Ласкаво просимо

до електронної бібліотеки Інституту журналістики

Головна || Законодавча база || Навчально-методичні комплекси || Наукові видання
Праці викладачів || Студентські роботи || Різне


Громадське (суспільне) мовлення: світовий контекст

О. В. Гресько
к. філол. н.
УДК: 070:791

У статті йдеться про історію виникнення громадського мовлення у Великій Британії, а також етапи формування і розвитку громадського мовлення в країнах Центральної та Східної Європи. Ключові слова: громадське мовлення.

The article tells about history of rise of public spuch in Great Britain, and also stages of formation and development public speech in countries of Central and Eastern Europe.



Перші форми громадського мовлення з'явилися ще на початку 20-х рр. у Великій Британії. Значного поширення воно набуло в Європі після другої світової війни. Система організації мовлення, при якій контроль над мовленням з боку держави максимально унеможливлюється, а журналісти мали гарантію незалежності та невтручання в їх діяльність, була запроваджена фактично у всій Європі.
Наразі одним із головних стандартів Ради Європи є громадське мовлення, однак стан його розвитку в різних європейських країнах різний. Рада Європи періодично аналізує ситуацію щодо громадського мовлення у різних державах та виробляє рекомендації щодо поліпшення ситуації і подальшого розвитку демократичних перевтілень.
У 2004 р. у рекомендації № 1641 Парламентська асамблея Ради Європи визначила поточну ситуацію щодо громадського мовлення в європейських країнах. У документі Рада Європи зазначила здобутки та проблеми громадського мовлення в країнах Західної і Східної Європи. Висловлюючи занепокоєння тим фактом, що багато європейських країн поки що не виконали своє зобов'язання, взяте їхніми урядами на четвертій Європейській Міністерській конференції у Празі в 1994 р. щодо підтримки та розвитку міцної системи громадського мовлення, Парламентська асамблея зробила короткий огляд проблем деяких європейських країн. Передусім у рекомендації було зазначено, що "практично відсутній прогрес у прийнятті необхідного законодавства з питань громадського мовлення, що відповідало б стандартам Ради Європи, в Азербайджані, Грузії та Україні [1, 67].
Проблеми також є у Боснії та Герцеговині, у Косово. У Боснії та Герцеговині громадське мовлення досі функціонує відповідно до зовнішніх правил, встановлених міжнародною спільнотою, а прийняття належного закону було відкладено через внутрішній опір. У Косово ж належний закон не прийняли через спроби підірвати фінансування громадського мовлення.
У деяких з тих країн, де законодавство про громадське мовлення в принципі було прийняте, існують певні невідповідності до європейських стандартів. Так, наприклад, у Вірменії члени Ради Громадського радіо та телебачення призначаються Президентом Республіки. Зміни в законі від 2003 р. змусили Раду Європи сумніватися в тому, чи буде незалежним у своїй діяльності Телерадіо Молдови. Також згадуються деякі скандали, пов'язані з призначенням складу Агенції з телерадіомовлення Сербії.
Більш істотного прогресу було досягнуто в інших країнах, хоча проблеми ще існують. Зміни до законодавства про електронні ЗМІ, спрямовані на забезпечення більшої політичної незалежності та фінансової самостійності, були рекомендовані Радою Європи Болгарії та колишній Республіці Югославії Македонії. Усе ще тривають спроби змінити законодавство для того, щоб пристосувати його під правлячу більшість, як це відбувається, наприклад, з новим законом про Хорватське радіо і телебачення. Значних фінансових складнощів зазнали організації громадського телерадіомовлення у Чехії, Угорщині та Словаччині. Загалом, що стосується Чехії та Угорщини, першочерговим заходом після повалення комуністичного режиму демократично обрані уряди цих країн визначили перетворення державного теле- і радіомовлення на громадське та приватизацію (показово, що за участі іноземного капіталу) державних друкованих видань [2].
У Польщі перші недержавні радіостанції були створені в 1990 р. за рішенням Римсько-католицького костьолу. Радикальних змін система радіомовлення у Польщі зазнала після того, як у грудні 1992 р. сейм прийняв закон про радіомовлення і телебачення. Згідно з цим законом державне об'єднання "Польське радіо і телебачення" було перетворено в одне загальнонаціональне і 17 регіональних акціонерних товариств для радіомовлення, а також одне – для телебачення. Всі акції в цих товариствах належать державі в особі Міністра фінансів. Фінансуються публічні телерадіостанції з абонентських оплат, а кошти розподіляє Національна рада з питань радіомовлення і телебачення. Додаткові кошти польські телерадіоорганізації отримують за рахунок реклами.
У Польщі за формою власності та належності розрізняють публічні (суспільні) та приватні (комерційні) засоби масової інформації. Суспільне мовлення Польщі почало формуватися на початку 90-х рр. Цей процес тривав чотири роки. TVP-1 має зараз найвищий рейтинг довіри та охоплює 50 % глядацької аудиторії. Крім TVP-1, до нього входять TVP-2, регіональний TVP-3, "Полонія" і "Культура". Бюджет Суспільного телебачення на 60 % складається з рекламних надходжень, 30 % – абонплата, решта – з інших джерел фінансування. Абонплата в Польщі існувала і раніше, отже, польський глядач звик сплачувати за телебачення і радіомовлення. Польська система абонплати врегульована соціально. З 13 мільйонів домогосподарств повністю абонплату сплачують лише 5 мільйонів, решта мають пільги. Стрімке зростання комерційних і публічних ЗМІ сприяло урізноманітненню громадської думки, дало можливість глядачам і слухачам вільно обирати джерело інформації. Польські журналісти вважають, що свого часу найбільше гальмували розвиток незалежних засобів масової інформації законодавчі неузгодженості та ментальні стереотипи, які дозволяли маніпулювати медійною політикою країни.
