Ласкаво просимо

У стат­ті по­да­но клас­ифі­ка­цію ос­нов­них мов­них по­ми­лок, яких при­пу­ска­ють­ся ве­ду­чі ін­фор­ма­цій­них про­грам На­ціо­наль­но­го ра­діо під час пре­зен­та­ції но­вин у пря­мо­му ефі­рі; на­го­ло­шу­єть­ся на необхід­но­сті розв'язан­ня про­бле­ми фор­му­ван­ня куль­ту­ри мо­влен­ня ра­діо­ве­ду­чих; ак­цен­ту­єть­ся ува­га на зв'яз­ку куль­ту­ри мо­влен­ня та ро­звит­ку ду­хов­но­с­ті осо­би­сто­сті ра­діо­жур­на­лі­ста.

Клю­чо­ві слова: ведучий інформаційної програми, Національне радіо, культура мовлення, інтонаційні, акцентуаційні, синтаксичні помилки.

In the article is classified the main language mistakes, which are made by the moderators of news programs by National broadcasting companies during on-line news; special point is made to solving of formation cultural and personal growing of moderator; the main attention is to the culture of broadcasting and development of personal and mental possibilities of moderators.

Key words: moderators of news programs, National broadcasting.

Упро­довж 90-х рр. ХХ ст. та по­чат­ку ХХI ст. за­со­би ма­со­вої ко­му­ні­ка­ції Ук­ра­ї­ни заз­на­ють над­зви­чай­но ве­ли­ких змін у сво­їй діяль­но­сті. Йдеть­ся про стра­те­гіч­ні й так­тич­ні ор­га­ні­за­цій­ні, ма­те­ріально-фі­нан­со­ві, твор­чі, мо­раль­но-психо­ло­гіч­ні тран­сфор­ма­ції віт­чиз­ня­них мас-ме­діа. По­діб­ні змі­ни вла­сти­ві й ук­ра­їнсь­ко­му на­ціо­наль­но­му ін­фор­ма­цій­но­му ра­діомо­влен­ню. На­віть лю­ди­на (спо­жи­вач ін­фор­ма­цій­но­го про­дук­ту), яка зде­біль­шо­го не вта­єм­ни­че­на в осо­бли­во­сті функ­ціо­ну­ван­ня пев­ної си­сте­ми, про­тя­гом остан­ніх 10–15 ро­ків не мо­гла не по­мі­ти­ти од­ну із най­ва­го­мі­ших і най­кар­ди­наль­ні­ших змін у прак­ти­ці ук­ра­їнсь­ко­го ра­діомо­влен­ня – жур­на­ліст­сь­ке, ре­дак­тор­сь­ке ве­ден­ня, а не дик­тор­сь­ке озву­чен­ня ін­фор­ма­цій­ної про­гра­ми. Жур­на­лі­стів, які здій­сню­ють під­го­тов­ку та ве­ден­ня ін­фор­ма­цій­ної про­гра­ми, на­зи­ва­ють ве­ду­чи­ми або мо­де­ра­то­ра­ми. Пе­ред таки­ми осо­ба­ми – ве­ду­чи­ми-ра­діо­жур­на­лі­ста­ми – по­стає ви­со­ке й бла­го­род­не зав­дан­ня – ство­ри­ти ви­со­коя­кіс­ний ін­фор­ма­цій­ний або ін­фор­ма­цій­но-ана­лі­тич­ний про­дукт. Са­ме він мав би ста­ти для чи­слен­ної ау­ди­то­рії ук­ра­їнсь­ких гро­ма­дян шля­хом до пов­сяк­ден­но­го об'єк­тив­но­го, якіс­но­го та пов­но­го сприй­ман­ня й піз­нан­ня нав­ко­лиш­ньо­го сві­ту. Но­сія­ми цьо­го ін­фор­ма­цій­но­го про­дук­ту ви­со­ко­ін­те­лек­ту­аль­но­го шти­бу ма­ють бу­ти, без­пе­реч­но, ве­ду­чі про­гра­ми но­вин. Дос­лід­ник куль­ту­ри і тех­ні­ки мо­влен­ня в те­ле­ра­діо­жур­на­лі­сти­ці Ю. Єлі­со­вен­ко спра­вед­ли­во заз­на­чає: "... в цій про­фе­сії ви­являєть­ся ва­жли­вим не ли­ше те, що го­во­рить­ся, а й обов'яз­ко­во те, як го­во­рить­ся. У пев­но­му ро­зу­мін­ні це є спе­ци­фі­кою те­ле­ра­діо­жур­на­лі­сти­ки, бо не­пра­виль­но вжи­ті в ефі­рі на­го­лос, ви­мо­ва, сло­во мо­жуть спо­тво­ри­ти зміст і ма­ти не­пе­ред­ба­че­ні нас­лід­ки. До то­го ж, будь-які по­ру­шен­ня тех­ні­ки ус­но­го мо­в­­лен­ня мит­тє­во поз­на­ча­ють­ся на куль­ту­рі мо­ви жур­на­лі­ста і ціл­ком об­грун­то­ва­но ви­кли­ка­ють не­до­ві­ру як до ньо­го са­мо­го, так і до ре­зуль­та­тів йо­го про­фе­сій­ної діяль­но­сті" [2, 169]. Не ви­кли­кає за­пе­ре­чень, що втра­ти­ти до­ві­ру слу­ха­чів – це сер­йоз­не про­фе­сій­не ви­про­бу­ван­ня для ве­ду­чо­го, яке ви­три­му­ють не всі.

Ме­та стат­ті по­ля­гає у дос­лі­джен­ні су­ча­сно­го мо­влен­ня ве­ду­чо­го ін­фор­ма­цій­ної про­гра­ми Пер­шо­го ка­на­лу На­ціо­наль­но­го ра­діо, що є ва­го­мим чин­ни­ком до­ся­гнен­ня ви­со­ко­го про­фе­сі­она­ліз­му. Для її ре­а­лі­за­ції необхід­но про­а­на­лі­зу­ва­ти стан нау­ко­вої роз­ро­бле­но­сті про­бле­ми, вив­чи­ти най­ти­по­ві­ші по­мил­ки, які до­пу­ска­ють­ся ве­ду­чи­ми, а та­кож виз­на­чи­ти шля­хи по­ліп­шен­ня мо­влен­ня пред­став­ни­ків ці­єї жур­на­ліст­сь­кої про­фе­сії.

Ві­до­мий дос­лід­ник ра­діо­жур­на­лі­сти­ки В. Ми­рон­чен­ко заз­на­чає, що ве­ду­чий – це яс­кра­ва твор­ча осо­би­стість, цен­траль­на по­стать су­ча­с­но­го ра­діомо­влен­ня. Чи стан справ нас­пра­вді та­кий, про який го­во­рить уче­ний? Фор­маль­но – так, але ре­а­лії свід­чать про ін­ше. На пре­ве­ли­кий жаль, ве­ду­чі ін­фор­ма­цій­них про­грам Пер­шо­го ка­на­лу На­ціо­наль­но­го ра­діо ще не до­ся­гли то­го рів­ня яко­сті та про­фе­сі­она­ліз­му, про який ідеть­ся. Од­на із го­лов­них при­чин та­ко­го ста­ну полягає у фак­тич­ній від­сут­но­сті куль­ту­ри мо­влен­ня ве­ду­чих. Ва­жли­во на­го­ло­си­ти, що рік у рік спо­сте­рі­га­єть­ся тен­ден­ція по­гір­шен­ня мо­влен­нє­вої куль­ту­ри ра­діо­жур­на­лі­стів, які ве­дуть но­вин­ні про­гра­ми у пря­мо­му ефі­рі. Уже зга­ду­ва­ний Ю. Єлі­со­вен­ко з цьо­го при­во­ду заз­на­чає: "...на за­галь­но­му тлі якіс­них зру­шень куль­ту­ра і тех­ні­ка мо­влен­ня біль­шо­сті су­ча­сних жур­на­лі­стів ра­діо і те­ле­ба­чен­ня ха­рак­тер­на ско­рі­ше від'єм­ною, аніж до­дат­ною ри­сою, ос­кіль­ки ба­гатьом із них бра­кує прак­тич­них на­ви­чок і вмінь, по­чи­наю­чи з ос­нов фо­на­цій­но­го ди­хан­ня, ар­ти­ку­ля­ції, дик­ції та за­кін­чую­чи нор­ма­ми на­го­ло­шен­ня, ви­мо­ви, ви­раз­но­сті ін­то­на­ції" [2, 170]. Си­туа­ція не мо­же не ви­кли­ка­ти за­не­по­ко­єн­ня з огля­ду на те, що пред­став­ни­ки мас-ме­діа, і ра­діо зо­кре­ма, по­кли­ка­ні сьо­год­ні й зав­жди бра­ти най­ак­тив­ні­шу участь у про­це­сах дер­жа­во­тво­рен­ня, фор­му­ван­ня гро­ма­дянсь­ко­го сус­піль­ства, ство­рен­ня за­сад йо­го ду­хов­но­сті й мо­раль­но­сті.

Се­ред ук­ра­їнсь­ких уче­них про­бле­мі куль­ту­ри мо­влен­ня за­га­лом при­ді­ляєть­ся чи­ма­ло ува­ги, од­нак пи­тан­ня фор­му­ван­ня її у ра­діо­ве­ду­чих, на жаль, рід­ко є пред­ме­том нау­ко­во­го дос­лі­джен­ня. І це ви­кли­кає стур­бо­ва­ність, бо за­для ви­ко­нан­ня стра­те­гіч­них зав­дань ро­з­вит­ку та ста­но­влен­ня Ук­ра­їнсь­кої дер­жа­ви жур­на­лі­сти по­вин­ні бу­ти зна­ни­ми фа­хів­ця­ми своєї спра­ви. Хі­ба крав­чи­ня мо­же по­ши­ти гар­ну сук­ню без доб­рот­ної тка­ни­ни, хі­ба кон­ди­тер мо­же ви­го­то­ви­ти смач­не ті­стеч­ко без якіс­но­го бо­рош­на, хі­ба бу­ді­вель­ник мо­же по­бу­ду­ва­ти зруч­не при­мі­щен­ня без доб­рої це­гли. Зви­чай­но, ні. При цьо­му ми із нез­ро­зу­мі­лих при­чин ще й до­сі пе­ре­бу­ваємо у по­ло­ні сте­рео­ти­пу, що ве­ду­чий, ра­діо­жур­на­ліст, який пре­зен­тує гро­мадсь­ко­сті но­ви­ни, мо­же й не во­ло­ді­ти куль­ту­рою мо­влен­ня. В. Ми­рон­чен­ко на­го­ло­шує, що "…те­пер ва­жли­вим є не го­лос, а те, яка са­ме лю­ди­на пе­ред мі­кро­фо­ном. То­му на ба­гатьох стан­ціях не звер­та­ють осо­бли­вої ува­ги на ви­со­ту то­ну, тембр го­ло­су, си­лу зву­ку. Во­ни про­ба­ча­ють сво­їм ве­ду­чим на­віть де­я­кі мов­ні де­фек­ти – гар­ка­вість, ше­пе­ля­вість... Бо най­ва­жли­ві­шим є ін­ше – щоб ве­ду­чо­го хо­ті­ли слу­ха­ти, щоб він ви­кли­кав до­ві­ру" [6, 31]. На мою дум­ку, та­кі пас­ажі є вкрай не­без­печ­ни­ми і для ве­ду­чих ін­фор­ма­цій­ної про­гра­ми, і для слу­ха­чів, бо, по­го­д­жую­чись на низь­коя­кіс­ні стан­дар­ти мо­влен­ня, ми са­мі фор­мує­мо мо­дель куль­ту­ри мо­в­лен­ня ве­ду­чо­го. І мо­дель ця – низь­ко­проб­не, ширвжит­ко­ве мо­влен­ня або мо­влен­ня ба­за­ру, що не має ні­чо­го спіль­но­го із про­фе­сі­о­на­ліз­мом ве­ду­чо­го.

Ві­до­ма ук­ра­їнсь­ка дос­лід­ниця М. Ка­ран­сь­ка роз­гля­да­ла пи­тан­ня куль­ту­ри мо­влен­ня ра­діо­жур­на­лі­ста – ве­ду­чо­го під ку­том зо­ру йо­го пер­ма­нент­но­го іс­ну­ван­ня у дво­мов­но­му се­ре­до­ви­щі: "…са­ме сус­ід­ство близь­кос­по­рід­не­них мов, їх пов­сяк­ден­не спі­віс­ну­ван­ня у прак­ти­ці мо­влен­ня є най­сприят­ли­ві­шим для вза­є­мо­впли­вів та по­мил­ко­вих за­по­зи­чань, до плу­тан­ня двох мов... У лю­тій бо­роть­бі за ви­жи­ван­ня ук­ра­їнсь­ка мо­ва зму­ше­на бу­ла за­зна­ти ве­ли­ких втра­т, то­му на її ті­лі чи­ма­ло ка­ліц­тва, шра­мів від при­мус­ових нав'язу­вань так зва­них "нау­ко­вих збли­жень" з ро­сійсь­кою мо­вою, від ухи­лян­ня від ва­го­мих слів-тер­мі­нів на ос­но­ві ук­ра­їнсь­кої мо­ви, від зву­жен­ня її ді­а­лект­них жи­виль­ни­ків" [3, 1]. От­же, су­ча­сним тео­ре­ти­кам і прак­ти­кам не мож­на до­пу­сти­ти, щоб ве­ду­чі ін­фор­ма­цій­них про­грам сво­їм мо­влен­ням і да­лі зав­да­ва­ли ка­ліцтв та шра­мів і без то­го по­страж­да­ло­му ті­ло­ві ук­ра­їнсь­кої мо­ви.

Окре­мі пра­ці що­до мов­но­го пор­тре­та жур­на­лі­ста зна­хо­ди­мо у зна­но­го мо­воз­нав­ця О. По­­но­ма­ре­ва. Роз­гля­даю­чи осо­бли­во­сті мов­ної діяль­но­сті жур­на­лі­ста, вче­ний зау­ва­жує: "Чи­ма­ло ук­ра­їнсь­ких жур­на­лі­стів по­за мі­кро­фо­ном, екра­ном чи ре­дак­ці­єю дру­ко­ва­но­го ор­га­ну ко­ри­сту­єть­ся не ук­ра­їнсь­кою мо­вою, че­рез що з їх­ніх вуст або з-під їх­ньо­го пе­ра ви­лі­та­ють ... чи­слен­ні "пер­ли"... Нех­тую­чи ук­ра­їнсь­ку мо­ву, на­ші жур­на­лі­сти за­бу­ва­ють, що то аж ні­як не їх­ня осо­би­ста спра­ва. Унас­лі­док кіль­ка­сот­літ­ньо­го пе­ре­бу­ван­ня Ук­ра­ї­ни під мо­сков­ським яр­мом ро­сійсь­ка мо­ва ви­тіс­ни­ла мо­ву ко­рін­но­го на­ро­ду з ба­гатьох сфер ужи­ван­ня... Ко­ли по­не­во­ле­ні на­ро­ди здоб­ува­ли не­зал­еж­ність, то по-пер­ше, що во­ни ро­би­ли – по­чи­на­ли ві­дро­джу­ва­ти свої за­нед­ба­ні мо­ви, під­ва­ли­ни куль­ту­ри й ду­хов­но­сті" [8, 49]. Ве­ду­чі ін­фор­ма­цій­них про­грам Пер­шо­го ка­на­лу На­ціо­наль­но­го ра­діо ма­ють уні­каль­ну мо­жли­вість при­лу­чи­ти­ся до ві­дро­джен­ня за­нед­ба­ної мо­ви, од­нак це від­бу­ваєть­ся ма­ло­по­міт­но.

Ін­ша дос­лід­ниця куль­ту­ри мо­влен­ня Н. Ба­бич ана­лі­зує цю про­бле­му з точ­ки зо­ру ро­з­вит­ку ду­хов­но­сті людсь­кої осо­би­сто­сті: "Мо­ва не про­сто ін­фор­ма­тор про на­бу­ті знан­ня і перс­пек­ти­ву зба­га­чен­ня, до­пов­нен­ня, уточ­нен­ня цих знань – во­на і ба­ро­метр людсь­ких стос­ун­ків: ап­елюю­чи не тіль­ки до моз­ку, а й до сер­ця (емо­цій­ної сфе­ри пси­хі­ки) лю­ди­ни, мо­ва че­рез акт мо­влен­ня спо­ну­кає ад­ре­са­та до від­по­від­ної ре­ак­ції на во­лю від­прав­ни­ка ін­фор­ма­ції. "Мов­на глу­хо­та" є свід­чен­ням глухо­ти ду­хов­ної. От­же, доб­ре мо­влен­ня – це не про­сто лад слів, а й лад ду­мок та по­чут­тів" [1, 66].

На зв'яз­ку куль­ту­ри мо­ви та ро­звит­ку ін­те­лек­ту, за­галь­ної куль­ту­ри на­го­ло­шує ві­до­ма ук­ра­їнсь­ка дос­лід­ниця А. Ко­валь: "Ви­со­ка куль­ту­ра мо­ви нем­ожли­ва без ви­со­кої за­галь­ної куль­ту­ри: мож­на нав­чи­ти­ся го­во­ри­ти без гру­бих по­ми­лок у ви­мо­ві, в на­го­ло­шен­ні слів, на­віть у до­бо­рі слів. Але як­що у лю­ди­ни ін­те­лект спить, то у неї бід­ний слов­ник, штам­по­ва­ні сте­рео­тип­ні фра­зи, убо­га уя­ва й при­мі­тив­не ми­слен­ня" [4, 9]. Яс­на річ, що, маю­чи сла­бо­роз­ви­не­ний ін­те­лект, ве­ду­чий не змо­же ство­ри­ти ви­со­ко­ін­те­лек­ту­аль­ної ін­фор­ма­цій­ної про­гра­ми, по­тре­ба в якій є гос­тро від­чут­ною.

Та­кож про тіс­ний взає­мозв'язок куль­ту­ри мо­ви та за­галь­ної куль­ту­ри лю­ди­ни го­во­рять віт­чиз­ня­ні вче­ні С. Єр­мо­лен­ко, Н. Дзю­би­ши­на-Мель­ник, К. Ле­нець, Л. Ма­сен­ко, О. Не­чи­тай­ло та ін. У спіль­ній пра­ці цьо­го ко­лек­ти­ву ав­то­рів заз­на­че­но: "Про­го­ло­шую­чи дум­ку "Куль­ту­ра мо­ви – за­галь­на куль­ту­ра лю­ди­ни", ма­ємо дба­ти про та­кі мо­раль­но-етич­ні ка­те­го­рії, як лю­бов до рід­ної мо­ви, мов­но-на­ціо­наль­на са­мос­ві­до­мість, які ста­ють ре­аль­ні­с­тю тіль­ки при ак­тив­но­му ста­влен­ні до сло­ва, ко­ли іс­нує по­стій­на по­тре­ба шлі­фу­ва­ти свою мо­ву, вчи­ти­ся слу­ха­ти й сприй­ма­ти сло­во, во­ло­ді­ти ним як за­со­бом ви­ра­жен­ня дум­ки" [5, 9].

Ко­ли ви­ни­кає по­стій­на по­тре­ба шлі­фу­ва­ти свою мо­ву? Оче­вид­но, то­ді, ко­ли лю­ди­на (у на­шо­му ви­пад­ку ве­ду­чий) пра­гне ста­ти про­фе­сі­она­лом. Ни­ні, ко­ли над­то да­ють­ся взна­ки бо­лю­чі про­бле­ми по­бу­до­ви ци­ві­лі­зо­ва­ної пра­во­вої дер­жа­ви, по­даль­шо­го стрім­ко­го зу­бо­жін­ня пе­ре­важ­ної біль­шо­сті гро­ма­дян, мо­раль­ної де­гра­да­ції сус­піль­ства, лю­ди хо­чуть ді­ста­ва­ти ін­фор­ма­цію са­ме від про­фе­сі­она­лів. Слу­ха­чі ма­ють ко­ло­саль­ну по­тре­бу у більш різ­но­біч­ній, об'єк­тив­ній ін­фор­ма­ції, во­ни хо­чуть спо­жи­ва­ти ін­фор­ма­цій­ний про­дукт ви­со­кої яко­сті з тим, щоб пі­сля са­мим ро­би­ти вис­нов­ки. З-по­між чин­ни­ків ви­со­коя­кіс­ної ро­бо­ти ве­ду­чо­го мов­ний є чи не най­ва­жли­ві­шим. Ма­ємо на ува­зі куль­ту­ру мо­влен­ня лю­ди­ни пе­ред мі­кро­фо­ном. Спе­ци­фі­ка остан­ніх ві­стей – ро­бо­та у су­во­рих ча­со­вих ме­жах, плин­ність ма­те­рі­а­лів про­гра­ми, од­но­мо­мент­ність по­дан­ня ін­фор­ма­ції та ін. – ча­сто-гу­сто приз­во­дить до то­го, що ве­ду­чий не звер­тає ува­гу на ло­гіч­ність ви­кла­ду по­ві­до­млень, пра­виль­не вжи­ван­ня слів, сло­вос­по­лу­чень, на­го­ло­сів, не дбає про то­наль­ну за­бар­вле­ність сво­го мо­влен­ня. І, пев­на річ, втра­чає як про­фе­сі­о­нал. Від­по­від­но, втра­ча­ють і ті, хто по той бік мі­кро­фо­на.

Спро­бує­мо виз­на­чи­ти най­ти­по­ві­ші по­мил­ки мо­влен­ня ве­ду­чо­го ін­фор­ма­цій­ної про­гра­ми. Адже не­має сум­ні­ву в то­му, що тіль­ки знаю­чи свої ва­ди, мож­на з ни­ми бо­ро­ти­ся.

1. Ін­то­на­цій­ні по­мил­ки

Стиль ве­ден­ня про­гра­ми – це, по су­ті, стиль чи­тан­ня ма­те­рі­а­лів. Про­фе­сій­ний ве­ду­чий чи­тає ма­те­рі­а­ли у роз­мов­ній ма­не­рі, не­про­фе­сій­ний – ро­бить це як сум­лін­ний де­кла­ма­тор у кра­що­му ви­пад­ку. Але зде­біль­шо­го ве­ду­чі но­вин за­ли­ша­ють­ся в ефі­рі сі­ри­ми, не­ці­ка­ви­ми людь­ми. Так від­бу­ваєть­ся че­рез те, що впро­довж три­ва­ло­го ча­су (30–45 хви­лин зву­чан­ня про­гра­ми) біль­шість з них чи­та­ють най­різ­но­ма­ніт­ні­ші по­ві­до­млен­ня, ко­ри­стую­чись од­ні­єю то­наль­ною й тем­браль­ною за­бар­в­­ле­ні­стю. Йдеть­ся про су­ху, су­во­ру, офі­цій­ну, поз­бав­ле­ну емо­цій то­наль­ність. А тим ча­сом текст по­ві­до­млен­ня пот­ріб­но роз­би­ти на син­таг­ми, зро­би­ти йо­го пар­ти­ту­ру. Так, уже зга­ду­ва­на дос­лід­ниця Н. Ба­бич з цьо­го при­во­ду заз­на­чає: "Перш ніж ви­го­ло­си­ти чу­жий текст, тре­ба вчи­та­ти­ся в ньо­го, вслу­ха­ти­ся у влас­ний вну­тріш­ній го­лос, яким промо­вляєть­ся на­пи­са­не. Для цьо­го текст пот­ріб­но під­го­ту­ва­ти до ви­ко­нан­ня, тоб­то роз­мі­ти­ти на ньо­му ло­гіч­ні та ін­ші на­го­ло­си, змі­ни ін­то­на­ції, пау­зи" [1, 200]. Ска­жі­мо, ось ре­чен­ня: "Пре­зи­дент Ук­ра­ї­ни Вік­тор Ющен­ко і Пре­зи­дент Поль­щі Алек­сан­дер Квас­нєв­ський про­ве­дуть пе­ре­го­во­ри, на яких роз­гля­да­ти­муть­ся пи­тан­ня впли­ву сві­то­вої фі­нан­со­вої кри­зи на еко­но­мі­ки обох кра­їн". Сло­ва "Пре­зи­дент Ук­ра­ї­ни" вимо­вляє­мо з пі­дви­щен­ням то­ну (так зва­на ме­ло­дія зле­ту), ос­кіль­ки по­ві­до­мляєть­ся но­ви­на – хто са­ме, про ко­го йдеть­ся. Сло­ва "Вік­тор Ющен­ко" вимо­вля­ють­ся менш пі­дви­ще­ним то­ном (бо всі зна­ють, що Пре­зи­ден­том Ук­ра­ї­ни є Вік­тор Ющен­ко, це не но­ви­на). Але це ім'я та пріз­ви­ще лю­ди­ни, гла­ви дер­жа­ви, і зов­сім зі зни­жен­ням то­ну ми не мо­же­мо ці сло­ва ви­мо­ви­ти. За та­ким са­мим прин­ци­пом вимо­вляє­мо й сло­вос­по­лу­чен­ня "Пре­зи­дент Поль­щі Алек­сан­дер Квас­нєв­ський". Сло­вос­по­лу­чен­ня "про­ве­дуть пе­ре­го­во­ри, на яких роз­гля­да­ти­меть­ся пи­тан­ня" слід вимо­вля­ти зі зни­жен­ням то­ну (так зва­на ме­ло­дія спа­ду), бо заз­на­че­не не має осо­бли­во­го змі­сто­во­го на­ван­та­жен­ня. Крім то­го, ре­чен­ня є склад­но­пі­дряд­ним, тож пе­ред спо­луч­ни­ком "на" пот­ріб­но за­стос­ува­ти ме­ло­дій­ну хви­лю, яка вка­зує на ін­то­на­цій­не по­єд­нан­ня двох слів чи кон­струк­цій ("на яких"), необхід­но вимо­вля­ти їх "од­ним по­ди­хом". І, зреш­тою, остан­ня ча­сти­на ре­чен­ня " впли­ву сві­то­вої фі­нан­со­вої кри­зи на еко­но­мі­ки обох кра­їн". Це но­ви­на, по­ві­до­м­ляєть­ся пред­мет пе­ре­го­во­рів. Тож цю но­ви­ну пот­ріб­но "роз­сві­ти­ти" го­ло­сом. От­же, ви­мо­ва тут по­вин­на бу­ти пев­ною мі­рою упо­віль­не­ною та з пі­дви­щен­ням то­ну. Та­ким чи­ном, ми звер­та­ємо ува­гу слу­ха­ча на те, про що ж са­ме го­во­рит­имуть гла­ви дер­жав, та до­по­ма­га­ємо йо­му кра­ще сприй­ня­ти суть цьо­го по­ві­до­млен­ня.

Н. Ба­бич спра­вед­ли­во зау­ва­жує, що ін­то­на­цій­ний ма­лю­нок тек­сту (мо­влен­ня за­га­лом) зал­ежить від ба­гатьох мов­них і по­зам­ов­них чин­ни­ків. За її сло­ва­ми, на­при­клад, лю­ди­на мля­ва, сла­бо­воль­на го­во­рит­име мо­но­тон­но, без ви­раз­них на­го­ло­сів. І, нав­па­ки, як зау­ва­жує дос­лід­ниця, упев­не­на у сво­їй пра­во­ті, енер­гій­на лю­ди­на во­ло­діт­име го­ло­сом ін­то­на­цій­но різ­но­ма­ніт­ним, різ­но­ви­сот­ним [1]. На пре­ве­ли­кий жаль, ве­ду­чі ін­фор­ма­цій­них про­грам На­ціо­наль­но­го ра­діо фак­тич­но не во­ло­ді­ють знан­ня­ми та вмін­ня­ми що­до ви­раз­но­сті мо­влен­ня та струк­тур­но-ін­то­на­цій­ної ор­га­ні­за­ції тек­сту.

2. Ак­цен­ту­а­цій­ні по­мил­ки

Ча­сто-гу­сто у мо­влен­ні ве­ду­чих тра­пля­ють­ся по­мил­ки у на­го­ло­шу­ван­ні слів. Та­кі огрі­хи свід­чать про те, що жур­на­ліст не дбає про свою мо­ву, що для ньо­го ор­фое­піч­ний слов­ник – це швид­ше "сум­не про­вал­ля", а не "пиш­ний яр". Ак­цен­ту­а­цій­ні по­мил­ки ра­зом із гуг­ня­вою, мо­но­тон­ною ма­не­рою ве­ден­ня про­гра­ми ство­рю­ють вра­жен­ня, що пе­ред мі­кро­фо­ном – бай­ду­жа та не­ці­ка­ва лю­ди­на. При­чи­на, як і в по­пе­редньо­му ви­пад­ку, по­ля­гає у нез­нан­ні, рід­ше у не­ба­жан­ні дот­ри­му­ва­ти­ся лі­те­ра­тур­них норм. Се­ред ак­цен­ту­а­цій­них по­ми­лок ве­ду­чих най­ти­по­ві­ши­ми є та­кі:

а) на­го­лос в ін­фі­ні­тив­них ді­є­сло­вах: потріб­но го­во­ри­ти – "під­не­сТИ", "роз­по­ві­сТИ", "до­ве­сТИ" (ка­жуть – "під­НЕ­сти", "роз­по­ВІ­сти", "до­ВЕ­сти");
б) на­го­лос у прик­мет­ни­ко­вих су­фік­сах: по­т­ріб­но го­во­ри­ти – "ба­га­то­ра­ЗО­вий", "по­дат­КО­вий" (ка­жуть – "ба­га­то­РА­зо­вий", "по­ДАт­ко­вий");
в) на­го­лос у від­ді­є­слів­них імен­ни­ках: по­тріб­но го­во­ри­ти – "виг­НАн­ня", "по­ДАн­ня", "чи­ТАн­ня" (ка­жуть – "виг­нан­НЯ", "по­дан­НЯ", "ЧИ­тан­ня");
г) на­го­лос у при­слів­ни­ках: пот­ріб­но го­во­ри­ти – "бо­СО­ніж", "від­да­ле­КИ" (ка­жуть – "бо­со­НІЖ", "від­ДА­ле­ки");
д) на­го­лос у влас­них наз­вах: пот­ріб­но го­во­ри­ти – "ДЕ­бре­цен", "БА­ла­тон" (ка­жуть – "Де­бРЕ­цен", "Ба­ла­ТОН").

Дос­лід­ниця Н. Ба­бич ува­жає, що ак­цен­ту­а­цій­ні нор­ми ма­ють ета­ло­ном жи­ве на­род­но­роз­мов­не мо­влен­ня, то­му во­ни ча­сті­ше змі­ню­ють­ся, від­бу­ваєть­ся їх уточ­нен­ня, що (ра­зом із впли­вом ді­а­лект­но­го мо­влен­ня та по­ши­ре­ної ро­сійсь­ко­мов­ної прак­ти­ки) є од­ні­єю з при­чин по­яви ти­по­вих по­ми­лок у на­го­ло­шу­ван­ні слів [1]. Звіс­но, слов­ни­ки на­го­ло­сів ма­ють бу­ти на­стіль­ною кни­гою ве­ду­чо­го ін­фор­ма­цій­ної про­гра­ми.

3. Син­так­сич­ні по­мил­ки

По­ши­ре­ною по­мил­кою, яка тра­пляєть­ся у мо­влен­ні ве­ду­чо­го ін­фор­ма­цій­ної про­гра­ми, є не­пра­виль­ний пе­ре­клад з ін­ших мов на ук­ра­їнсь­ку. Дик­тор На­ціо­наль­но­го ра­діо На­дія По­до­ля­ко на­го­ло­шує, що "на­ші ра­діо і те­ле­ба­чен­ня при пе­ре­кла­ді ча­сто-гу­сто за­ци­клю­ють­ся на яко­мусь од­ні­сінь­ко­му сло­ві, чим збід­ню­ють і зне­бар­влю­ють мов­ну па­лі­тру сво­їх ма­те­рі­а­лів" [7, 10]. І це при то­му, що фа­хів­ці вва­жа­ють ук­ра­їнсь­ку мо­ву од­ні­єю з най­ба­гат­ших на си­но­ні­ми. Звер­ні­мо­ся зно­ву до при­кла­дів. В ін­фор­ма­цій­ній про­гра­мі ча­сто лу­на­ють ре­чен­ня на кшталт: "Реч­ник Пре­зи­ден­та Ук­ра­ї­ни Іри­на Ге­ра­щен­ко під­кре­сли­ла, що...". Каль­ко­ва­не ді­є­сло­во "під­кре­сли­ла" (у зна­чен­ні “звер­та­ти ува­гу”) є ти­по­вою по­мил­кою у мо­ві ве­ду­чих. На­то­мість мож­на бу­ло б ска­за­ти – на­го­ло­си­ла, при­вер­ну­ла ува­гу, заз­на­чи­ла, що це є осо­бли­вим. Ми ж усе кре­сли­мо, на­че на уро­ці гео­ме­трії чи кре­слен­ня. Ін­ший при­клад: "Про­бле­ми Лу­ган­щи­ни осо­бли­во гос­тро стоять у ву­гіль­ній про­ми­сло­во­сті". Зно­ву ма­ємо нев­да­лу каль­ку з ро­сійсь­кої – "про­бле­мы ос­тро сто­ят". Ліп­ше бу­ло б ска­за­ти так: "Про­бле­ми Лу­ган­щи­ни є над­то бо­лю­чи­ми у ву­гіль­ній про­ми­сло­во­сті", або "Осо­б­ли­во да­ють­ся взна­ки про­бле­ми ву­гіль­ної про­ми­сло­во­сті Лу­ган­щи­ни". Ще при­клад: "Це про­дик­то­ва­но необхід­ні­стю по­вер­ну­ти шах­тар­сь­кій про­фе­сії пре­стиж". Чи не кра­ще бу­ло б за­стос­ува­ти фор­ми "зумо­вле­но необхід­ні­стю", "по­ясню­єть­ся необхід­ні­стю"? Пе­ре­лік по­ми­лок нес­кін­чен­ний. Про­де­мон­струє­мо ще де­я­кі.

Так го­во­рять: А пот­ріб­но ось так:
за ру­бе­жем за кор­до­ном
за­ру­біж­ний дос­від іно­зем­ний дос­від
не­до­лі­ки ви­клю­че­ні ва­ди нем­ожли­ві
від­мі­ни­ли рейс ска­су­ва­ли рейс
від­мі­ни­ли стат­тю ану­лю­ва­ли стат­тю
при­мі­ни­ли хи­тро­щі вда­ли­ся до хи­тро­щів

Од­ні­єю з най­по­ши­ре­ні­ших по­ми­лок, про які не мож­на не ска­за­ти, є над­мір­но ча­сте вжи­ван­ня ре­чень, що по­чи­на­ють­ся з "як". "Як зав­жди о цій по­рі", "Як по­ві­до­ми­ли пред­став­ни­ки", "Як ска­зав Пре­зи­дент" і т. п. Кра­ще по­чи­на­ти по­ві­до­млен­ня та­ким чи­ном: "Ми уже по­ві­до­мля­ли про...", "Пред­став­ни­ки по­ві­до­ми­ли, що...", "Уже зга­ду­ва­ло­ся, що...".

4. Нех­ту­ван­ня осо­бли­во­стя­ми син­так­си­су ус­но­го тек­сту

Звер­ні­мо ува­гу на тек­сти по­ві­до­млень, що їх чи­тає ве­ду­чий ін­фор­ма­цій­ної про­гра­ми. По­де­ку­ди ра­діо на­га­дує га­зе­ту – по­ві­до­млен­ня мі­стять дов­же­лез­ні ре­чен­ня, які на­віть у га­зет­ній за­міт­ці зай­ня­ли б чи­ма­ло пло­щі. На­при­клад: "Вод­но­час він під­твер­див, що зов­ніш­ньо­по­лі­тич­не ві­дом­ство Ку­би от­ри­ма­ло но­ту про­те­сту Ва­шинг­то­на у зв'яз­ку з "пе­ре­слі­ду­ван­ня­ми", яким, на дум­ку аме­ри­кансь­кої сто­ро­ни, аген­ти ку­бинсь­ких спец­служб не­що­дав­но під­да­ли чо­тирьох ди­пло­ма­тів США". Уя­ві­мо те­пер ве­ду­чо­го. По-пер­ше, та­кі склад­ні кон­струк­ції чи­та­ти до­во­лі не­про­сто. Ве­ду­чий не є про­фе­сій­ним дик­то­ром чи про­фе­сій­ним ак­то­ром. То­му в ньо­го під час чи­тан­ня та­ких ре­чень, як пра­ви­ло, ви­ни­ка­ють го­ло­со­ві, ди­халь­ні, змі­сто­ві труд­но­щі. По-дру­ге, зва­жаю­чи на спе­ци­фі­ку ра­діо, не мож­на по­да­ва­ти до ефі­ру та­кі на­гро­ма­джен­ня слів. По­діб­ні кон­струк­ції необхід­но роз­би­ва­ти на два–три ко­рот­ких ре­чен­ня. По-тре­тє, мож­на ли­ше по­спів­чу­ва­ти тим слу­ха­чам, які слу­ха­ють по­діб­ні тек­сти по­ві­до­млень, – на­при­кін­ці ре­чен­ня уже не зна­єш, про що йшло­ся спо­чат­ку. А ра­діо – це не га­зе­та, по­вер­ну­ти­ся на­зад і про­чи­та­ти ще раз у слу­ха­ча не­має мо­жли­во­сті. Тож ве­ду­чим вар­то уни­ка­ти вжи­ван­ня склад­но­су­ряд­них, склад­но­пі­дряд­них, усклад­не­них ді­є­прик­мет­ни­ко­ви­ми зво­ро­та­ми ре­чень, від­ді­є­слів­них імен­ни­ків, щоб не утруд­ню­ва­ти сприй­нят­тя тек­сту і ве­ду­чим, і слу­ха­чем.

5. Над­мір­не вжи­ван­ня слів ін­шо­мов­но­го по­хо­джен­ня

У цьо­му зв'яз­ку ме­ні ви­да­єть­ся до­реч­ним та слуш­ним ще раз звер­ну­ти­ся до на­пра­ц­ювань М. Ка­рансь­кої: "Ці­ло­ден­ні ра­діо­пе­ре­да­чі... виш­тов­ху­ють геть пов­но­цін­ні, кон­че пот­ріб­ні сло­ва, кот­рі ціл­ком за­до­воль­ня­ли й те­пер за­до­воль­ня­ють по­тре­би чіт­ко­го ро­зум­но­го мо­в­лен­ня. Та лю­ди зов­сім ін­ше зму­ше­ні слу­ха­ти в не­до­лу­гих ре­кла­мах: під­при­єм­ство ре­а­лі­зує сір­ни­ки... (що це оз­на­чає: ви­ро­бляє їх чи спа­лює?). Аж да­лі лу­нає сло­во оптом, і лиш це звич­не сло­во як тор­го­вель­ний тер­мін до­по­ма­гає здо­га­да­ти­ся: ма­буть сір­ни­ки про­да­ють. Да­лі: під­при­єм­ство ре­а­лі­зує фу­фай­ки (шиє? про­дає? да­рує ко­мусь чи роз­дає?...) ... Опа­ну­вав­ши куль­ту­ру пов­сяк­ден­но­го ви­сло­влен­ня від ра­діо­жур­на­лі­стів, сус­ід пе­ре­пи­тує в су­сіда: – Так ви вже ре­а­лі­зу­ва­ли своє са­ло? Су­с­ід не зро­зу­мів сус­іда. Пер­шо­му до­ве­лось по­ясни­ти ук­ра­їнськи­ми сло­ва­ми: – Ви з’їли своє са­ло чи про­да­ли?" [3, 13–14]. Це ли­ше один із без­лі­чі при­кла­дів не­пра­во­мір­но­го ви­ко­ри­стан­ня ін­шо­мов­ної лек­си­ки. За­для то­го, щоб яко­мо­га мен­ше вжи­ва­ти чу­жо­мов­них слів, ви­ко­ри­сто­ву­ва­ти у мо­влен­ні влас­не ук­ра­їнсь­кі сло­ва, остан­ні пот­ріб­но що­най­мен­ше зна­ти. Ак­тив­ний мов­ний за­пас фор­му­єть­ся шля­хом ба­гат­ства слов­ни­ка, умін­ня роз­різ­ня­ти ней­траль­ні й сти­лі­стич­но мар­ко­ва­ні мов­ні оди­ни­ці, фо­не­ти­ко-ін­то­на­цій­ної ви­раз­но­сті та, зрозуміло, знан­ня психо­ло­гіч­них осо­бли­во­стей ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду. Зде­біль­шо­го у ве­ду­чих но­вин ви­ни­кає чи­ма­ло труд­но­щів із пе­ре­лі­че­ни­ми ви­ще по­ло­жен­ня­ми.

У про­це­сі вив­чен­ня ти­по­ло­гії мов­них по­ми­лок ве­ду­чих ін­фор­ма­цій­них про­грам На­ціо­наль­но­го ра­діо ми дій­шли та­ких вис­нов­ків:

1. Окре­мі віт­чиз­ня­ні мо­воз­нав­ці на­ма­га­ли­ся розв'яза­ти оз­на­че­ну про­бле­му, од­нак їх­ні роз­від­ки або мі­стять гли­бо­кий лін­гві­стич­ний ана­ліз ти­по­ло­гії по­ми­лок, або ж тіс­но пов'яза­ні з вив­чен­ням про­бле­ми куль­ту­ри мо­в­лен­ня вза­га­лі. Ці нау­ко­ві пра­ці зде­біль­шо­го ли­ше нез­нач­ною мі­рою про­ек­ту­ють­ся на осо­бли­во­с­ті жур­на­ліст­сь­кої мов­ної та мо­влен­нє­вої діяль­но­сті, на осо­бли­во­сті мов­ної по­ве­дін­ки у пря­мо­му ефі­рі ве­ду­чо­го про­гра­ми но­вин. Хо­ча не мож­на не по­го­ди­ти­ся з тим, що це пи­тан­ня аж ні­як не но­ве, але по­ки во­но не ста­ло пред­ме­том гли­бо­ко­го і, го­лов­не, си­стем­но­го нау­ко­во­го дос­лі­джен­ня знав­ців жур­на­лі­с­ти­ки. Інак­ше ка­жу­чи, цій про­бле­мі ду­же бра­кує са­ме жур­на­лі­сти­коз­нав­чо­го під­хо­ду. Вче­ні-жур­на­лі­сти­коз­нав­ці, жур­на­лі­сти-прак­ти­ки, як ніх­то ін­ший, від­чу­ва­ють усі осо­бли­во­с­ті та ню­ан­си мо­влен­ня жур­на­лі­ста, мо­влен­ня ве­ду­чо­го, ос­кіль­ки во­ни за­гли­бле­ні у цей про­цес. З огля­ду на це, іс­нує на­галь­на по­тре­ба про­ве­ден­ня спе­ціаль­но­го нау­ко­во­го до­с­лі­джен­ня спе­ци­фі­ки мо­влен­ня ве­ду­чо­го ін­фор­ма­цій­ної ра­діо­про­гра­ми.

2. Мо­влен­ня у ці­ло­му та ве­ду­чо­го-ра­діо­жур­на­лі­ста зо­кре­ма є ди­на­міч­ним про­це­сом, що по­стій­но заз­нає змін і якіс­них пе­ре­тво­рень. З ці­єї точ­ки зо­ру є по­тре­ба гли­бо­ко­го та ре­тель­но­го дос­лі­джен­ня са­ме пер­ма­нент­ної змін­но­сті мо­влен­ня ве­ду­чих. При цьо­му не мож­на за­бу­ва­ти, що ве­ду­чий – це ві­зит­на карт­ка діяль­но­сті всі­єї ре­дак­ції або ка­на­лу ра­діо, ві­нець ро­бо­ти всьо­го жур­на­ліст­сь­ко­го ко­лек­ти­ву. От­же, мо­влен­ня ве­ду­чих має слу­гу­ва­ти взірцем для всіх ін­ших, на­сам­пе­ред твор­чих пра­ців­ни­ків ре­дак­ції і пе­ре­січ­них ра­діослу­ха­чів.

3. З ме­тою усу­нен­ня най­ти­по­ві­ших по­ми­лок у мо­влен­ні ве­ду­чих, знач­но­го по­ліп­шен­ня яко­сті мо­влен­ня зу­силь од­них ли­ше жур­на­ліст­сь­ких мо­воз­нав­ців мо­же бу­ти за­ма­ло. Тут пот­ріб­не пе­ре­дус­ім ба­жан­ня са­мо­го пра­ців­ни­ка ефі­ру бу­ти про­фе­сі­она­лом своєї спра­ви. Од­ним із чин­ни­ків про­фе­сі­она­ліз­му ве­ду­чо­го є впра­вне во­ло­дін­ня мо­вою. Та й не за­бу­вай­мо про кон­ку­рен­цію, яка вже дав­но на­бу­ла по­ши­рен­ня у жур­на­ліст­сь­ко­му се­ре­до­ви­щі. Ко­жен ве­ду­чий, жур­на­ліст на­ма­га­єть­ся пра­цюва­ти яко­мо­га кра­ще, в усьо­му ма­ти влас­ний по­черк. Це стос­уєть­ся і мо­влен­ня. З ме­тою во­ло­ді­ння сво­їм не­пов­тор­ним сти­лем мо­в­лен­ня та й щоб мо­влен­ня бу­ло гра­мот­ним, пот­ріб­но зай­ма­ти­ся сам­оосві­тою. Ін­шо­го шляху по­ліп­шен­ня яко­сті мо­влен­ня не іс­нує. Ве­ду­чі ма­ють ус­ві­до­ми­ти це. То­му ке­рів­ни­ки твор­чих ко­лек­ти­вів, дос­від­че­ні жур­на­лі­сти ма­ють при­ще­плю­ва­ти по­чат­ків­цям по­тре­бу що­ден­но дба­ти про вдос­ко­на­лен­ня сво­го мо­в­лен­ня. Сво­го ча­су на­став­ни­ки ра­діо­е­фі­ру на­стій­но ра­ди­ли нам, то­ді ще сту­ден­там Ін­сти­ту­ту жур­на­лі­сти­ки, за­во­ди­ти спе­ціаль­ні блок­но­ти, ку­ди впи­су­ва­ти сло­ва, в яких ми при­пу­ска­ли­ся по­ми­лок. Ска­жу без пе­ре­біль­шен­ня, що за­раз цей блок­нот є скар­бом у мо­їй жур­на­ліст­сь­кій діяль­но­сті.

1. Ба­бич Н. Д. Ос­но­ви куль­ту­ри мо­влен­ня. – Л.: Світ, 1990. – 232 с.
2. Єлі­со­вен­ко Ю. П. Куль­ту­ра і тех­ні­ка мо­в­лен­ня в те­ле­ра­діо­жур­на­лі­сти­ці // Стиль і текст. – К., 2001. – Вип. 2. – С. 169–170.
3. Ка­рансь­ка М. Хай квіт­не справ­жня ви­со­ко­куль­тур­на ук­ра­їнсь­ка лі­те­ра­тур­на мо­ва. – К., 1997. – 28 с.
4. Ко­валь А. П. Ді­ло­ве спіл­ку­ван­ня: Навч. по­сіб. – К.: Ли­бідь, 1992. – 280 с.
5. Куль­ту­ра ук­ра­їнсь­кої мо­ви: До­від­ник / С. Я. Єр­мо­лен­ко, Н. Я. Дзю­би­ши­на-Мель­ник, К. В. Ле­нець та ін; За ред. В. М. Ру­са­нів­сько­го. – К.: Ли­бідь, 1990. – 304 с.
6. Ми­рон­чен­ко В. Цен­траль­на по­стать ра­діомо­влен­ня. Спро­ба ста­ти­стич­но­го пор­тре­ту­ван­ня ве­ду­чих // Те­ле­ра­діо­кур'єр. – 2002. – ? 2. – С. 30–32.
7. По­до­ля­ко Н. Куль­ту­ра мо­ви те­ле­ра­діо­­ефі­ру // Те­ле­ра­діо­віс­ник Ук­ра­ї­ни. – 1998. – ? 3. – С. 10–15.
8. По­но­ма­рів О. Д. Мов­ний пор­трет су­ча­с­но­го жур­на­лі­ста // Жур­на­лі­сти­ка й про­бле­ма фор­му­ван­ня но­вої по­лі­тич­ної елі­ти в по­стко­му­ні­стич­них дер­жа­вах / За ред. А. З. Мос­ка­лен­ка. – К., 1996. – С. 48–50.