Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Процес глобалізації та українська телерадіоосвіта ХХІ ст.

Н. П. Чечель
д. філос. н., проф.
УДК 371.687; 371.684 (316.32)
Питання відповідності української телерадіоосвіти ХХІ ст. глобалізаційним процесам розглянуто як проблему взаємозв'язку основ українського журналістикознавства та освіти із сучасними тенденціями й перспективами їхнього розвитку, формулюється як пошук можливостей бути модерним, чітко усвідомлюючи власну культурну або цивілізаційну домінанту (модель). З огляду на "Чотири теорії преси" та теорію соціокультурних регіонів автор розглядає журналістську освіту як соціокультурний феномен та застосовує до неї власну культурологічну концепцію ігрового полістилістизму як консолідуючої суспільно-художньої ідеї.
Ключові слова: українське журналістикознавство, ігровий полістилістизм.

The article deals with the conformity of broadcasting education of the XXI century in Ukraine and globalization. A problem of correlation between the basics of Ukrainian journalism studies and education with contemporary trends and perspectives of its development has been emphasized. It articulates as an exploration for possibilities of being modern, realizing its own culture or civilization dominant (model). Accordingly to the "Four theories of the press" and the theory of social-cultural regions, the author notes education of journalists as a social-culture phenomenon and uses her own culturological concept of a ludic polystylism as a consolidating public-art idea.
Key words: ukrainian journalism studies, concept of a ludic polystylism.

Універсалізація результатів науково-технічного прогресу, запровадження світового ринку торгівлі, використання цифрових технологій та інтернет сприяють міжнародному процесу євроатлантичної інтеграції, а глобалізаційні тенденції у формуванні нового світоустрою й інтегративної цілісності обумовлюють суттєві зміни форм і засобів масової комунікації.

Системні зрушення в суспільно-політичних і загальних комунікативних структурах спонукають до створення сучасного конкурентоспроможного українського мас-медійного простору, який неможливий без реформування журналістської освіти як його світоглядної та професійної першооснови.

Особливо це стосується телерадіожурналістики як прикладної науки та універсального феномену візуальної й вербальної комунікації.

Адже нові комунікативні умови актуалізують поняття "нового журналізму" як відеожурналізму та стилістику рекламно-кліпового мислення. Телебачення з його численними текстуальними й контекстуальними характеристиками, семантичною витонченістю міжтекстової гри й радикальним еклектизмом стає квінтесенцією постмодерної культури.

Категорія часу й простору втрачає лінійність та логіку, набуваючи ознак "всесвітнього села".

Поняття стилю заступає ідея культурної домінанти, а постмодернізм постає як культура стилізації.

За цих обставин, не кажучи вже про особливості українського державотворення та національної ідентичності, питання відповідності української телерадіоосвіти викликам глобалізації постає для нас як проблема взаємозв'язку традицій українського журналістикознавства та освіти із сучасними тенденціями й перспективами їх розвитку, формулюється як пошук можливостей бути модерним, чітко усвідомлюючи власну культурну або цивілізаційну домінанту (модель).

Бо "у фундаментальний спосіб світ стає все більш сучасним і все менш західним", – стверджує директор Інституту стратегічних досліджень Гарвардського університету, голова Гарвардської академії міжнародних та регіональних досліджень, засновник і співредактор виддання "Foreign Policy", професор Семюел П. Гантінгтон [1, 88].

З огляду на працю американських науковців Ф. Сіберта, Т. Петерсона та У. Шрамма "Чотири теорії преси" (1956), в якій окреслено авторитарну, ліберальну, соціально відповідальну, радянську комуністичну або тоталітарну модель журналістики, вважаємо за доцільне розглядати журналістську освіту як соціокультурний феномен.

Також, беручи до уваги теорію видатного економіста й історика Фернана Броделя, у запропонованій статті дотримуємося поняття сучасної цивілізації як процесу, що характеризується різними світами, замкненими в репрезентативні (представницькі) сфери особливих світів.

Націо-культурних регіонів. У них світовий процес не лише втілений, а й представлений у специфічній, своєрідній формі. Для нового типу глобалізації ХХІ ст., на думку цього вченого, притаманний комунікативний вихід за межі двох світів як добровільне об'єднання країн різного геополітичного типу.

Відомо, що у ХХ ст. склалося три типи підготовки журналістів.

Школа інструктажного навчання, поширена в країнах з тоталітарним режимом, сповідує принцип партійності. ЗМІ покликані захищати інтереси правлячої партії. "Питання про журналістську майстерність у такій школі журналістики не стоїть.

Головний предмет вивчення складають партійні постанови та виступи партійних лідерів, у текстах яких відшукують як відповіді на філософські, буттєві проблеми, так і безпосередні вказівки до дії.

Саме на таких засадах була сформована журналістська освіта в республіках колишнього СРСР (включаючи, зрозуміло, й Україну) і зараз продовжує залишатися на Кубі, в Північній Кореї та деяких інших країнах", – зазначає І. Михайлин [13, 36].

Англо-американська школа виховання інформатора заснована на факті, а не на його коментарі. Під цим оглядом аналізувати та інтерпретувати факт покликані фахівці-професіонали у різних галузях людського знання: урядовці, політологи, економісти, юристи, артисти та ін.

Журналістика, як й всі інші сфери людської діяльності, підлягає чіткій спеціалізації та перетворюється на бізнес-проект, в якому журналістові відводиться функція менеджера. Він повинен бути хорошим організатором-координатором: технічно оснащеним й вправним, вміти знаходити джерела інформації та доцільно їх використовувати, перевіряти правильність інформації, вміти з усього створювати сенсацію, писати лаконічно й точно. Динамічний стиль життя обумовлено доцільністю протестантського виховання й раціональністю мислення.

Відділений від європейського континенту Ла-Маншем та Атлантикою англо-американський світ вимагає оперативності й стислості у поданні інформації. Добре впорядковані західні держави потребують систематизації знання та прозорої структури будь-якої інформації. Таким чином, створюється репортерська журналістика як англо-американська культурна домінанта (модель).

Об'єднані католицькою й протестантською церквами та ідеєю імперського універсуму, західні материкові культури, незважаючи на існування Європейського Союзу, мають національну окресленість кордонів і світоглядів. "Емпіричні дослідження підтверджують, – вважають А. Москаленко, Л. Губерський та В. Іванов, – що існують значні відмінності у журналістській культурі США та Німеччини (та й взагалі в континентальній Європі)" [2], які полягають у тому, що замість так званої нейтральної журналістики існує "адвокатська" (або "місіонерська") журналістика.

З одного боку, американська правова відчуженість, чіткий розподіл функцій між репортером й оглядачем, внутрішній плюралізм як існування різних думок у межах одного проекту з метою примирення позицій сторін, з іншого – німецький рефлексуючий суб'єктивізм у сприйнятті світу, оригінальність суджень й аналітичність мислення, які обумовлюють виникнення моделі зовнішнього плюралізму як співіснування численних "відформатованих" проектів. Отже, американська ідея "мультикультурності" порівняно з європейською культурно-світоглядною поліфонією видається не лише легкою й толерантною, а й досить поверховою.

Епоха електронних ЗМІ повертає нас до стихії імпровізованого усного мовлення та колективного типу масової свідомості, що деіндивідуалізує життя в нескінченних перегонах за "сурогатом задоволення" (Фройд) або "замінником життя" (Левіс).

Це вочевидь контрастує із панівною позицією західного індивідуалізму як відмінною рисою Заходу серед цивілізацій ХХ ст. Тобто традиція індивідуальних прав і свобод людини, ринкова економіка та політична демократія стають менш дійовими чинниками на користь універсалізму, ніж універсальна популярна культура, поширювана засобами масової інформації, кіно-, теле- та відеоіндустрією.

Британські теоретики культури вважають, що культура Великобританії занепала під уніфікаторським впливом американської культури, вживаючи для цього термін "американізація" або "вестернізація".

Для деяких культурологів, які працюють з парадигмою масової культури як культури комерційної, вона є не просто нав'язаною та примітизованою, а імпортованою американською культурою. Західний структуралізм сприймає маскультуру як різновид ідеологічної машини, яка відтворює панівну ідеологію, адже теле- та радіопрограми, популярні пісні, романи, художні фільми, як й будь-які інші культурні тексти, завжди подають певний образ світу, тобто є ідеологічними й політичними водночас [3].

У такому випадку глобалізація в прагненні загальноцивілізаційної єдності врешті перетворюється на вестернізацію, а нав'язування західного способу життя й мислення в інтересах певних світових держав на підставі більших успіхів у практиці виживання компроментує саму ідею планетарної комунікації.

Водночас необхідно зауважити, що явище глобалізації є не лише соціальним, а й історичним та "ноосферним" у розумінні тотожності системи організації соціально-культурного життя та біосферних процесів як "сфери розуму". (Під цим оглядом, сучасне формування інформаційно-комунікативного поля планети, втіленого інтернетом, матеріалізує популярну філософську теорію).

серед цивілізацій, про повернення до культурних коренів незахідних суспільств, про конфлікти, спричинені західним універсалізмом, про причини воєн по "лініях розлому", про майбутнє Заходу і світу цивілізацій, американський політолог Семюел П. Гантінгтон у своїй книзі "Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку" приходить до висновку про неминучість культурних конфліктів.

Цивілізаційний підхід Гантінгтона пояснює основні відмінності економічного і політичного розвитку цивілізацій відмінностями культур. "Суспільства, об'єднані ідеологією або історичним минулим, але розділені цивілізацією, або розпадаються, як у випадку з Радянським Союзом, Югославією і Боснією, або перебувають у стані напруженості, як трапилося з Україною, Нігерією, Суданом, Індією, Шрі-Ланкою та багатьма іншими. Країни, споріднені культурою, співпрацюють в економічній і політичній галузях… Культурні відмінності посилює процес відродження релігії, що відбувається в усьому світі" [1, 21].

Якщо в 20-х рр. світ поділявся на території під пануванням Заходу й фактично чи номінально незалежні від Заходу, "холодна війна" 60-х рр. створила вільний світ, комуністичний блок та нейтральні держави, то нову карту світу цивілізацій після 90-х рр., за Гантінгтоном, складають: Західна, Латиноамериканська, Африканська, Ісламська, Сінська, Індуська, Православна, Буддистська, Японська цивілізації.

Цивілізації завжди становили для людини найвищий рівень ідентифікації як того, чим людина є або не є насправді. Порівняльний аналіз цивілізацій окреслює їхні визначальні риси і динаміку розвитку. Для німецьких мислителей ХІХ ст. під поняттям "цивілізація" малися на увазі техніка, технологія, матеріальні чинники, а під поняттям "культура" – вищі інтелектуальні, художні та моральні якості суспільства.

Підхід "культура та цивілізація" у сучасну епоху започатковано Метью Арнольдом, який дотримується думки, що "освіта є шляхом до культури" [4]. Згідно з Ф. Р. Левісом та левісистами, ХХ ст. позначене культурним занепадом, пониженням рівня та культурою стандартизації [5]. "Для К. Д. Левіса "голлівудські фільми є здебільшого самовдоволенням", – зазначає директор "Центру досліджень ЗМІ та вивчення культури" в Сандерлендському університеті доктор Джон Сторі. – Хоча левісисти називають популярну пресу "найпотужнішим і найпоширенішим засобом знекультурювання народу", а радіо, на їхній погляд, кладе край критичній думці, однак найбільш негативно вони ставляться до реклами, називаючи її "неослабними, всеохопними, маструбаційними маніпуляціями".

Реклама для левісистів – головний симптом хвороби культури" [3, 50–51]. Якщо способом самовираження народу є народна культура, в результаті творчості митців-індивідуалів створюється висока культура, то "прорив мас на політичну сцену призвів до катастрофічних наслідків у сфері культури" [6].

Фінансова вигідність масової культури та її потенційно величезна аудиторія стають великою спокусою. Американська маскультура вважається невід'ємною частиною технологій масового виробництва, "ієрархічною та плюралістичною" (Л. Фідлер). "Масова культура є суто американським явищем, – стверджує Леслі Фідлер. – Я не хочу сказати, що її можна побачити лише в США, – тільки те, що хоч би де ми її зустріли, прийшла вона з Америки, і лише в Америці можна побачити її в цілком розвиненій формі. У цьому сенсі наш досвід є корисним для решти світу, бо вказує на неминучий розпад старих аристократичних культур" [7].

Універсальна цивілізація як модернізація та вестернізація передбачає культурне зближення людства та прийняття спільних цінностей і підходів, яке приводить до інтенсифікації комунікацій. Універсалізм як ідеологія Заходу для протистояння незахідним культурам починається з процесу модернізації у ХVIII ст. Основою західної цивілізації є класичний спадок, католицизм і протестантство, європейські мови, відокремлення духовної і світської влади, верховенство закону, соціальний плюралізм, представницькі органи, індивідуалізм. Але, як свідчать альтернативні реакції на вплив Заходу, "на ранніх стадіях змін вестернізація сприяє модернізації.

На пізніших стадіях модернізація двома способами сприяє девестернізації та відродженню питомої культури. На соцієтальному рівні модернізація посилює економічний, військовий та політичний вплив суспільства як цілого і заохочує народи цього суспільства відчути більшу впевненість у своїй культурі, а також стати більш культурно наступальними.

На індивідуальному рівні модернізація генерує поняття відчуження та аномії у ході руйнування традиційних зв'язків та соціальних відносин і веде до кризи ідентичності, відповідь на яку лежить у релігійній площині" [1, 84–85]. Згідно з теорією запозичень, розробленою Фробеніусом, Шпенглером й Боземаном, цивілізація-реципієнт здійснює у свій спосіб вибіркові запозичення з інших цивілізацій, трансформуючи й адаптуючи їх до своїх потреб з метою виживання й розвитку засадничих цінностей своєї культури.

Центральними елементами культури є мова й релігія. Кінець ХХ ст. позначено відродженням релігій та посиленням їх відмінностей, розгортанням фундаменталістських рухів; використання в усьому світі англійської мови як засобу міжкультурного спілкування передбачає існування окремих культур.

Глобальна політика, яка формується вздовж культурних ліній, змушена враховувати стару й нову культурну ідентичність людей як найважливіший чинник. Культура й культурна ідентичність, у найширшому сенсі – цивілізаційна ідентичність, визначають моделі інтеграції чи конфлікту у сучасному глобалізованому світі [8].

Глобальна політика вперше в історії стає багатополюсною та мультицивілізаційною [1, 11–12]. Дихотомія "Схід–Захід" сприймається як міф, створений Заходомю Розробляючи концепцію цивілізації, розмірковуючи про універсальну цивілізацію, про взаємовідносини між владою і культурою, про зсув балансу влади ний Заходом для окреслення вродженої переваги Заходу ("ми") над Сходом ("вони") (теорія орієнталізму Едварда Саїда [9]).

Завдяки своєму унікальному геополітичному становищу, в результаті перетину великої кількості культур (трипільців як представників середземноморської раси, індоєвропейців, кельтів, готів і т.і.) Україна завжди була центром світових комунікацій.

Як суб'єкт греко-слов'янської православної цивілізації Україна створила свій варіант загальноєвропейського синтезу в мистецтві бароко і модерну. Адже, як зазначає відомий філософ і культуролог С. Б. Кримський, "сучасні процеси глобалізації не стосуються антропологічних основ всесвітньої історії та культури; людство як було, так і залишається етнічним архіпелагом… переходячи від економіко-технологічних аспектів до духовно-культурних, можна сказати, що європейська культура характеризується архетипом Логосу, євразійська культура – архетипом Софії, азіатська – парадигмою Дао та Драхми. Але карта культур, починаючи з Нової Ери, не змінилася досі. Більш того, такі географічно схожі (або принаймні порівняні) регіони, як фьорди Норвегії та дельта Меконга, Тибет і Швейцарія, Цейлон і Велика Британія, – це, по суті, різні світи, при всіх глобалізаційних процесах у сфері комунікацій і технологій" [10].

"Для розуміння природи масової комунікації і всього того, що відбувається на її арені, – наголошує директор Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, професор В. В. Різун, – необхідно зрозуміти найголовніше: хто такі МАСИ? Від розуміння їх, заради кого працює ціла армія "різноманітних соціальних ролей", їх, хто є великою рушійною силою для людства, залежить розуміння природи тих інститутів, які покликані працювати в середовищі масової комунікації, і природи засобів, що забезпечують масове спілкування, відповідно, і суті професіоналізму журналістського" [11].

Виявляючи в тексті видовищної і драматичної культури України базові поняття і метафори (за Деридою), які становлять тяглість її мінливих значень, у співвідношенні з "великим наративом" (grand narrative), за термінологією Ліотара, у своєму монографічному дослідженні "Повертаючи стиль" [12] ми дійшли думки про ігровий полістилістизм як вияв контрастної амбівалентності й полікультурності ментального архетипу й "онтологічного оптимізму" (за С. Кримським) українського народу, карнавальної природи його культури (за М. Поповичем).

Пошук універсальної структури у стилістичному дискурсі українського культурного тексту для нас пов'язаний з проблемою формування національного стилю та виробленням концепції ігрового полістилістизму як консолідуючої суспільно-художньої ідеї, втіленій у різноманітних формах і субстанціях.

Шукаючи українську цивілізаційну домінанту (модель) у прагненні бути модерним, зокрема в українській телерадіоосвіті, спробуємо скористатися власною культурологічною концепцією ігрового полістилістизму і застосувати її до тексту ЗМІ, тобто масової культури. Це означає, що, хоча цивілізаційний підхід Гантінгтона й ділить Україну по цивілізаційній лінії розлому на східну православну частину й уніатську західну та наголошує на її історичних, культурних і особистих зв'язках з Росією, у сучасних умовах для України відкривається нова можливість реалізувати свій синтезуючий життєдайний потенціал.

Звертаючись до телерадіотексту, ми, здається, можемо позаздрити західному динамізму, еротизму й видовищності, та коли пригадати свій національний наратив, то нам їх не бракує; якщо згадати про яскравість кольору, музикальність й пластичність телешоу, ми й цього маємо вдосталь.

"З-поміж трьох існуючих у світі шкіл журналістської освіти говорити про український вибір, очевидно, поки що рано, – вважає І. Л. Михайлин, – національні традиції української журналістики налаштовують на вибір третього варіанта підготовки фахівців для мас-медіа, тобто школи аналітиків, оскільки в українській культурі завжди була сильною хвиля публіцистики, а журналістика сприймалася як важливий чинник суспільної свідомості" [13, 43].

Питання відповідності української телерадіоосвіти ХХІ ст. викликам глобалізації, на нашу думку, полягає у можливості поєднати кращі гуманістичні й художні традиції української публіцистики та досягнення академічної університетської освіти із західними формотворчими принципами та технічними можливостями.

"Історія українського молодіжного радіомовлення та недержавного радіо, типи та жанри сучасних програм, форматизація ефіру, журналістські професії, основи радіоменеджменту й технічні засоби радіомовлення – все це дисципліни, які складають основу навчальних планів кафедри телебачення і радіомовлення Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка", – зазначає завідувач кафедри телебачення та радіомовлення О. Я. Гоян [14].

Виявляється, що відповідно до української культурної домінанти ми повинні не вибирати між ремеслом і творчістю, а прагнути досягти оптимального співвідношення академізму й практики як балансу можливостей здобути класичну гуманітарну університетську освіту та оволодіти професійними навичками.

На запитання: яким має бути насамперед випускник Інституту журналістики: професіоналом чи особистістю? Якого принципу він має дотримуватись у своїй журналістській роботі: нейтрального чи персоніфікованого? Якою має бути його роль у нашому соціумі: обслуговувача чи месії? – відповіддю може стати лише повсякчасна ефірна практика, культура мовлення, всебічний розвиток студента, творче й відповідальне складання навчальних програм. Необхідно пам'ятати, що у теле- та радіоефірі, так само як і у будь-якій сфері життя, найцікавіше – це особистість, характер. Таким чином, вивчення історії, культури, мистецтва, мови й літератури не зайві для майбутнього журналіста, а обов'язкові.

Ознайомлення студентів із візуальними формами масової комунікації в історичній перспективі їхнього розвитку: образотворчим мистецтвом, театром і кіно; із західними теоретичними підходами до аналізу змінної сфери масової культури як множини популярних текстів і практик для того, щоб на належному рівні виконувати власні дослідження і мати своє уявлення про головні теоретичні, політичні й ідеологічні дискусії сучасного світу.

Але потрібно також більш наполегливе впровадження практичного аспекту в навчальний процес через створення творчо-виробничих майстерень професорсько-викладацького складу Інституту журналістики на зразок мистецьких закладів освіти, в яких би дбали про виховання Людини, цільової виробничої практики наприкінці кожного семестру за попередньою домовленістю керівництва навчального закладу і професійного підрозділу, що успішно й здійснюється керівництвом Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка. З нашої точки зору, бакалаврська програма потенційно може бути більш класичною, історико-практичною; а магістерська програма практично-теоретичною.

Таким чином, у результаті того, що Україна приєднується до загальноєвропейського Болонського процесу, диктат технологічно більш розвинених країн щодо економічно слабших потенційно може призвести не до "глобалізації нерівності", стаючи перешкодою історичному й цивілізаційному процесу, а сприяти модернізації та зміцненню "питомої" культури, особливо завдяки спільним проектам обміну й допомоги.


1.Гантінгтон Семюел П. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку / Пер. з англ. Н. Климчук. – Л.: Кальварія, 2006.
2. Москаленко А. З., Губерський Л. В., Іванов В. Ф. Основи масово-інформаційної діяльності: Підручник. – К., 1999. – С. 176.
3. Сторі Д. Теорія культури та масова культура: Вступний курс / Пер. з англ. С. Савченка. – Х.: Акта, 2005. – 357 с.
4. Arnold Metthew. Culture and Anarchy. – London: Cambridge University Press, 1960. – P. 209.
5. Leavis Q. & Thompson D. Culture and Environment. – Westport. Conn.: Greenwood Press, 1977. – P. 3.
6. Macdonald Dwight. A theory of mass culture // Cultural Theory and Popular Culture: A Reader / Ed. John Storey. – Hemel Hempstead: Prentice Hall, 1998. – P. 24.
7. Fiedler Leslie. The middle against both ends // Mass Culture. – P. 539.
8. Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність / Пер. з англ. П. Таращук. – К.: Основи, 1994. – 223 с.
9. Said Edward W. Orientalism. – New York: Pantheon Books, 1978. – P. 43–44.
10. Кримський С. Б. У сучасному глобалізованому світі Україна має всі можливості для того, щоб зіграти роль цивілізаційного центру // День. – 2006. – 4 серп. – № 120. – С. 5.
11. Різун В. В. Маси: Тексти лекцій. – К.: ВПЦ "Київський університет", 2003. – С. 9.
12. Чечель Н. П. Повертаючи стиль: філософсько-антропологічний дискурс української видовищної і драматичної культури від початків до XVIII ст. – К.: Видавець Парапан, 2004. – 240 с.
13. Михайлин І. Л. Основи журналістики: Підручник. – 3-тє вид., доп. і поліпш. – К.: ЦУЛ, 2003.
14. Гоян О. Я. Основи радіожурналістики і радіоменеджменту: Підручник. – К.: Веселка, 2004. – С. 5.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові