Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Спеціальність у тенетах професії чи навпаки?

Ю. П. Єлісовенко
к. філол. н., доц.
УДК 621.397.13:001

У статті розглядається проблема приведення журналістської освіти в Україні до європейських стандартів. Значна увага приділяється можливим позитивним і негативним наслідкам "болонізації". Що від неї отримає професія, а що спеціальність? Що потрібно для того, щоб збільшити позитивний результат? Як можна уникнути чи принаймні зменшити негативний вплив?

Ключові слова: журналістика, журналістська освіта, телевізійна журналістика, Болонський процес, фахова підготовка, практикум з фаху, телебачення, друковані та аудіовізуальні ЗМІ.

The problem of integration of journalistic education to the europian standarts is observed in this article. Special attention paied to the positive and negative results of bolonisation. What profession or spesiality get of this process?

Key words: journalistic bolonisation, journalistic education, tv-journalizm.

Проблема впровадження європейських стандартів в українській системі освіти є складною, неоднозначною й невідворотною. Над її розв'язанням сьогодні працюють і науковці, і педагоги, й урядовці. Яскравим прикладом може слугувати праця, яка присвячена означеній проблемі та належить колективові авторів на чолі зі М. Ф. Степком, першим заступником міністра освіти і науки України [1, 4–51].

Та, незважаючи на те, що в цій статті автор не має на меті аналізувати всі праці, які відображають проблему "європеїзації" української освіти, зазначимо принагідно, що не згадати їх було б несправедливо. Передусім ті з них, що вирізняються своєю емпіричною спрямованістю, адже за великим рахунком вони сприяють поверненню України в Європу і тим заслуговують на нашу увагу.

Звичайно, такий процес повернення є потрібним, але іноді він буває складним і болючим. Задля того, щоб розібратися в можливих позитивах і негативах так званої "болонізації", зокрема журналістської освіти, насамперед розглянемо проблему взаємовпливу, взаємозумовленості й залежності професії та спеціальності.

Зазначу відразу, що тут йдеться про її величність Журналістику, яка, зрозуміло, є професією, та водночас про один з її напрямів – його світлість Телебачення. Особисто в мене в цьому місці язик не повертається сказати: йдеться про телевізійну спеціальність, хоча назву своїй статті, певною мірою провокаційну, я дав цілком свідомо й самостійно без сторонніх утручань.

Справа в тому, що телебачення зі зрозумілих причин своєї первинної синтетичності й достатньої розвиненості вже давно стало своєрідним професійним тлом і специфічним технічним та виражальним засобом не однієї журналістської спеціальності, а багатьох. Ось далеко неповний їх перелік: кореспондент, репортер, коментатор, оглядач, випусковий, літературний чи будь-який інший редактор аж до головного. До цього ще варто додати список адміністративних посад, які може обіймати журналіст на телебаченні, починаючи від директора програми й закінчуючи генеральним продюсером чи президентом ТРК. Попри те, що телебачення обслуговує сила-силенна інженерно-технічних працівників, згадані тут телевізійні спеціальності не перестають бути журналістськими, що є цілком закономірним і природним. Адже всі ті технічні винаходи й засоби телебачення слугують реалізації основних функцій журналістики: інформувати суспільство, організовувати, виховувати, розважати його тощо.

За слушним визначенням В. В. Різуна, "журналістика – це форма соціально актуалізованої суспільної свідомості" [2, 20]. Звичайно, в журналістській професії – незалежно від спеціальності: газетяра, радіо- чи тележурналіста – багато спільного, проте розбіжностей теж достатньо. І стосуються вони не лише способів поширення інформації – друкування, озвучення чи візуального відображення, а ще й специфіки творчості в кожному з журналістських напрямів: преса, радіо, телебачення. За останні десятиліття у світі та й в Україні потужно розвинувся новий напрям – електронні ЗМІ. Але ж зрозуміло всім, що на певних етапах розвитку людства в цілому і журналістики зокрема жоден навчальний заклад у світі ще не готував спеціально журналістів для "Acta diurna populi romani". Та й для Українського радіо чи телебачення теж ніхто їх спеціально не готував не лише в 1924, а ще й у 70-рр., бо перша в Україні кафедра телебачення і радіомовлення була організована лише 31 травня 1971 р. у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка. Та незважаючи на це, Українське радіо й телебачення розвивалися так само, як і "Akta diurna", – природним еволюційним шляхом. А ось із середини 70-х рр. ХХ ст. і до цього часу радіо і телебачення здійснили колосальні кроки вперед і в технічному, і в творчому, і в етичному плані. На мою думку, це є незаперечним доказом того, що 35 років, присвячених підготовці фахівців на кафедрі телебачення і радіомовлення, були справді плідними.

Початок ХХІ ст. позначився новими підходами до фахової підготовки студентів усіх журналістських спеціальностей в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Поряд із загальною соціально-гуманітарною та професійною підготовкою студенти дістали можливість поглибити фахову підготовку. Раніше вона починалася з третього, а нині з першого курсу. Таким чином, процес формування спеціаліста (бакалавра), наприклад, у галузі телебачення, як власне й інших напрямів журналістики, збільшився у часі від двох років до чотирьох. Відбулися й відповідні якісні зміни. Передусім вони стосуються кількох речей. По-перше, поглиблення теоретичних курсів у напрямі кожної спеціальності, по-друге, збільшення питомої ваги практичного навчання.

Зокрема слід зупинитися на практикумах з фаху, які вперше були введені в навчальний процес у 2003 р. завдяки наполегливим пошукам педагогічного колективу Інституту журналістики на чолі з директором В. В. Різуном. Саме він доклав найбільше зусиль для того, щоб зрушити з місця проблему формування фахових навичок і вмінь студентів у реальних виробничих умовах навчального медіахолдингу. Особисто я пишаюся тим фактом, що тоді мені довелося бути серед тих викладачів, які першими починали практикум з фаху зі студентами першого курсу спеціальності "Телевізійна журналістика". І хоча зроблена силами студентів програма "Кроки" мала безліч вад, вона була надзвичайно корисною і цікавою, насамперед, як продукт самостійної творчості студентів та об'єкт спеціального, багаторівневого й детального комплексного аналізу – організаційного, структурного, тематичного, фактологічного, жанрового, архітектонічного, композиційного, виражального, текстологічного, психологічного, мовленнєвого. Певен, що накопичений досвід є безцінним, попри можливі помилки й негаразди.

Цікавими й небайдужими до цієї проблеми виявилися студенти-старшокурсники. Пригадую, як на організаційну зустріч із першим курсом до мене зайшла студентка п'ятого курсу, а тепер журналістка каналу "НТН" Марина Балабан. Вона з неприхованим жалем і докором у міміці й голосі запитала: "А чому в нас на першому курсі не було такого практикуму?" Старшокурсники справді по-доброму заздрили початківцям, особливо тому, що ті мають можливість вчитися не на мигах, а на реальній практиці з обраного фаху.

Відтоді вже минуло кілька років. Особисто мені цікаво спостерігати за тим курсом, який зробив свої перші "Кроки" на тому першому практикумі з фаху. Переконаний, що студентові, який відразу відчув смак обраної спеціальності та зрозумів, що йому потрібно для повноцінного оволодіння нею, набагато простіше як у навчанні, так і в подальшій роботі.

Цікаво, що одним із наступних кроків студентів цього курсу через кілька років стали авторські програми, які вони зараз готують із предмета "Журналістська майстерність". Поміж поданих заявок і творчих задумів є чимало таких, що вже сьогодні могли б прикрасити будь-який телевізійний канал. Отже, поглиблена фахова підготовка студентів-журналістів із обраної ними спеціальності вже зараз дає свої позитивні результати.

Звичайно, колектив Інституту журналістики не зупиняється на досягнутому, постійно вдосконалюючи навчальний процес. Ось і сьогодні він бере активну участь у процесі реформування журналістської освіти відповідно до вимог Болонського процесу. Це безсумнівно корисна справа не лише для нашого інституту, а й для всієї галузі чи й ширше – вищої школи України.

Проте процес "болонізації" навіть у провідних західних університетах викликає неоднозначні оцінки. Як прогресивні надбання розглядаються, зокрема, уніфікація освітніх рівнів і наукових ступенів, впровадження кредитно-трансферної й модульно-рейтингової систем навчання, збільшення питомої ваги практичного навчання та самостійної роботи студентів тощо. Як негативні наслідки приєднання до Болонського процесу називаються, зокрема, можлива структурна реорганізація всієї галузі освіти із закриттям значної кількості вищих навчальних закладів, насамперед у провінції, руйнування старої системи освіти й нерозуміння сутності нової, недостатня поінформованість педагогічної громадськості України, зменшення питомої ваги національного компонента навчання й виховання.

Залишимо оцінки сторонніх експертів і подивимося на проблему зсередини, усвідомлюючи при цьому необхідність реформування журналістської освіти в частині організації навчального процесу. Хотілося б розібратися в тому, що дасть "болонізація" професії і що матиме від того спеціальність?

Якщо професійна підготовка бакалавра журналістики триватиме чотири роки, перший з яких буде присвячено соціально-гуманітарній підготовці, друдругий – пресі, третій – радіо, четвертий – телебаченню, за таких умов випускник буде всебічно підготовлений до практичної журналістської діяльності в будь-яких ЗМІ – друкованих чи аудіовізуальних. Це розширює діапазон професійних можливостей. Однак глибокі знання в кожній з галузей журналістики та ще й відповідні практичні навички й уміння, наприклад, щодо створення власних авторських телевізійних програм, він навряд чи зможе мати. Для цього одного року вивчення телебачення недостатньо, напевно, преси та радіо також. Таким чином, маємо колізію, що виникає на стику професії й спеціальності. За таких умов інтеграція професії може принести бажані наслідки не лише у вигляді всебічно підготовленого журналіста та в узагальненні й осмисленні прогресивного досвіду, набутого в різних напрямах розвитку професії, а й у вигляді недостатньо глибокого розуміння ними специфіки кожного окремого фаху за умови скорочення програми фахової підготовки студентів.

Що ж отримає спеціальність "Телевізійна журналістика"? Можливо, посилення й зміцнення наукового підґрунтя, пов'язаного з професією, але ніяк не з журналістськими спеціальностями, яких, як уже зазначалось, чимало на телебаченні. Чи встигнемо ми за рік дати майбутньому журналістові широкого профілю все те, що зараз даємо за чотири роки? Хотілося б вірити, що встигнемо, бо інакше майбутні бакалаври ризикують залишитись освіченими ремісниками, які, окрім заміток та інформаційних повідомлень, нічого більше ані писати, ані озвучувати не зможуть. А репортаж та інтерв'ю стануть воістину жанрами вищого пілотажу та будуть виконуватися лише обраними "помазанцями".

Урешті-решт останнє. Що можна й потрібно зробити, щоб запобігти можливим негативним наслідкам? Після затвердження організаційної структури навчального процесу, насамперед, важливо узгодити змістове наповнення програми фахової підготовки бакалавра журналістики. Звичайно, загальним і обов'язковим має стати принцип професійного прагматизму. Все навчання повинно бути спрямованим на результат, а він, у свою чергу, має бути чітко визначеним, фіксованим у певних жанрових параметрах і неодмінно практичним.

Виходячи з необхідності перебудови навчального процесу в напрямі його уніфікації до вимог і традицій, що склалися у кращих європейських університетах, маємо приділити особливу увагу також процедурним питанням контролю якості знань студентів. Адже актуальність "лотерейного везіння" на іспитах та заліках відходить у минуле разом із радянською системою освіти. Звичайно, не можна говорити лише про негативи останньої, оскільки в ній теж були свої позитиви.

Утім кредитно-модульна система, що є обов'язковою складовою частиною європейської освіти, орієнтована, насамперед, на послідовне й поетапне оволодіння модулями, виключаючи щонайменші можливості згаданого вище "лотерейного везіння" на заліку. Саме тому в європейських університетах термін навчання деяких яких студентів розтягується на десятиліття. Згадайте, як часто в радянські часи вищі навчальні заклади порівнювали з трамваєм, в який варто лише влізти, а далі він обов'язково довезе до станції під назвою "Диплом". Принаймні пародію пісні з такою назвою я не тільки чув, а й сам співав на студентському "Капуснику" на честь Дня біолога в нашому університеті ще на початку 80-х рр. ХХ ст.

Європейську ж освітню систему можна порівняти з одномісним велосипедом, який довезе куди потрібно лише за умови, що велосипедист сам буде крутити педалями. Якщо ж він цього робити не буде, то далеко не поїде, крутитиме повільно – довше їхатиме. З цього боку, звичайно, принципи європейської освіти є досконалішими, аніж ті, які панують поки що в українських навчальних закладах.

Отже, з очевидною гостротою й неминучістю постає проблема запровадження методів ефективного контролю та об'єктивної оцінки знань студентів. Вона, в свою чергу, передбачає розробку критеріїв оцінювання з кожного навчального модуля та своєчасне доведення їх до студентів. З огляду на впровадження у вищій школі модульно-рейтингової системи та інших реформ, пов'язаних із Болонським процесом, розв'язання цієї проблеми набуває особливої ваги й актуальності. Адже у минулі часи наявність чітко визначених і письмово зафіксованих критеріїв оцінки з того чи того предмета було скоріше винятком, аніж правилом.

Відомий український дослідник і педагог К. Г. Делікатний свого часу писав: "Контроль і оцінка мають, як то кажуть, секрети, що вимагають від учителя значної професійної підготовки і високих людських якостей". При цьому він зазначав, що в імперативному навчанні авторитарної школи контролю та особливо оцінці надавалось і надається гіпертрофоване значення. "Контроль в такому випадку настирливо проникає в життя школи, стає на перешкоді творчій діяльності вчителя, а оцінка, поряд з дидактичною, грає і роль знаряддя тиску, і розправи з учителями та учнями" [3, 3].

Виходить, що неможливо запроваджувати кредитно-модульну систему, не змінивши підходів до контролю і оцінки знань, навичок і вмінь студентів. А ще потрібне узгодження всіх цих критеріїв на рівні педагогів, методичних секцій, колективів кафедр і відділень. Не завадить у цій справі й вивчення прогресивного досвіду журналістської освіти в Україні та світі. Принагідно згадаю і співпрацю з освітнім центром "ЖОРНА" Бі-Бі-Сі (Великобританія), зважаючи на необхідність реформування журналістської освіти в Україні в напрямі вдосконалення навчальних планів та приведення їх у відповідність до вимог Болонського процесу, що є для нас не лише актуальною, а й надзвичайно корисною. Початок цієї співпраці виявився доволі плідним. Працівники центру "Жорна" в березні, липні, потім у вересні 2006 р. на базі Київського інституту журналістики, а в жовтні цього ж року на базі Ужгородського національного університету, провели змістовні семінари для представників журналістської освіти в Україні. Вони пройшли цікаво й організовано, що свідчить про цілком серйозні наміри як британських організаторів, так і всіх учасників семінарів.

Таким чином, проаналізувавши стан української журналістської освіти на прикладі Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка та матеріали практичного семінару, проведеного центром "Жорна", можна зробити такі висновки:

1. Незважаючи на задовільний (у значенні добрий) стан підготовки фахівців у галузі мас-медіа в Інституті журналістики, необхідність проведення системних реформ у напрямі європеїзації журналістської освіти є цілком очевидною.

2. Попри об'єктивну необхідність і неминучість прийняття болонських стандартів освіти, ми мусимо зберегти глибинні підходи до фахової підготовки студентів, забезпечивши можливість профілізації від початку навчання згідно з індивідуальним планом, хоча б для особливо обдарованих. Здається, це не суперечить і вимогам Болонського процесу.

3. Необхідно зберегти й ті наукові підходи до академічної підготовки студентів, які є доброю традицією української університетської освіти, та спрямувати їх на зміцнення зв'язку з журналістською професією та конкретним фахом.

4. Здійснення переходу на кредитно-модульну систему навчання з уточненням змісту кожного навчального модуля, формуванням об'єктивних критеріїв і вимог щодо оцінки знань, навичок і вмінь студентів по кожному з модулів та своєчасного доведення їх до відома студентів.

5. Максимальне сприяння самостійній роботі студентів шляхом створення її методичного забезпечення на паперових, магнітних та електронних носіях, завчасно подбавши про доступність матеріалів у відповідних лабораторіях, кабінетах, студіях, бібліотеках. Отже, задля того, щоб уникнути можливих негативних наслідків "болонізації", нам слід реформувати навчальний процес із урахуванням не лише вимог Болонського процесу, а й наших попередніх надбань у фаховій підготовці майбутніх журналістів. Важливо, щоб розширення професійних обріїв для майбутніх фахівців у жодному разі не зменшило глибини їхньої фахової підготовки. Лише за умови, що кожна з журналістських спеціальностей збереже при цьому вже підкорені глибини та завойовані висоти, вона не опиниться в тенетах професії, як власне і навпаки.



1. Модернізація вищої освіти України і Болонський процес / Уклад. М. Ф. Степко, Я. Я. Болюбаш, К. М. Левківський, Ю. В. Сухарніков; Відп. ред. М. Ф. Степко. – К.: Освіта України, 2004. – С. 4–51.
2. Різун В. В. Основи журналістики у відповідях та заувагах / Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2004. – 80 с.
3. Делікатний К. Г. Оцінка й контроль знань учнів: Навч. посіб. – К.: КДУ ім. Т. Шевченка, 1992. – 135 с.
4. Мащенко І. Г. Хроніка українського радіо і телебачення в контексті світового аудіовізуального процесу. – К.: Україна, 2005. – 384 с.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові