Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Телевізійний діалог як жанрова форма: теорія, практика

Т. Шальман
здоб.

УДК: 070:7.073;070:7.097;621.397.13

 

 

 

Розглянуто філософський комунікативний аспект телевізійного діалогу як жанрової форми в розрізі сучасної теорії та практики журналістики.

Ключові слова:

телевізійний діалог, жанр.

The television dialogic – of the genre form: the theoretical basis and practice.

Key words:

television dialogic, genre.

Актуальність теми. Діалог на сучасному телебаченні стає фундаментальною категорією. Все більше телевізійних програм сфокусовані на феномені діалогу, який перестав бути лише жанровою формою, а став буттям свідомості.

Аспект діалогу – це шлях до взаєморозуміння, до миру, оскільки завдяки діалогу можливе публічне обговорення будь-якого спірного питання. Майже на кожному українському телеканалі є програма діалогічної форми: на ICTV – "Свобода слова", на "5 каналі" – "5 копійок", на ТРК "Київ" – "Телепресклуб", "Дозвольте запитати" та ін.

Як пропонує французький мислитель Поль Рікер, "...діалог треба вести постійно і з усіма галузями науки, виходити за межі сфери філософії, особливо – з науками про людину, про суспільство, які можуть додати своєрідного імпульсу рухові вперед" [1].

У дискусіях усіх часів на перший план виходить теорія, яка є змістом історії, а історія – рушійною силою розвитку суспільства. Теорія не повинна протиставляти старе новому, вона має бачити, як нове нелегко виникає зі старого і оцінює історичне значення цього моменту. Якщо ж теорія "ловить" історію на помилках, то вона мимоволі ламає гілку на якій "сидить".

Мета. Щоб зрозуміти суть, значення, роль та місце дискусій у розвитку суспільних відносин, варто розглянути філософські знання, які стосуються діалогу. Філософи трактують, що вміння послідовно міркувати виробляється значною мірою завдяки діалогу. У перекладі з грецької "діалог" означає "полеміка", "бесіда", "дискусія".

Новий тлумачний словник української мови дає визначення діалогу: "Розмова між двома або кількома особами. Частина літературного твору, в якій відбувається розмова двох осіб" [2]. Сучасна філософія діалогу розвивається у двох напрямах: міжособистісному й інформаційному. В останньому діалог виступає як теорія мовних комунікацій, логіка дискурсу (поняттєвої сфери).

Телевізійний діалог будується на семи жанрах, як музика на семи нотах: дискусія, інтерв'ю, бесіда, репортаж, інформація, гра, шоу.

Зупинимося на двох основних: інтерв'ю та бесіді, складником яких є запитання та відповідь. Але між ними є суттєві відмінності. В бесіді, на відміну від інтерв'ю, журналіст не просто ставить запитання, а ще й висловлює свою точку зору, своє бачення проблеми, вказуючи на суперечності в судженнях опонента, якщо такі є. Тому до зустрічі з опонентом журналістові треба дуже ретельно готуватися. Навіть більш ретельніше, ніж до випуску новин. Оскільки будь-яка форма діалогу повинна бути живою, містити активність обох сторін. У зустрічі вирішальним моментом має бути почуття і усвідомлення відповідальності за кожне сказане слово. Не слід забувати, що навіть добре підготовлене інтерв'ю, може прийняти неочікувану форму. Наприклад, журналіст запитує: "Як ставитесь до тієї чи іншої події". І чекає позитивної відповіді: "Так, це добре". А відповідь звучить "Ні, це погано". Тому готуватися до діалогу треба таким чином: на перше запитання журналіст повинен передбачити дві відповіді: позитивну і негативну. Від відповіді залежить кожне наступне запитання, на яке знову ж таки треба передбачити дві протилежні відповіді. Отже, можна зобразити схему, схожу на дерево, де на кожне запитання, очікується одна з двох відповідей.

Найавторитетніший у сучасному світі філософів права Поль Рікер у своїй роботі " Герменевтика і структуралізм", працюючи над темою "Що таке мова", виділяє п'ять характерних рис дискурсу. Їх можуть мати концепції телевізійної програми жанрової діалогічної форми.

1. Для дискурсу способом присутності є акт, інстанція, яка має природу події. Вислів є актуальною подією, актом переходу, актом зникнення; система, навпаки, існує поза часом (a-temporel), оскільки вона – просто віртуальна.

2. Дискурс являє собою послідовність вибору, завдяки якому виділяються одні значення і відкидаються інші; цей вибір є протилежністю однієї із властивостей системи – її примусового характеру.

3. Цей вибір виробляє нові комбінації: висловлювання ще невисловлених фраз, розуміння таких фраз; у цьому і полягає існування акту вислову і розуміння мови.

4. Лише в інстанції дискурсу мова володіє референтацією. Говорити означає говорити щось про щось. Момент, коли відбувається поворот від ідеальності змісту до реальності речі, – це момент трансцендентрування мови. Цей момент і є моментом фрази. Лише на рівні фрази мова щось говорить; поза фразою вона не говорить ні про що.

5. Остання характерна риса дискурсу – подія, вибір, новизна, відношення, що включають у себе спосіб визначення суб'єкта дискурсу. Хтось з ким-небудь говорить – у цьому і полягає акт комунікації.

Поль Рікер доводить, що у діалозі повинен бути відсутній момент анонімності, оскільки акт дискусії може відбутися лише за умови присутності обох суб'єктів мовлення (співрозмовників). "Слово має місце там, де суб'єкт може в акті дискусії, у своєрідній інстанції оволодіти системою знаків, які мова має у своєму розпорядженні; ця система залишається потенційною, оскільки не завершена, не реалізована, не використовується ким-небудь, хто у той же час спілкується з кимсь іншим. Суб'єктивність акту мовлення є разом з тим інтерсуб'єктивністю спілкування" [1].

Готуючись до діалогу, треба якомога більше знати про свого співрозмовника. Дуже доречно використовувати цитати з його попередніх виступів, з його книг, якщо такі є. Націлювати свого співрозмовника, щоб він їх прокоментував, або спіймати його на суперечностях, або допомогти йому довести свою точку зору. Але добре треба знати не тільки свого співрозмовника, треба добре знати проблему, про яку йтиме мова. Звичайно, журналіст може підготувати 20 примітивних запитань, поставити їх одне за одним, але вони не будуть цікавими для співрозмовника, і бесіда, насамперед діалог, не відбудуться.

Діалог передбачає послідовність, виваженість, змістовність формулювання питання, яке підлягає вирішенню. Тобто має бути конкретизація змісту запитання та пошук відповіді. Але при формулюванні питання і в процесі пошуку відповіді визначальними є логічність, об'єктивність, неупередженість міркувань. Мислення повинне бути підготовлене, треноване. Діалог дозволяє проникнути у процес міркування. Адже істина, що зароджується завдяки йому, є результатом взаємозв'язку, взаємозіткнення різних думок, точок зору. У діалозі ніби об'єктивується міркування – зіставляються думки, пов'язуються і робляться висновки, які набувають безпосереднього значення.

У чому полягає успіх російського журналіста Познера? Передовсім він добре підготовлений, глибоко знає предмет розмови. Він працював ведучим у США, побував у багатьох країнах світу, знає багато мов. Незважаючи на те, що він тільки ставить запитання, відчувається, що він добре знає тему. Крім того, відчутно, що на нього працювала команда, яка його добре підготувала. Це, по-перше. По-друге, він інтелігент, доброзичливий. Хоча, незважаючи на те, що в нього не телевізійна зовнішність, не телевізійна вимова, він гарно читає, поєднує твердість і доброзичливість. Розмову веде впевнено, але не зухвало. Діалог веде з іронією, м'яко і водночас наполегливо. Це вершина телевізійної майстерності.

На Українському телебаченні прикладом вдалої програми діалогічної форми є передача "В гостях у Гордона" з Дмитром Гордоном. Він доброзичливий, хоча це не заважає йому ставити гострі запитання. Він не емоційний, але його манера ведення спонукає співрозмовника до відкритості. Якось до Києва приїхав Роман Віктюк. Спочатку він побував у гостях у ведучого з "1+1", який настирливо впродовж усієї бесіди запитував одне і те ж: "Чому ви не повертаєтеся в Україну". Та зрозуміло ж чому, там платять краще, там у нього квартира у центрі Москви на вулиці Горького, в якій колись жив Василь Сталін. Але цього ж не скаже Віктюк, він може лише відповісти: "Там я багатший". Ведучому цієї відповіді було замало і він знову і знову: "А чому ви не повертаєтесь в Україну". Відчувалося роздратування гостя, йому дедалі більше не хотілося відповідати на примітивні запитання. Діалогу не вийшло. І зовсім іншого Романа Віктюка глядачі побачили у програмі з Дмитром Гордоном. Гордон поставив розумне запитання і мовчить, а той, розквітаючи, викладається, бо його слухають, його хочуть почути. Це були два різні Віктюки. Один був незадоволений, затравлений, готовий встати і піти. Інший – щирий, відвертий, якому не вистачило ефірного часу, щоб все розказати про себе та свій театр.

За теорією діалогу М. Бахтіна, антропологічний аспект діалогу розкривається у такій формулі: "Тільки у спілкуванні, у взаєморозумінні людини з людиною розкривається "людина в людині", як для інших, так і для себе самого" [3]. Саморефлексуюча особистість здатна виявити себе лише у спілкуванні з іншим, створити своє "я" можна лише у протиставленні з іншим "я". Висловлюючись словами М. Бубера, "немає Я самого по собі, є лише Я основного слова Я – Ти і Я основного слова Я – Воно" [4]. Так, існування особистості ("людини в людині") поза діалогом узагалі неможливе.

Слід, однак, мати на увазі, що для українства питання про ставлення до "іншого" має парадоксальну своєрідність: наша толерантність дуже часто сягає аж "самозабуття", розчинення себе в "інших". Цю характерологічну рису, вияскравлену сучасними істориками культури, слід долати у процесі національного відродження.

Положення, які намагаються довести співрозмовники у діалозі, повинні пов'язуватися із аргументами як підтвердження висловленої думки. Лише за цієї умови сформульовані на початку дискусії думки набудуть статусу об'єктивної, аргументованої істини. Істинна думка та, яка за своїм змістом збігається з дійсністю. Хоча, як сказав Демокріт, "істина прихована на дні прірви", тому чимало зусиль і знань доведеться докласти, аби дістатися істини [5]. Висловлюючись словами Р. Декарта, істина – це те, що пізнано ясно й чітко (clare et distincte).

У діалозі часто спостерігається протиставлення правди (чистого знання) та істини (містичного знання).

Обґрунтовувати істинність думки у діалозі можна за допомогою логічної операції – доведення. Доведення складається із тези, аргументів, демонстрації. Тези – це положення, які потребують доведення в конкретних обставинах. Існує кілька правил щодо тези:

– теза повинна бути чіткою і ясною;

– теза повинна залишатися незмінною;

– тезою може бути те положення, яке насправді потребує обґрунтування.

Тому не менш важливо перетворити діалог у важливий засіб аргументації запропонованих положень. Аргументи – це положення, за допомогою яких обґрунтовують тезу (докази). Від початку зародження філософії мистецтву аргументації надавалося великого значення. Це закономірно, адже для філософії, яка досліджує сенс буття, істотно важливо не лише декларувати те чи інше розуміння буття, людини, її життя та смерті, а й аргументовано його відстоювати. Мистецтву аргументації, наприклад, Арістотель присвятив спеціальну працю "Риторику". У ній він показав, що риторика як наука про красномовство покликана формувати, вдосконалювати здібності переконувати у правильності запропонованого рішення, а воно може стати аргументованим, якщо супроводжуватиметься послідовними, чіткими, ясними, переконливими міркуваннями [6].

Виведемо кілька правил для аргументів:

– вони повинні бути істинними і достовірними;

– аргументи повинні бути такими, з яких за необхідністю випливає істинність тези.

У доведенні істинності думки складовою частиною повинна бути демонстрація – логічний зв'язок між тезою і аргументами. "Вказувати на дошку рукою" – саме цей метод мав місце ще у платонівсько-арістотельському вченні.

Дотримуючись таких вимог, міркування, висловлене у діалозі, і буде свідченням істинності, обґрунтованості, об'єктивності аргументу, забезпечить його гнучкість, змістовність. Але ж найчастіше діалог – це дискусія, тому, безперечно, має місце у ньому спростування – це обґрунтування недосконалості доведення. Якщо звернутися до сократівських діалогів, то їх характерними ознаками є наявність розповідної рамки, центрального образу, а головний метод – приведення до суперечностей тези опонента, який висловлює, як правило, загальноприйняту думку, тобто спростування її.

Уміння вдало вести діалог залежить від здатності мислити в дусі часу – вміти порівнювати, аналізувати, синтезувати, вдаватися до абстрагування, узагальнення, конкретизації. Ці розумові дії взаємозв'язані одна з одною і існують як система операцій, в якій кожна з них має зворотну дію (предмет можна в уяві розкласти на частини і знову об'єднати їх в єдине ціле, наприклад, аналіз – синтез). Порівняння – розумова операція, у процесі якої зіставляються властивості, ознаки предметів, явищ, тенденції та характер розвитку суспільства, народів, націй. Учасник дискусії, аби довести свою думку до істинної, може вдаватися до порівняння, розмірковуючи, що притаманне як загальна властивість, а що відрізняє, на основі чого вимальовується картина предмета. Порівняння пробуджує, синтезує думку, наповнює змістом розумової дії, підносить на новий рівень розуміння. Але щоб порівняти, слід відокремити одні характеристики від інших, тобто співрозмовники діалогу повинні вдаватися до методу аналізу предмета – розчленовувати його на складники та виявляти їх ознаки, а відновлюючи його цілісність, вдаватися до синтезу. Висока культура мислення відрізняється розвиненою синтезуючою здатністю нових знань із уже обґрунтованих у процесі аналізу. Вміння абстрагуватися означає відволіктися від решти властивостей, виявити серед них кілька й докладати відповідних розумових зусиль, знань, досвіду, уяви для того, щоб глибше осмислити та зрозуміти явище. Абстрагування – також не самодостатня розумова дія, на певному етапі осмислення предмета та накопичення знання воно потребує повернення до цілісного уявлення. У мисленні здійснюється узагальнення розмаїтого матеріалу. Узагальнення – завжди і більш конкретне, змістовне осмислення. Завдяки послідовному застосуванню порівняння, аналізу, синтезу, абстрагування та узагальнення виводиться судження, в якому або щось стверджується, або щось заперечується і яке обов'язково є або істинним, або хибним.

Мислення і мова людей, які зустрічаються у діалозі, мають бути не безадресними, а призначатися для когось і сприйматися кимсь. І цей хтось неодмінно повинен бути чітко зазначеним і мати "не лише вуха, а й рот" і теж вести мову. А не бути "мовчазним співрозмовником". Адже, як наголошує український філософ М. Попович, "інформація завжди є інформацією про щось для когось. Природні процеси стають інформаційними, коли з'являється той, хто одержує інформацію" [7].

Сам дискурс повинен створювати умови для регулярної участі в практичній дискусії усіх опонентів. Часто-густо бракує інституцій, які потрібні для дискурсивного волевиявлення з певної теми, процесів відповідної соціалізації, спрямованої на підготовку людей до участі в дискусії, самого бажання такої участі. У дискурсі можуть бути врегульовані або не врегульовані конфлікти, але в жодному разі дискусія, особливо у політичному процесі, не повинна спричиняти насильство – граничної форми стратегічної дії, де інший суб'єкт розглядається об'єктом, як нині, можна спостерігати у діалозі світового політичного життя.

За будь-якої форми отримання інформації потрібний текст. Навіть дослідження сьогодні стають запитуванням, бесідою, тобто діалогом. І, як вважає М. Бахтін, "наука у цьому випадку вже не є монологічним надпаріруванням "мертвого" об'єкта, але у взаємодії з ним" [8].

Неабияку роль у проведенні діалогу відіграє винятковість мови. Саме завдяки мові як засобу спілкування у діалозі виникає можливість появи нових знань. Будь-яка інформація має обговорюватись, що спричиняє появу нових суджень. А якщо діалог перетворити на дискусію, за наявності певних передумов та обставин і у визначений час це сприятиме появі нових знань як рушійної сили у галузі науки, політики, навколо питань якої розгорнулася дискусія. З огляду на зазначені дискусії, які відбувалися майже в усіх сферах наукового пізнання, впевнено можна зробити висновок: діалог є рушійним джерелом розвитку суспільства – змінюється мислення, збагачуються наукові знання, виробляються нові категорії. Але жоден діалог не є завершеною формою спілкування, оскільки кожен диспут на своєму завершенні ставить перед суспільством усе нові і нові запитання. "Суспільні відносини складаються в процесі практичного спілкування людей, але відразу ж набувають незалежного від свідомості індивідів існування" [9].

Телебачення певною мірою взяло на себе місію давати відповіді на поставлені суспільством запитання. Останнім часом в ефірі виходить усе більше програм, основою яких є дискусія – діалог між різними політичними силами. Зупинимося детальніше на двох із них, оскільки саме вони можуть бути наочним прикладом, як на практиці застосовуються найхарактерніші особливості діалогу, про які йшлося вище.

Програма "Телепресклуб" до березня 2006 р. виходила в ефір на ТРК "Київ". Студія програми розділена на три частини: в одній – студенти-глядачі, які мають бути активними учасниками програми (але не завжди такими є). У другій частині – журналісти, які ставлять запитання, у третій – найчастіше управлінці, рідше політики, які й відповідають на поставлені запитання. Валерій Ткачук, ведучий програми, майстерно володіє словом, має почуття гумору, своєрідну манеру спілкування, блискуче володіє ситуацією. Але на деякі моменти слід звернути увагу, оскільки вони є причиною того, що діалог між опонентами не містить дискусії. Запрошені, на жаль, більше намагаються відзвітувати про свою роботу, ніж обговорити проблему разом із журналістами, іншими гостями. Журналістам і студентам слово надається лише тому, що так треба за сценарієм, а не для того, щоб почути їх думку. Все ж така розстановка сил в студії вимагає ретельної підготовки ведучого, його вміння вчасно зупинити обговорення одного питання, маневрувати від однієї проблеми до іншої, тримати в полі зору кожного із запрошених у студії. Розглянемо ще одну програму, основу якої мала б становити дискусія. "Свобода слова" на ICTV з Савіком Шустером, журналістом з величезним досвідом роботи. Він людина напориста, жорстка, але не зухвала. Він знає, про що говорити. А головне, Савік Шустер вміє "тримати в руках" аудиторію, в якій один ладен узяти за горло іншого, але не готовий вести діалог.

Увагу глядача обох програм привертає актуальність теми. Це ще одна характерна і необхідна умова для телевізійного діалогу, ідея проведення якого повинна наближатися до головної мети – дати відповіді на болючі питання часу, знайти оптимальне рішення. Звідси й завдання кожного телевізійного журналіста – прагнути створити такий продукт, який зацікавить величезну аудиторію, різну за віком, за інтересами, за професіями.

У сучасному світі комунікацій телебачення займає суттєву нішу в сфері інформування населення зі всього спектра громадського життя.

ЗМІ повинні ефективно служити інтересам державотворення, національним інтересам українського народу.

Варто зазначити, що свобода слова, яка лише спинається на кволі ноги в Україні, сприяє становленню громадянського суспільства, формує громадську думку, але і вона має підтримувати владу – будувати систему зворотного зв'язку. Для влади дуже важливо, щоб була альтернативна точка зору. Саме в цьому полягає стабілізацій роль ЗМІ.

Сьогодні телебачення не може існувати без вивчення інтересів аудиторії як фахівцями державотворення, науковцями, так і глядачами. Матеріали, над якими працюють ЗМІ, умовно можна розділити за визначенням проблеми: міжнаціональні проблеми, міжконфесійні проблеми, виконавча влада і проблеми самоврядування, розвиток національної культури, соціальний захист населення та ін. Але не слід забувати, що "принцип зображення людини як особистості з позицій того, як вона стверджується і реалізується, у системі суспільних відносин – основний в журналістсько-публіцистичній творчості" [10].

ЗМІ покликані втамовувати інформаційний голод громадськості, дотримуючись таких методів вивчення дійсності, які вже утвердилися у практиці міжнародної журналістики: об'єктивний та інтерпретаційний. Яким чином сьогодні може це здійснити Українське телебачення, які діалогові відносини між ЗМІ та аудиторією, яка їх взаємодія? Ці питання потребують вивчення, аби телебачення змогло повноцінно виконувати функції, покладені на нього суспільством.

Тележурналіст як представник сучасності виступає з активною ідеологічною позицією: чи то погоджуючись з героєм, чи то полемізуючи з ним. Він вступає в прямі людські контакти, втручаючись у життєві обставини, вирішення складних проблем, створених зазвичай людьми, серед яких він діє, готуючи власний матеріал. Теоретично будь-яка людина може висловити з екрана власні думки з актуальних питань. Журналіст має чітко визначити власне ставлення до того, що відбувається, до людини, керуючись принципами масової комунікації, власною громадянською позицією. Він має виявити політичну спрямованість і моральний заряд своїх героїв; нерідко в умовах конфліктної ситуації, коли герої не співпрацюють з ним, а протидіють здійсненню задуму, а можливо, й переслідують його за це. Варто пам'ятати, що "публіцистика – творення людського розуму, його сили і спрямованості. За кожним твором стоїть людина, автор-творець. І він сам, автор, має бути особистістю" [10].

Ведучий телевізійної програми, безумовно, є представником певної соціальної групи, і його взаємодію можна розглядати як "представницьке спілкування", маючи на увазі спільні інтереси, цінності, ідеали і настанови цієї соціальної групи. А "чим більш масовим є спілкування – тим впевненішим буде розуміння. Чим більш масовим буде розуміння – тим більш ефективним буде спілкування", – так розглядає теорію розуміння професор В. Владимиров [11].

Ведучий повинен сам представляти себе глядачеві як партнера у спілкуванні. Під взаємодією ведучого із аудиторією варто розуміти створення можливості наблизитися до ситуації реального спілкування із глядачем. "Мовець завжди хоче бачити масу об'єктом – пасивною аудиторією, слухняною, яка легко піддається впливові. У той же час маса теж прагне до пасивності, до керівництва нею самою збоку, кимсь – вожаком, лідером. Але, безперечно, маса не є постійно пасивною, її об'єктно-суб'єктна роль може змінюватися залежно від ситуації, стану маси, історичного періоду тощо. Отже, маса може бути як об'єктом, так і суб'єктом спілкування" [12].

Наголошуючи на діалогічній природі телебачення, маємо на увазі й психологічний контакт між тим, хто веде телепрограму, і тим, кому ця програма адресована. Учасники масовокомунікативного спілкування (екранного діалогу) – ведучий і глядач – перебувають у ролі об'єкта та суб'єкта. Зауважимо, що предмет об'єктивно-суб'єктивних стосунків залежить від того, по який бік екрана відбувається поширення, сприйняття та усвідомлення інформації. Глядач, виступаючи суб'єктом спілкування, тобто пізнаючи об'єкт – телевізійного журналіста (ведучого), може виявляти до нього певну цікавість або байдужість, роздратованість або захоплення, симпатію або антипатію. Сприймаючи надану інформацію, глядач сам не може реально впливати на об'єкт інформування, водночас залишаючись об'єктом пізнання для ведучого-журналіста, який з ним спілкується. Отже, телеглядач стає об'єктом, на який прагнуть впливати суб'єктивно, водночас, трансформуючись у суб'єкт журналістського інтересу. За влучним висловом Р. Копилової у праці "Контакт: Заметки о феномене телевизионности", участь глядача у телевізійному спілкуванні є "ланцюжком емоційних реакцій, спостережень і висновків" [13].

Сучасні масовокомунікативні відносини передбачають взаємодію двох суб'єктів: журналіста-комунікатора і аудиторії, – до всього ж кожний учасник цього процесу, здійснюючи свою специфічну діяльність, сподівається також на активність свого партнера. Лише за таких умов аудиторія включена в усю систему суспільних відносин. А журналістові для встановлення діалогових відносин або реалізації своєї діяльності необхідно враховувати потреби, інтереси, мотиви, настанови та відповідні їм характеристики аудиторії, включаючи і низку специфічних, які формуються безпосередньо за участю ЗМІ. В. Шкляр зазначає: "Головний напрямок у використанні медіа-системи в культурі – розвиток суспільної свідомості в інтересах всього суспільства. Головна умова розвитку людської культури, її специфічна форма – обмін інформацією між людьми за допомогою знаків і символів. Значимі цінності культури відіграють роль певних інформаційних сигналів, які поширюються в суспільстві у знаковій, символічній і образній формі. У ході спілкування культури цінності сприяють передачі соціального, життєвого, індивідуального досвіду всередині між поколіннями. Таким чином, обмін духовними/інтелектуальними цінностями стає головним змістом культури суспільства, яке розвивається, трансформується" [14].

Аудиторія ЗМІ – надзвичайно складний соціально-духовний феномен. З одного боку, окремі її якості детерміновані соціально-економічною та політичною структурою суспільства, тому з цієї точки зору вона є специфічним соціальним утворенням, а з іншого – аудиторія формується, існує і розвивається тільки в межах процесу масової комунікації на базі особливого роду діяльності – споживання і сприйняття матеріалів та повідомлень ЗМІ, що дозволяє визначити аудиторію як специфічну соціально-комунікативну спільність.

 

1. Рікер Поль.Конфлікт інтерпретацій. – М., 2002. – С. 10.

2. Новий тлумачний словник української мови: У 4 т. / Уклад. В. В. Яременко, О. М. Сліпушко. – К.: Аконіт, 1999. – Т. 1. – С. 763.

3. Бахтін М. . Проблеми поетики Достоєвського. – М., 1979. – С. 294.

4. Бубер М. Я і Ти // Два образи віри. – М., 1995. – С. 16.

5. Mongin O. Paul Dicoeur. – Paris, 1994. – P. 35.

6. <Антологія світової філософії. – Т. 52. С. 300.

7. Попович М. В. Раціональність і виміри людського буття. – К.: Сфера, 1997. – 288 с.

8. Бахтин М. М.Проблема диалогической речи // Собр. соч.: В 7 т. – М.: Русские словари, 1996. – Т. 5. – С. 209–218.

9. Каган М. С.Мир общения. Проблема межсубъективных отношений. – М.: Политиздат, 1988. – С. 135.

10. Шкляр В. І. Журналістська майстерність. Поетика журналістського твору: Конспект лекцій. – К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет". – С. 13.

11. Там само. – С. 13.

12. Владимиров В. М.Хаос – розуміння – масова комунікація: Моногр. – К.: КиМУ. – 2006. – С. 165.

13. Різун. В. В.Маси: Тексти лекцій / Київ. нац. ун-т імені Тараса Шевченка. – 2003. – С. 14.

14. Копылова Р. Д.Контакт: Заметки о феномене телевизионности. – М.: Искусство, 1974. – С. 88.

21. Шкляр. В. І.Мас-медіа: світ України і Україна у світі. – К., 1998. – С. 13.

 

© Т. Шальман, 2007


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові