючи печалі й труднощі життя рядових колгоспників – людей згорьованих і випрацюваних на новій, радянській, панщині, але все ще щирих, добрих, порядних.
Саме таку, виховану на багатовікових традиціях українського села, людську порядність і взяв з собою журналіст і вчений як дороговказ на свої непрості житейські розстані.
Патріотизм. В одній із відповідей на анкету, яку я завжди "запускаю" після викладів своїх лекцій в університетах сходу і півдня України, одна студентка написала фразу, яка не могла не шокувати: "Я не боятимуся тепер говорити у нашому всуціль зросійщеному місті українською мовою, як і признаватися, який я фах здобуваю. Раніше, до Ваших лекцій, мені було соромно признаватися поза університетом, що я вчуся на українській філології".
Отож, мало бути професіоналом своєї справи, треба бути ще й патріотом. Принаймні тепер, у нашій знекровленій духовно, зневіреній ідейно і розпроданій між олігархічними кланами матеріально Україні, яку численні приховані й явні вороги хочуть у черговий раз розіпнути, а українців позбавити права бути господарями на своїй землі, у своїй хаті.
Василь Васильович Лизанчук належить до когорти тих працівників вищої школи України, кому по-справжньому болить душа за долю України. Він не очікує, склавши руки, як значна частина української інтелігенції (мовляв, а що від мене залежить?), а працює. Його робочим інструментом було й залишається Слово. І не лише те, що професійно й небайдуже мовлене з професорської кафедри, а те, що в тисячах примірників розходиться поміж людьми, спонукає їх не бути байдужими.
Якби професор Лизанчук нічого досі з книжкових видань не створив, а лише видав свої "Кайдани ще кують", його ім'я вже за це варто записати золотими літерами в новітню історію боротьби за українську Україну.
Це майже тисячасторінкове видання, яке побачило світ 2004 р. за постановою вченої ради Львівського національного університету імені І. Франка, має промовистий підзаголовок: "Факти, документи, коментарі про російщення в Україні". Видавці в анотації помилково назвали цю книгу монографією, що спрямовує до читання лише вузьке коло фахівців. Однак це книга-енциклопедія, книга-набат, біла книга принижуваного століттями "старшим братом" всього українства.
Спокійно і виважено, без найменшого емоційного збурення, але на численних фактах і документах автор цієї книги показав не лише московську лиходійність тривалої в часі асиміляції українців, а й нинішні, прямі й приховані методи русифікації України, яку не з меншим ентузіазмом, ніж російські правителі, здійснюють сьогодні новоявлені братчики – наші "землячки" з числа перефарбованих україножерів-державотворців. Чимало їх посідають високі пости у державних кабінетах як місцевого, так і центрального рівня.
Ось багатий матеріал для аналізу, роздумів, інформації, який варто публікувати повсюдно. Але хто його помістить? Невже керівники редакційних колективів усіляких "вєдомостєй", "фактов" "ізвєстій" , "комсомолок", на сторінках яких вже віддавна стверджується принип побудови не Української держави, а "гражданского общества", в якому немає місця "насильственной украинизации русскоязычного неселения".
Оптимістичну за духом книгу Василя Лизанчука варто перечитати не лише вченим, викладачам, а передусім державникам. Переконаний: частинка душі автора – професіонала, порядної людини, патріота – передасться кожному. І спонукає до добротворення. На нашій, українській, землі.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові