Ласкаво просимо

УДК 070:81'442

У статті розкрито загальну сутність категорії читача точки зору різних наукових підходів, передусім теорії комунікації, соціології, психології, поетики, рецептивної теорії, герменевтики. Запропоновано систематику типів читача з урахуванням зарубіжного та українського досвідів його вивчення.
Ключові слова: комунікація, читач, типологія.

The article deals with the category of reader. The given category is examined from the point. The article deals with the category of reader. The given category is examined from the point of view of the communication theory, sociology, psychology, poetics, theory of reception and hermeneutics. The article proposes classification of the types of readers based on foreign and Ukrainian investigations.
Key words: сommunication, a reader, typology.

Тема, винесена в заголовок статті, надто широка й серйозна, щоб її можна було осмислити з належною глибиною в межах однієї студії, до того ж студії специфічного наукового жанру. Однак, додержуючись законів цього жанру, окреслимо бодай контурно магістральні осі можливої розбудови інтегративної теорії типології читача.

Доконечна необхідність постановки та часткового розв'язання означеної проблеми диктується не лише її теоретичною важливістю, а й практичними потребами моменту. Передовсім ідеться про всебічне, комплексне, планомірне вивчення категорії читача спільними зусиллями представників різних філологічних дисциплін, тим паче, що багато в цій царині вже зроблено й робиться як зарубіжними, так і українськими вченими [1, 145–154]. Утім, чимало чого з набутого досвіду потребує подальшого розвитку, аналітичного узагальнення, ретельної систематики, а то й верифікації в контекстах різних методологічних підходів, вироблених світовою інтелектуальною думкою. При цьому важливо ґрунтовно опрацювати здобутки наших земляків – Олександра Потебні та його школи (Дмитра Овсянико-Куликовського, Аркадія Горнфельда), Івана Франка, Бориса Грінченка, Михайла Драгоманова, Олександра Білецького, котрі заклали підвалини дослідження природи й соціології читання.

Категорія читача, як відомо, містка, така багатогранна, що потребує одночасного осягнення на різних площинах: герменевтичній, рецептивній, феноменологічній, структуральній, емпірико-соціологічній (соціологія читацьких інтересів, запитів, смаків), психологічній, семіотичній та комунікативно-теоретичній.

Перед тим, як описати систематику типів читачів, спробуємо дати більш-менш загальне визначення сутності самого терміна "читач". Хоч, з'ясувалося, зробити це не так уже й просто. Складність реалізації нашого завдання пов'язана з тим, що читач вивчається різними галузями сучасної філології. Зрозуміло, що кожна з них пропонує власну дефініцію читача з урахуванням специфіки його функціонування в матеріалі тої чи тої науки. Та все ж, попри очевидну різницю в трактуваннях зазначеного поняття, спостерігається певний стійкий смисл у його семантичному обсязі. Це постійне змістове ядро включає в себе три компоненти.

1. Читач як споживач літературної (у широкому розумінні цього слова) продукції – результату авторської праці, зафіксованого на писемних (рукописних і друкованих) носіях інформації. "Будь-яка культура, – зауважує професор університету Дюка, відомий західний русист Євген Добренко, – народжується із взаємодії продукції та її споживачів, у процесі цієї взаємодії, "притираючись" один до одного, вони "шліфуються" й набувають тієї "своєрідності", яку дослідник прагне зрозуміти як логіку й механізм цієї культури" [2, 11]. Звідси читач-споживач є предметом інтересу щонайперше культурологічних та соціологічних галузей знання. У їх рамках при вивченні категорії читача застосовують функціонально-соціологічний аналіз. Соціологічний аналіз, з одного боку, забезпечує надійною емпіричною базою теоретичні науки, з іншого – виробляє важливі методологічні засади дослідження читацької аудиторії.

2. Читач як об'єкт навмисного і ненавмисного, прямого і непрямого, а нерідко й маніпулятивного впливу за допомогою закладеної в тексті інформації та спеціально організованої його структури. При цьому матеріалами впливу є свідома й несвідома сфери психіки читача, зокрема настановлення, стереотипи, горизонти сподівань (читацькі сподівання).

Подібне уявлення про читача випливає із самої двосторонньої природи тексту як повідомлення (знака в знаковій системі культури), що виконує дві взаємопов'язані функції – інформативну та впливову, а також із особливостей психології сприймання людиною будь-якої інформації. "Прийняття практично всієї інформації, яка надходить до нас із зовнішнього світу, супроводжується певними внутрішніми переживаннями. Повторюваність закріплює зв'язки інформації та емоцій, певний зміст породжує певне переживання. У свідомості формується відповідність між емоціями й смисловою інформацією, причому емоції стають носієм і/або джерелом інформації", – підкреслює Валерія Кухаренко [3; 5].

Слід зазначити, що у внутрішній структурі тексту співвідношення між інформаційним і впливовим навантаженням її елементів зумовлено жанровою належністю твору. Великий вплив мають твори художньої літератури, трохи слабший – твори публіцистики, і найменший – твори наукової прози. Крім того, вплив творів тої чи тої жанрової групи має різну кінцеву мету – викликати естетичну реакцію, формувати суспільну думку, переконувати в правильності висунутої гіпотези, слушності розв'язання проблеми. З огляду на це неоднаковими будуть ступінь активності читачів творів кожної із зазначених груп, їхня роль у творенні смислу повідомлення.

Впливова грань процесу читання цікавить передовсім психологію, теорію комунікації, теорію інформації та рецептивну поетику. Під останньою розуміють систему засобів (техніку), за допомогою якої здійснюється вплив. "Коли говоримо про рецептивну поетику, – пише Роман Гром'як, – то зосереджуємо увагу на одній з ланок комунікативної системи: автор (передавач інформації) – суспільно-естетична ситуація (умови комунікації) – текст твору як знакова система (комунікат) – читач (сприймач інформації), а саме на структурі тексту твору, породженій його автором, який певним чином орієнтується на … адресата" [4, 161–162]. Зважаючи на той факт, що читач несе в собі не тільки репродуктивне, а й творче начало, рецептивна поетика робить акцент на способах активізації та підтримування процесу читання і, таким чином, є перспективним напрямом у розвитку текстознавства.

3. Читач як суб'єкт сприймання, інтерпретації та розуміння тексту. Таке бачення читача відводить йому надзвичайно вагоме місце в комунікативному акті. Згідно з цим місцем читач, як і автор, виступає виробником смислів шляхом їх відтворення, творення, співтворення. Міра участі читача в породженні смислів знову ж таки прямо залежить від структури тексту, а саме – від її відкритості (Умберто Еко) або закритості, схематичності чи повноти (Роман Інгарден). Твір відкритої структури характеризується смисловою незавершеністю при одночасній формовій цілісності й досконалості. Тому він стимулює різні прочитання, заохочує читача до активного смислотворення, чого не можна сказати про закритий твір з його однозначністю. Але недопустимо тлумачити відкритість твору в такий спосіб, нібито твір узагалі не володіє смислом, а єдиним джерелом смислу є читач. "…Відкритість, – зауважує Умберто Еко, – зовсім не передбачає "невизначеності" повідомлення, "нескінченних" можливостей форми, свободи "споживання". Існує тільки сукупність розв'язків сприйняття, визначених та зумовлених так, що виконавча реакція читача ніколи не уникає контролю автора" [5, 410–411]. Відкритість чи схематичність твору вимагає не звичайного читання, а читання-інтерпретації, читання діалогу як продуктивних шляхів надання смислу висловлюванням, їх розуміння. Отже, тут категорія читача входить у дослідницьке поле рецептивної теорії та герменевтики.

Безперечно, застосування інструментарію різноманітних підходів до феномена читача відображається не лише в його численних експлікаціях, а й у класифікаційних критеріях. До цього додаються ще й індивідуально-авторські номінації певного типу читача та його пояснення. Однак це не означає, що теоретична побудова більш-менш універсальної типології читача неможлива загалом. Хоча, звісно, дослідник наразиться тут на низку труднощів і не убезпечить себе від критичних закидів щодо неповноти класифікаційної схеми, змішування різних критеріїв і т. ін. Та все ж спробуємо здійснити подібну типологізацію, беручи до уваги вироблені на сьогодні наукові моделі читача. Варто вказати на те, що з-поміж інших найменувань осіб, котрі читають, як-от реципієнт, адресат, сприймач, одержувач інформації, сприймальна свідомість, зрештою, аудиторія та публіка, ми віддаємо перевагу поняттю читач, як такому, що поєднує в собі й споживацький, і впливовий, й інтерпретаційний аспекти саме акту читання.

Оскільки читач як суб'єкт може бути явно присутній – конкретизований і локалізований – у тексті твору, або ж перебуває поза текстовою реальністю, то розрізняють відповідно читача в творі та гіпотетичного читача. Перший тип читача є одним із образів твору (поряд із образом автора), тобто його внутрішнім компонентом. До нього автор звертається, веде з ним діалог, відтворює його думки й слова, розмірковує про нього. Другий тип читача лише гіпотетично закладений автором у свій твір. Це, по суті, читач-адресат, який неявно присутній у цілісності тексту. Треба наголосити, що існує подвійне витлумачення читача-адресата – як цільового "споживача" повідомлення, котрий "сприймає повідомлення і відповідно до своїх когнітивних стратегій та конкретних умов інтерпретує повідомлення адресата" [6, 52], і як представника читацької аудиторії певної епохи, конкретно-історичної ситуації. За термінологією констанської школи рецепції, це імпліцитний читач (Вольфґанґ Ізер), або внутрішній реципієнт, на якого автор свідомо чи нес

відомо орієнтується. Цим самим підкреслюється "історичність" читача, який прочитує текст із певного історичного горизонту, тобто із конкретного місця й часу. Імпліцитний читач зумовлює особливості побудови текстів на різних історичних відтинках. Близьким до ізерівського поняття імпліцитного читача видається поняття публіки, запропоноване свого часу Віссаріоном Бєлінським. Публікою відомий російський критик називав "щось єдине", одиничну особистість, "що історично розвивається, з певним спрямуванням, смаком, поглядом на речі" [7, Т. 4, 426]. Аби автора змогли почути, він мусить неодмінно орієнтуватися на публіку, бо той, хто зневажає "натовп", "ризикує бути єдиним читачем своїх творів" [7, Т. 7, 345]. Водночас, твердить В. Бєлінський, автори мають вести за собою публіку, формувати її, підіймати до рівня своїх творів.

Немає, мабуть, такого автора, який не мріяв би про читача, здатного максимально повно схопити явні й приховані смисли тексту, адекватно сприйняти й зрозуміти його зміст і втілену в ньому авторську концепцію. У такому випадку мають на увазі ідеального (абстрактного) читача, найчастіше читача-співбесідника. За словами Я. Лінтвельта, якраз абстрактний читач спроможний конкретизувати загальний смисл твору в процесі активного прочитання [8, 100]. Але зазвичай автор має справу із реальним читачем. Реальний читач несе в собі певні настановлення та стереотипи сприймання тих чи тих текстів. Ці настановлення можуть збігатися з авторськими або розходитися з ними. Але хоч як там було, автор бере їх до уваги, щоб забезпечити остаточний результат комунікації.

Своєрідним "гібридом" ідеального (абстрактного) й реального читача є так званий поінформований читач, якого описав Стенлі Фіш, один із чільних адептів критики читацької реакції (відгуку) – американського варіанта теорії рецепції твору. Свою назву поінформований читач дістав через те, що він володіє компетенцією та інформацією, необхідними для адекватного відтворення й творення значення тексту. Аналогами поінформованого читача є також поняття взірцевий читач, обґрунтоване У. Еко в контексті його концепції відкритого твору, і поняття архічитач, запропоноване Мішелем Ріффатером у книзі "Есе зі структуральної стилістики" (1971). І взірцевий читач, й архічитач заступають узвичаєне поняття середній читач. Терміни У. Еко та М. Ріффатера позначають, з одного боку, читача віддаленого від поверхового декодування, з другого боку, читача, відмінного від надчитача, який додає в текст свою культуру, вишукану ерудицію, незрідка ігноруючи при цьому авторський первісний смисл.

Залежно від рівня текстознавчої компетенції реципієнта, його фахової підготовки, культури читання, сфери діяльності, спеціальної спрямованості процесу читання можна виокремити такі читацькі типи: читач-професіонал, зокрема читач-критик, читач-аматор, звичайний читач. Зрозуміла річ, що кожен із названих типів по-різному опрацьовуватиме текст, із неоднаковою глибиною проникатиме у зміст твору, зрештою, матиме різні плоди від прочитаного.

І останнє. Кожен адресант (якщо це, звичайно, не автор щоденникових записів, який "має за адресата самого себе, тільки в іншій координаті часу і простору" [9, 59], орієнтується на певне коло читачів з його інтересами, запитами, уподобаннями, сподіваннями, особливостями сприймання текстів. Це коло може охоплювати як масову аудиторію, представлену так званим масовим читачем, так і аудиторію кількісно обмежену, представлену спеціальним читачем, між ним і читачем-професіоналом.

Як бачимо, проведене, так би мовити, крупним планом дослідження категорії читача з метою диференційованого опису читацької аудиторії показує, по-перше, семантичну, структурну, функціональну й типологічну неоднорідність самого феномена читача та зумовлені цим розмаїті підходи до його осягнення; по-друге переконує в тому, що читач – не лише завершальна ланка, результат комунікації, а й начало її; по-третє, читач становить собою і об'єкт діяльності комунікатора, і його рівноправний суб'єкт, від якого залежить вибір продукту споживання, його сприйняття та оцінка, адекватність інтерпретації та розуміння, активність чи пасивність при виробленні смислу, врешті-решт, прийняття чи неприйняття думки автора.

1. Іванов В. Ф. Соціологія журналістики: Навч. посіб. для студ. Ін-ту журналістики. – К.: РВЦ "Київський університет", 1998. – 239 с.

2. Добренко Е. Формовка советского читателя. Социальные и эстетические предпосылки рецепции советской литературы. – С.Пб.: Академический проект, 1997. – 321 с.

3. Кухаренко В. А. Интерпретация текста: Учеб. пособ. – 2-е изд., перераб. – М.: Просвещение, 1988. – 192 с.

4. Гром'як Р. Т. Історія української літературної критики (від початків до кінця ХІХ століття): Посіб. – Тернопіль: Підручники і посібники, 1999. – 224 с.

5. Еко У. Поетика відкритого твору // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С. 408–419.

6. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики: Підруч. – К.: ВЦ "Академія", 2004. – 344 с.

7. Белинский В. Г. Полное собрание сочинений: В 13 т. – М.; Л.: АН СССР, 1953 – 1959. – Т. 1–13.

8. Ильин И. П. Постмодернизм: Словарь терминов. – М.: ИНИОН РАН – INTRADA, 2001. – 385 с.

9. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. – 2-ге вид., допов. – К.: РВЦ "Київський університет", 1999. – 308 с.