У статті розглядається міська топоніміка як важлива складова мовної системи і висвітлюються сучасні тенденції топонімічного розвитку в публікаціях мас-медіа.
Ключові слова: міська топоніміка, топоніми, топонімікон, засоби масової комунікації, журналісти, публіцистичне позиціонування, топонімічна реформа.
In the article city toponymy is examined as a constituent of the linguistic system is important and modern toponymy progress trends light up in the
publications of mass-media.
Keywords: city toponymy, toponimi, toponimikon, facilities of mass communication, journalists, publicism positioning, toponymy reform.
Топонімічні питання особливою мірою загострюються в періоди різких, кардинальних суспільно-політичних перетворень. Нині ми переживаємо один із таких перелаомних періодів національної історії, і зрослий інтерес до топонімічних проблем (насамперед – в аспекті практичної урбаноніміки) є цілком закономірним.
Падіння радянської тоталітарної системи в кінці ХХ ст. поставило багато складних питань стосовно її культурної спадщини, в тому числі – радянської монументальної пропаганди, символіки й топонімії. Що робити з численними топонімічними рудиментами радянської епохи, що ними рясніє сучасна мапа України: залишати все як є, змінювати вибірково або ж заміняти все докорінно? Якщо вилучати з обігу окремі радянські топоніми, то – які саме, за яким принципом? І на які нові найменування їх замінювати? На ці запитання шукають відповіді фахівці різних галузей знань та ентузіасти-аматори, а перманентна дискусія, що точиться з цього приводу в суспільстві, так чи інакше відображається в публікаціях вітчизняних засобів масової інформації.
Проблема урбанонімії (міської топонімії) у всі часи виходила за межі вузькофахового мовознавчого дискурсу, будучи тісно й нерозривно пов'язаною з політичним, культурним, соціально-економічним аспектами повсякденного практичного життя. З усього масиву міської топонімії (куди входять також гідроніми, ороніми, мікротопоніми та ін.) саме урбаноніми – власні назви об'єктів у міських населених пунктах – привертають до себе найпильнішу увагу з боку як громадськості, так і владних інституцій. Свіжим прикладом цього є ініціатива київської міської влади, оприлюднена у вересні 2007 року, стосовно планів із перейменування тих вулиць і площ Києва, назви яких асоціюються з тоталітарним минулим [1]. У січні 2008 року повідомлено про завершення попередньої роботи над списком, до якого ввійшла 61 назва [2] (перед тим заявлялося про значно більшу кількість об'єктів, що потребують перейменування, – понад 300). Слід сказати, що подібні плани оголошувалися й раніше і завжди викликали значний суспільний резонанс, зокрема, зауваження щодо недостатньої обґрунтованості, виваженості такого роду проектів. Сподіваємося, що наше дослідження внесе свою невелику лепту в створення належного науково-методологічного підґрунтя для майбутньої топонімічної політики місцевої влади не лише в Києві, а й в інших містах України.
Первісно всі власні назви – і назви об'єктів, й імена людей і тварин – виникали стихійно. Так реалізовувалася основна, суто утилітарна функція імені – функція виокремлення об'єкта з маси подібних, полегшення процесу пошуку потрібного об'єкта та (в лінгвістичному аспекті) функція конкретизації об'єкта мовлення. Кажучи про назви вулиць, можна стверджувати, що в ранній період історії людства ці найменування виникали тільки стихійно, спонтанно й походили від специфічних ознак вулиці (чи місцевості) або від назв визначних споруд та інших об'єктів, що містилися на ній, рідше – від імен першопоселенців чи відомих мешканців вулиці. До найранніших згадок назв вулиць (шляхів) на території України належить згадування топоніма (власне – годоніма) Боричів у "Слові о полку Ігоревім" (ХІІ ст.). Втім, не варто сумніватися, що від самого початку існування міст на руських землях міські вулиці мусили мати якісь назви. Згодом, із розвитком системи муніципального управління та практики адміністративного діловодства, – а для України це XIV–XV ст., період русько-литовської державності, – стихійні назви вулиць та інших міських об'єктів поступово входять в офіційний обіг, починають фіксуватися у документах і таким чином легалізуються. Хоча повною мірою надання назв вулицям стає в Україні прерогативою владних органів лише в другій половині ХІХ ст.: зокрема, в Києві першу масштабну кампанію з упорядкування та систематизації найменувань міських вулиць і площ проведено у 1869 р. – тоді затвердили офіційні найменування для 74 вулиць і 20 майданів міста [3].
У цілому стихійно виниклі назви вулиць можна поділити на такі основні типи за походженням:
1) від зовнішніх характерних ознак вулиці чи місцевості, в якій вона пролягає: Широка, Вузька, Довга, Коротка, Крива, Зиґзаґ, Серпова, Крута, Нагірна, Під'ярна, Мостова, Чорна Грязь, Зелена, Яблунева і т. ін.;
2) від географічного розташування вулиці в населеному пункті (зокрема – стосовно сусідніх вулиць), від її значення як магістралі: Головна, Центральна, Бічна, Крайня, Поперечна, Кутова;
3) від назв важливих та відмітних об'єктів, що розташовані на даній вулиці або до яких вона прямує: Ринкова, Базарна, Цвинтарна, Ратушна, Вокзальна, Церковна, Палацова, Паркова, Портова, Університетська, Заводська, Фабрична; окремо тут виділимо назви, утворені від назв храмів і монастирів: Вознесенський узвіз, вулиці Маріїнсько-Благовіщенська, Микільська, Борисоглібська, Кирилівська, Мироносицька;
4) від назв місцевостей, в яких розташовані об'єкти, від місцевих мікротопонімів, гідронімів та ін., від назв населених пунктів та місцевостей, у напрямку яких пролягає магістраль: Березняківська, Васильківська, Ріп'яхів Яр, Сирецька, Сумська вулиці, Мінське шосе, Фонтанська дорога;
5) від назв професій чи роду занять, етнічної, релігійної приналежності першопоселенців або більшості жителів вулиці: Бондарська, Вірменська, Гончарна, Кожум'яцька, Староєврейська, Ткацька;
6) від власних імен першопоселенців чи інших жителів вулиці: Баґґовутівська, Бєгичевська, Фрометівська.
З іншого боку, найменування може відбуватись і вольовим шляхом – через документально засвідчене надання певного імені як загальнообов'язкового для вживання. Такий спосіб надання власних назв починає превалювати з посиленням ролі держави в житті людини й громади, коли імена стають об'єктами юридичного регламентування і підпадають під ретельний державний контроль. Характерною ознакою власних назв, наданих вольовим (адміністративним, директивним) шляхом, є наявність у їхньому змісті ідеологічного (в широкому значенні) навантаження.
У XVIII–XIX ст. у назвах вулиць посилюється згаданий ідеологічний компонент: надаються назви на честь монархів та видатних діячів держави, найменування, покликані символізувати певні ідеологеми, пропагувати певні моральні цінності тощо. Слід зауважити, що й раніше, коли виникала назва вулиці за найменуванням храму, що стояв на ній, вона мимоволі сприймалася як знак ушанування певного святого або певного релігійного свята (Микільська, Варваринська, Покровська і под.), а отже – також існував ідеологічний підтекст. Однак у ХХ ст. ідеологічний компонент у назвах вулиць набув справді гіпертрофованого вигляду, й часто-густо (зокрема, в умовах Радянського Союзу) найменування/перейменування об'єктів із ідеологічною, пропагандистською метою перетворювалося на самоціль [4]. До певної міри інерцією цього явища радянської дійсності можна пояснити й схильність до ідеологізації назв вулиць та інших об'єктів міського підпорядкування в незалежній Україні (як і в інших державах на терені колишнього СРСР). Велику частину назв, які надано вольовим (адміністративним) шляхом, складають ті самі стихійні назви народного походження, що їх на певному етапі історії було легітимізовано як офіційні. Навіть у 1970-их – 80-их рр. у Києві траплялися випадки узаконення, введення в офіційний обіг стихійно виниклих, "народних" назв вулиць (напр., Прирічна, Приозерна, Вербова – на Оболоні).
Проте більша частина назв, наданих адміністрацією, походить від:
1) прізвищ діячів і назв історичних подій, що їх прагнули вшанувати;
2) географічних назв;
3) абстрактних і збірних понять, ідеологічно цінних для даного політичного режиму.
Надання назв вулицям на честь інших топонімів (позиція 2) у цьому випадку нерідко ніяк не пов'язується з розташуванням вулиці чи напрямком її пролягання, як це є в разі стихійного найменування. Навпаки, вибір назви тут цілком може мати випадковий характер і відзначатися браком системності та історичної зумовленості. Що стосується позицій 1 і 3, то вмотивованість чи невмотивованість конкретної назви залежить, як правило, від загальної стратегії органів влади в цьому питанні. Столиця України знає приклади ретельного прив'язування назв об'єктів до достеменних історичних фактів (адреси видатних осіб, історичні назви місцевостей тощо) чи конкретних реалій (як-то найменування Автозаводською вулиці, на якій розташований автозавод). Проте, були й часи (особливо період з 1953 по 1955 рр.), коли практикувалися масові найменування новопрокладених вулиць величезними списками, усього понад 500 (!) назв [5], і тут уже важко говорити про якусь вмотивованість, обґрунтованість кожної конкретної назви.
Прихід радянської влади спричинився до появи певного шаблону найменування міських вулиць, що пояснювалося зміною панівної ідеології і при цьому – посиленням ідеологічно-пропагандистського компоненту в назвах міських об'єктів після 1917 року. Було витворено такий собі "пантеон" діячів, чиїми іменами слід було називати вулиці та майдани населених пунктів СРСР. Унаслідок цього тисячі поселень – від щонайменших сіл до потужних мегаполісів – дістали типову схему найменування вулиць і площ: (імені) Леніна – Свердлова – Кірова – Калініна – Маркса – Енґельса – Лібкнехта – Фрунзе – Чапаєва –Червоної Армії і т. д. і т. ін. Вигляд цього набору назв дещо коригувався залежно від політичних змін у державі, але в цілому залишався незмінним аж до початку 1990-их рр. Найприкрішим у практиці радянської топоніміки було те, що через тотальну уніфікацію назв незалежно від географічних та історичних умов конкретного населеного пункту повністю нівелювалися національні, історично зумовлені місцеві особливості, які раніше відображувалися у стихійно творених найменуваннях, а останні (історичні назви) за радянської епохи масово вилучалися з обігу.
Серед найвизначніших ознак радянського способу найменування вулиць – називання на честь осіб у формі "родова назва" + ім'я та прізвище в родовому відмінку (вулиця Леніна, бульвар Тараса Шевченка, площа Івана Франка). До 1917 р. у Російській імперії вживалися форми на зразок Пушкінська вулиця, Тургенєвська вулиця, Васильчиковська вулиця, Терещенківська вулиця. Форма "вулиця імені + Nрод", узвичаєна в радянську епоху, швидко втратила компонент "імені" і трансформувалась на "вулиця + Nрод".
Докорінні суспільно-політичні зміні в Україні не могли не відбитися на практиці найменування міських об'єктів. Однак зміни в топоніміконі відбувалися неоднаково інтенсивно й у різний спосіб, залежно від регіону країни: так, у Західній Україні впродовж кінця 1980–2000 рр. (найактивніше – у 1989–1991 рр.) спостерігалася майже тотальна заміна радянських найменувань на нові або повернення історичних (дорадянських) назв. З іншого боку, у східних, південних та центральних областях топонімікон міст і сіл у цілому не зазнав адміністративних втручань, залишаючись майже всуціль "радянським". Лише в окремих обласних центрах (Харків, Черкаси, Чернігів) деяким вулицям і майданам було повернуто історичні назви або, рідше, надано нові, проте ці поодинокі несистемні зміни мали характер косметичних.
Такі відмінності в топонімічній політиці часів української незалежності можна пояснити тим, що населення західноукраїнських земель значно пізніше було піддане радянізації і тут важче – порівняно з рештою України – приживалися штампи офіційної радянської пропаганди, радянські ідеологеми (генетично пов'язані з адміністративно-ідеологічною практикою Російської, а не Австро-Угорської, імперії). Тому викликана колапсом радянської системи "топонімічна революція" зустріла широку громадську підтримку й набула тотального розмаху. Наприклад, у Львові від 1989 р. змінено назви понад 580 об'єктів міської топографії [6]; в Ужгороді впродовж тільки 1990–1994 рр. було перейменовано 64 вулиці, провулки, проспекти, набережні та майдани [7].
В інших регіонах України (особливо на Сході та Півдні) широкосяжному реформуванню топонімікону перешкодили й перешкоджають кілька чинників. По-перше, історія панування радянської влади тут нараховує не менше 70 років, тобто дорівнює періодові зміни трьох поколінь, і радянські реалії урбанонімії достатньо вкорінились у психіку мешканців цих регіонів. По-друге, масштабне відновлення старовинних назв не є тут можливим – як через згадану довготривалість панування радянської влади (а отже – брак спогадів про дорадянське минуле й інерцію менталітету мас), так і внаслідок колосальних обсягів індустріального будівництва впродовж перших радянських десятиліть, що зумовило докорінну перебудову історичних центрів східно- та центральноукраїнських міст (Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ) зі зміною до невпізнаваності міської топографії. По-третє, більша частина радянських за змістом урбанонімів у населених пунктах цих регіонів надана об'єктам, які з'явилися після 1917 р., тобто самі ці радянські назви вже є історичними пам'ятками й нерозривно пов'язані в масовій свідомості з відповідними об'єктами. По-четверте, якби навіть громадська думка в цих регіонах змінилася так рішуче, що з'явилась би політична воля до заміни радянських найменувань на відповідніші реаліям незалежної України, то зрозуміло, що назви на кшталт (імені) Незалежності, Грушевського, Січових стрільців, Стуса і под. (не кажучи вже про імена С. Петлюри, Є. Коновальця, С. Бандери тощо) ще дуже довгий час категорично не сприйматимуться місцевим населенням, викликатимуть у нього скоріше роздратування й ворожість, а якусь "нерадянську" за суттю альтернативу буде важко запропонувати з огляду на специфічність умов формування ментальності східних та центральних українців, зокрема, їхню російськомовність.
Певним винятком на цьому фоні виглядає Одеса, де в середині 1990-их рр. було повернуто колишні (дорадянські) назви 107 вулицям, провулкам, проспектам, узвозам, бульварам і площам, а також пляжеві Ланжерон, 4 скверам і 2 паркам [8].
На жаль, у переважній більшості невеликих населених пунктів, де було здійснено перейменування вулиць і площ після 1989 р., місцева влада вдалася до стереотипних, шаблонних ходів, замінюючи радянські урбаноніми (за відсутності підходящих варіантів історичних назв) на найменування зі стандартного набору нових імен-ідеологем (Незалежність, Свобода, Конституція, М. Грушевський, В. Винниченко, Січові стрільці, П. Сагайдачний і под.), ніяк не прив'язуючи їх до місцевих реалій. Таким чином, утворився новий, уже пострадянський топонімічний "пантеон" (топонімікон), який пропонував хіба що лише новий зміст для старої заідеологізованої форми.
Доволі поширеною виявилася практика заміни ідеологічно "неналежної" назви на певну нову назву "за аналогією" або "за асоціацією", а нерідко – на контрасті з колишнім найменуванням. Так, вулиці Леніна в багатьох населених пунктах України перейменовують на вулиці Грушевського, Червоноармійським вулицям дають ім'я Січових стрільців і т. д. Власне кажучи, щось подібне практикували ще в роки Громадянської війни та під час становлення більшовицької влади (О. В. Суперанська згадує про численні перейменування "за контрастом" у пореволюційному Петрограді – на зразок: Архиерейская – Льва Толстого; Дворянская улица – Деревенской Бедноты; Мещанская – Гражданская; Ружейная улица – Мира; Французская набережная – имени Кутузова і под. [9]). Приклади цього є і в пореволюційній історії київських топонімів: так, 1919 р. Катерининську вулицю названо ім'ям Рози Люксембурґ, Лютеранську – ім'ям Енґельса; 1922 р. Володимирську перейменували на честь Володимира Короленка, а 1925 р. дали ім'я Льва Троцького колишній Львівській вулиці; у 1939 р. Павлівська вулиця ненадовго стала вулицею Академіка Павлова. Однак усі різновиди асоціативних перейменувань несуть у собі певну курйозність, комізм, нерідко стаючи основою для анекдотів, тому навряд чи доцільно будувати топонімічну політику саме на цьому принципі перейменування.
А чи є необхідність саме у масштабній заміні в умовах незалежної України урбанонімів, наданих у період радянської влади? Ось які підходи до цієї проблеми знаходимо в публікаціях українських ЗМІ 1990–2000 рр.
Було досліджено понад 25 загальноукраїнських, столичних видань, а також деякі регіональні. Зокрема серед згаданих "Вечірній Київ", "Газета по-киевски", "2000", "День", "Дзеркало тижня", "Деловая столица", "Київський регіон", "Київські відомості", "Літературна Україна", "Поступ" (м. Львів), "Трудівник Полісся" (м. Славута Рівненської обл.), "Україна молода", "Хрещатик", журнал "Пам'ятки України", розглянуто також матеріали з топонімічної тематики, розміщені на інтернетівських сайтах.
У рамках загальної теми "актуальні проблеми топоніміки" автори журналістських матеріалів розглядають цілу низку підтем. Відповідно, в аналізованій сукупності публікацій української преси можна виділити кілька тематичних груп:
1) повідомлення про ухвалені або плановані рішення міської влади стосовно перейменувань (тут, у свою чергу, виокремлюються повідомлення, які містять роз'яснення підстав для тих чи тих перейменувань, і публікації без таких коментарів): Приходько Б. "Вулицю Урицького перейменують" (Газета по-українськи.– 2007. – 23 берез.), Кальницький М. "Тепер у Києві з'явиться щось європейське – площа з такою назвою" (Київські відомості. – 1995. – 22 груд.), Скворцов Д. "Улицу Урицкого понизили в статусе" ("2000" – Уикенд. – 2007. – 10 мая), Цивірко М. "Перейменування доопрацьовують" (Вечірній Київ. – 2007. – 1 берез.);
2) аналіз актуальної топонімічної ситуації в місті, регіоні, Україні: Заманский В. "Улицы – наши, названия – нечеловеческие…" (Газета по-киевски, 2006, 27 ноября), Шибалов Є. "Донбаське identity: неукраїнська Україна" (Дзеркало тижня. – 2007. – 22–28 груд.);
3) критика топонімічної політики влади в цілому або в окремих регіонах, містах, пропонування власних поглядів на шляхи її реалізації: Грабовський С. "Зустрінемося на вулиці Комуністичній?" (сайт "Українська правда". – 2007. – 12 жовтня), Ладнова Ю. "Уличные забавы депутатов" (Газета по-киевски. – 2007. – 19 лип.), Стріха М. "Відкритий лист Київському міському голові Л. Черновецькому" (сайт УРП "Собор"), Чугаєвський М. "На часі – топонімічна реформа" (Пам'ятки України. – 2001, № 1–2);
4) історичні екскурси, присвячені практиці топонімічних змін у минулому, з проекцією на теперішній стан речей: Кальницкий М. "Козье Болото осталось Майданом" (Газета по-киевски. – 2007. – 3 берез.);
5) спроби дослідження історії топонімів, роздуми над походженням і значенням їх: Гайсинський А. "Івритські корені в топонімах давнього Києва" (Дзеркало тижня.–2005, 12 лют.), "Город – это судьба (Раздумья о киевских улицах и их названиях)" (сайт "Интересный Киев");
6) рецензування топонімічних довідників: Ситник А. "За всю Одесу" в одній книжці, або Як агороніми та годоніми "Південної перлини" позбулися тоталітарної машкари" (Пам'ятки України. – 2001, № 1–2);
7) ознайомлення з досвідом перейменувань об'єктів міської топографії в тих чи тих містах України та світу.
У жанровому відношенні журналістські матеріали, присвячені актуальній топонімічній проблематиці, не відзначаються особливим багатоманіттям. Переважає жанр замітки, в якій висвітлення новинної події (найчастіше – рішення владних органів про перейменування вулиць) сполучається з невеликим коментарем (міркуваннями) автора з цього приводу. Велика частина заміток на цю тему й обсягом, і функціонально-змістовими характеристиками наближаються до інформаційних повідомлень, в яких авторський коментар зведений до мінімуму. Помітно, що публікації початку 1990-их р. більше тяжіють до лаконізму, чистої інформативності, а з часом збільшується частка журналістських матеріалів із виразнішою публіцистичністю, загострено викладеною позицією авторів стосовно висвітлюваного питання.
Рідше публікації можна визначити як статті, причому в межах цієї жанрової категорії виявлено групу матеріалів із яскраво вираженим авторським суб'єктивним, часом навіть ліричним, началом, що дозволяє вбачати в цих творах синкретичне поєднання ознак статті й нарису. Це стосується, наприклад, дописів Миколи Поліщука: "Улицы с вкусными названиями" (Газета по-киевски. – 2007. – 3 листоп.), Тараса Стрільчака "Про легендарних тхорів, видатних печенігів та сімох хохлів" (форум "Кияни"). Усе це лише підтверджує відому тезу про інтержанровість як характерну рису сучасної журналістики.
Має своє місце в жанровій структурі аналізованої сукупності текстів й інтерв'ю з експертами, наприклад, ряд інтерв'ю з відомим києвознавцем-топонімістом Лідією Пономаренко в різних виданнях (Персонал Плюс. – 2006. – 18–24 січ.; Киевский регион. – 2006. – 6 квіт., Газета по-киевски. – 2008, – берез. тощо).
Аналіз заголовків досліджуваних матеріалів преси показав, що автори, цілком очікувано, широко використовують внутрішні виражальні можливості власних назв (зокрема, назв вулиць та імен осіб, що мотивують їх) для посилення експресивності своїх текстів.
Так, у назві згаданої статті "Про легендарних тхорів, видатних печенігів та сімох хохлів" обігрується внутрішня форма деяких дискусійних київських годонімів (вулиці Хорева, Печенізька, Сім'ї Хохлових) з відсиланням до "народної етимології", чим підкреслюється думка автора про малозрозумілість, невмотивованість низки топонімів Києва з погляду сучасності. Поширеним є прийом уживання в заголовку лише власної назви, без відповідної родової, й обігрування утворюваних у такий спосіб нових смислів: "Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Роза Люксембург" (Україна молода. – 2006. – 14 листоп.), "Січневе повстання поміняють на Мазепу" (Хрещатик. – 2007. – 1 берез.), "Коріатовичів" (Подолянин (м. Кам'янець-Подільський), "Козье Болото осталось Майданом" (Газета по-киевски. – 2007. – 3 берез.), "Тепер у Києві з'явиться щось європейське – площа з такою назвою" (Київські відомості. – 1995. – 22 груд.), "Павлик Морозов зустрів Куйбишева на Колгоспній" (Луцьк), "Київ: без Івана Мазепи, зате із Січневим повстанням", "У Києві не знайшлося місця Гедройцю" (Україна молода. – 2006. – 23 листоп.), "Львів'яни далі житимуть у "Глухому куті"" (Поступ. – 2001. – 22 черв.). В основі цього прийому – ті ж самі закономірності відношень у структурі власної назви, які дають змогу використовувати в заголовках таблоїдів імена героїв кінофільмів і телесеріалів у значенні виконавців їхніх ролей: "Бідна Настя знімається в новій мелодрамі", "Термінатор іде в губернатори", "Штандартенфюрер Штірліц – у лікарні" і под.
Ще один прийом, пов'язаний із потенціалом імен як "актуалізаторів" у газетному заголовку, – по суті протилежний до згаданого вище: коли результат трансформації власної назви переноситься на відповідну родову назву. Як і в першому випадку, тут також навмисно, з метою привернення уваги та інтригування читача, застосовується так званий ефект обдуреного (обманутого) очікування: виходячи з інформації, поданої в заголовку, читач робить висновки, які не підтверджуються після прочитання основного тексту публікації. Приклади такого типу заголовків: "Улицы Гонгадзе больше нет" (Газета по-киевски. – 2007. – 25 квіт.; насправді йдеться лише про повернення вулиці Г. Ґонґадзе попередньої назви – Машинобудівна); "Проспект 50-летия Октября исчезнет. По Киеву прокатилась волна переименований" (Деловая столица. – 2007); "Улицу Урицкого понизили в статусе" ("2000" – Уикенд. – 2007. – 10 трав.; поза тим вулиця залишилася вулицею, мова ж у замітці йде про заміну її колишнього найменування на честь чільного більшовика Урицького на нову назву – на честь В. Липківського, буцімто "агента ЧК").
Очевидно, що два останні стилістичні прийоми мають у своїй основі метонімію й можуть розглядатись як окремі різновиди метонімічного перенесення в сфері поетики власних назв.
Публікації перших років незалежності України, як уже згадувалося, в основному мали констатаційний характер – повідомлялося про певні перейменування тих чи тих об'єктів, наприклад, у столиці: пл. Богдана Хмельницького стала Софійською, вул. Чекістів – вул. Пилипа Орлика, вул. Дем'яна Коротченка – вул. Олени Теліги, вул. Леніна – вул. Богдана Хмельницького, пл. героїв "Арсеналу" – Арсенальною. Але вже й тоді журналісти намагалися дати деякі пояснення стосовно характеру цих змін: так, найчастіше йшлося про повернення історичних назв (Цівірко Микола. Не без ложки дьогтю… // Вечірній Київ. – 1993. – Лют.; Цівірко Микола. Спасибі скажуть Позняки // Вечірній Київ. – 1993. – 19 трав.; Яковенко Лидия (Без назв.) // Киевские ведомости. – 1992. – 19 серп.). У Києві повернуто низку старих назв вулиць і площ. Це вулиці: Паньківська, Михайлівська, Прорізна, Стрітенська, Софійська, Костельна, для площі Калініна відновлено історичну назву Михайлівська, а для Червоної – Контрактова. М. Чугаєвський відзначає, що більша активність процесу перейменувань у містах, тим паче в столиці, пояснюється також переважанням у них демократичного електорату, а в провінції – комуністичного [10].
Дізнаємося з цих матеріалів і про перейменування порівняно нових вулиць, поспіхом названих будівельниками на кшталт Нова 1-а, Нова 2-а, Житлова 3-я, Житлова 4-а тощо (Цівірко Микола. Спасибі скажуть Позняки // Вечірній Київ. – 1993. – 19 трав.). Зважаючи на те, що інформування про прийняті рішення щодо перейменувань міських об'єктів інколи супроводжувалося вираженням позитивних емоцій із цього приводу ("Дуже приємно, що вулиця Леніна стала вулицею Богдана Хмельницького"), повідомлялося про подальші плани стосовно змін у топонімічній картині міст, – усе це давало підстави сподіватися на висхідну динаміку розглядуваного процесу. На жаль, саме послідовного, наполегливого підходу до цього важливого питання і не вистачало впродовж багатьох років незалежності як владі, так і засобам масової інформації. Кажемо "багатьох", тому що значущість кожного року нової епохи є надзвичайно великою.
Із часом з'являлися цікаві матеріали історично-дослідницького характеру про походження урбанонімів, про деякі способи, моделі їхнього творення (Гайсинський Аркадій. "Івритські корені в топонімах давнього Києва" // Дзеркало тижня. – 2005. – 12 лют.; Бахін Сергій. "Січневе повстання поміняють на Мазепу" // Хрещатик. – 2007. – 1 берез.; Заманский Владимир. "Улицы – наши, названия – нечеловеческие… "// Газета по-киевски. – 2006. – 27 нояб.). Із матеріалу фахівця-києвознавця дізнаємося, що й сто років тому поставало питання про перейменування київських вулиць і площ, що й тоді розв'язання цих проблем відкладалося, розтягувалося на невизначений час.
На жаль, за відсутності чіткої, системної, послідовної топонімічної політики процес перейменувань справляє враження хвилеподібного, відбилося це і в назвах публікацій: "Проспект 50-летия Октября исчезнет. По Киеву прокатилась волна переименований"; "Столицю очікує хвиля перейменувань вулиць"; "Злива вшанувань". Та в останні роки ЗМІ, можна сказати, стали бити на сполох: 1. Відзначається справжнє засмічення топонімічного реєстру старими ідеологемами; 2. Звертається увага на неврегульованість багатьох аспектів цілісної системи – існування однакових назв, стандартизованого набору тих самих найменувань, виявлення так званих топонімів-монстрів. 3. Піддаються критиці часті факти непослідовного підходу до самої організації процесу перейменувань. Як писав ще 1993 року М. Цивірко, йдеться про назви на кшталт "вулиця Колекторна, Тепловозна" (у публікації 2007 року до цих назв він додає й інші); або порівняйте назву вулиці на зразок Курська, про яку згадується в публікації з міста Луцька. Цілу низку прикладів подібних найменувань через виразно критичну призму подає Тарас Стрільчак (Про легендарних тхорів, видатних печенігів та сімох хохлів // Інтерент-сайт "Кияни". – 2007): "Є у Києві така собі вулиця Панельна. Невідомий автор цієї вікопомної назви, вочевидь, щиросердно хотів увічнити епоху хрущовського малометражного будівельного буму. Важко сказати, які почуття викликала ця вулиця у киян років 30–40 тому. Але уявіть собі зараз: "дівчина з Панельної". Звучить?.. Вулиці Механізаторів, Металістів, Енергетиків, Електриків – чи потрібні вони Києву? Це, вочевидь, не естетичні шедеври, проте, вважаю, вони мають право на існування. Хоча б тому, що серед нас (зрідка ще) зустрічаються механізатори, металісти, енергетики та електрики. Але Екскаваторна, Електротехнічна, Газопровідна, Регенераторна – ці техновитребеньки радянської доби можна сміливо виносити на звалище. Колекторна, Канальна... Добре, що хоч Каналізаційної немає!" Авторська виразність утворених і використаних у різних матеріалах лексичних засобів (техновитребеньки, декомунізація, деідеологізація, антиукраїнська топоніміка) засвідчує небайдужість, активне включення журналістів у топонімічну проблематику, вміння бачити важливі аспекти її стану й розвитку. На цьому ґрунті стає природною поява певною мірою аналітичних виступів у пресі (Чугаєвський Микола. "На часі – топонімічна реформа" // Пам'ятки України. – 2001. – № 1–2; Шибалов Є. "Донбаське identity: неукраїнська Україна" // Дзеркало тижня. – 2007. – 22–28 груд.; Манчук А. "Коммунистические Бортничи" // Газета по-киевски. – 2006. – 23 нояб.; Тимошик М. "А наш бій за державність триває" // Літературна Україна. – 2007. – 15 лют. та ін.). У цих матеріалах розповідається, зокрема, що в Донбасі ім'я Леніна представлено у 430 назвах, іменем Кірова названо 67 вулиць, Калініна – 57, Артема – вжито 33 рази; у Кіровограді є Комуністичний проспект, вулиці Карла Маркса, імені Леніна; в Луцьку – вулиця Орджонікідзе, Баумана, Куйбишева тощо. Такий стан сучасних міських перейменувань Микола Тимошик [11] оцінює висловом "антиукраїнська топоніміка України" (пор. подібний вислів у заголовку "Донбаське identity: неукраїнська Україна". Нині, з наближенням Євро-2012, варто особливо серйозно задуматися над цими проблемами міської топоніміки в нашій державі, бо може складатися враження, що країна живе у різних, навіть протилежних, суспільно-політичних вимірах і, врешті-решт, не має свого власного сучасного обличчя. М. Чугаєвський наголошує на тому, що топоніми містять у собі значний обсяг історико-політичної та ідеологічної інформації і цим пояснюється важлива політико-топонімічна функція мови в процесі національної самоідентифікації [12].
Роль мас-медіа у цих процесах важко переоцінити. Журналісти силою, логікою свого слова здатні впливати й на бюрократів-чиновників, і на широкі кола громадян. Добираючи засоби мовностилістичної виразності, ефективно вибудовуючи текст свого виступу, користуючись різноманітними аргументаційними матеріалами, журналіст здатен по-справжньому переконливо донести розуміння необхідності тих чи тих перейменувань або пояснити ситуації, з ними пов'язані. У порівняно невеликій кореспонденції "Зустрінемося на вулиці Комуністичній?" Сергій Грабовський, письменник, філософ, критикуючи київську адміністрацію за зволікання з перейменуванням столичних вулиць та площ, використовує виразну текстову фігуру, створену на ґрунті протиставлення. З одного боку, подає блок-перелік найменувань (кожне – окремим рядком) після узагальнювальної фрази "у столиці незалежної України і далі будуть вулиці": Січневого повстання, Артема, Комуністична, Криленка, Чапаєва, Якіра, Полупанова, Крейсера "Аврора" тощо. З іншого, – далі йде блок протилежного змісту "у Києві не буде вулиць і площ", а саме Гетьмана Івана Мазепи, Січових стрільців, Олексія Береста, В'ячеслава Липинського, Івана Огієнка, Валерія Марченка, Володимира Антоновича, Алли Горської та ін. Зіставлення названих змістових блоків значно посилює мотивацію необхідності відповідних перейменувань, тим більше, що кожний топонім супроводжується поясненням. Або візьмемо розширену замітку О. Федченка "Улицы Гонгадзе больше нет" (Газета по-киевски. – 2007. – 25 квіт.). Починається вона з повідомлення про те, що вулиця, перейменована на честь журналіста Ґонґадзе, знову називатиметься по-старому. Автор розповідає про ті чималі проблеми, які з цим пов'язані, і не одразу пояснює причину такої зміни. Лише в кінці з'ясовується, що в Києві вже є проспект Ґонґадзе. Журналіст цією дещо інтригуючою композицією інформування, безперечно, сконцентрував увагу читачів та й міської влади на кричущих фактах невправної топонімічної політики.
А чи не аналогічною є історія, про яку доречно згадує у своїй статті М. Тимошик, коли з проспекту Червоних Козаків "швидко й майже непомітно" зробили Московський, "і це в додачу до Московської площі, Московського мосту, …Київ-Московського вокзалу, Московської вулиці" (Тимошик Микола. "А наш бій за державність триває" // Літературна Україна. – 2007. – 15 лют.).
Звичайно, успіх виступів ЗМІ значною мірою залежить від переконливості позиціонування авторів матеріалів з топонімічної тематики. У мас-медійному дискурсі звучать і голоси тих, хто виступає проти змін у топоніміці. Є серед них деякі журналісти, представники політичних партій, наводяться також висловлення самих громадян, незгодних із чимось у пропозиціях про перейменування. В основі спротиву лежать не лише політичні погляди, а й звичайний консерватизм, недостатня зрілість громадянської позиції, збайдужілість у ставленні до соціальних проблем тощо. Не видається переконливою позиція журналіста, який подає на завершення матеріалу висновок, що не відповідає змістові усього тексту. Так, починаючи від заголовка "Улицы – наши, названия – нечеловеческие…" (Газета по-киевски. – 2006. – 27 нояб.) автор Володимир Заманский розгортає цілу палітру, з його погляду, невдалих, невідповідних топонімів, як він каже, нерідних і неправильних. І після цього видається заява про остаточну позицію: "А вообще переименовывать улицы, площади и города нельзя. Это все равно, что сменить себе имя. Знал я одного такого Сергея, в честь Сталина и Маркса родители переделали его в Стальмара. Хороший был парень – только имени своего стеснялся и называл себя Жорой".
У такій відповідальній, складній справі, як перейменування на карті міста, журналісту треба бути доволі компетентним і послідовним. Бо в кожному слові пульсує його думка, його громадянська налаштованість – і це відповідним чином впливає на реципієнтів інформування. У матеріалах аналізованої тематики самі слова вулиця, топонім, назва, місто набувають відчутного значення суспільно вагомих концептів, що притягують до себе цілу палітру семантичних й експресивних відтінків. Уже в міні-контекстах на кшталт топоніми-монстри або мудрі, гарні назви, краса наших вулиць, вулиці-привиди, вулиці-невидимки, "потерянные" київські вулиці, таємничі вулиці, смачні назви, "совдепівські" назви вулиць тощо відчуваємо громадянське, творче прагнення авторів прислужитися своїм словом розвиткові нашого нового суспільства, свято оберігаючи його справжні цінності, сміливо оновлюючи те, що є вже старим, віджилим. Тому бажано, щоб ЗМІ активізували весь арсенал своїх творчих можливостей для оновлення топоніміки України. Треба підвищити якість інформування населення з цих питань, частіше залучати знавців топоніміки для донесення справді наукового, системного, патріотичного бачення особливостей розвитку сучасних власних назв у структурі адміністративного устрою нашої держави. Із допомогою мас-медіа можна практикувати обговорення в суспільстві топонімічних проблем, виваженого, узгодженого їх розв'язання. Саме засобам масової комунікації під силу об'єднати зусилля різних науковців – істориків, мовознавців, філософів, психологів, соціологів – для створення толерантних і разом з тим активних, суспільно дієвих засад розвитку топоніміки в нашій країні. Зважаючи на необхідність здійснення у нас масштабних топонімічних перетворень, ЗМІ варто ініціювати обговорення напрямків цілісної топонімічної реформи, з тим, щоб іще більш умотивовано сформулювати її положення, послідовність, поетапність, локальну специфіку, обсяги змін у кожному конкретному випадку.
Зараз пропонується багато великих імен для нових найменувань і перейменувань, і тому однієї мотивації ідеологічно-протиставного характеру недостатньо. Нині доволі актуальною стає (чи може бути) аргументація на користь того чи того топоніма з погляду системного впорядкування топонімікону на засадах органічного входження нової назви в комплекс найменувань певної частини загального топонімічного ландшафту. Звернімося до думки О. В. Суперанської: "Назви вулиць, площ, будинків та інших внутрішньоміських об'єктів утворюють своєрідну і дуже складну систему. У містах з однотипною спеціалізацією (промисловою, університетською, санаторно-курортною) однотипною зазвичай є і топонімічна система" [13].
Теж саме можна сказати про університетські квартали міста, райони біля корпусів Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Саме в цих місцях Києва розташовані Володимирська вулиця (на честь Святого патрона Університету), бульвар Тараса Шевченка і Шевченківський парк, вулиці Тарасівська, Паньківська та Микільсько-Ботанічна (названі у завуальованій формі ще в кінці 19 ст. завдяки проханню їхніх мешканців, переважно – викладачів та студентів Університету, на честь керівників Кирило-Мефодіївського братства); біля нових корпусів – вулиці Ломоносова, Академіка Глушкова, Софії Ковалевської та Сєченова (на честь відомих учених, освітян). Вулиці й провулки Академмістечка в Святошиному переважно увічнюють видатних українських науковців.
Послідовним кроком у процесі формування топонімічної системи "університетських" ("академічних") районів Києва є пропозиція Інституту журналістики, ініціатором якої є професор М. Тимошик, про перейменування вулиці Мельникова на честь Івана Огієнка. У фундаментальному виданні Київського національного університету імені Тараса Шевченка "Незабутні постаті" (К., 2005) про нього сказано і в сенсі відзначення прямих зв'язків з Київським університетом, і того високого поцінування його діяльності, котре є визначальним для розвитку освіти й духовності народу й котрому підпорядковане функціонування вищої школи: "Іван Огієнко – особистість, яка становить окрасу нації… Усі 90 літ, відведених Богом, Просвітитель віддав зростанню духовності українського народу, утвердженню національної самосвідомості, служінню державності й Українській православній церкві, розвою широкого спектра гуманітарних наук. Серед його надбань головне й найдорожче – визнання, шана і пам'ять народу".
З висловлених міркувань було б закономірним у подальшому назвати одну з прилеглих до університетського корпусу вулиць, наприклад, вулицю Пугачова, на честь першого директора Інституту журналістики, визначного організатора журналістської освіти в новітній Україні, академіка А. З. Москаленка.
Варто, мабуть, надто не захоплюватися поверненням старих найменувань, щоб не архаїзувати топоніміку українських міст і передовсім – столиці. В одній із заміток, де йдеться про надання назв позняківським вулицям у Києві, відзначається, що це було зроблено на ґрунті найменувань стародавніх урочищ, водойм. Можливо, в таких випадках не слід безоглядно користуватися усім набором подібних назв і на їх основі давати опосередковано нові топоніми, а вибирати найбільш виразні, благозвучні, позбавлені небажаних конотацій. Як пише журналістка зі Львова М. Романенко в матеріалі "Львів'яни далі житимуть у "Глухому куті"", "назва вулиці "Глухий Кут" є образливою для її мешканців" (Поступ. – 2001. – 22 черв.). І взагалі, чи варто створювати додаткові етимологічні загадки для наступних поколінь, тим більше – продукуючи не дуже досконалі в естетичному відношенні штучні топоніми. Сучасний світ такий багатогранний, і його відгомін у словах-топонімах не повинен затулятися якоюсь одноплановістю, однобічною спрямованістю.
На нашу думку, засобам масової комунікації разом з усіма причетними до топоніміки компетентними фахівцями варто налаштовуватися на сприяння невідкладному формуванню оптимальних параметрів топонімічної реформи – виваженої, гармонійної, принципової, без крайнощів, але такої, щоб можна було ідентифікувати нашу державу як суспільно нову, європейську, цивілізовану, з перспективою усвідомленого всіма громадянами майбутнього. Можна погодитися з гостро іронічною думкою С. Грабовського щодо малозацікавленого ставлення "незаможньої" і "чесної" київської адміністрації до перебудови топонімікону: "Такі суспільно значущі символи виступають не лише віхами соціальної пам'яті, а й дороговказами на шляху в майбутнє", і додає, що не хотів би бачити "наше і наших дітей майбутнє – на вулиці Комуністичній..."
У кожному населеному пункті нині постає проблема адміністративних перейменувань, надання нових назв, і повсюдно журналісти та відповідні фахівці виявленням своєї уваги до цих проблем у ЗМК, зваженими рекомендаціями можуть помітно сприяти суспільному прогресу в нашій державі, формуванню на цій основі громадянської свідомості, толерантності, взаєморозуміння. І, врешті-решт, не забуваймо тепер уже класичного вислову: "Нові часи нового прагнуть слова…"
1. Котлубай М. Столична влада планує перейменувати 131 вулицю міста // Хрещатик. – 2007. – 13 верес. – С. 2.
2. 3. Рибаков М. О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. – К., 1997. – С. 199–205.
4. Нерознак В. П., Горбаневский М. В. Советский "новояз" на географической карте: О штампах и стереотипах речевого мышления. – М., 1991. – 63 с.
5. Вулиці Києва / За ред. А. В. Кудрицького. – К., 1995. – С. 5–6.
6. Путівник "Вулиці Львова". – 7. Ужгород: Карта города – Uzhgorod: City map. – Ужгород, 1994.
8.<http: // www.odessa.ua
/ news> . 9. Суперанская А. В. Что такое топонимика? – М.: Наука, 1985. – С. 12.
10. Чугаєвський М. На часі – топонімічна реформа // Пам'ятки України. – 2001. – № 1–2.
11. Тимошик М. А "Наш бій за державність" триває // Літературна Україна. – 2007. – 15 лют.
12. Чугаєвський М. На часі топонімічна реформа // Пам'ятки України. – 2001. – № 1–2. – С. 17–21.
13. Суперанская А. В. Что такое топонимика? – М.: История, 1985. – 71 с.
© Інститут журналістики. Усі права застережені
Посилання на матеріали цього видання під час їх цитування обов'язкові