Однією з перешкод громадського мовлення можна вважати конкуренцію з боку комерційних мовників, які не завжди мають серед своїх головних функцій і завдань "слугувати" інтересам суспільства і мають більше фінансових свобод на медійному ринку. Для того, щоб витримати конкуренцію, громадське радіо має бути професійнішим за комерційне. Це підтверджує досвід формування суспільного мовлення в Литві.
Суспільне телебачення та радіо у Литві з'явилося відразу після того, як країна стала незалежною. Закон "Про Суспільне мовлення" був прийнятий у 1996 р., і державний канал було трансформовано в суспільний.
Спочатку суспільні канали не були конкурентоспроможними. Однак реформи 2001 р., які докорінно змінили менеджмент телекомпанії, вивели канал суспільного мовлення на третє місце. Нове керівництво вирішило заощаджувати на робочій силі та власному виробництві. Тому штат скоротили майже вдвічі (з 1200 до 640 працівників) і почали закуповувати програми в інших дрібних продакшн-студій. Загалом суспільний телеканал має 15 % глядацької аудиторії, а його новини займають друге місце в рейтингу країни. Нині канал успішно розвивається, навіть з огляду на специфічні завдання, які ставляться перед кожним суспільним мовником, – в його сітці чимало освітніх, дитячих, культурних програм, є програми для національних меншин та для релігійних громад [3].
Суспільне мовлення у Литві фінансується з державного бюджету, який затверджує парламент, а саме проурядова більшість. Попри матеріальну залежність від владних структур, суспільний мовник країни намагається ставитися до влади критично, як того прагне громадянське суспільство. Згідно з законом керує суспільним мовленням Рада із 12 членів. Вони делегуються різними структурами: 4 членів делегує сейм, до того ж двоє з них мають представляти опозицію, 4 – президент, але вони мають бути затверджені парламентом, 5 – громадськість, у тому числі церковні парафії та різні спілки. Утім після обрання до Ради її члени мають припинити свою діяльність у будь-яких інших організаціях чи структурах, політичних партіях тощо. Тобто контроль за мовленням мають здійснювати максимально незалежні та неангажовані люди. До того ж, вони не є підзвітними тим структурам, якими були делеговані. Рада збирається один чи два рази на місяць. До її повноважень входить призначення керівників теле- та радіоканалів, керівників підрозділів та навіть затвердження програм. Тож Рада не є декларативним органом, а постійно стежить за діяльністю каналів мовлення. Нині Литва є членом НАТО та Європейського Союзу. Попри те, що литовські інститути працюють у повній відповідності до європейських стандартів, річний бюджет суспільного телеканалу Литви найменший серед усіх прибалтійських держав: у Латвії та Естонії – понад 20 мільйонів євро, в Литві – до 17 мільйонів євро. Для порівняння: річний бюджет суспільного мовлення Австрії або Швейцарії сягає майже 1 мільярда євро.
У країнах трансформаційних суспільств, до яких належить й Україна, однією з умов заснування громадського мовлення мають бути законодавчо зафіксовані правила, згідно з якими працівники ЗМІ, менеджмент телерадіокорпорацій, контролюючі органи вибудовували б свої робочі відносини на цивілізованих демократичних засадах. Для того, щоб громадське мовлення відповідало всім основним принципам роботи, також мають бути ухвалені редакційні засади теле- або радіокомпаній. Попри те, що існують сталі стандарти громадського мовлення, кожна країна має право акцентувати на певних засадничих принципах, які характерні для розвитку того чи того суспільства. Як приклад наведемо проект "Засад редакційної політики інформаційних редакцій Суспільного (громадського) мовлення України", підготовлений робочою групою з розробки редакційних принципів суспільних телерадіомовників у рамках коаліції громадських організацій "Суспільне мовлення":
– громадське мовлення має основною метою своєї діяльності правдиву, вчасну і докладну передачу суспільно значущої інформації від її джерел до кожного члена суспільства;
– громадське мовлення є місцем для публічної дискусії і для зворотного зв'язку між різними інститутами та частинами суспільства;
– громадське мовлення не обмежується захистом інтересів окремих політичних сил, окремих соціальних, національних, етнічних, расових груп, окремих бізнес-груп, окремих релігійних громад, а дбає про загальний інтерес українського суспільства і кожного його індивіда – мати вдосталь високоякісної інформації про те, що відбувається задля прийняття виважених, усвідомлених повсякденних рішень кожним членом суспільства, незалежно від партійної, національної, етнічної належності, соціального статусу, достатку, місця проживання, роду занять, віросповідання, статі тощо;
– за рахунок дотримання засад редакційної політики громадське мовлення подає будь-яку інформацію безсторонньо і неупереджено;
– громадське мовлення, крім вище змістова насиченість майбутнього матеріалу.

Тому в журналістській практиці використовується цілий арсенал методів збирання первинної інформації. До традиційних журналістських методів, як правило, належать спостереження, експеримент та інтерв'ю. Українські науковці В. Й. Здоровега та І. Л. Михайлин серед інших методів визначають також роботу з документами, а професори В. В. Різун і В. І. Шкляр додають сюди аналіз як спосіб отримання інформації. Усі названі методи орієнтовані на виявлення глибинних характеристик досліджуваного об'єкта та на з'ясування закономірностей соціальної дійсності. З розвитком журналістики дані методи доповнювалися і збагачувалися конкретними методиками із соціології і психології, що представляють "сукупність технічних прийомів, пов'язаних з даним методом, включаючи чисті операції, їхня послідовність та взаємозв'язок". Усі методи можна умовно розділити на дві великі групи: методи першої групи використовуються під час збирання емпіричних даних (спостереження, експеримент, інтерв'ю й ін.), друга група методів застосовується під час аналізу отриманих відомостей (тут можна назвати класифікацію, групування, типологізацію і т. п.).
Зупиняючись на спостереженні як методі, можна зазначити, що він є найуніверсальнішим методом пізнання дійсності та збирання інформації. Адже спостерігати можна завжди і всюди, не докладаючи до цього особливих зусиль. "Спостереження – пасивний метод збирання інформації. Сутність його полягає в тому, щоб, дивлячись, помічати кого- чи що-небудь, звертати увагу на когось, щось" [8].
Головна ознака спостереження як методу збирання інформації – встановлення мети споглядання.
Важливо не тільки дивитись, а й бачити і робити з побаченого певні висновки. Важливим аспектом методу спостереження є ступінь його законності. У зв'язку з цим варто наголосити, що розрізняють відкрите і приховане спостереження. "Під час відкритого спостереження люди, співрозмовники, учасники тієї чи іншої події знають, що за ними спостерігають, що їх вивчають" [3]. Проте в деяких випадках відкрите спостереження неможливе, тому журналіст вдається до прихованого, яке часто тягне за собою адміністративну, цивільну та навіть кримінальну відповідальність відповідно до чинного законодавства України. Найоб'єктивнішим методом збирання інформації є робота над документами. "Документальна інформація – це будь-яка інформація, зафіксована в друкованому чи рукописному тексті, на фото- чи кіноплівці, на аналогових чи цифрових носіях, а також на інших матеріальних носіях" [9].
Розпочинаючи роботу над матеріалом, журналістові варто передусім дізнатися, які існують документи з теми. Для цього журналістові важливо розумітися на класифікації документів.

Сьогодні існує велика кількість різноманітних класифікацій документів, зокрема:
– за способом фіксування інформації розрізняють письмові, статистичні, іконографічні, фонетичні документи;
– за ступенем персоніфікації – особисті й безособові;
– за статусом – офіційні і неофіційні;
– за джерелом інформації – первинні та вторинні.

Документи, так само як й інші джерела інформації, потребують перевірки на справжність та достовірність викладених у них відомостей. "Аналізуючи документи, варто пам'ятати, що надійність, справжність самого документа ще не означає, що наявні в ньому відомості є безперечно надійними і достовірними" [8].
У журналістиці спеціальні методи застосовуються в тих випадках, коли через якісь обставини не можна одержати інформацію. Саме в таких ситуаціях кореспондент для досягнення мети змінює професію, бере участь у соціальних експериментах, проводить сфокусоване інтерв'ю й експертні опитування, намагається прогнозувати ті чи інші явища дійсності. Через те, що кожний метод містить у собі різні процедурні моменти, журналістові необхідно знати не тільки послідовність проведення тих чи інших операцій, а й різні правила аналізу та інтерпретації даних.
Під процедурою звичайно розуміють послідовність усіх операцій, загальну систему дій і спосіб організації дослідження. Це найбільш загальне, втім збірне поняття, що стосується системи прийомів збирання й обробки інформації.
Послідовність у застосуванні тих чи інших методів цілком погоджена зі стадіальним характером творчого процесу, пов'язаного зі створенням журналістського тексту. Задум майбутнього творчого доробку можна співвіднести з висуванням ряду робочих гіпотез щодо стану досліджуваного об'єкта. Стадіальність пізнання об'єкта дійсності припускає його всебічне вивчення. На цьому етапі журналіст вирішує, який метод збирання первинної інформації може бути найбільш ефективним, яка техніка краща, нарешті, в якій послідовності вивчати об'єкт. На етапі реалізації задуму журналіст виконує аналітичну роботу – осмислює отримані дані. Тут потрібно вміло використовувати загальнонаукові методи аналізу й інтерпретації даних. Говорячи про фактори, що визначають формування методів діяльності журналіста у творчому акті, Г. В. Лазутіна виділяє такі:

а) стадіальність творчого процесу;
б) комплексність завдань, розв'язуваних журналістом на шляху до результату творчості;
в) характер джерел інформації (більш широко – структура інформаційного середовища);
г) закони пізнання, закони сприйняття і переробки інформації;
д) закони спілкування [5].

"Це, – стверджує авторка, – обумовлює різноманіття методів журналістської творчості, по-перше, і співвіднесеність їх із визначеною стадією творчого акту – по-друге". Завдання журналіста полягає в тому, щоб побачити раціональні підстави для використання того чи іншого методу залежно від завдань, що стоять перед ним.
Часто найдоцільнішим методом кореспонденти вважають інтерв'ю. Здебільшого через те, що цей метод передбачає безпосередній контакт з "джерелом інформації". Професійний журналіст знає, яке значення мають вираз очей опонента, його рухи, тон та тембр голосу. Проте для того, щоб усе це розшифрувати, необхідні певні знання з психології спілкування та неабиякий професійний та життєвий досвід.
Через це інтерв'ю – один із найскладніших та, мабуть, від цього і найцікавіший жанр журналістики. Це невмирущий жанр. Свій початок він бере ще від тих часів, коли люди зрозуміли, що обмін інформацією є життєво необхідним. З розвитком суспільства поступово вдосконалювалися і самі форми людського спілкування. Таким чином, сьогодні суспільство усвідомлює, що наслідки інформаційної блокади можуть стати згубними для сучасної людини. Доба глобалізації привчила людей до щоденного споживання певної дози новин. Вмикаючи ввечері телевізор, глядач отримує повну картину подій з усього світу. Навряд це стало б можливим без щоденної праці журналістів та використання ними методів збирання інформації. Отже, інтерв'ю є найпоширенішим методом збирання інформації, який використовується журналістами всього світу. За підрахунками американських дослідників, журналісти витрачають на інтерв'ю приблизно 80 відсотків свого робочого часу. Як показує практика, така витрата часу цілком виправдана, оскільки інтерв'ю з живою людиною, джерелом інформації частіше виявляється корисним, ніж, наприклад, пошук інформації у документованих джерелах. Крім того, розмова з компетентним джерелом може бути корисною не лише з точки зору методу отримання інформації, а й і з точки зору своєї повноцінності як жанру.
Журналістське інтерв'ю "працює" на досягнення єдиної своєї мети – інформаційного насичення "невидимого" учасника комунікативного акту – аудиторії.
Як вже зазначалося вище, інтерв'ю (від англ. interview – бесіда) належить до традиційних методів, використовуваних журналістом для збирання інформації. При всій, здавалося б, звичності даного методу збору інформації, необхідно дотримуватись певних технологічних прийомів, щоб оптимально побудувати міжособистісне спілкування. Ті чи інші процедурні операції визначаються як загальними родовими особливостями методу, так і видовими відмінностями всередині методу. За змістом інтерв'ю поділяється на так зване документальне інтерв'ю (вивчення подій минулого, уточнення фактів) та інтерв'ю думок (виявлення оцінок, поглядів, суджень і т.п.).
Існують певні відмінності й у техніці проведення бесіди. Так, формалізоване інтерв'ю, під яким розуміють стандартизоване і структуризоване спілкування, де, як і в анкетах, є відкриті, закриті та напівзакриті запитання. Інтерв'ю має чітку структуру, яка виражається в тому, що кожне запитання логічно випливає з іншого, а всі разом вони підпорядковані загальному задуму бесіди. У неформалізованому інтерв'ю запитання розташовуються за іншим принципом. Через те, що даний вид опитування орієнтований на глибинне пізнання об'єкта, він має меншу змістову заданість. Запитання визначаються темою розмови, драматургією бесіди, сферою обговорюваних проблем і тощо. С. А. Белановський про призначення цих двох видів інтерв'ю пише: "Стандартизоване інтерв'ю призначено для одержання однотипної інформації від кожного респондента. Відповіді всіх респондентів повинні бути порівняно і піддаватися класифікації... Нестандартизоване інтерв'ю містить у собі широке коло видів опитування, що не відповідають вимозі порівнянності запитань і відповідей. При використанні нестандартизованого інтерв'ю немає спроби одержання тих самих видів інформації від кожного респондента, й індивід не є в них обліковою статистичною одиницею" [1].
Інтерв'ю розрізняють і за ступенем інтенсивності: короткі (від 10 до 30 хвилин), середні (тривають іноді годинами), іноді їх ще називають "клінічними", та фокусовані, проведені за визначеною методикою, тому що вони здебільшого орієнтовані на вивчення процесів сприйняття і за своєю тривалістю можуть бути обмежені тільки завданнями і метою дослідження. Наприклад, журналістові необхідно виявити деякі соціально-психологічні аспекти сприйняття читачами окремих текстів, присвячених передвиборній кампанії. Для досягнення цієї мети створюється фокус-група, обирається модератор (ведучий фокус-групи), складаються програма і процедура дослідження, нарешті розгортається робота з фокусом-групою за встановленою програмою. Журналістам потрібно знати основні вимоги, які висуваються до інтерв'юера. Те, що інтерв'юеру доводиться брати на себе роль суб'єкта спілкування, вимагає наявності в нього принаймні двох специфічних рис. Інтерв'юер повинен уміти "сходитися з людьми", що володіють інформацією, – це перша риса. Друга – ретельна підготовка до інтерв'ювання. Досвід показує, що ерудований, у деталях ознайомлений із предметом вивчення, інтерв'юер викликає у респондента симпатію, а це вже гарантія того, що інтерв'ю буде продуктивним.
Знання психологічних особливостей спілкування так само важливе, як і рівень компетентності й підготовленості до бесіди. Адже від того, наскільки журналістові вдалося розговорити співрозмовника, зацікавити його своїми запитаннями, втягнути в дискусію, здебільшого залежить обсяг і якість одержуваної ним інформації. С. А. Белановський справедливо зауважує, що процес практичного навчання інтерв'ювання – це, власне кажучи, процес фіксації й усвідомлення помилок. До них він відносить "помилки, що порушують психологічний клімат інтерв'юера і респондента, у результаті якого респондент "замикається в собі"; помилки, що призводять до перекручування інформації, що повідомляється респондентом, у результаті якого респондент повідомляє не те, що думає, намагається приховати інформацію і т. п.; помилки, що призводять до появи нерелевантних (таких, що не мають відношення до мети інтерв'ю) повідомлень”.
Такі повідомлення можуть бути правдиві, розгорнуті, значущі для респондента, але вони не просувають інтерв'юера до мети дослідження. Звичайно, готових рецептів на кожний конкретний випадок немає, але самоаналіз і аналіз досвіду колег дозволять журналістові-початківцю краще розбиратися в людях та набути необхідних професійних навичок й умінь у налагодженні міжособистісних контактів.
Готуючись до інтерв'ю, журналіст, як правило, вирішує не тільки різні організаційні питання (домовляється про час і місце зустрічі, визначає, які технічні засоби запису будуть використані тощо), а й продумує тему майбутньої бесіди, ознайомлюється зі спеціальною літературою, складає приблизний запитальник, нарешті думкою "обкатує" сценарій майбутньої бесіди. Усі ці моменти, безсумнівно, можуть позначитися на результативності зустрічі. На підготовчому етапі важливе значення має і вибір респондента. У соціології, наприклад, вироблені певні принципи добору:

1. Простий випадковий добір. Цей метод застосовується в тих випадках, коли в опитуванні необхідно зафіксувати природну палітру думок представників різних соціальних груп, що відбиває плюралізм думок у загальній сукупності. Більш точну вибірку дає формування рівних за кількістю квот. Застосування цього методу доцільно тоді, коли відомі параметри добору, які з високим ступенем імовірності забезпечують дотримання значущих для дослідження характеристик.
2. Метод "снігової кулі". Метод являє собою модифікацію соціометричного опитування: у респондентів запитують, чи не знають вони людей, що підходять за тими чи іншими ознаками для включення у вибірку.
3. Двоступінчаста вибірка. Суть цього методу полягає в тому, що зі сформованої великої вибірки респондентів за певними критеріями відбирається підвибірка, яка і є основним об'єктом дослідження.

Дані методи можуть бути використані в журналістській практиці в модифікованому виді. Простий випадковий добір краще застосовувати тоді, коли журналіст хоче з'ясувати думку різних верств населення щодо актуальних для сьогодення тем. Метод формування рівних квот ефективний тоді, коли необхідно зіставити думки фахівців з якогось питання. Метод "снігової кулі" найбільш дійовий при експертному опитуванні, коли список експертів поповнюється з подання вже опитаних осіб. Двоступінчаста вибірка може використовуватися при формуванні фокус-груп. До переваг фокус-груп можна віднести те, що завдяки особливій організації групової бесіди, коли її учасники можуть не тільки вільно висловлювати думки з приводу запропонованої їм теми, а й певним чином впливати одне на одного, журналіст одержує цінну інформацію про всі поведінкові й емоційні реакції респондентів. За допомогою фокусованого інтерв'ю журналіст може виявити особливості сприйняття людьми тієї чи іншої інформації, напрям їх думок, соціальні настанови й інтереси.
Тож ми розглянули види інтерв'ю, більш застосовувані журналістами друкованих ЗМІ або кореспондентами-телевізійниками на першому етапі здійснення творчого задуму, коли професійна телевізійна техніка практично не використовується. Таким чином, інтерв'ю в електронних засобах масової інформації через технічну складність самого виробничого процесу має свої особливості.
Репортери, що працюють в умовах телеефіру, завжди ризикують більше, ніж їхні колеги-газетярі. Коли на телевізійній камері спалахує червоний вогник і журналіст виходить в ефір, він опиняється на невидимій сцені перед багатомільйонною публікою. Тоді найменшу помилку в наголосі, кожне неправильно вимовлене слово бачать і чують чимало людей. І, до речі, ведучого, який припустився помилки в ефірі, більш суворо критикують глядачі, ніж, наприклад, автора статті у газеті. Тут спрацьовує візуальний контакт: глядач своїми вухами чув помилку ведучого, а в газеті ту саму помилку міг допустити (пропустити) коректор. Через напруженість моменту ефіру журналісти трохи недолюблюють інтерв'ю. Адже під час розмови журналістові нерідко доводиться нехтувати деякими нормами спілкування. Він змушений зупиняти співрозмовника, аби не втратити темпу розмови і вкластися у відведений час. "Наш ефірний час добігає кінця. Будь ласка, дайте відповідь на моє запитання якомога стисліше… " – такі "нечемні" фрази можна почути навіть від професійних інтерв'юерів.
У цьому і полягає головна відмінність між інтерв'ю у пресі та на телебаченні. Журналісти-телевізійники нерідко відчувають себе заручниками високих технологій. Слово, сказане в ефірі, тим більше в прямому, не можна виправити, закреслити, переписати. Телевізійне інтерв'ю вимагає ретельної підготовки та швидкої реакції інтерв'юера. Саме тому аксіомою є те, що найкраще інтерв'ю – це ретельно підготовлене інтерв'ю. Чимало журналістів, професійних інтерв'юерів небезпідставно радять хоча б приблизно окреслити гостеві коло основних запитань, при цьому людина повинна чітко розуміти, з якою метою її запрошено до студії. Хоча дуже детально зупинятися на кожному запитанні не варто, розмова в ефірі вийде неживою, театральною. Телевізійний час дуже дорого коштує, тому розмова має бути змістовною та лаконічною.
Практика показує, що люди, для яких телебачення – це щось далеке та надзвичайне, часто розгублюються, червоніють, пітніють після слів режисера "Камера! Працюємо!" Чи варто казати, що навіть заспокійливі слова журналіста, мовляв, "не хвилюйтесь, ми не в прямому ефірі", залишаються непочутими.
Російська дослідниця М. Лукіна у своїй книзі "Технологія інтерв'ю" взагалі радить зробити для гостя невелику екскурсію в студії: показати йому камери, освітлювальні прилади, познайомити з людьми, які працюють у студії. "Також, – наголошує вона, – не варто приховувати перед гостем свого хвилювання. Співрозмовник повинен бачити, що журналіст також хвилюється. Це додасть йому оптимізму: "це ж треба, і він хвилюється, а я, нівроку, тримаюсь…" [7].
Стосовно самої технології телевізійного інтерв'ю як методу отримання інформації існує кілька діаметрально протилежних думок. Одні журналісти радять ставити під час розмови ледь не примітивні запитання, мовляв, їх легко ставити, просто розуміти та легко відповідати. Інші рекомендують обирати ті запитання, відповіді на які передбачувані. Тоді журналіст контролює ситуацію і знижується ймовірність несподіванок в ефірі. Проте така передбачуваність у розмові може бути нецікавою для глядача. Насамперед це стосується політиків. Народ чудово знає, що може (і хоче) сказати той чи той представник політичної сили, тому привернути увагу аудиторії передбачуваними відповідями буде важко. На противагу цій техніці чимало журналістів обирають провокаційні запитання, які трохи драматизують атмосферу. Проте і тут є певний недолік – респондент може відмовитися від відповіді.
Інтерв'ю як метод отримання первинної інформації часто використовується у випусках новин. Готуючи матеріал до ефіру, кореспондент спочатку з'ясовує суть події, і короткий синхрон – це сегмент інтерв'ю, в якому респондент у стислій формі повинен або підсумувати сказане під час звичайної бесіди з журналістом, або розповісти про найяскравіші, на його думку, деталі події. У цьому випадку робота журналіста-телевізійника має багато спільного з роботою його колеги з друкованого ЗМІ. Важливу роль відіграють деталі події. Як влучно сказав І. С. Тургенєв: "Талант – це деталь". Віднайти яскраву рису, подробицю – це, власне, і є талант. Деталь не має самостійного значення, проте вона "служить глибшому і яскравішому змалюванню подієвої картини, надає переконливості образам… Яскрава деталь в портреті людини, характері – це засіб індивідуалізації, а разом з тим і типізації образу" [2]. Саме тому інтерв'юери-професіонали наголошують на тому, що потрібно не лише зануритися у глиб події, а й віднайти в ній щось особливе, відмінне, самобутнє.
Цифрова техніка з її можливостями комп'ютерного монтажу значно полегшує роботу журналістів.
Наприклад, можна записати довгий синхрон, аби потім вибрати з нього найяскравіші моменти, а при необхідності навіть продублювати знімання. Комп'ютерний монтаж дозволяє розділити аудіо- та відеознімання, і тоді інтерв'ю може іти як звуковий ряд за кадром, а на екрані – ілюстративний.


© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові