асп. УДК 32.019.51:654:19
Досліджено стан регіональних телеорганізацій різних форм власності, визначено особливості телемовлення регіональних каналів, окреслено шляхи подальшої концентрації та монополізації електронних ЗМІ.
In the article the role of regional television is analysed in forming of public thought, in elections in a country. An author tries to find an answer for a question: In whose hands regional Ukrainian television? What model of functioning of studios? Unfortunately, the detailed sociological researches analysis of functioning of MASS-MEDIA in new terms are practically absent. Because of such situation, for the receipt of actual material research of the state of television different patterns of ownership, generalized results of which and it is represented in this article, is conducted. As, we see, at Ukraine the question of non-admission of subsequent concentration and monopolization of electronic MASS-MEDIA is very actual.
За роки незалежності телебачення так і не змогло утвердитися в статусі самостійного суспільного інституту. З іншого боку, "четверта влада" й сама не бажає бути владою з усіма притаманними їй обов'язками: брати відповідальність за ті чи інші рішення на себе, мати власну позицію з усіх питань, політичних включно, і ні від кого (ні від чого), крім суспільної думки, не залежати. Ця залежність найбільше помітна у регіонах: невеликі регіональні телестудії, опинившись у руках місцевої економічної еліти, є особливим "кишеньковим" засобом акумулювання політичної довіри. Власне, така ситуація і є передумовою утворення олігархічними групами медіахолдингів, які у першу чергу "поглинають" місцеві ЗМІ. Стаття є спробою дослідити ці процеси в контексті політичних трансформацій суспільства.
Кількість праць, де критично аналізувалось би становлення посткомуністичного політичного дискурсу та нової комунікативної спільноти з їхніми специфічними ознаками, достатньо велика. Це і І. А. Полуєхтова, яка розглядає концептуальні підходи до вивчення мас-медіа, і Е. Г. Багіров, який визначає місце телебачення у системі пропагандистських заходів, і Н. Н. Богомолова, яка досліджує психолінгвістичні проблеми масової комунікації, і В. Ф. Іванов, котрий досліджує проблему медіа та політичної реклами у дзеркалі закону, а також багато інших українських і закордонних дослідників, зокрема В. П. Васильєв, А. М. Рохлін, Б. М. Сапунов, В. М. Вильчек та ін.
Спираючись на матеріали досліджень науковців, сформулюємо визначальний тезис нашого дослідження: посткомуністичні симулякри, тобто реальність, яка виникає у вивільнених від державної цензури потоках масової інформації, тиражується телебаченням, пресою, літературою з часів "перебудови" та "гласності". Це смислова і буттєва реальність, якою живуть люди. Її практично неможливо оцінити через брак об'єктивних критеріїв для відокремлення в ній істини від неправди, дійсності від нав'язаної інтерпретації фактів засобами телебачення. "Симулякри, – зазначають К. Крос та Р. Гакет, – дедалі більше структурують політичний дискурс сьогодення" [1]. Наприклад, це – харизма політиків у регіонах, а також образи регіональної "демократії", "підприємництва", "талановитих керівників області" та "чесних місцевих депутатів" – перелік можна продовжувати – образи, що відтворюють нову посткомуністичну політико-смислову реальність. Як вважають дослідники, ступінь дієвості цих образів безпосередньо залежить від рівня політичної наївності населення (успадкованої від часів компартійного диктату) і водночас від міри відчуження людей від правлячої верхівки [2].
Головний висновок щодо посткомунізму полягає в тому, що політичне мислення сьогодні вплетене в повсякденну практику суспільства. Йдеться не лише про надзвичайну політизованість масової свідомості. Йдеться про те, що теорія посткомунізму вже не може, як це намагалася зробити класична суспільно-політична думка, бути відстороненою від політичної практики, від практики влади й боротьби за владу як окрема, ідеальна система думок та політичних абстракцій [3, 573–589].
Так, в Україні, як і на Заході, завдяки регіональним ЗМІ все більше відчутний процес поділу культури на "масову" і "високу". "Перша "концепція" програмування регіонального телебачення, – зазначають у своєму дослідженні Е. Багіров та І. Кацев, – була до наївності простою: глядач повертається після роботи додому, вмикає свій чарівний ящик і, поки диктори не скажуть "Доброї ночі", безперервно дивиться на екран” [4, 33–60]. За свідченнями соціологів, тільки невеликий відсоток глядачів здатний вимкнути телевізор. Решта покірно продовжують дивитися, навіть якщо те, що показують, їм нецікаво. Це говорить про величезний вплив телебачення на життя суспільства і про ту суттєву роль, яку може воно відігравати як інструмент політичного впливу. Особливо відчутним, як показують опитування, є вплив місцевого мовлення на свідомість глядача.
Отже, телебачення відіграє все більшу роль у формуванні суспільної думки, у виборах у країні, йому належить серед інших засобів пропаганди головне слово.
У чиїх же руках українське регіональне телебачення? На жаль, детальні соціологічні дослідження, аналіз функціонування ЗМІ в нових умовах практично відсутні. Відомі наукові розробки окремих питань функціонування телекомпаній є дотичними до теми цієї статті й можуть бути підґрунтям для подальших наукових досліджень особливостей регіонального телемовлення. Наприклад, працю Р. А. Борецького [5, 13–25] можна розглядати в контексті порівняння з тими змінами, які відбулися у жанровій структурі сучасних телепрограм. Науковий розгляд функціональних і методологічних аспектів розвитку ТБ був започаткований Т. В. Щербатюк [6, 50–54]. Дослідження О. Я. Гоян та В. В. Гоян висвітлюють окремі питання роздержавлення телебачення [7, 20–26]. Про специфіку телебачення як засобу впливу писав З. Е. Дмитровський [8, 10–22]; про ЗМІ в період національного відродження України – В. В. Лизанчук [9, 26–28].
Безпосередньо вивченню процесів концентрації і монополізації телевізійної сфери, на нашу думку, присвячено недостатньо уваги. Так, одним із найбільших досліджень є праця російських науковців А. Качкаєвої, А. Цитовського, А. Ріхтера "Де починається монополія?" [10]. Аналіз закордонних, у тому числі російських, монополій ЗМІ здійснив І. Мащенко, а вплив олігархічних кланів на регіональні ЗМІ досліджували А. Шариков, Д. Кортунов. Додаткову інформацію знаходимо у статтях і бюлетенях правозахисних організацій, наприклад Харківської правозахисної групи [11].
Вважаємо доречним також спиратися на матеріали іноземних дослідників. Адже рівень суспільного буття, до якого нам ще необхідно наблизитися, західні країни досягли кілька десятків років тому. І там є цікаві соціологічні дослідження, накопичено певний досвід і безліч фактів, користуючись якими можна за аналогією певною мірою прояснити і українську перспективу щодо подальшого функціонування ЗМІ.
Аналіз західних ЗМІ знаходимо у книгах Едіт Нефрон "Спотворювачі новин" [13] і Б. Гершензона "Боги антени" [14]. Е. Нефрон проаналізувала стан ЗМІ на прикладі американського ТБ і довела, що мас-медіа не відбивають точку зору більшості населення, а накладають погляди власників-монополістів. Причому цей процес характерний для американських ЗМІ, починаючи з середини минулого століття.
Натомість, як зазначає Т. Паламарчук, вперше питання концентрації засобів масової інформації в Україні постали на початку 90-х рр.: "Олігархи скуповували газети, теле- і радіостанції по всій країні!" Обговоренню цього питання були присвячені "круглі столи" дослідників, журналістів, юристів і управлінців [15].
Аналітики, зокрема І. А. Полуєхтова, розрізняють дві форми концентрації ЗМІ. Перша полягає в об'єднанні багатьох джерел заробляння грошей у межах однієї медіаструктури [16]. Паралельно відбувався й інший процес: об'єднання ЗМІ для завдавання політичних ударів. Після кризи переважати може тільки другий вид концентрації, оскільки медіабізнес у чистому вигляді, мабуть, в Україні не дуже прибутковий, а політична залежність від ЗМІ напередодні виборів тільки посилюється. Тому зараз найбільш актуальним є питання про концентрацію ЗМІ, яка не є монополізацією в комерційному сенсі.
Для того, аби дослідити регіональне телебачення як інструмент впливу правлячої місцевої верхівки, а також для доведення тези про те, що регіональне телевізійне середовище монополізоване, звернемося до результатів проведеного нами моніторингу регіональних ЗМІ в різних областях України наприкінці 2005 – на початку 2006 р.
Практично всі без винятку респонденти, яких було опитано в регіонах, зізнались, що свої комерційні звіти вони не публікують і, більше того, не вважають за потрібне це робити, оскільки це – комерційна таємниця. Зі статутами керівництво своїх співробітників теж не ознайомлює. Найчастіше регіональні мовники працюють на замовлення політичних угруповань через комерційні структури, рідше, виконуючи державне замовлення.
На наше запитання: “У чому все ж таки полягає причина непрозорості? У недосконалості законодавства або в тому, що воно не виконується?” – окремі керівники телестудій відповідали, що причина в іншому і пояснювали її так: скільки років існує процес структуризації в наших ЗМІ зверху вниз після розпаду Радянського Союзу, стільки ж років ми обговорюємо проблему концентрації здебільшого в політичній площині. А якщо виходити з постулату, що це все треба розглядати в аспекті конкурентної боротьби і вважати її природною формою існування на ринку, то варто говорити про фінансово-управлінські параметри. "Тоді ми, – зазначали опитані, – абсолютно по-іншому сприйматимемо і саму прозорість, і її допустимість, і її межі".
Отже, стає зрозумілим, що треба визначити зони, в яких можна допускати регулювання і в яких важливим є сам процес регулювання, тобто зони, де існують природні монополії, і зони, де їх немає, де монополія взагалі фізично неможлива. Тому що завжди знайдеться можливість цей ринок перерозподілити за наявності певного політичного і економічного потенціалу.
Нашим наступним запитанням було таке: “Холдинг – це добре?”
Аналізуючи ситуацію в регіонах, а також результати опитування, ми виявили, що впевненіше в умовах кризи відчувають себе холдинги, в яких є телебачення, радіо, газети, кабельне мовлення, рекламні агентства. Ось вони-то останніми йдуть на уклін до влади. З цього боку, в принципі саме по собі утворення холдингів та корпорацій – явище позитивне.
Ситуація така: якщо в Україні справді диверсифікований бізнес у галузі ЗМІ, він дозволяє значно краще маневрувати і має значно вищу антикризову виживаність. Тобто там, де медіагравці, з одного боку, диверсифікують свій бізнес, а з іншого – починають запускати відтворювальний процес [17]. Те, що вони, скажімо, накопичили якийсь капітал за рахунок попередніх виборчих кампаній, ще не свідчить про те, що вони реально існуватимуть на цьому ринку.
Тут ми стикаємося з такою несподіваною двозначністю: холдинг, заснований на економічних інтересах, – це добре, а холдинг, заснований на політичних інтересах, – це погано. Причому хороший холдинг – це холдинг, де існує плюралізм, де є незалежність редакційної політики. А те, що він більш живучий, оскільки стоїть не на одній нозі, а на чотирьох, п'яти або десяти, – це річ достатньо очевидна. До речі, як показує практика, зовсім не обов'язково, щоб це був саме "чистий" медіахолдинг. Це найчастіше конгломерат, до якого входять і банк, і кілька комерційних фірм, і великий торговий дім, і ще кілька газет [18].
Отже, логічним кроком є з'ясування того, чи є така ситуація загрозливою у плані проблем для перспектив телебачення. Відповіді опитаних телевізійників у дев'яти регіонах України дуже несподівані.
У більшості випадків журналісти зазначають, що вони не готові обговорювати це питання. Вважаємо, це не означає, що проблеми не існує, скоріше якраз навпаки. Окремі з журналістів проблему все-таки бачать, але лише в одному конкретному аспекті – у небезпеці концентрації державних ЗМІ. І навіть не стільки державних – новий термін вже з'явився – вони бачать небезпеку в "номенклатурній монополізації". Деталі можуть різнитися, але загальна картина концентрації така: губернатор або мер за допомогою різноманітних пільг прагне "підім'яти" під себе районні, міські газети, маленькі телестудії і у такий спосіб зробити ЗМІ "кишеньковими". Така тенденція у більшої частини опитаних, а це переважно приватні мовці, викликає побоювання. Деякі редактори і власники газет уникають фінансової залежності від мера-губернатора, і лише незначна кількість наших респондентів бачать загрозу в просуванні на ринок київських гравців. Йдеться про так звані мережеві телекомпанії.
Якщо говорити про державну монополію, то під поняттям "держава" слід розуміти абсолютно різні рівні влади [19]. Держава – це не тільки уряд у Києві, адже місцева влада теж уособлює державну владу. І журналісти в регіонах якраз і бачать, що місцева влада, тобто держава на регіональному рівні, прагне до монополії. Насправді до виникнення монополії веде все, що може завдати збитку конкуренції. Достатньо буде просто відсутності вільної боротьби ринкових сил або наявності чинника, який їх нейтралізує, – і ось уже готові умови для виникнення монополії. При цьому монополія зовсім не обов'язково повинна бути глобальним "ультраімперіалізмом" у масштабах усієї країни і в усіх сферах діяльності. Монополія цілком може сформуватися в межах одного регіону, якщо ми говоримо про регіональний ринок [20, 23–25]. Як показує досвід, саме так і відбувається.
"Свого часу хтось захопив телевежу, хтось захопив друкарню, коли це все було практично "нічиїм", і тепер паразитує на цій, що повалилася з неба, власності. А цікавіше, потрібніше людям ЗМІ просто фізично не може забезпечити таких умов, які дісталися дарма цим монополістам, оскільки "приватизувати" вже нічого. Це класичний приклад монополії". Такою була відповідь керівника однієї львівської телекомпанії.
Насправді, якщо говорити про телебачення, то "все вже захоплено". І не треба питати, у кого воно в руках. Певною монополією телевізійники вважають служби телевізійних веж, обласні радіо- та телевізійні передавальні центри. Причому це державна монополія. Проте і тут ситуація не безнадійна. Часто, як приклад, наводять випадок, коли в місті є єдина телевізійна вежа. У деяких містах передавачі, що належать приватним компаніям, встановлені не на вежах, а на будинках, на високих спорудах.
А в Росії навіть і монополія на вежі в деяких містах зруйнована: є кілька приватних веж. Скажімо, в Казані побудували башту і збираються "перетягнути" до себе всіх приватних мовців. Така ж ситуація і в Іркутську, будується приватна телевежа в Красноярську. Монополія починає руйнуватися [19].
Проте економічна ситуація українських телекомпаній навряд чи дозволить зробити цей процес достатньо швидким.
Цікаво, як процес регулювання монополізму в сфері телебачення бачать телевізійники інших країн. Як приклад, можна навести процеси регулювання сфери електронних ЗМІ в США та Франції ще до того, як почався процес концентрації. У цих країнах були прийняті певні закони, що гальмували цей процес і не дозволяли концентрації зайти далі, ніж це було необхідно [21]. А у Великій Британії, Німеччині, Північній Європі, якщо вірити публікаціям, закони приймалися вже постфактум і, за визнанням самих авторів, юристів тих країн, серйозно вплинути на процес концентрації вже не могли. Виникають запитання: Як у нашій ситуації, коли принаймні на центральному, загальноукраїнському рівні ЗМІ вже значною мірою сконцентровані, можна було б вирішити проблему законодавчого регулювання і обмеження при концентрації? Чи повинне регулювання поширюватися тільки на холдинги, які щойно виникли, або також на старі? Якщо його застосовувати до тих, що вже існують, то як це можна зробити і юридично, і практично?
Холдинги і групи, які утворилися нині в засобах масової інформації, існують реально. Треба виробити правила ігри, за якими і вони, і ті, хто прийдуть їм на зміну, далі житимуть і працюватимуть. Такі правила існують. В усякому разі в Західній Європі вони вже розроблені, і біда не в тому, що законодавець пізно зрозумів, а в тому, що він вирішив, що те, що у нього є, – це його національні традиції. У цьому є, звичайно, велика проблема. Наприклад, у Великобританії існує правило, яке передбачає, що в одних руках має бути не більше 15 відсотків телевізійної аудиторії. У "Бі-бі-сі" – 40 відсотків [21]. Щодо цього твердять – історична традиція, так склалося. На нашу думку, в державі не може існувати таких винятків з правил. Тому вважаємо, що у нас немає іншого шляху, як почати регулювання процесу концентрації регіональних ЗМІ. При цьому слід усвідомити: якщо законодавцями будуть установлені нижчі пороги концентрації, ніж ті, що існують сьогодні, то вся демонополізація і деконцентрація проходитимуть шляхом створення підставних юридичних осіб, дочірніх і субдочірніх компаній.
Як правило, відстоюючи ці обмеження, аналітики посилаються на іноземний досвід. Але він-то якраз і показує, що в більшості випадків подібні заборони або не потрібні, або їх можна легко обминати. Навіть британський закон про мовлення (1990), що містить положення (вважаються одними з найжорсткіших), які обмежують купівлю різних ЗМІ однією особою, не зміг, наприклад, перешкодити американському медіамагнату Руперту Мердоку створити загальнобританську телемережу і прикупити кілька великих газет, у тому числі й "Таймс" [11]. Спроби Спеціальної комісії щодо монополій і злиття фірм запобігти цим операціям закінчилися провалом.
Ми також зовсім не торкнулися ще однієї важливої теми. Багато спроб законодавчих заходів або інших рішень останніх років (у тому числі й антимонопольне регулювання, що не відбулося), спрямовані на обмеження свободи ЗМІ, є насправді неадекватною реакцією на адекватне розуміння проблеми. А саме: ЗМІ, якими керують публічні та реальні господарі, виступають як інструмент маніпулювання і громадськістю, і владою, а не як поле для діалогу між ними. Небезпечним намірам держави щодо втручання в справи ЗМІ можна запобігти, якщо саме медіасередовище візьметься за саморегулювання і самоочищення.
Наступним кроком вважаємо за потрібне визначити становище регіональних мовників, які працюють на умовах мережевого партнерства зі столичними студіями. Значення при цьому мають два чинники. Перший – право місцевих компаній на ретрансляцію передач свого партнера з іншого міста (ретрансляція принципово здійснюється не в повному обсязі). Другий фактор – наявність у зовнішнього партнера мережі, тобто значної кількості локальних каналів, що вступили у партнерство. Відмінною рисою каналів, які мають такі мережі, є достатньо вільне оперування змістом. Для мережевих каналів неприйнятний принцип: один й той самий зміст ефіру в один і той же час у межах одного часового поясу.
Основний мотив такого партнерства з позиції місцевих каналів – знайти можливість не-затратного наповнення ефіру. По суті – це форма, близька до оренди: місцевий канал надає ефір, плата "гостя" за місце у ефірі – змістовне й цікаве наповнення мовлення, що позначається останнім часом модним словом "контент". Юридичне оформлення таких відносин відбувається через спільну ліцензію, де чітко обумовлюється, який обсяг мовлення займе зовнішній канал [22].
Що виграє мережевий канал? Деякі мовні канали проводять політику активного входження в регіони, тобто політику експансії. Тому такі канали ще називають "експансорами". Розширення аудиторії за рахунок захоплення все більшої кількості міст обіцяє суттєве збільшення політичного впливу та прибутків від реклами для комерційних каналів. Враховуючи, що основним способом поширення мовлення поки що залишається ефірна трансляція, легко зрозуміти, що найбільший ефект досягається саме при впровадженні в ефір конкретного міста. Тут можливі два шляхи. Перший передбачає отримання каналом-експансором частоти у своє повне розпорядження – тоді всі затрати на отримання частоти і витрати з поширення сигналу стають проблемою його бюджету. Але часто перший шлях неможливий, бо вигідніше увійти у мережеве партнерство з місцевим мовним каналом, ділячи обсяг мовлення на заданій частоті, а разом з ним і витрати на мовлення.
Скільки ефірного часу місцеві мовники віддають каналам-експансорам? Відповідь на це запитання було отримано на основі спеціального аналізу ліцензійних зобов'язань. У середньому канал-експансор здобуває право на 83,5 % ефірного часу в рамках мережевого партнерства. Це відповідає практично 20 годинам ефіру при цілодобовому мовленні. Відповідно, в середньому місцевий канал, що вступає у мережеве партнерство, залишає собі ліцензійне право не більше ніж на чотири години мовлення [22].
Кожен з каналів-експансорів проводить свою політику, тож телевізійники в регіоні, якщо навіть вони дотримуються інших думок, стають виразниками цієї політики. Якщо, наприклад, закарпатець, вмикаючи телевізор, бачить передачі та логотип "5 канал", то його важко переконати у тому, що він дивиться "М-студіо", яка має ліцензію на ретрансляцію "5 каналу" (98 % обсягу мовлення), але, припустимо, не поділяє всіх політичних міркувань телевізійників "5 каналу".
Скільки часу ведуть мовлення регіональні телеканали? Поширений бізнес-хід – надання ефіру в розпорядження каналам-експансорам – у результаті призводить до того, що сукупний обсяг власного мовлення регіональних каналів суттєво зменшується. Процентне співвідношення визначається, з одного боку, загальним обсягом мовлення всіх центральних каналів, що приймаються у даному місті, а з іншого – обсягом мовлення всіх регіональних каналів.
Чим заповнене регіональне мовлення? Його жанрова структура суттєво відрізняється від жанрової структури центральних каналів. У структурі регіонального мовлення значно більше місця відведено новинним програмам. Це пояснюється тим, що місцеві новини найрейтинговіші: людям важливо знати, що відбувається у їх місті, у їх регіоні. Також популярні передачі неновинних форматів про життя місцевої громади, які зазвичай позначають терміном "суспільно-політичні програми", або "соціально-політичні". З іншого боку, регіональним компаніям не по кишені створення дорогих шоу, серіалів, купівля популярних фільмів.
Ще одна особливість регіонального жанрового наповнення – значний відсоток програм, які важко класифікувати, тому їх відносять до позиції "інші". Наприклад, поширені телевізійні привітання з ювілеями, весіллями та іншими подіями приватного життя громадян, адресовані місцевим жителям. До якого жанру їх віднести – інформації, розваг, суспільно-політичного мовлення?
Важливо також зазначити, що місцеві канали, які практикують мережеве партнерство, часто змушені займати невигідну позицію в ефірі – здебільшого ранкові або денні години. Це відбивається на кількості та складі аудиторії. Виходить, що місцеві канали мають низькі рейтингові показники (ранком і вдень аудиторія невелика), бо найчастіше дивляться їх пенсіонери, домогосподарки. Суттєвий відсоток новинних і загальнополітичних програм в ефірі регіональних каналів призводить ще до одного характерного зміщення. З досвіду численних досліджень, програми такого роду дивляться переважно люди старшого віку.
Таким чином, узагальнені особливості регіонального телемовлення в Україні такі. Швидке зростання кількості регіональних каналів, що триває за рахунок освоєння, в першу чергу, ефірного мовлення у конкретних населених пунктах. Найчастіше таке освоєння пов'язане з мережевим партнерством, яке, з одного боку, дає можливість місцевим каналам вирішити проблему якісного наповнення ефіру, з іншого – надмірне захоплення цією юридичною формою (коли зовнішньому мережевому партнеру надається до 90 % обсягу мовлення) призводить до втрати власного обличчя каналу й зникнення його зі свідомості аудиторії. Регіональні канали відрізняє порівняно невеликий обсяг мовлення, що здійснюється, як правило, не в прайм-тайм. Для регіональних телеканалів характерні жанрові зміщення перш за все в бік новинних і суспільно-політичних програм, що розповідають про життя у регіоні. Як наслідок, аудиторія регіональних телеканалів виявляється порівняно невеликою і зміщеною за демографічним складом у бік жіночої статі й старшого віку.
Отже, мабуть, треба погодитися з тим, що проблема концентрації в Україні, як і її регулювання, не зводиться просто до зосередження певної кількості ЗМІ в одних руках. Ефективніше ставити запитання про заохочення конкуренції і плюралізму. Тож частиною антимонопольних дій повинні бути заходи щодо забезпечення прозорості медіаринку, а також запобігання практиці нечесної конкуренції. Слід жорстко обмежити те, що можуть робити на інформаційному ринку державні органи різних рівнів. Повинні бути чітко визначені взаємостосунки між редакцією і власником ЗМІ. Нарешті, необхідне саморегулювання середовища – добровільне ухвалення учасниками ринку інформації про правила гри як у господарській, так і в редакційній сфері.
Зрозуміло, що йдеться про ідеальну модель, проте слід невідкладно прагнути до її матеріалізації.
1. Крос К., Гакет Р. АПолітичні комунікації та новинні засоби масової інформації у демократичних країнах: конкуруючі підходи // Електронна бібліотека. –
2. Индустрия российских средств массовой информации: Доклад // Национальная Ассоциация издателей. –
3. Барбер Б. Р. . Три сценарії майбутнього технології і стійкої демократії // Three Scenarios for the Future of Technology and Strong Democracy / Political Science Quarterly, Volume 113. – 1998–1999. – № 4. – Р. 573–589.
4. Багиров Э., Кацев И.Телевидение. ХХ век. – М., 1990. – С. 33–60.
5. Борецкий Р. А. Информационные жанры телевидения. – М., 1961. – С. 13–25.
6. Щербатюк Т. В. Украинское телевидение как тип республиканской телевизионной программы: Дисс... к. филол. н. – К., 1982. – С. 50–54.
7. Гоян О. Я., Гоян В. В. Телебачення і радіомовлення України: роздержавлення і приватизація // Роль ЗМІ в процесах державотворення. – К., 1998. – С. 20–26.
8. Дмитровський З. Є. Телевізійна інформація вимагає змін // Засоби масової інформації і утвердження державного суверенітету України. – Л.: Світ, 1993. – С. 10–22.
9. Лизанчук В. В.Засоби масової інформації і духовне відродження України: формування національних ідеалів та інтернаціональних почуттів. – Л.: Вид-во Львів. ун-ту, 1990. – С. 26–28.
10. Качкаева А., Цитовський А., Рихтер А. Где начинается монополия? // Центр: Право и средства массовой информации. Сер.: Журналистика и право. –
11. Харковская правозащитная группа: Материалы. –
12. Efron E. The Twisters. – Los Angeles, 1971.
13. Bruce Hershenson. The Gods of Antenna. – New Rochelle, 1976.
14. Чи потрібен українським журналістам стандарт якості?: Матеріали відкритої дискусії / Центр медіареформ. Українська асоціація видавців періодичної преси. –
17. Полуэхтова И. А. Общественное функционирование телевидения. Анализ концептуальных подходов // Электронная библиотека. –
18. Шариков О. Медиаисследование. Особенности вещания региональних каналов / Аналитический центр "Видео Интернешнл". –
19. Атака на зрителя. Региональные телекомпании не заметили, как лишились главного. Мониторинг. Фонд защиты гласности. –
20. История телевидения / Российская ассоциация региональных телекомпаний. –
21. Прайс М. Телебачення, телекомунікації і перехідний період: право, суспільство і національна ідентичність // Глобалізм, телебачення і суспільство. – К., 2005. – С. 23–25.
22. Доповідь американського інформаційного агентства Anatole Shub, Office of research and Media Reaction, United States Information Agency // Публикации центра: Право и средства массовой информации. –
23. Мережеві канали. Новий український огляд. Матеріали: зарубіжний медіадосвід. –
© Головчук О. В., 2007
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові