Зв'язок часів (радіодрама як засіб поєднати сучасні високі технології і класичні гуманітарні пріоритети у медіаосвіті)

Зв'язок часів (радіодрама як засіб поєднати сучасні високі технології і класичні гуманітарні пріоритети у медіаосвіті)

Технологічні проблеми медіанавчання у галузі акустичної драматургії досліджувалися раніше Е. Барноу [3] і С. Філдом [9]; окремі аспекти поєднання гуманітарних пріоритетів і технологічних навичок у інформаційному мовленні – В. Миронченком [8]; специфіка вибору радіоформатів на українському ринку – О. Гояном [5]; історія радіодрами – Ю. Барановичем [2], Т. Марченко [6], М. Мікрюковим [7]; проблеми української оригінальної радіодраматургії у контексті світового досвіду акустичного мистецтва – І. Хоменком [10; 11]. Дві приємні події стали об'єктивним підтвердженням достовірності та практичної цінності досліджень у галузі оригінального акустичного мистецтва, які здійснюються на кафедрі телебачення і радіомовлення Інституту журналістики.

Серіал оригінальних драматичних мініатюр, що об'єднав кілька циклів вистав, створених Першим каналом Національного радіомовлення за сценаріями В. Фоменка та І. Хоменка, був відзначений Державною премією імені Івана Франка в галузі інформаційної діяльності. У номінаційний список неможливо було внести всіх учасників проекту. Але справедливість вимагає зазначити, що разом з авторами, режисерами, провідними акторами національного театру і кіно над виставами працювали студенти Інституту журналістики, голосами яких були озвучені ролі видатних діячів культури минулого. А літературним редактором окремих п'єс (і також актором!) був доцент Інституту журналістики Ю. Єлісовенко.

Майже одночасно нагороду на всеукраїнському фестивалі молодіжного кіно, телебачення і радіомовлення здобула радіоп'єса студентки Лесі Іваненко "Отака музика". Твір готувався у межах навчального процесу. Він, як і чимало інших цікавих акустичних вистав, народився у навчальній студії Інституту журналістики.

Написання оригінальних радіодрам і режисура радіопостановок – це своєрідний "вищий пілотаж" радіомовлення.

Методологічна й навчальна цінність подібної роботи – насамперед у віртуозному оволодінні виразними засобами радіо та монтажними навичками найвищого рівня складності, а також удосконаленню того чуття смаку, ритму і темпу, що притаманне гарним письменникам і кінорежисерам, але, на жаль, втрачено як складник культури сучасного радіо.

Інакше кажучи, заохочення майбутніх журналістів до участі у художніх медіапроектах розглядалося як певний експеримент і в радіомовленні, і в навчанні. Але творчі досягнення учасників експерименту дозволяють сподіватись у майбутньому на те, що Е. Фромм називав "великим завданням радіо", – гуманізацію ефірного простору країни.

Визначення складників цього процесу і є предметом дослідження, результати якого викладені у цій розвідці.

На жаль, і сучасне телерадіомовлення, і сучасна вища освіта стають надто комерціалізованими. Щодо телебачення і радіо, де мовну політику давно визначають рекламодавці, – ситуація не потребує пояснення.

Але і колишні "бастіони вільнодумства", університети, стрімко втрачають гуманістичне спрямування.

У світі з'являється дедалі більше навчальних закладів, організованих на кшталт прибуткових фірм. Міжнародний експерт Школи медіа Дублінського інституту технологій, лінгвіст і журналістикознавець Девід Квін зовсім не у захваті від подібного стану речей. Коли педагогічні орієнтири визначають не науковці, а менеджери, годі сподіватися на розвиток гуманітарних дисциплін."Університети повинні, на мою думку, бути чимось подібним до вежі з слонової кістки.

Їхня мета – крім іншого, створювати відокремлений від суспільства простір для експериментів. Адже якщо виходити лише з критеріїв прагматичної користі – можна дійти висновку, що викладання історії та філософії не потрібне для виробництва, отже, не корисне", – стверджує він (думка цитується за магнітофонним записом радіоінтерв'ю, взятим автором у Д. Квіна під час наукового семінару).

Щиро поділяючи подібну позицію, вважаємо за потрібне наголосити: курс радіодраматургії та радіорежисури, розроблений для студентів Інституту журналістики кафедрою телебачення і радіомовлення, унікальний тим, що поєднує високі гуманітарні пріоритети і досконалі технологічні навички.

Адже теорія радіомистецтва ніколи не була суто академічною. Її створювали практики – фахівці у галузі радіомовлення, які одночасно були видатними драматургами, прозаїками, поетами, режисерами. Художні відкриття Н. Корвіна [13] і Б. Брехта [4], Г. Айха [1] і А. Тарковського [6] вийшли за межі театральних радіостудій, вплинули на розвиток документального радіомовлення, літератури, кіномистецтва і, зрештою, на еволюцію сучасної культури як такої.

Тому навіть у нинішньому прагматичному світі основи радіодраматургії і радіорежисури викладаються майбутнім журналістам у багатьох країнах Європи.

"Традиції радіодрами будуть розвиватися і прогресувати в нових формах. Сьогодні народилися нові різновиди мистецтва, такі, як аудіоарт і експериментальний театр радіохвиль. Будуть з'являтися нові драматурги і нові твори, написані у сучасних традиціях. Викладати основи радіодраматургії майбутнім радіожурналістам є сенс, зокрема, тому, що саме в стінах університетів здійснюється пошук нового, є умови для цікавих експериментів. Радіо взагалі як таке відкриває широкі можливості для виникнення нестандартних форм та напрямів творчості й навіть нових професій. Таких, наприклад, як звукохудожник чи звукодизайнер", – вважає голова Школи медіа Дублінського інституту технологій Брайан О'Ніл (цитується за розшифровкою радіоінтерв'ю).

Відроджуючи українську радіодраму, вітчизняні дослідники мають одночасно реконструйовувати її минуле. Це надзвичайно складний процес. Адже від "домагнітофонної" доби світового радіомовлення збереглося небагато матеріальних свідчень. передач "розчинилося" в ефірі. Ми можемо припускати, наприклад, що автор першої північноамериканської радіоп'єси Ф. Сміт поступався талантом першому британському драматургу Р. Хьюзу.

Але п'єса Сміта "Коли народжується кохання" не збереглася, тому будь-які припущення і оцінні судження з цього приводу залишаться гіпотетичними.

Щодо української акустичної драми – ситуація ще складніша. Твори українських радіописьменників часів "розстріляного Відродження" не втрачалися випадково, а знищувалися свідомо, разом з пам'яттю про авторів.

Сьогодні забуття поволі відступає. Завдяки дослідженням, проведеним на кафедрі телебачення і радіомовлення, спростовано так звану "телефонну теорію", яка заперечувала існування українського оригінального радіомистецтва, а відлік національного художнього мовлення починала з літературних читань 50-х рр. минулого століття. Тобто відводила радіомовленню роль "телефонної слухавки", придатної лише для ефірної ротації друкованих текстів і театральних вистав. А сам факт існування українськомовної оригінальної радіодраматургії заперечувала.

Доведено: що перша драма, написана спеціально для Українського радіо, була передана в ефір у 1933 р.; що називалася вона "Uber alles" ("Понад усе") [15]; що автор і режисер новаторської вистави Олег Димінський згодом був звинувачений у формалізмі, націоналізмі, шкідництві; що справжню його провину перед владою розкривали зовсім не ці стандартні звинувачення, а інше тавро, "езопівщина" (тобто бажання розповідати по радіо правду засобами мистецтва, мовою прихованих алегорій) [11; 12].

Дослідження у згаданій галузі мають не тільки історико-культурологічне, а й, насамперед, практичне значення. Досвід радіодраматургів і радіорежисерів минулого багато у чому не застарів. Їхні творчі знахідки зараз не використовуються радіомовленням. Автор сподівається, що поєднання українських традицій радіомистецтва з сучасними комп'ютерними технологіями розкриє нові можливості радіодраматургії в Україні, так само, як це вже сталося в інших європейських країнах. Для подібного припущення існують серйозні підстави.

Цікавість до акустичного мистецтва (і його найвищого прояву – оригінальної радіоп'єси) невпинно зростає. Престижні міжнародні фестивалі (такі, як, наприклад, "Prix Europe") впроваджують попередній відбір драматичних програм, надісланих радіостанціями різних країн. Адже прослухати сотні радіовистав (ідеться про кращі з кращих робіт, номінованих національними виробниками) впродовж кількох конкурсних днів неможливо.

Телебачення більше не сприймається дослідниками як конкурент художньому радіомовленню. Відбулося природне розгалуження сфер впливу візуального та аудіовізуального мистецтва. смак.

А щоб ці якості сформувалися, однаково необхідні як практика, так і ознайомлення з досвідом минулого. Тоді не доведеться повторювати чужі відкриття і робити чужі помилки.

Інша причина, яка робить вивчення досвіду української радіодраматургії і радіорежисури у контексті світової аудіокультури корисним, теж пов'язана з практикою.

Хоча основа її полягає скоріше у царині моральній, ніж технологічній чи естетичній. Так сталося, що в усіх країнах, де існувало оригінальне радіомистецтво, радіодрама виконувала роль "суспільного сейсмографа" (визначення належить мистецтвознавцю І. Черновій [12]), чутливого приладу, який дозволяє спрогнозувати суспільні негаразди чи увиразнити ті соціально небезпечні явища, що існують. І розповісти про них бодай на рівні прихованих асоціацій та алегорій.

Навіть просто віддзеркалюючи реальність у формі художньо достовірної моделі, вона ставала небезпечною для будь-яких сил, зацікавлених у приховуванні правди і маніпулюванні людською свідомістю.

"Езопівщина" була серед обвинувачень, які висували першим українським радіодраматургам "мистецтвознавці у цивільному" (поряд з абсурдними обвинуваченнями у шкідництві та куркульському хуторянстві) [11]. Так само потерпали у різні часи від несправедливих обвинувачень радіомитці Німеччини, США, Росії.

Про переслідування спецслужбами Нормана Корвіна, Самсона Рафаельсона та інших радіописьменників США, вимушену еміграцію з Третього Рейху засновника інтерактивні радіоп'єси Бертольда Брехта і цькування Московської школи радіомистецтва літературними катами на кшталт критика О. Литовського написано чимало наукових робіт. І навіть романів (згадаймо відомиий політичний детектив "Рукопис Ченселора" Роберта Ладлема, на початку якого колишня актриса Американського радіо використовує свій талант для помсти шефові ФБР Едгару Гуверу).

І прізвища українських радіомитців минулого, і відомості про їхню відчайдушні намагання залишитися чесними у безчесні часи розчинилися у забутті.

Все нове у цьому світі тримається на традиціях. І тому тим, хто прийде завтра працювати на радіо, варто знати про своїх попередників, які заплатили дорогу ціну за право не бути гвинтиками у механізмі неправдивої пропаганди.

Якщо ми, українські дослідники мас-медіа, не відновимо відомості про все гарне і погане, що було у минулому вітчизняних засобів масової комунікації, навряд чи хтось зробить це за нас.

Отже, можна вважати доведеним, що вивчення курсів оригінальної радіодраматургії і радіорежисури має для майбутніх радіожурналістів велике практичне значення; сприяє напрацюванню технологічних навичок і вмінь, які можуть знадобитися у різних галузях медіадіяльності.

Доведено також, що особливість згаданих курсів полягає у поєднанні сучасних високих технологій з класичними гуманітарними традиціями.

Ефірна продукція, вироблена за принципом творчого синтезу традицій і сучасних уявлень про радіомовлення, конкурентоспроможна на сучасному медіаринку і може сприяти гуманізації ефірного простору України.


1.Архипов Ю. Гюнтер Айх, или Поэзия микрофона // Радиоискусство: Теория и практика. – М.: Искусство, 1981. – С. 74–91.
2.Бараневич Ю. Жанры радиовещания. (Проблемы становления, формирования, развития). – К.; О.: Вища школа, 1978. – 196 с.
3.Барноу Э. Как писать для радио: Пер. с англ. – М.: НМО ГКРТ, 1960. – 38 с.
4.Брехт Б. Литература – кино – радио – музыка – изобразительные искусства. – www.theatre-studio.ru/library/breht/breht5
5.Гоян О. Радіоформати на українському ринку: специфіка вибору // Українська журналістика–99. – К., 1999. – С. 3.
6.Марченко Т. А. Радиотеатр: страницы истории и некоторые проблемы. – М.: Искусство, 1970. – 221 с.
7.Микрюков М. П. Радиодрама в системе искусств // Радиоискусство: Теория и практика. – М.: Искусство, 1983. – Вып. 2. – С. 3–34.
8.Миронченко В. Основи інформаційного радіомовлення: Підручник. – К.: ІЗМН, 1996. – 440 с.
9.Филд С. Как писать для радио и телевидения: Пер. с англ. – М.: НМО ГКРТ, 1962. – 152 с.
10.Хоменко І. А. Оригінальна радіодрама: Навч. посіб. – К., 2002. – 320 с.
11.Хоменко І. А. Оригінальна радіодрама: історія, теорія, практика: Дис. … к. філол. н. – К.: КНУ імені Тараса Шевченка, 2002. – 249 с.
12.Чернова И. М. Радиопьеса в беспокойном мире: Предисловие // Ночной разговор с палачом: Радиопьесы Австрии, ФРГ, Швейцарии. – М.: Искусство, 1991. – С. 5–15.
13.Corwin N. Untitled and Other Radio Dramas. – New York: Holt, 1947. – 412 p.; Fomenko Volodymyr, Khomenko Illya, UBENIK (Kratka radijska igra) // RADIO SLOVENIJA. – 2006.
14.Uber alles // Радіомовлення, слухання, техніка, аматорство. – 1933. – № 5–6. – С. 192–193.